§ 10. Кримінальне право
Питання кримінального права в Литовському статуті регулювалися як процесуальними, так і матеріальними нормами. Кримінальні норми, уміщені в цьому законодавчому акті, не мають чіткої структури й відзначаються багатослів’ям і неповнотою.
Як правило, конструкція статті складна — крім диспозиції, санкції, тут наведено приклади й підкреслено процесуальні особливості. Для кожної нової редакції Литовського статуту характерним було збагачення юридичного змісту; артикули об’єднували більшу кількість випадків (екстенсивний розвиток), з’являлися нові постанови про окремі види злочинів, теоретичні конструкції, санкції визначали як кримінальне покарання (елемент публічності), так і винагороду потерпілому. Характерними рисами тогочасних кримінальних законів взагалі, і Литовського статуту зокрема, були казуїстичність, невизначеність загальних положень (відсутність загальної частини), що призводило до повторів та описовості. Через це системний аналіз уміщених у статуті кримінально-правових норм був досить складним завданням. Це ж стосувалося й аналізу відображених у ньому правових поглядів, деякі з них сташ новим словом у суспільній правосвідомості. У розвитку основних нонять кримінального права, а здебільшого ними визначається правовий розвиток середньовічного суспільства, простежується тенденція до співіснування приватного й публічного права. Так, різні терміни, що використовуваїися для визначення злочину, «виступи», «злочинство», «вина», на думку О. Малиновського, указують на його різні сторони: збитки для приватної особи, порушення приватних прав або посягання на правопорядок. Це має свій вплив на всі складові злочину: суб’єкт, об’єкт, злочинне діяння і злочинна дія.Разом із тим треба зазначити, що, оскільки цивільне право не відмежовувалося від кримінального, то останнє мало становий характер, що дістало достатнє поширення в усіх редакціях статутів та в інших джерелах: життя, честь, гідність, майно привілейованих станів захищалися посиленими заходами кримінальної репресії.
I навпаки, деякі злочини, учинені феодалами, каралися м’якше або зовсім нс каралися. Так, у випадку нанесення рани шляхтичем шляхтичу винного карали позбавленням руки, а за поранення простої людини передбачався лише грошовий штраф. При звинуваченні кількох панів у вбивстві шляхтича смертній карі піддавався лише один із них — той, на кого присягнуть інші. Співучасники новинні були виплатити «головщину» у розмірі' 100 коп грошей і відбути тюремне ув’язнення терміном півтора року. Коли ж такий злочин вчинили особи «простого звання», усі вони каралися на смерть. Щоправда, до страти на голову шляхтича могли засудити не більше трьох чоловік. Тільки за навмисний напад на панський маєток і вбивство шляхтича всі винні піддавалися смертній карі.У литовсько-руському кримінальному праві «кривда», або «шкода», означало «шкода». Пізніше до цього виду небезпечних діянь стали відносити порушення певних суспільних устоїв: «виступ», «гвалт», «злочинство». Привілей 1457 p. встановив принцип особистої відповідальності, яка наставала спочатку з 7-річного віку, а за II Литовським статутом — з 14 років. Щоправда, покарання для дітей не були дуже жорстокими.
Серед злочинів розрізнялись: умисел, необережність і рецидив. Найтяжчими були злочини проти держави і релігії, особливо «образа маєстату» (посягання на главу держави), бунт, зрада, віровідступництво, вихід із християнства, чаклунство, язичництво, за які передбачалася, як правило, смертна кара. Додатковими покараннями були конфіскація майна та позбавлення честі. Артикул 6 розділу I Литовського статуту 1566 p. передбачав смертну кару й позбавлення честі та майна для злочинця, який учинив державну зраду, перейшовши на бік ворога. Однак діти та дружина злочинця переслідувань не зазнавали. Значна увага в статутах приділялася злочинам проти особи та майна. Крадіжка майна каралася надзвичайно суворо — аж до застосування смертної кари. Зокрема, такі вироки виносилися у випадку рецидивної крадіжки коня, челяді, підпалу. За таємне навмиснс вбивство шляхтичем особи, рівної до нього, закон передбачав четвертування чи носадження на палю та позбавлення честі.
Крім цього, родині вбитого сплачувалася «голов- щина» у подвійному розмірі. За навмисне покалічення шляхтича винного чекала смертна кара і нав’язка з його майна.До тяжких злочинів, передбачених статутами, належало вбивство дітьми своїх батьків, навмисне позбавлення батьками життя своєї дитини, убивство пана слугою, згвалтування. Так, батьковбивця позбавлявся честі, його майно передавалося родичам, а сам він піддавався ганебній кваліфікованій смертній карі з додатковими болісними покараннями: його водили по ринковій площі, кліщами рвали тіло, а потім садили в шкіряний мішок разом із собакою, півнем, вужем, котом і топили. До такого самого покарання засуджувалися співучасники. Навмисне
вбивство дитини каралося тюремним ув’язненням на рік і шість тижнів, а після цього вбивця повинен був 4 рази на рік при церкві чи костьолі приносити покаяиня і сповідатися в гріху перед прихожанами. За навмисне вбивство чи навіть поранення свого пана слуга карався четвертуванням. Смертна кара застосовувалась і за зґвалтування, але лише в тому випадку, коли потерпіла звала на допомогу і два-три свідки могли достеменно підтвердити факт насилля. У випадку, коли жінка виявила бажання одружи тися з насильником, покарання не застосовувалося.
Публічне виконання страти та тілесних покарань мало на мсті залякати та застерегти населення від злочинних дій.
Суб’єктами злочину були як жителі даної місцевості, так і чужинці. Відповідальність за вчинений злочин наставала, відповідно до Литовського статуту (третя редакція), з 16 років. Литовський статут розрізняє намір (прямий і непрямий), злочини з необережності (самовпевненість або недбалість). Разом із тим мотив і мета злочину не впливали на міру покарання.
У статуті є трактування й об’єктивного боку злочину, ураховується суспільно небезпечна бездіяльність: неприбуття до місця збору війська, відмова з’явитися до суду, відмова пана розшукувати свого слу- гу-злочинця. Законодавець розрізняє причинний зв’язок у скоєнні злочину, ураховує місце скоєння злочину, час скоєння злочину та спосіб скоєння злочину.
У Литовському статуті існує поняття «множина злочинів», першим видом якого є сукупність злочинів: напад на маєтність, під час якого здійснено вбивство власника й пограбування. Сукупність злочинів каралася поглинанням менш суворого покарання більш суворим або ж поєднанням покарань за кожен із вчинених злочинів. Іншим видом множини злочинів був рецидив. Так, злодій, що вчинив крадіжку вперше, підлягав тілесному покаранню, а коли вдруге — смертній карі.
Обставиною, що виключала суспільну небезпечність діяння, було, наприклад, убивство державного злочинця, недосягнення злочинцем 16-літнього віку, убивство слугою під час захисту свого пана. Литовський статут містить інститут необхідної оборони. Допускається необхідна оборона від злодія, від нападу на маєток або село. Дозволялося убивати під час замаху на життя або майно особи, тобто можна було застосовувати необхідну оборону при захисті особистих і майнових прав.
У Литовському статуті розрізняються стадії вчинення злочину. Погроза злочинною діяльністю не вела до покарання, але замах на життя (витягнув із піхов меч) карався відрубуванням руки. Закінчений злочин, залежно від наслідків, карався суворіше.
Серед видів злочинів чільне місце посідає державний злочин: посягання на територіальну цілісність держави, прагнення повалити владу «господаря» або образити його. У Литовському статуті передбачені військові злочини — уникнення відбуття військової служби, утеча з війська, крадіжка військової скарбниці та ін. Розрізняються злочини проти судочинства та службові злочини. До злочинів проти судочинства належало порушення процедур судового процесу (нез’явлення до
суду без достатніх підстав, підробка виклику та інших паперів), невиконання судового рішення (ухилення від покарання, відмова відшкодувати збитки за рішенням суду), порушення правил про порядок перебування в суді під час судового засідання.
До службових злочинів належали: протизаконна діяльність членів суду, відмова здійснювати правосуддя, відмова старост виконати законні вимоги особи, незаконне рішення судді, стягнення мит, що перевищують установлені розміри.
У Литовському статуті виокремлено злочин щодо порушень прав і привілеїв шляхти: убивство шляхтича, образа його словом, незаконний арешт шляхтича, незаконне примушування його виконувати різні роботи, надання простолюдинам посад, які мають посідати лише шляхтичі, нанесення шляхтичу майнових збитків та ін.
Серед злочинів проти особи Литовський статут розрізняє вбивство — навмисне та ненавмисне, з необережності. До навмисних убивств належало вбивство під час бандитського нападу, убивство батьків, убивство чоловіком дружини чи навпаки, убивство брата, сестри, пана. За ненавмисне вбивство, якщо воно було вчинене через злочинну самовпевненість, злочинець карався ув’язненням та сплатою «головщини». A коли вбивство було вчинено через недбалість, злочинець карався тільки сплатою головщини. Необхідно зазначити, що на ступінь покарання впливав соціальний стан вбитого тазлочинця.
Іншим видом злочину було посягання на здоров’я особи. Каралося поранення руки, ноги, носа, ока, губ, вибиття зубів, утрата мови. Найбільш тяжким серед цих злочинів уважалося поранення обличчя, голови, а потім вже решта поранень. Обтяжливими обставинами нри пораненнях було поранення в присутності короля, у суді або під час нападу на маєтність.
Злочини, спрямовані проти честі особи, поділялися на злочини проти шляхтича та решти осіб. Злочини проти честі здійснювалися дією: нобиття ломакою чи іншим засобом; словом, у суді, у палаці короля, коли обзивати байстрюком.
Посягання на свободу особи також становило склад злочину. Серед них вирізнялися перетворення вільної особи на раба, незаконне ув’язнення.
Іншим видом злочину був бандитизм (гвалт) — учинення навмисного збройного нападу на будинок шляхтича або його мешканців, на церковний храм, на військовий обоз, який вів до навмисного вбивства або поранення та спричинення майнової шкоди через знищення майна або його пограбування. Якщо під час нападу було вбито господаря або священика, винні каралися смертною карою. A коли здійснювалося пограбування або знищувалося майно, винні повертали награбоване й сплачували штраф.
До майнових злочинів належали розбій, пограбування, крадіжка (татьба), знищення або пошкодження майна, незаконне користування чужим майном. За Литовським статутом, розбій — це злочинне посягання на майно й здоров’я особи. Покарання залежало від соціального становища злочинця.
10-850
Пограбування за метою вчинення поділялося на два види: крадіжка, вчинена з метою поживитися чужим майном, грошима, худобою, і грабіж, учинений з метою відшкодування завданих збитків (захоплення худоби, що спричинила збитки; пограбування мііцанами селян за не- сплачені борги, селянами шляхтичів у відповідь на пограбування останніми в них майна).
Крадіжка каралася штрафом і тілесними покараннями. Коли ж злодій був неспроможним заплатити штраф, йому відрізали вухо. Якщо вартість украденого становила більше ніж чотири копи грошей, злодія карали смертною карою. Рецидивіста також карали смертною карою.
Знищення або спалення майна було одним із видів майнових злочинів. Навмисний підпал житлового будинку карався спаленням злочинця. Інші способи знищення майна тягли за собою покарання у вигляді сплати різних розмірів штрафу: ловлення риби в озерах, звірів у лісі, знищення греблі, гатки або млина каралось штрафом у розмірі 12 коп. Знищення соколиних і лебединих гнізд, пташиних принад каралося штрафом у розмірі від 3 до 6 коп.
CycnvibHO небезпечними злочинами вважалися злочини проти сім’ї, моралі й церкви. Серед злочинів проти сім’ї і моралі вирізнялася подружня зрада, насильницький шлюб з викраденою дівчиною, зґвалтування, побиття батьків та ін.
Метою покарання було насамперед відшкодування збитків потерпілій особі, попередження злочинної діяльності, завдання злочинцю адекватного покарання залежно від тяжкості злочину, спокутування гріха та залякування злочинців.
При застосуванні покарань ураховувався принцип законності. Якщо в законодавстві були відсутні певні норми, то судді мали керуватися нормами звичаєвого права. Принцип визнання особи винною в здійсненні злочину полягав у тому, що покарання призначалося тільки за вироком суду. Існував також принцип відповідальності та застосування покарання тільки за наявності вини, принцип покарання винного залежно від тяжкості злочину, принцип індивідуальності покарань. Останній обмежувався при скоєнні державних злочинів: повстання, перехід на бік ворога, змова проти господаря.
Принцип гуманізму простежується в застосуванні покарань стосовно вагітної жінки, неповнолітніх (до 16 років), у кримінальній відповідальності шляхтича за вбивство простолюдина.
Система покарань складалася з покарань, призначених державою: майнові, у вигляді штрафів, тілесні покарання, вигнання, позбавлення волі, смертна кара, позбавлення честі, виволання (вигнання за межі держави, міста, села, і оголошення злочинця поза законом), зміщення з посади. Існували покарання у формі грошових стягнень, що мали задовольнити інтереси осіб і були спрямовані на відшкодування завданої шкоди як потерпілим, так і членам їхніх сімей.
Литовський статут у третій редакції енергійно захищає майнові інтереси, життя, честь, гідність шляхти, інших верств населення. У ст. 39 розділу 11 зазначається: «Коли б люди простого стану, чи будуть вони
нашими, господарськими або князівськими, панськими, землянськими, або бояри панцирні, путні, міщани, або люди тяглові, убили шляхтича або шляхтянку, то скільки б їх через потерпілих не було б звинувачено відповідно до прав і артикула доказано, мають бути всі на горло скарані; проте таких простих людей більше трьох осіб за одну шляхетську голову скарано не може бути». Це стосується вбивства, учиненого випадково. «А коли б люди простого стану з умислом у домі або в господарстві шляхетському, або на дорозі шляхтича вбили, такі за доказами всі мають на горло скарані бути. A коли хто-небудь із тих станів простих шляхтича або шляхтянку побив або поранив, такому має бути відсічена рука, а коли б руку або ногу утяв або якийсь інший член відтяв, за те на горло має бути скараний».
Під час розгляду злочинів, учинених проти держави й церкви, у суді панував слідчий процес, а злочинів проти особи — змагальний. Потерпілий сам збирав докази, представляв свідків і підтримував звинувачення в суді. Існували й професійні адвокати, які могли представляти сторони в суді. Система доказів поділялася на повні й неповні. До них належали показання свідків, речові докази, власні зізнання (їх отримували із застосуванням тортур), присяга тощо.
У другій половині XVI ст. поширилося покарання тюремним ув’язненням. 3 цією метою передбачалася наявність вежі при замкових судах, регламентувався порядок утримування в ній злочинців. Термін такого ув’язнення був від трьох тижнів до декількох років. Тюремне ув’язнення застосовувалося за незначні злочини.
Отже, Литовсько-Руська держава стала об’єднавчим центром роздроблених руських князівств, сприяла їхньому згуртуванню в складі єдиної країни, перейняла їх державну організацію та право. У межах об’єднання українські землі зберігали свою автономію, суспільно-політичну організацію, урядово-адміпістративпі структури та правові форми. Це було наслідком не стільки «особливої прихильності» литовських правителів до анексованих ними величезних українських територій, скільки того, що на той час Литва не мала власного централізованого розгалуженого державного апарату, підготовленого повною мірою до управління об’єднаними князівствами. Тому державу на початку її існування з певними застереженнями можна охарактеризувати як своєрідну феодальну федерацію. Разом із тим польсько-литовські унії вели до обмеження автономії українських земель, аж до повної ліквідації їхньої державності після укладання Люблінської унії 1569 p., зберігаючи при цьому автономію в праві.