Розділ 3 - Провнни властиві мирянам

Крім провин, спільних мирянам і духовним особам, ще є провини властиві мирянам одні, духовним особам другі. Але й з провин властивих лише мирянам у карному праві не згадується усіх можливих, хіба деякі з них, що своєю злобою або частішим появленням вимагають окремих заходів церковної влади.

(211) Тридент. co6., зас. XXIV, гл. 2.

(212) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 8.

(213) Тридент. соб., зас. XXIV, гл. 9.

(214) МАСЦюх B., ц.тв., ст. 189.

(215) Халкед. co6., кан. 27; Трулл. соб., кан. 92.

(216) МАСцюх B., ц.тв., ст. 196; Пор.: Канони An., кан. 67.

I) Провини проти cynpijotco'i чести

3 огляду на те, що в українській Церкві священики могли бути жонаті, тож не тільки миряни могли провинятися проти супружої чести різними способами, але також духовенство, тому стисло говорячи, ці провини не e властиві лиш самим мирянам. Але на цьому місці ми говоримо про ті провини оскільки вони бувають поповнені мирянами, а в наступному розділі говоритимемо про тії ж провини оскільки вони бувають поповнені духовними особами.

Провинами проти супружої гідности є всі ті, про які була мова в попередньому розділі, де говорилося про злочини тілесні проти добрих звичаїв, а саме: і{ровозмішання, перелюбодійство, наложництво, многоженство, пірвання. Щоб не повторятися, про згадані провини тут не будемо більш говорити. Проте говоритимемо про слідуючі: заключення подружжя проти церковних законів, особливо із забороняючою перепоною більшої ваги; про шлюб перед цивільною владою або некатолицьким служителем та самовільний розвід від ложа й стола поза церковним трибуналом (1).

II) Провини проти церковних законів

Всі, що провиняеються будь-яким способом, незаховуючи церковних законів, крім гріха, стають винними ще й проти церковної дисципліни, за що можуть бути потягнені до відповідальности перед церковний трибунал.

Незаховання заповіді про річну сповідь і пасхальне причастя від давен-давна відоме. Від самих початків христлянства був правосильний звичай щонеділі й свята слухати Службу Божу. Миряни не сміли пропускати продовж трьох неділь (2); а будучи на Службі Божій не сміли виходити раніше як по останній молитві (3). Часто однак бувало таке, що вірні, ради якогось особистого упередження до пароха, не сповіда-

(1) Інструкція А.І.Ц.С., тит. V, § 43; STATUTES of the Archeparchy of Philadelphia. 1952, can. 335. § 1; can. 408, 410-412, 416.

(2) Трулл. соб., кан. 80; Сардик. co6., кан. 11.

(3) Канони An., кан. 9; Антіох. соб., кан. 2.

лися в нього, не ходили иа Літургію, коли він правив, але йшли до монастирів, де не тільки сповідалися і причащалися, а також приймали інші св. тайни. Хоч само в собі це не мало нічого злого, а радше сприяло свободі сумління, то все ж таки з того випливала та невигода, що душпас- тир не мав контролі над своїми вірними, особливо коли треба було комусь відмовити права бути за куму чи дати церковний похорон. Отож першу постанову в цій справі находимо в Перемиському синоді в 1693 p.: « Наказується під найтяжчими церковними карами, щоб ніякий монастир не важився приймати якогонебудь парафіянина до сповіди, Євхаристії і інших спасенних тайн, що не мав би від свого парафіяльного священика писемного дозволу на те. ІІарафіяльний священик не сміє приймати повертаючого по відбутій сповіді каянника до духовних добродійств без картки від сповідника монаха: що сповідався в нього або ні. Це відноситься до самої пасхальної сповіді, бо хто хоче сповідатися з своєї iio- божности в монастирях на інші свята і приймати причастя, то цього не забороняється, а навпаки доручається » (4).

Замойський синод, визнаючи конечність тайни сповіди, признає, що з двох особливо причин вірні здержуються її приймати, а саме, триденний піст, що був тоді в звичаю перед сповіддю і дуже тяжка покута приписана в покаянних канонах. Тому синод рішає, що « належить напоми- нати народ, щоб приступав до св. сповіди й причастя Божественного Тіла щонайменш три рази в році, як то в Східній Церкві встановлено, а іменно на Воскресіння Господнє (коли під карою виключення обов’язані робити), на Успіння Богородиці і на Різдво Христове » (5).

Відтак синод ще раз повторяє наказ про річну сповідь і накладає на душпастирів обов’язок, щоб вони повчали й перестерігали своїх вірних, що вони під загрозою екскомуніки обов’язані це виконувати: « Тому, що всі вірні обидвох полів повинні щонайменше раз у рік в пасхальнім часі сповідатися з своїх гріхів і приступити до св. причастя (6), нехай парохи пильно перестерігають, щоб народ повірений їхній опіці, виконав цю церковну заповідь. Якщо б хтось непослухався, такого треба донести до Єпископа, щоб винуватий був покараний публічним викляттям та іншими канонічними карами для прикладу іншим» (7).

Львівський синод, пригадує припис східнього права, що реченець пасхального причастя заключається в п’ятнадцятьох днях, тобто від

(4) JlAKOTA Гр., ц.тв., ст. 15.

(5) Злмойський синод 1720 p., тит. III, § 5.

(6) Лятеран. соб. IV, кан. 21; Тридент. co6., зас. XIII, роз. 9.

(7) Злмойський синод 1720 p., тит. X.

Неділі Квітної до Томииої, то однак синод, силою своєї власти, розтягає на довше той реченець з огляду на прийнятий звичай і на велике число каянників, визначуючи, що великодну сповідь можна відбути від першого дня Чотиридесятниці по сам празник Вознесіння Христового. Однак синод підкреслює, що вірні мають обов’язок прийняти причастя в своїй власній парафії, від власного пароха, або за його дозволом і відомом, в іншій церкві й від іншого священика: « Коли б парохи довідалися, що хтось з вірних не сповнив заповіді про пасхальне причастя, обов’язані, після безуспішних упімнень, їх повідомити, що існує кара екскомуніки для тих, що так поступають, а вкінці таких донести до власного Ордина- рія, котрий не залишить видати кару відлучення, заповіджену вже на Замойськім синоді (8).

Перемиський синод з 1740 p., також під карою екскомуніки обов’я- зує раз у рік сповідатися і причащатися, але хоче, щоб вірні бодай чотири рази в році приступали до св. тайн, кажучи: « A до цієї Тайни мають отці парохи заохочувати парафіян не тільки в часі великодної сповіді, що її обов’язані відправити і св. причастя прийняти під карою ви- кляття, але теж і в інші урочисті свята бодай чотири рази в році » (10).

Правила Русько-Католицької Церкви в Канаді постановляють: « Тим, що з власної вини не відправили великодної сповіди, священик не буде святити пасхи » (11).

III) Провини непослуху церковній владі

Миряни провиняються непослухом і браком пошани до церковної влади, коли перешкоджують різними способами єпископам і священикам

(8) Львівський синод 1891 p., тит. II, гл. 3, ч. 7-8.

(9) Там же, гл. 4, ч. 1.

(10) ЛлкотА Гр., ц.тв., ст. 50; Х.1.33.2; Х.2.2.16.

(11) Правила Русько-Католицької Церкви в Канаді. Пінніпеґ 1915, § 73, ст. 45.

виконувати свою церковну судовласть, коли відмовляються дати мате- ріяльну запомогу для служителів культу або матеріяльно забезпечити церкву і церковну обслугу, потрібну для виконування культу.

Миряни, особливо впливові, подвійним способом можуть перешко- джувати єрархії у виконуванні свого уряду: обмежуючи свободу epap- хів або захоронлючи підвладних.

Вступаючи на службу до жидів, багато українців католиків заражу- валися жидівським невірством, відправляли сабаші, незаховували неділь й свят, не ходили до церкви, забували свої молитви і навчались жидівських, заховували жидівські пости й обряди та входили в подружжі зв’язки з жидами. A всі намагання українських церковних властей запобігти цьому лихові, були безуспішні не тільки тому, що жиди нічого собі з того не робили, але також тому, що князі та великі землевласники не дозволяли, щоб вірні виконували розпорядки єрархії, або впрост не дозволяли ці розпорядки оголошувати в своїх посілостях. Отож Пе- ремиський синод в 1740 p. видав таке розпорядження: « Хоч канонічний припис уживано єрархією багато разів з карою екскомуніки, щоб вірні католики перестали услугувати й перебувати в невірних жидів, то їх M. різного стану й кондиції вважали собі це за найбільше право говорити, що це практикується всюди і щоб ця кара не зачиналася в добрах цього їх M., або іншого, а подекуди не узнавали канонічної вимоги, а все те з легковаження двірської зверхности, що не казала виданої кари узнавати й боятися. Тому, щоб зарадити й протиставитися цьому великому злу, постановляємо па теперішньому Загальному Зборові, щоб ніде в цілій нашій єпархії перемиській, сяніцькій і самбірській не важилися від тепер служити у жидів, під стягненням клятви і виданим оголошенням, на будуче з нашої канцелярії, а це впродовж двох місяців від теперішнього акту » (13).

Парафіяльна церква й церковні служителі поставлені на користь вірних, щоб ці могли належно виконати свої релігійні обов’язки.

(12) Злмойський синод 1720 p., тит. VI.

(13) Ллкота Гр., ц.тв., ст. 52-53.

вірні обов’язані подбати про все потрібне для церкви й церковних служителів. Занедбання цього обов’язку карається відповідними карами. Отак Замойський синод постановляє: « Якщо якась церква потребує покриття, вікон або підлоги або іншої якоїсь направи, Єпископ має постаратися, щоб ті направи були виконані коштами парафії, а якщо ці не вистачають, треба заборонити в ній священодійствувати, доки її не направлять ті, до кого це належить так, щоб богослуження могло в ній пристойно відправлятися»(14). «Щоб нарохи позбавлені конечних засобів до життя не були часом приневолені шукати удержання із уділювання св. тайн і допускалися огидних торгів і вимагання, вважає св. синод установити, що, коли народ, після наради між собою, відповідно до місцевих звичаїв, не зложить щорічно певної суми, з якої божий служитель міг би вижити, церква має бути заборонена (інтердиктована) » (15).

B Канаді й Сполучених Штатах Америки запроваджено звичай, що кошти удержання церкви й церковних служителів покриваються оплачуванням парафіяльних вкладок членами парафії. За неоплачування тих вкладок в єпархіяльних зарядженнях передбачується різні кари, особливо відмова духовної послуги недбалим парафіянам (16).

Суворіші були кари вживані проти тих, що самовільно, без дозволу, змінювали свій обряд. Кари були суворіші тому, що надужиття були дуже часті, і не завжди можна було оправдати незнанням чи конечністю. Замойський синод на жаль не мав змоги зайнятися цією справою, хоч вона вже тоді була актуальною. Проте Перемиський синод у 1740 p. видав рішучі зарядження, а саме: « Задля поверховного пристосування в багатьох містах вірні українського обряду, покинувши рідне гніздо, рідко коли або й ніколи не бувають у церквах, а учащають до костелів, хрестять своїх дітей на польське, і що більше, причащаючися в костелах, покидають свій обряд та без ніякої причини й дозволу згори, переходять на латинський так, що в деяких містах перейшла більша частина. Тому, щоб наш греко-уніятський обряд збільшався з кожним днем, постановляємо на теперішньому соборі проти таких, щоб Офіціяли й Намісники посписували їх імена й прізвища та упімнули їх раз і другий, а коли б по упімненнях не відступили від своєї запеклости, поручаємо видати з нашої Канцелярії на таких декрет клятви та його оголосити » (17).

(14) Злмойський синод 1720 p., тит. XIII; Пор. T>.3.30.5.

(15) Там же, тит. ХІУ.

(16) Правила Русько-Католицької Церкви в Канаді. Вінніпеґ 1915, § 76, ст. 49; § 83, ст. 55.

(17) ЛдкотА Гр., ц.тв., ст. 52.

Ha основі « Конкордії » між латинським і українським Єпископатами в Галичині, яку потвердив пана Пій IX в 1863 p., справа обрядова була впорядкована так: Якщо священик, дієцезальний чи чернець, свідомо й добровільно когонебудь прийняв до свого обряду з іншого без правосильного дозволу, то така зміна обряду вважалася неважною, а сам священик, що прийняв, коли чернець, підпадав карам визначеним в Конституції папи Венедикта XIV « Demandatam coelitus »; коли ж дієцезальний, парох чи сотрудник, за першим разом 8 днів реколекцій, за другим — 14днів,азатретімразом суспенза від священодійств (a divinis) самим вчинком; коли ж ще були обтяжуючі обставини, то й позбавленням приходства, якщо парох — то після процесу, якщо сотрудник — неспо- сібністю до трьох років одержати приходство. Коли б хтонебудь, вкриваючи свою обрядову приналежність, пристав до іншого обряду, то навіть по упливі багатьох років, перехід не міг бути уважнений, а священик, коли б дізнався про потаємний перехід і подавав переступникові духовні послуги, підпадав вище вичисленим карам (18).

B Канаді, хоч перехід на інший обряд не був рідший, то однак кари не були аж надто суворі: « Якщо б хтось у підступний спосіб укривав свій рідний обряд і прилучився до вірних і парафії іншого обряду, то цей акт його, хоч би тривав довгі літа, має бути уважаний за неправний і неважний, а священик, по відкриттю такого підступного поступовання, обов’язаний віддалити того вірного з церкви і відмовити йому всяких духовних услуг і відіслати до пароха його рідного обряду, евентуально повідомити цього пароха про випадок. Коли ж руський парох довідається, що хтось підступно з вірних руського обряду пристав до обряду латинського, то має про це повідомити латинського пароха і жадати від нього, щоб тому вірному відмовив усяких духовних услуг і відіслав ного до його власного обряду » (19).

Вкінці ще згадаймо про кару екскомуніки, яка, за рішенням папи Венедикта XIV спадає на тих вірних, які злобно й фальшиво оскаржили б сповідника про намову до гріха нечистого (20).

Kapu за провини властиві мирянам:

1) За провини проти гідности й чести супружої: упімнення, щоб постаралися про диспензу, якщо можливо її дістати, з перепони, а по-

(18) Cf. PALiwoDA M., Praelectiones ex Jure Canonico. Leopoli 1901, p. 364-366.

(19) Правила Русько-Католицької Церкви в Канаді. Віиніпеґ 1915, § 22, ст. 22.

(20) BENEDiCTUS XIV, in « Sacramentum poenitentiae », 1. jun. 1741. Cf. GASPARRi P., Codicis Iuris Canoniei Fontes, vol. I, n. 309.

тім, щоб старалися вчинити шлюб важним. Коли б перепона була така, що не можна одержати диспензи, подруги мусять розійтися. Коли б при заключенні подружжя було пропущено приписану Церквою форму, треба повторити шлюб, заховуючи форму. Якщо ж не послухають тої перестороги, відповідно до обставин, мають бути покарані навіть більшим відлученням, або так довго віддалені від св. тайн, аж поки не поправляться і не задовольнять приказам Церкви.

2) Занедбання релігійних обов’язків карається, як було вище сказано, відмовою бути кумами при хрещенні, відмовою розрішення на сповіді, а після смерти відмовою церковного похорону і церковних молінь.

3) Перешкоджування свобідному виконуванню церковної судовласти карається екскомунікою, як і перехід на інший обряд або за фальшивий донос до церковного трибуналу про соліцітацію. Інші провини караються відмовою духовної обслуги за життя і по смерти (21).

Миряни часто можуть провинятися посягаючи по церковне добро. Тому вже на початку XVII ст. Конґреґація для Поширення Віри розтягнула цензури на тих, що неправно привласнювали церковне добро українців католиків (22). У Станиславівській єпархії було встановлено, що « хто свідомо й добровільно присвоїть собі в безпідставний спосіб церковне або ерекціональне добро, движиме або недвижиме (в’орюється в поле), допускається святотатства і підпадає самим вчинком клятві задержаній Ап. Столиці. I хто впав в ту цензуру, мусить найперше звернути загарбане добро, а відтак через Ординаріят треба виєднати звільнення від клятви » (23).