Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

2.4 Правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини мирян

Суттєва кількість правових норм Єфремівської Кормчої була спрямована на регулювання правовідносин мирян, які виникали у галузях права, що підпадали під юрисдикцію церковної влади та церковного судочинства.

Такі правові норми мали як церковне, так і світське авторство, а їх наявність у змісті Кормчих є свідченням їх застосування не тільки як внутрішньо-церковного джерела права, а й як загальновизнаного засобу регулювання правовідносин населення Київської Русі.

Правові норми, що регулювали правовідносини мирян, для більш повноцінного та всебічного дослідження, доцільно розподілити на декілька груп. Так, до першої групи слід віднести правові норми, які визначали та регулювали поведінку мирян у церкві та на її територіях під час прийняття Таїн, проведення служіння та поза ним. Серед таких норм Єфремівської Кормчої слід зазначити Ап. Правила 9. 1-й Вс. 20. Трул. 33 (2 ч.). 57. 58. 69. 77. 89. Неокес. 6. Антіох. 2 (1 ч.). Лаод. 15. 43. 45. 46. 47. Карф. 45 (1 ч.). Дионісій 3. Тимофій 5. 6. 7. 12.

За нормами Кормчої, мирянам заборонялося промовляти проповіді з амвона та починати співання молитов, за що вони каралися відлученням від спілкування (Трул. 33 (2 ч.). Лаод. 15.) [9, 166-167, 270]. Мирянам заборонялося приносити до олтаря молоко та мед, заходити в середину олтаря, під час молитов у церкві ставати навколішки у дні п’ятидесятниці, у неділю, починаючи з суботнього вечірнього входу священиків до олтаря, і закінчуючи заходом сонця у неділю (1-й Вс. 20. Трул. 57. 89. Лаод. 43); під загрозою тижневого відлучення від церковного спілкування, у присутності дійсних кліриків власноручно подавати собі та іншим святе причастя (Трул. 58.) [9, 93, 181, 196-197, 275]. Таким чином, можна зазначити, що поведінка мирян у церкві повинна була відрізнятися від поведінки кліриків та не допускати змішання цих двох груп.

Жінки були зобов’язані протягом служіння стояти мовчки та уважно сприймати усе, що відбувається (Трул. 69) [9, 188]. Статева спрямованість цієї правової норми може бути пояснена через її візантійське походження, де, за діючим законодавством Візантійської імперії кінця VІІ ст., правоздатність та дієздатність жінок була обмеженою. За багатьма нормами Візантії чоловік відповідав за вчинки своєї дружини перед законом, а через це, безперечно, вважався більш серйозним, обізнаним та відповідальним. За церковним правом особа може бути покарана за проступки чи злочини своїх родичів тільки у виключній ситуації, тобто, у церкві жінки повинні були самі відповідати за свої дії та відбувати покарання за порушення норм церковного права. Проблема поведінки жінок у церкві існувала у Київській Русі, про що свідчить послання Новгородського єпископа, що датується ХІІ ст., де звертається увага на “неблаговійне” стояння у церквах жінок [87, 278].

Єфремівська Кормча встановлює правила прийняття мирянами хрещення. Язичники чи єретики, які бажають прийняти хрещення, крім заяви, мали вивчити усі принципові положення християнства, і тільки вже потім, у п’ятницю, проходити процедуру хрещення з обов’язковою участю пресвітера чи єпископа (Трул. 77. Лаод. 45.) [9, 191, 275].

Якщо особа, яку хрестять, є хворою та не може докладно відповідати на питання священика про бажання охреститися, за неї може відповідати інша особа (Карф.

45. (1 ч.)) [9, 341]. Коли особа приймає хрещення під час хвороби, що загрожує її життю, священик може провести таїнство без перевірки освіченості хворого у основних догмах християнства. Але, якщо особа, що таким чином отримала хрещення, залишиться живою, вона повинна докладно усі відповідні засади (Лаод. 46. 47.) [9, 276].

Хрещення жінки може бути відкладене через початок в неї регул (Тимофія 6.) [9, 542-543]. Жінка має право прийняти хрещення, коли вона є вагітною. У такому випадку не вважається, що хрещення автоматично переходить на дитину, і, таким чином, загроза повторного хрещення не виникає (Неокес. 6.) [9, 239].

Правові норми Єфремівської Кормчої також встановлюють правила прийняття мирянами причастя. Миряни, що приходять у церкву, слухають святе писання, але не беруть участі у загальній молитві та відмовляються приймати причастя, повинні бути відлучені від спілкування, доки не сповідуються, покаються у своїх вчинках та привселюдно вибачаться. Усім мирянам забороняється мати церковне спілкування з відлученими (Ап. Правило 9. Антіох. 2 (1 ч.)) [9, 63, 253]. На думку автора, ця норма пояснюється тим, що миряни, які відвідують церкву, але не приймають причастя та молитви, можуть викликати у оточуючих сумніви щодо правомірності дій місцевих священиків.

Жінки під час регул не мають права не тільки причащатися, а й заходити до церкви. У такі дні жінка вважалася “нечистою” та не могла “спілкуватися з Богом”, але їй дозволялося молитися вдома, поститися та іншими засобами висловлювати свою віру (Тимофій 7. Дионісій 3.) [9, 543, 575-576].

Мирянам заборонялося причащатися, якщо напередодні вони мали статеві контакти (Тимофій 5.) [9, 542] чи еротичні, так звані “нечисті”, сновидіння. Однак, якщо мирянин заявить, що ці сни є спокусою диявола, то навпаки, він повинен бути допущений до причастя для підтримки його душі (Тимофій 12.) [9, 545]. Гіпотези цих правових норм не могли бути безспірно доведені й покладалися на совість та щирість мирян.

Єфремівська Кормча жорстко регламентувала відносини мирських християн з єретиками, іновірцями і покараними: Ап. Правила 10. 31 (2 ч.). 7-й Вс. 8. Антіох. 1 (1 ч.). Церква завжди боролася за чистоту віри та намагалася усіляко запобігти її викривлення, а через це існували спроби відокремити місцеві християнські громади від усіх, хто не сповідував “чисту” віру.

Так, за Ап. Правилом 10 миряни відлучалися від церковного спілкування за спільні молитви з вже відлученими, причому незалежно від того, де мали місце ці молитви – у церкві, у домівках чи в інших приміщеннях [9, 64]. Так само каралися й ті, хто, не дивлячись на трикратне попередження місцевого єпископа, відвідували служби пресвітера, що свавільно захопив церковну владу та побудував власний олтар (Ап. Правила 31 (2 ч.)) [9, 67-68].

Як вже було вказано, церковні ієрархи приділяли багато уваги для запобігання змішання християнства та іудаїзму. Миряни могли каратися як відлученням від Церкви, так і анафемою за святкування Великодня одночасно з іудейським святом Песах (Антіох. 1 (1 ч.)) [9, 252]. При прийнятті іудеями християнства, усі, хто їх оточує, повинні стежити та виявляти дійсність їх намірів, і тільки через певний час, впевнившись, що вони повністю відійшли від іудейства та його традицій, приймати їх у спілкування. До цього ж усі миряни повинні максимально обмежувати свої стосунки з ними не тільки у релігійних справах, а й у побуті: Кормча вказує на заборону брати участь у хрещенні їх дітей, встановлювати торгівельні відносини (7-й Вс. 8.) [9, 215].

У Єфремівській Кормчій можна виділити певний комплекс правових норм, що регулюють права та обов’язки мирян, які виникали у процесі їх життєдіяльності та в певній мірі були пов’язані з Церквою та християнством. До таких норм можна віднести Ап. Правила 24. 4-й Вс. 11. Трул. 61. 64. 68. 70. 72. 75. 84. 93. 95. 99. Анкир. 19. 24. Гангр. 14. 17. Карф. 44. 45 (2 ч.). Григорій Неокесарійський. (2). (3). (4). (5). (6). (7). (10). (11). Григорій Ниський 5 (1 ч.). Василь Великий 18. 20. 29. 49. 64. 66. 83. Тимофій 8. 13. 14.

Як вже зазначалося, Християнська Церква протягом усього свого існування завжди намагалася боротися з різними видами єресі та залишками язичництва. Серед канонів практично усіх Вселенських та помісних соборів обов’язково містяться відповідні визначення та заборони тієї чи іншої єресі, та спроби відокремити християнство як від єресей, так і від місцевих нашарувань у вигляді традицій, звичок, свят, що мають під собою язичницьке підгрунтя. Так, мирянам забороняється чаклувати, ворожити, створювати та розповсюджувати талісмани та обереги, виступати на ярмарках з дресированими звірами (Трул. 61.) [9, 182-183]. Ті, хто, не дивлячись на таку заборону, чаклують чи запрошують до себе чаклунів, відлучаються на термін від 5 до 6 років від церковного спілкування (Вас. Вел. 83. Анкир. 24.) [9, 506-507, 237]. У Київській Русі ці норми мали привертати до себе особливу увагу священнослужителів, адже язичницькі елементи залишалися поширеними у суспільстві ще довгий час, аж до сьогодення. У ХІІ ст. Новгородський єпископ у посланні до пресвітерів своєї єпископії наголошує на особливій увазі до подібних язичницьких елементів [87, 278-279].

На три роки відлучається від Таїн мирянин, який без жодних об’єктивних причин сам себе оскопив (Ап. Правила 24.) [9, 71], що можна пояснити тим, що такі дії прирівнювалися до спроби самогубства.

Самогубці не мають права на заупокійну службу та похорон на християнському цвинтарі, якщо тільки їх родичі не доведуть священику неспроможність самогубців усвідомлюти власні дії (Тимофія 14.) [9, 546].

Кожний мирянин має право на покаяння, незалежно від того, що він скоїв та від того, яке життя він вів (Карф. 45 (2 ч.)) [9, 342].

Мирянам забороняється промовляти вселюдні проповіді з намірами виконувати функції, що належать поставленим клірикам, не тільки у межах церкви, з амвону, але й у побуті. Однак, на відміну від церковних проповідей, публічні проповіді у світських місцях караються значно м’якше, наприклад, привселюдним покаянням (Трул. 64.) [9, 184-185].

Відлученням від спілкування на рік караються миряни, що продають, знищують, шкодять та скупають з метою утилізації священні книги християнства – Старий та Новий Завіт, життя та твори святих та відомих діячів Церкви (Трул. 68.) [9, 187]. Так само, під загрозою відлучення забороняється малювати хрести – символ християнства у недоречних місцях, особливо на землі, щоб ніхто з віруючих не попирав їх ногами та таким чином не зневажав їх (Трул. 72.) [9, 189-190].

Десятирічне позбавлення спілкування за нормами Єфремівської Кормчої чекає на того, хто розкопує могили та відкриває склепи з метою їх розкрадання (Вас. Вел. 66) [9, 500-501]. Якщо ж винний через надзвичайні умови забирає могильні каміння для інших будівель, але самі труни не відкриває та не торкається кісток померлого, покарання пом’якшується (Григорій Нис. 5 (1 ч.)) [9, 629-631]. Прикладом таких “надзвичайних умов” можна вказати використання могильного каміння під час оборони міста від ворога. Поважне ставлення до некрополів завжди було характерною рисою християнства. Заборона подібних дій збереглася до наших часів та міститься в Кримінальному кодексу України [83, 663]

Християнська Церква засуджує лихварство не тільки серед кліриків, як було сказано вище, але й серед мирян (Григорія Неокес. (3). (4)) [9, 607].

Правовий статус знайдених речей встановлюється у Єфремівській Кормчій канонами Григорія Неокесарійського та практично відповідає аналогічним нормам з римського цивільного права. Так, при знахідці, право власності на річ не переходить до особи, яка знайшла її. Ніхто не повинен привласнювати чужу річ, незалежно від обставин її знайдення та вимагати від її власника компенсацій за її повернення. Втрата власних речей тим, хто знайшов чужу річ, ні в якому разі не може бути пом’якшуючою обставиною для привласнення чужих. Наявність останньої норми можна пояснити християнським догматом наявності “вищої справедливості”, ідеї, що за втрачене віруючий отримає вдвічі більше. Ймовірно, священики не раз зустрічалися з подібною аргументацією у вищеописаній ситуації.

Особа, що привласнила собі чужу річ, карається відлученням від Таїн на термін, який визначає священик у кожному окремому випадку в залежності від обставин знайдення речі та виявлення її у тимчасового користувача (Григорій Неокес. (5). (6). (10). (11).) [9, 607-611].

Навчаючись у світських закладах, миряни повинні вести себе так, як вимагають правила церковної доброчинності, не встановлювати язичницьких традицій, вдягати одяг, що відповідає нормам християнської моралі, не відвідувати оргії (Трул. 70.) [9, 188]. Поява канону такого змісту обумовлена величезним впливом античної культури та науки на освіту Візантійської імперії, що одночасно породжувало інстинктивне прагнення учнів вводити у своє повсякденне життя римські та грецькі традиції, більшість з яких в тому чи іншому обсязі суперечила вимогам християнства та нагадувала церковним діячам добу репресій та гонінь на віру.

Церквою засуджувалися прикраси своєї зовнішності, особливо волосся, яке завжди вважалося християнськими мислителями сильним еротичним символом (Трул. 95.) [9, 200-201]. Цікаво зазначити, що ця норма Трульського собору не має статевої ознаки, тобто поширюється як на чоловіків, так і на жінок, та аргументується відволіканням порушника та тих, хто його оточує, від благочестя і святкування всемогутнього духу над тимчасовою плоттю.

Тією ж самою аргументацією можна супроводити канон Трул. 99, який забороняє мирянам малювати картини, що “зачаровують зір, розтлівають розум та викликають збудження порочних задоволень”. За невиконання правил по додержанню зовнішнього благочестя та запобігання звабленню оточуючих, було встановлено покарання відлучення від спілкування, яке було перенесено з відповідним каноном і до Єфремівської Кормчої [9, 202].

Тим не менш, надзвичайний та надмірний аскетизм також не знаходив схвалення серед церковних діячів. Гангр. 14. 17. загрожують анафемою жінкам, які через уявне подвижництво остригають волосся та вдягають чоловіче вбрання [9, 247-248].

Відлучення від спілкування за Трул. 75 загрожує тим, хто на території церкви будує чи відкриває магазини, корчми та лотки з майном на продаж та таким чином порушують заповіді Христа [9, 190-191].

Окрема категорія мирянок – діви, які присвятили себе Богові, не повинні мешкати самі чи разом з іншими такими ж дівами, але обов’язково з відповідними піклувальниками, якими можуть бути немолоді жінки, священики та прямі родичі (Карф. 44.) [9, 341]. За порушення накладених на себе обітниць незайманості такі діви караються відлученням від Таїн на один рік (Анкир. 19. Вас. Вел. 18.) [9, 236, 480-482].

Однак, діви, які дали обітницю залишатися незайманими до хрещення, ставши християнками можуть одружитися, навіть якщо обітниця була дана ними після “увіровання” (Вас. Вел. 20.) [9, 483]. В такому випадку вважається, що з хрещенням вони починають нове життя, отже обітниці, які були дані у язичництві сили не мають.

Ніхто не має права докоряти жінці за втрату її незайманості, якщо це відбулося проти її волі, і якщо до цього не призвела її попередня поведінка та спосіб життя, а сама вона докладала зусиль для запобігання цьому (Григорій Неокес. (2). Вас. Вел. 49.) [9, 605, 494].

Жінки, що народили дитину під час або перед посту, можуть бути звільнені від постування за власним бажанням чи станом здоров’я (Тимофія 8.) [9, 543].

Миряни повинні утримуватися від статевих зносин у суботу та неділю та намагатися присвятити ці дні спілкуванню з Богом (Тимофія 13.) [9, 545].

Вбогі та ті, хто потребує допомоги і для її збирання весь час подорожує, повинні отримувати від священиків відповідні мирні грамоти, які засвідчують їх вірність церкві та потребу у допомозі (4-й Вс. 11.) [9, 117-118].

Тривалий час у Візантійській імперії певні взаємини між рабами та їх господарями підпадали під юрисдикцію Церкви, зокрема, звільнення рабів, що було адаптовано і для Київської Русі. Саме цим пояснюється існування в Кормчій канону, який встановлює, що для визнання звільнення раба, волевиявлення його господаря повинно бути засвідчено мінімум трьома свідками (Трул. 84) [9, 194]. Інститут трьох свідків, як вже було зазначено, згодом поширився у Київській Русі.

Християнам під загрозою відлучення від церковного спілкування забороняється клястися язичницькими та єретичними клятвами, а дозволяється – тільки на Біблії (Трул. 93.) [9, 198]. Цей канон Кормчої поширюється не тільки на клятви у судовому процесі, де у середньовіччі вони були основним елементом доказування та необхідною ознакою свідчення, але й у побуті, під час підписання угод та усних домовленостей.

Якщо ж особа поклялася на християнських святинях вчинити певні дії чи втриматися від них, вона повинна додержуватися своєї клятви під загрозою десятирічного відлучення від спілкування (Вас. Вел. 64.) [9, 500]. Якщо ж проголошена клятва за змістом обіцяного порушує церковне чи світське законодавство, норми моралі, благочестя та інше, той, хто поклявся, повинен принести каяття у своїй поспішній обітниці, а місцевий священик – позбавити його від виконання такої клятви (Вас. Вел. 29.) [9, 487-488].

Єфремівська Кормча своїми правовими нормами регулювала галузь права, яка після утвердження на території Київської Русі християнства, практично повністю перейшла до юрисдикції церкви і яку можна визначити як шлюбно-сімейне право. До норм, що визначали шлюбно-сімейні відносини мирян, можна віднести Ап. Правила 48. Трул. 53. 54. 71. 86. 92. 97. Анкир. 11. 20. Неокес. 2. 3. Гангр. 13. 15. 16. Лаод. 1. Карф. 102. Григорій Ниський 3. Феофіл до Агафона. Вас. Вел. 4. 9. 21. 22. 23. 24. 25-1. 25-2. 26. 30. 31. 34. 35. 36. 37. 38. 39. 40. 41. 42. 46. 48. 50. 53. 58. 59. 67. 68. 75. 76. 77. 78. 79. 80. До Діодора. Тимофій 15.

За традицією Християнської Церкви шлюбу передують заручини. У зв’язку з заручинами у членів християнської громади виникав цілий комплекс прав та обов’язків, так як сам факт заручення вважався клятвою, ще й засвідченою у церкві священиком, а недотримання клятви за церковним правом вважалося правопорушенням та підлягало відповідному покаранню.

Заручений має право повернути собі заручену, навіть тоді, коли вона вже повінчалася з іншим чоловіком. Такий шлюб вважався перелюбом і не міг дістати статусу дійсного шлюбу, навіть якщо заручений офіційно відмовиться від своєї колишньої нареченої (Трул. 97.) [9, 201]. Однак, навіть у випадку офіційної відмови зарученого, повінчаний вважався викрадачем чужої нареченої, і мав пройти покаяння відповідне до перелюбників. Пом’якшуючою обставиною для жінки у такій ситуації вважався факт її викрадення проти її волі та згвалтування (Анкир.11. Вас. Вел. 22 (1 ч.)) [9, 233, 484].

На усій території свого поширення Церква намагалася боротися з язичницькою традицією взяття шлюбів через викрадення жінок, що знайшло свій відбиток й у правових нормах Єфремівської Кормчої. Викрадач був зобов’язаний повернути викрадену її родичам, а вони, у свою чергу, можуть дозволити взяти шлюб (Вас. Вел. 22 (2 ч.)) [9, 485]. Викрадач та усі його спільники каралися відлученням від молитов у церкві на термін до трьох років. Однак, якщо він повертав викрадену незайманою, а вона сама та її родичі не суперечили викраденню, або викрадена була удовою – викрадач звільнявся від відбування покарання (Вас. Вел. 30.) [9, 488].

Церква, починаючи з перших століть свого існування, безперервно намагалася боротися зі шлюбами, які в термінології церковного права дістали назву “заборонені”, а в середовищі язичників більшість з яких вважалися буденними і дозволеними. До таких шлюбів відносяться шлюби між близькими родичами, левіратні шлюби, шлюби між псевдокровними родичами та шлюби між “родичами від купелі”, тобто між кумами, хрещеними батьками та дітьми і їх сім’ями. Серед правових норм церковного права приділяється значна увага визначенню, осудженню та запобіганню заборонених шлюбів, і, звичайно, положення Єфремівської Кормчої не є винятком у цьому сенсі.

Кровозмішення брата з сестрою, пасинка з мачухою чи з невісткою Кормча прирівнює до вбивства і після розірвання злочинного зв’язку призначає 12-тирічне покарання у вигляді 10 років відлучення від спілкування та ще 2-х років відлучення від Таїн (Вас. Вел. 67. 75. 76. 79.) [9, 501, 502-504].

Також забороненими вважаються шлюби між близькими кровними родичами, до яких входять навіть двоюрідні брати та сестри. За взяття подібних шлюбів призначається 7-літня єпитимія після обов’язкового розірвання незаконного союзу (Трул. 54. Вас. Вел. 68.) [9, 179-180, 501].

Окремо встановлюється заборона брати шлюби хрещеним батькам з їх хресними дітьми, тому що родинність за духом, яка виникає при хрещенні, є важливішою від родинності за плоттю. З набуттям чинності цієї правової норми родини хрещеників та родини їх хрещених батьків фактично теж визнаються кревними родичами з усіма наслідками (Трул. 53.) [9, 178-179].

Єфремівська Кормча суворо засуджує левіратні шлюби. Жінка, що по черзі одружилася з двома братами, відлучається від спілкування доки не розірве такий шлюб, а після його розірвання для отримання причастя ще проходить 15-тирічне покаяння. Якщо ж один з подружжя левіратного шлюбу вмирає, Кормчою зазначається, що другому подружжю стає складніше довести представникам Церкви щирість свого каяття (Неокес. 2. Вас. Вел. 23. 24. До Діодора) [9, 238, 485-486, 517-523]. Шлюб чоловіка з двома сестрами по черзі карається значно м’якше – 6-річне відлучення від спілкування та ще 1 рік відлучення від Таїн (Вас. Вел. 78) [9, 504].

Необізнаність подружжя під час укладення забороненого шлюбу є обставиною, що пом’якшує їх відповідальність. Наступне щире каяття подружжя у скоєному правопорушенні дає право священику суттєво зменшити час відбування ними покарання (Феофіл до Агафона) [9, 539].

Трул. 72 наполягає на скасуванні шлюбів вірних християн з прибічниками єресей чи язичництва. Якщо ж шлюб брався тоді, коли подружжя були язичниками чи єретиками, а пізніше один з подружжя прийняв хрещення, береться до уваги бажання другого з подружжя зберегти шлюб. Якщо таке волевиявлення наявне, Церква не тільки дозволяє, але й радить залишати подібний шлюб дійсним, в сподіванні що й друге подружжя перейде до християнства [9, 189-190].

Єфремівська Кормча не забороняє взяття другого шлюбу, однак, і не схвалює його. Єдиним закликом до мирян є брати другий шлюб не таємно, а відкрито та законно, і тоді, через певний час каяття, християнин повертається до спілкування (Лаод. 1) [9, 267]. В Кормчій містяться правила Василя Вел., де священик попереджається про можливість появи у його приході людини, що одружилася третім шлюбом. Така людина вважається багатошлюбною та повинна бути відлучена від спілкування на термін до п’яти років (Неокес. 3. Вас. Вел. 4. 50. 80) [9, 238, 467-468, 494, 504-505]. Християнські норми моногамії повинні були повністю змінити ідею шлюбу, поширеного в язичницькій Русі, адже ще в Х ст. тут, особливо серед заможних верств населення, зустрічалася полігамія, що підтверджується археологічними розкопками [69, 105-106], і літописами [98, 132-175].

Чоловіки, що одружилися після того, як вступали з майбутніми дружинами у статеві стосунки, повинні зазнати 4-річне покарання за блуд, але їх шлюб залишається дійсним (Вас. Вел. 22 (3 частина). 25) [9, 485, 486].

Початок статевих зв’язків ні в якому разі не сприймається Церквою як взяття шлюбу, що залишилося ще з римського права (nuptias, non concubitus, sed consensus facit) [158, 101]. Тому Єфремівська Кормча зазначає, що подібний союз краще анулювати, однак, якщо чоловік і жінка наполягають на залишенні свого зв’язку, його треба засвідчити та перетворити тим самим у законний шлюб, а на подружжя накласти покарання як на блудників (Вас. Вел. 26.) [9, 486]. Судячи з послань єпископів Київської Русі до своїх підлеглих, проблема подібних союзів залишалася актуальною ще тривалий час. І, в будь якому разі, єпископи Київської Русі наполягали на офіційному закріпленні подібних союзів, особливо в випадках наявності дітей [109, 184; 87, 279].

Єфремівська Кормча забороняє укладати шлюб удові, що досягла шестидесятирічного віку. Удова, що одружується вдруге, відбуває покарання двошлюбних, з пом’якшенням у випадку її невільності (Вас. Вел. 53) [9, 497]. Кожна удова, яка отримувала від Церкви матеріальну допомогу, втрачає на неї право, якщо одружується вдруге (Вас. Вел. 25-1. 41) [9, 486, 491],що можна пояснити її переходом на утримання до свого чоловіка.

Єфремівська Кормча покладає на батьків обов’язок піклуватися про своїх дітей, виховувати їх, забезпечувати усім необхідним для життя. Так само й дорослі діти повинні допомагати своїм батькам відповідно до власних можливостей. Відмова дорослих дітей піклуватися про своїх батьків, а батьків – про своїх непрацездатних дітей, хоча б під приводом самітництва та схимництва, є тяжким злочином і повинна каратися анафемою (Гангр. 15. 16) [9, 247-248]. В сучасному законодавстві України збереглися обидва зобов’язання [30, 151; 54, 13].

Загальним правилом церковного права є непорушність церковного шлюбу, що підтверджується й правовими нормами Єфремівської Кормчої. Розлучення подружжя не може відбутися навіть якщо одне із подружжя є психічно хворим та спільне життя з ним є неможливим (Тимофія 15) [9, 546].

Більшість статевих правопорушень церковне право визначає через поняття “блуд” та “перелюб”. Єфремівська Кормча містить докладне визначення першого та другого, їх відмінності, особливості та покарання за кожний з них. Однак, різні правові норми Кормчої пропонують різний термін та склад покарань за блуд й перелюб в залежності від конкретної ситуації, умов скоєного правопорушення і каяття того, хто його вчинив.

Загалом блуд визначається як статевий зв’язок, що не порушив права третьої особи, а перелюб як зв’язок, що відповідно порушив чужі права та вчинив “образу законному союзу” (Григорій Ниській 3) [9, 619-623].

Загальним покаранням за блуд встановлюється єпитимія у вигляді 7 років, а за перелюб – 15 років відлучення від причастя (Вас. Вел. 58. 59) [9, 499]. Однак одночасно у Кормчій міститься Анкир. 20, де вказується семирічне відлучення від Таїн для жінки, що вчинила перелюб [9, 236]. Така розбіжність у санкціях давала змогу священикам призначати покарання з урахуванням індивідуальних особливостей порушника, пом’якшувати, чи, навпаки, обтяжувати його відповідальність при призначенні покарання (Вас. Вел. 34.) [9, 488-490].

Блудом вважаються засвідчені у церкві шлюби, що були взяті без дозволу батьків чи власників жінки (у випадку коли вона є невільницею). Після отримання благословення батьків чи власника, подібні союзи починають вважатися законними шлюбами, однак подружжя повинно зазнати єпитимії блудників (Вас. Вел. 38. 40. 42) [9, 490-491].

Церковне право у додержанні норм моралі завжди ставилося більш суворо до жінки, ніж до чоловіка. Жінка, що залишила свого чоловіка та пішла до іншого, вважалася перелюбницею і вже не могла повернутися до свого законного чоловіка. Чоловік, що залишив свою дружину та взяв собі іншу, також вважався перелюбником, але міг повернутися до своєї попередньої дружини, та, відповідно, за це отримував пом’якшення у відбуванні покарання за перелюб (Ап. Правила 48. Трул. 86. Вас. Вел. 9. 21) [9, 72, 195, 472-474, 483-484]. Однак залишене подружжя під загрозою покарання не повинно брати другий шлюб та усілякими засобами намагатися повернути до себе другу половину (Карф. 102) [9, 410]. У цій нормі Кормчої також міститься припис щодо вимог до світського законодавства по його узгодження з вказаною нормою церковного права. Отже, підтверджується тезис про вплив церковного права на формування світського.

Дружина могла залишити чоловіка тільки за надзвичайних обставин, до яких не входили втрата чоловіком майна чи його погане ставлення до неї, включаючи побої (Вас. Вел. 9) [9, 472-474]. Якщо дружина залишала чоловіка без достатніх підстав, навіть не переходячи до іншого, місцевий священик, докладно вивчивши справу, призначав їй єпитимію (Вас. Вел. 35) [9, 490]. Дружина, що залишила свого чоловіка але, мешкаючи окремо, не вступала у статеві відносини з іншими чоловіками мала право повернутися до свого законного чоловіка. Якщо ж за її відсутності він уклав другий шлюб, цей другий шлюб скасовувався, а друга дружина мала право взяти шлюб з іншим після відбуття покарання блудниці (Вас. Вел. 46.) [9, 492].

Залишена дружина ні в якому разі не могла взяти другого шлюбу, навіть якщо чоловік залишив її без достатніх підстав. Союз залишеної дружини з іншим чоловіком вважався перелюбом та не міг перетворитися у законний шлюб (Вас. Вел. 48) [9, 493-494]. Якщо після розірвання такого союзу чоловік вирішував одружитися знову, новий шлюб не вважався для нього другим, але за зв’язок з першою жінкою він повинен був понести покарання як за перелюб (Вас. Вел. 37) [9, 490].

Чоловік, що безпідставно залишив свою дружину, після взяття другого шлюбу вважався перелюбником, і тільки відмовившись від другої дружини, після семирічного каяття допускався до причастя (Вас. Вел. 77) [9, 504]. Жінка, незалежно від того, укладала вона шлюб з перелюбником чи просто перебувала з ним у статевому зв’язку, однаково вважалася перелюбницею протягом усього часу проживання з ним (Вас. Вел. 39) [9, 491].

Дружинам тривалий час відсутніх чоловіків та чоловікам відповідно відсутніх дружин заборонялося брати шлюби, доки не буде остаточної звістки про їх загибель (Вас. Вел. 31) [9, 488]. Однак, і в таких випадах можна простежити дискримінацію осіб жіночої статі – після повернення одного з подружжя, взятий новий шлюб міг бути анульований за бажанням чоловіка. З других подружжів чоловік вважався невинним у шлюбі з чужою жінкою, та міг узяти інший шлюб без яких-небудь наслідків, а залишеній другій дружині хоча й інший шлюб брати не заборонялося, однак було не рекомендовано (Трул. 92) [9, 197-198]. Звістка, що відсутній чоловік дружини міг загинути на війні, вважалася пом’якшуючою обставиною для призначення єпитимії дружині, яка його не дочекалася та одружилася вдруге (Вас. Вел. 36) [9, 490].

За правовими нормами Єфремівської Кормчої анафемою каралася дружина, що залишає свого чоловіка, мотивуючи це нечистотою та гріховністю подружнього життя (Гангр. 13) [9, 247]. Це може бути пояснено тим, що дружина не просто намагається розлучитися з чоловіком й, таким чином порушити дану йому перед олтарем клятву, а й впадає у єресь через осудження одного з найповажних інститутів християнства - шлюбу.

Отже, ми можемо зробити висновки про чітко виражену дискримінацію прав жінки за церковним законодавством, яке було відповідно закріплено й правовими нормами Єфремівської Кормчої, хоча взагалі в Київській Русі положення жінки було достатньо високим порівняно з іншими середньовічними країнами [51, 3; 55, 68].

Серед правових норм Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини мирян, можна зазначити такі, що відносяться до галузі кримінального права: Ап. Правила 67. Трул. 90. Анкир. 16. 17. 21. 22. 23. Григорій Ниський 4. 5 (2 ч.). Феофіл до Міни. Григорій Неокесарійський (8). (9). Василь Великий 2. 7. 8. 11. 13. 33. 43. 52. 54. 56. 57. 61. 62. 63. 65. 72.

Серед кримінальних злочинів у Єфремівській Кормчій вказуються вбивство, нанесення тілесних пошкоджень, зрада, грабіж, крадіжки, аборти, скотолозтво, мужолозтво, гвалтування. Деякі з цих злочинів, наприклад, аборт, крадіжка церковного майна, скотолозтво та мужолозтво з’явилися в переліку правопорушень церковного та світського права Київської Русі тільки після прийняття християнства. За більшість з цих злочинів відповідальність передбачена у княжому праві Київської Русі, а санкції церковного права, вказані за них Єфремівською Кормчою є, таким чином, додатковими, однак, не менш суттєвими для покарання порушника.

За Єфремівською Кормчою вбивця визначається як особа, що завдала потерпілому удар, внаслідок якого наступила смерть (Вас. Вел. 11. 43) [9, 475-476, 492]. Навмисне та випадкове отруєння особи, що призвело до летального наслідку у Кормчій має свій окремий статус, більш близький до чаклування, ніж до вбивства, але карається так саме як навмисне вбивство (Вас. Вел. 65) [9, 500].

До вбивства прирівнюється добровільна участь особи у магічних нехристиянських містеріях, обрядах або добровільна передача учасникам обрядів частин свого тіла (Вас. Вел. 72) [9, 502], але покарання призначається з урахуванням чистосердного каяття (Вас. Вел. 65. Феофіл до Міни) [9, 500]. Автор вважає, що участь у таких містеріях сприймалася як “загроза вічній душі”, спасіння якої є основною метою християнина, а отже прирівнювання до вбивства стає зрозумілим.

Серед вбивств Кормча виділяє навмисні та ненавмисні, причому за підставами, схожими з сучасною теорією визначення вини. Ненавмисним визначається таке, коли вбивця мав намір нанести шкоду не постраждалому, а іншому неживому об’єкту або тварині; та якщо вбивця вдарив рукою, каменем, ломакою постраждалого, з бажанням причинити йому біль, але не врахував власної сили чи слабкості постраждалого і це призвело до його смерті. Однак, ті ж самі дії, вчинені зброєю, вже кваліфікуються як навмисне вбивство, не дивлячись на справжні наміри звинуваченого.

До навмисного вбивства Кормча відносить вбивство під час бійки, вчинене ударом у ту частину тіла, пошкодження якої є небезпечним для життя; вбивство під час військового походу; вбивство чоловіком своєї дружини з використанням зброї, навіть якщо це не було у його намірах; вбивство розбійниками з метою грабежу, хоча дійсним їх наміром було не позбавити життя людину, а отримати її матеріальні цінності (Вас. Вел. 8. Григорія Нис. 4 (1 ч.)) [9, 470-472, 623-626].

Покаранням за ненавмисне вбивство Єфремівська Кормча вказує відлучення від спілкування протягом 5 - 11 років (Анкир. 23. Вас. Вел. 57) [9, 237, 498]. Однак, через щире каяття у скоєному та ретельне виконання покарання священик може зменшити його термін (Вас. Вел. 54) [9, 197].

Покарання за навмисне вбивство призначається в залежності від пом’якшуючих та обтяжливих обставин на термін від 20 років відлучення від Таїн, з яких 4 роки покараний не може бути навіть присутній на молитві у церкві (Вас. Вел. 56), до довічного відлучення з причастям тільки перед смертю (Анкир. 22) [9, 497-498, 236].

Навмисне вбивство, що було скоєне під час військового походу на полі брані, вважається вчиненим з крайньої необхідності, без можливості вибору та для усунення небезпеки власній країні та її мешканцям, а тому карається навіть легше, ніж ненавмисне вбивство - трьома роками відлучення від Таїн (Вас. Вел. 13) [9, 476]. Ставлення Церкви до участі віруючих у війнах з часом змінювалося. Тертуліан вважав, що служба в армії взагалі не сумісна з християнством, але вже Августин Блаженний не тільки дозволяв це, а й сформулював теорію “справедливої війни”, брати участь у якій є обов’язком кожного мирянина [13, 128].

Серед правових норм Єфремівської Кормчої, присвячених вбивствам, містяться такі, що визначають покарання матерям, які вбили своїх немовлят після народження. Матір, що вбила дитину, намагаючись приховати свій перелюб, з жорстокості, чи не бажаючи її виховувати, карається як навмисний вбивця, але якщо дитина померла через нестачу молока, холод чи пустельність місця де відбувалися пологи або відсутність кваліфікованої допомоги при пологах – винність матері ставиться під сумнів й священик сам повинен вирішувати, яке покарання їй призначати, та чи призначати його взагалі (Вас. Вел. 33. 52) [9, 488, 496-497].

Аборт Єфремівська Кормча прирівнює до вбивства не тільки через знищення ще ненародженої людини, а й через велику загрозу життю жінок, які часто вмирали від спроби зробити аборт. Покарання за аборт у вигляді 10 років відлучення від Церкви накладається на усіх спільників, що брали участь у цьому злочині: жінці, який був зроблений аборт, тому, хто безпосередньо його робив, тому, хто збирав трави та складав абортивні засоби (Трул. 90. Анкир. 21. Вас. Вел. 2) [9,197,236, 466].

Церковне право суворо засуджувало мужолозтво та скотолозтво, прирівнюючи їх до найтяжчих кримінальних злочинів, що знайшло відображення й у правових нормах Єфремівської Кормчої. Відповідальність винних у цих злочинах пом’якшувалася у випадку безперечного доведення їх необізнаності про наявність заборон щодо вчиненого (Вас. Вел. 7) [9, 469]. Це є унікальною особливістю церковного права, де загальним правилом є “незнання закону не звільняє від відповідальності”.

Канони Василя Великого стверджують, що покарання винним у мужолозтві та скотолозтві повинно призначатися таке ж, як і покарання перелюбникам (Вас. Вел. 62. 63) [9, 500]. Анкир. 16 розподіляє покарання винних у скотолозтві в залежності від віку, у якому був вчинений злочин та наявності законної дружини. Так, для тих, хто скоїв цей злочин до 20-ти років повинно призначатися 20 років відлучення від Таїн, у період з 20-ти до 50-ти років та одруженим – 30 років, а одруженим віком більше 50-ти років – допускати до причастя тільки перед смертю [9, 234]. Коли після відбування певної частини покарання винних у скотолозтві та мужолозтві починають допускати всередину церкви, вони під час молитви повинні стояти та молитися окремо, разом з психічно хворими (Анкир. 17) [9, 235].

За Єфремівською Кормчою гвалтівник відлучається від церковного спілкування на термін, що визначається безпосередньо місцевим священиком. Крім того, якщо його жертва не була заручена, він був зобов’язаний з нею одружитися, зрозуміло, якщо вона та її батьки не заперечували проти цього (Ап. Правило 67) [9, 76].

Крадію за нормами Кормчої призначається покарання у вигляді позбавлення Таїн протягом 1-го року, якщо він сам визнав свою вину, та протягом 2-х років, якщо вина визнана судом, громадою чи він спійманий на місці злочину (Вас. Вел. 61) [9, 499-500]. Окремо визначається покарання святотатця – особи, яка вкрала церковне майно. За осудженням такий злочин прирівнюється до вбивства, але покарання призначається значно менше, приблизно таке, як перелюбникам (Григорія Нис. 5 (2 ч.)) [9, 629-631]. Таке суворе покарання крадія зайвий раз підкреслює становище у Київській Русі Церкви, яка після свого офіційного визнання стала в історії права країни “…новим об’єктом посягання…” [58, 59].

Автори Кормчої наполягають на розрізненні таких злочинів як крадіжка та розбій за засадами, що дійсні й у сучасному праві [83, 375-378]. Розбій визначається як особливо небезпечний злочин метою якого є отримання чужого майна, і під час якого існує значна загроза життю власника майна. Крадіжка ж визначається як таємне викрадання чужого майна без загрози життю та здоров’ю оточуючих. Тому розбійнику призначається покарання як навмисному вбивці, а крадію значно м’якше (Григорія Нис. 4 (2 частина)) [9, 626-629]. Грабіжники за Єфремівською Кормчою відлучаються від Таїн на невизначений термін, а в залежності від того, зізналися вони добровільно, чи були викриті у злочині, їм або дозволяється припадати, або тільки слухати Писання не залишаючись на молитву (Григорія Неокес.(9)) [9, 609], отже впроваджується добровільне зізнання в якості пом’якшуючої вину обставини.

Зрадники, що зрадили свою громаду, допомагали чужоземним грабіжникам під час війни чи викривали християн за часів гонінь, повністю відлучаються від Церкви до того часу, поки на помістному соборі не буде вирішено пом’якшити їх покарання (Григорія Неокес. (8)) [9, 609].

Отже, ми бачимо, що інститути шлюбно-сімейного та кримінального права, які містяться в Єфремівській Кормчій мають багато спільного з відповідними інститутами сучасної правової системи України.

Норми Єфремівської Кормчої врегульовують правовідносини впалих мирян. До норм цієї групи належать: 1-го Вс. 11. 12. 14. Григорія Ниського 1. 2. Григорія Неокесарійського (1). Вас. Вел. 73. 74. 81. 82.

Відмова від християнства у церковному праві практично прирівнюється до зради та вважається одним з тяжких злочинів проти віри. Кормча визначає різні умови та супутні особливості кожного конкретного випадку “впадіння” та пропонує призначати покарання винним відповідно до цих особливостей.

Порівняно малі санкції вказує Кормча за “впадіння” оголошених, тобто тих, хто заявив про свій намір стати християнином, але хрещення не прийняв. “Впалі” оголошені караються 3-річним позбавленням права на участь у молитвах – їм дозволяється бути присутніми у церкві тільки під час проповіді та читанні священних книг, а з початком молитов вони повинні виходити (1-й Вс. 14) [9, 90].

Церква не карає християн, які, перебуваючи у полоні, не відмовилися від віри та їли їжу, запропоновану їм іновірцями, якщо тільки ця їжа не була в якості жертви на язичницьких обрядах (Григорія Неокес. (1)) [9, 605].

Якщо християнин знов бажає прийняти християнство після того, як добровільно відмовився від нього заради іншої віри, він крається відлученням від Церкви на термін від 12-ти років до смерті з правом причаститися тільки перед смертю (1-й Вс. 11. Григорія Нис. 1 (1 ч.). Вас. Вел. 73) [9, 88, 612-618, 502]. Щирість каяття у скоєному, старанність у виправленні та доведення істинності намірів покараного, може призвести до зменшення місцевим священиком терміну покарання (Вас. Вел. 74) [9, 502].

Християни, що відмовилися від віри через тортури, брали участь у язичницьких містеріях та приносили жертви, караються відлученням від Таїн на термін від 7 до 15 років, в залежності від умов, за яких відбулося “падіння”, щирості каяття у скоєному та старанності відбування покарання (Григорія Нис. 1 (2 ч.). Вас. Вел. 81) [9, 616-618, 505-506].

Християни, що через тортури та погрози відмовилися від християнства, але не поклонялися язичницьким богам та не брали участі у жертвуваннях, караються 6-ма роками відлучення від Таїн; ті ж, хто зробив те саме, але без погроз та тортур або за участі у чаклуванні – на 2 роки відлучаються від Церкви і ще на 5 років – від причастя (Вас. Вел. 82. Григорія Нис. 2) [9, 506, 618-619].

Священики не можуть збільшувати “впалим” вже призначене покарання через недостатність або нещирість каяття (1-й Вс. 12) [9, 89].

В усі часи існування християнських громад рано чи пізно у єпархії виникали покарані церковним правом особи, а, отже, церковні законодавці повинні були офіційно затвердити їх права та обов’язки, їх відносини з іншими членами громади. У Єфремівській Кормчій до норм, що встановлюють правовий статус покараних, відносяться 1-й Вс. 13. Неокес. 5. Лаод. 2. Григорій Неокесарійський (12). Кирило До єпископів (2).

У церковному праві при призначенні покарання виділяються такі ступені: плач – заборона покараному входити до приміщення церкви; слухання – допуск покараного до притвору, де він може знаходитися тільки до початку молитви про оголошених, а потім виходити на двір; припадання – дозвіл покараному перебувати у храмі до кінця молитви про оголошених, а потім залишати церкву; стояння – дозвіл покараному стояти разом з усією громадою до кінця служби але без причастя (Григорія Неокес. (12)) [9, 611].

Загальним правилом церковного права є надання причастя покараному християнину чи оголошеному перед його смертю незалежно від того, який термін покарання він вже відбув. Однак, якщо після отримання причастя покараний залишиться живим, він повертається на той ступень відбування покарання, на якому перебував до моменту виникнення загрози його життю (1-й Вс. 13. Кирили До єпископів (2)) [9, 89-90, 568-569].

Після повного закінчення терміну покарання, який може бути зменшений особливим рішенням того, хто його призначив, особа повністю приймається у церковне спілкування та отримує причастя (Лаод. 2.) [9, 267].

Якщо оголошений, що був визнаний винним у вчиненому правопорушенні, після переведення у стан слухачів скоює повторне правопорушення, він втрачає можливість коли-небудь стати християнином (Неокес. 5.) [9, 239].

Таким чином, з проведеного дослідження, результати якого були викладені у цій главі дисертації можна зробити наступні висновки: >

серед правових норм Єфремівської Кормчої містяться такі, що визначають правовий статус мирян; >

правові норми Кормчої регулюють поведінку, права та обов’язки мирян у монастирях, святих місцях та церквах упродовж служби та поза нею, визначають права та обов’язки мирян у побуті, під час спілкування з представниками Церкви тощо; >

окрема увага у Кормчій приділяється регулюванню шлюбно-сімейних відносин мирян: укладенню, розірванню та визнання недійсним шлюбу, прав та обов’язків подружжя у родині; >

правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини мирян, містять основні засади, поняття та принципи кримінального права, зокрема визначаються такі поняття, як крайня необхідність, співучасть, явка з повинною, форми вини – умисел та необережність; обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність, причому добровільне зізнання в скоєному правопорушенні беззаперечно вважається підставою для зменшення покарання; >

автори Єфремівської Кормчої приділяють увагу визначенню правового статусу тих, хто відбуває покарання за церковним законодавством, та так званих “впалих” – християн, які за об’єктивних чи суб’єктивних причин відмовилися від християнства.

<< | >>
Источник: Цвєткова Ю. В.. Єфремівська Кормча – джерело права Київської Русі (кінець ХІ – початок ХІІ ст.) / Дисертація / Київ. 2003

Еще по теме 2.4 Правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини мирян:

  1. 1.1. Передумови появи Кормчих книг на території Київської Русі
  2. ПРАВОВІ НОРМИ ЄФРЕМІВСЬКОЇ КОРМЧОЇ
  3. 2.1. Правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини вищого духовенства
  4. 2.2 Правові норми, що регулюють правовідносини нижчого духовенства, причетників та монахів
  5. 2.3 Правові норми Єфремівської Кормчої, які регулюють відносини кліриків усіх санів та монахів
  6. 2.4 Правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини мирян
  7. 2.5 Правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини усіх членів християнської громади
  8. ВИСНОВКИ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -