§ 8. Зобов’язальні відносини

B умовах феодального суспільства зобов’язальні відносини не дістали значного поширення. Проте в галузі зобов’язального права помітно вирізнявся такий його елемент, як договори. Незважаючи на те, що всі вони укладались у письмовій формі, іноді ще вимагалася реєстрація їх у суді або укладання в присутності свідків.

литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше застосовувалися договір міни і договір дарування. 3 розвитком обміну й грошових відносин набуває поширення договір купівлі-продажу, насамперед рухомого майна, а потім і нерухомого. Статути Великого князівства Литовського дозволяли «усім станам шляхетського народу вільно розпоряджатися маєтками, іцоб на свій розсуд їх віддавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати».

Акти купівлі-продажу із символічних, властивих періоду Київської Русі, переходять у формальні, за вимогами Литовського статуту. У ньому зазначалося, що коли такі договори укладаються не за правилами, ' що записані в Литовському статуті, то вони вважаються «нікчемними» — таку річ покупець не отримує. Заборонявся сам продаж у неволю, як особистий, так і своїх дітей та жінки. Разом із договором купівлі-продажу діяв і широко застосовувався найстаріший договір обміну.

Інститут позики зазнав деяких змін попередньої доби права, перестати застосовувати складні нарахування процентів. Заборонялося накладати проценти на проценти. З’явилася вимога законодавця оформляти позику понад 10 кіи грошей писаним документом під загрозою втратити ці гроші: (1 копа = 60 снопів). У різних місцевостях коиа була різна. Ha Поліссі була більша вартість. Борги й позики майна понад 200 кін грошей бралися державою під контроль і записувалися в окремі книги державними урядовцями. Щоб не було підставних зловживань, ставилися печатки і від сторін вимагалася присяга.

Договір особистого найму не веде до рабства, принаймні зберігається свобода найманого. Домінує норма Литовського статут>', за яким вільна людина не може бути видана у вічну неволю, не тільки за борги, а й навіть і за скоєний злочин. Вічна неволя замінюється «вислугову- ванням» на суму 1 рубль за кожен рік чоловікові, а за жінку — «копу грошей». У цю добу, особливо в містах, широко застосовувалася форма найму майна. Об’єктом майнового найму стають приміщення, будинки, млини та ін. Селяни, як погожі, так і непогожі, позбавлялися права за Литовським статутом віддавати свою землю в найм без дозволу господаря навіть на одне літо. У найм могли передавати й отримувати не тільки фізичне майно, а й посади, наприклад посади корчмаря, лісника та ін. При цьому передавалися ті переваги, які ці посади мали.

Договори поклажі, дарування, поруки характерні тим, що вони безоплатні. Усі вони належали до облігаційного права.

Закон визначав форму й порядок укладання угод, установлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов’язань. До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

^г

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій та обрядів. Було заведено, щоб контрагенти перебивали руки, часто виставлявся могорич (частування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов’язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Використовувалася також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на певний строк рухоме майно, а після закінчення строку не мав змоги його викупити, тоді той, х то отримав майно в заставу, міг довічно ним користуватися.

Значного поширення в XIV-XV ст. набуло поручництво. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наставала в тому разі, коли боржник був неплатоспроможним.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов’язковою, наприклад, для договору позики па загальну суму понад «десять коп грошей». Коли ж договір позики на більшу суму не був письмово оформлений, боржник, за Литовським статутом 1588 p., мав право сплатити кредиторові «тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг».

Ще суворіші вимоги передбачав закон для угод щодо землі. У разі продажу або дарування батьківських, материнських, вислужних, куплених та іншим способом придбаних маєтків той, хто їх продає або дарує, мусив скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, та ше й треба було запросити трьох-чотирьох свідків шляхетського походження зі своїми печатками. Потім цей запис заносили до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився «з книг замкових до книг земських». Такий самий заиис вимагали, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк якусь суму грошей.