>>

ПЕРЕДМОВА

Минуло п’ять років незалежності України. Спливло п’ять років напруженої й дуже непростої державотворчої роботи. Непростої об’єктивно та, що дуже важливо, суб’єктивно. Бо хто міг щиро й відповідально сказати: так, саме я маю досвід будівництва величезної держави світового значення? Не існувало ні таких людей, ні такого досвіду, бо державне будівництво в Радянському Союзі здійснювалося за зовсім інших умов, мало перед собою зовсім іншу мету, використовувало зовсім інші механізми.

Проте було б неправильно стверджувати, що українському народові загалом бракує історичного досвіду державотворення. Причому йдеться не тільки про сиву давнину, а й про XX ст., буквально про наші дні, бо ще донедавна жили серед нас люди — сучасники й учасники, активні творці Української держави.

Українська Народна Республіка проіснувала дуже недовго, в історичному масштабі тільки мить, та лишилися по ній повчальні уроки першопроходців, які ми просто не маємо права нехтувати.

Виходячи з цього й підготовлено пропонований посібник, у якому аналізується досвід УНР та Української гетьманської держави. Значну увагу, крім дослідження державотворчих процесів, приділено першоджерелам — класичним працям фундаторів української державності, насамперед М. Грушевського, В. Винниченка, а також відомих політичних діячів Д. Дорошенка, П. Христюка, І. Мазепи та багатьох інших, які ще, на жаль, тільки чекають на свого сучасного видавця. Особливий інтерес становлять відверта, а подеколи й різка полеміка між ними, безжалісні оцінки й самооцінки, прагнення відшукати істину, хоч якою б гіркою вона була.

Саме спадщина українських державотворців XX ст. стає ключем до розуміння методологічних засад, на які може тепер спиратися викладання історії держави й права, а в ширшому контексті — дає змогу усвідомити «державнзщьку ідею», про яку останнім часом стільки говориться і яка могла б, за словами Михайла Грушевського, прислужитися

6

справі «загального єднання» в Україні. Це складна багатопланова проблема, що зачіпає як усю державну політику, так і існуючі суперечності на ниві духовного відродження. Об’єктивне вивчення історії нашої державності, безперечно, дає прекрасні можливості спокійно й неупереджено торкнутися цієї теми. Тим більше що наші видатні попередники приділили їй велику увагу.

На початку 1918 р., відчуваючи безвихідь становища, в якому опинилась УНР, М. Грушевський написав невеличку працю «Історія й її соціально-виховуюче значення», яка в повному обсязі відтворювала всі питання, що постають перед нами й сьогодні (ми й надалі часто вдаватимемося до історичних аналогій, хоча, звичайно, це річ вельми умовна й небезпечна).

Отже, прислухаймося до класика. Історія, точніше — «навчання історії в українській школі», пише Грушевський, мусить вийти з «вузьких рамок» на «ширший простір універсалізму»1. Минуло 80 років, а ми з дивовижною затятістю знову заганяємо себе в ці «рамки», замінивши лише знак і колір догматів та орієнтирів.

Обов’язкові колись «ленінські кімнати» з перехідними прапорами миттєво перетворилися на «народознавчі світлиці» з не менш обов’язковими колосками й рушниками. Раніше основним досягненням української радянської літератури вважалося оспівування соціалістичного будівництва — тепер це дружно визнається її основною вадою; раніше диявольську роль ворога українського народу виконували в історичних дослідженнях банди петлюрівців, тепер — банди більшовиків, причому (от парадокс!) Грушевський, який сам чимало потерпів від муравйовського наступу на Київ, брутальної лайки на адресу більшовиків — на відміну від деяких сучасних авторів — не вживає зовсім.

Утім, проблема не в цих парадоксах чи красномовних історичних аналогіях, які лежать на поверхні. Просто ми ще раз переконуємося в мудрості наших великих попередників.

Історія, вказує Грушевський, має «розвинути в протиставлення хвілевим конфліктам людства постійну і тяглу його коопераціїо». Історія, за його словами, повинна «служити перемозі й закріпленню ідей і настроїв гуманності, демократизму і соціалізму».

Звичайно, посилання на соціалізм тепер не викликають захоплення. Проте навіть якщо взяти до уваги лише гуманність і демократизм, саме під цим кутом зору простеживши за численними ювілеями, презентаціями, вечорами тощо,

1

які відбувалися протягом двох-трьох останніх років з приводу відродження забутої історії, повернення народові її набутків та імен, нам неодмінно впаде в око, що всі ці акції іноді викликають зовсім не той ефект і не ту реакцію громадськості, на яку розраховували їхні ініціатори й організатори.

Навчання історії, писав Грушевський, має також уникати «надмірної переоцінки своїх національних вартостей, заслуг, інтересів». «В період інтенсивного національного будівництва,— читаємо Грушевського, ще раз вражаючись далекоглядності наших видатних попередників та нашій власній безпорадності,— такі корективи проти гіпертрофії національного самовеличання й виключності дуже потрібні й на їх треба звернути увагу й нам в даний момент. Зовсім не бажано нашій країні дістати покоління національних нарцисів, хвалькуватих і самозалюблених, до затрати всякої об’єктивності».

Однак не тільки «національний чи державний гіпер- трофований егоїзм чи егоцентризм» вважав небезпечним Грушевський. Він застерігав проти «егоцентризму расового», «егоцентризму християнського, або католицького». Найбільше занепокоєння у нього викликав «егоцентризм європейський», що, на його думку, полягає в «надмірній оцінці європейського життя й європейської культури, як такої, в котрій нібито замикається все істинно цінне, що єсть в людськім житті взагалі, і поза нею нібито й нема нічого, що варто було цінити і з чим рахуватись» 2.

Що ж, у правоті Грушевського ми сьогодні переконуємося на власному досвіді; чи не поєднуємо сьогодні національний нарцисизм із комплексом меншовартості, який плекаємо з дивовижним ентузіазмом («вчимося робити перші кроки», «не маємо досвіду», «наша молода держава» і т. п.)?

У цьому зв’язку слід звернути увагу на ще одну особливість сучасного громадського життя в Україні, якої, незважаючи на всю свою прозорливість, навіть уявити не міг Грушевський. Пов’язана вона з егоцентризмом української діаспори. Точніше — лише певної її частини з притаманною їй політичною ментальністю і неприйняттям того, що було створено українським народом за останні десятиліття (хоча варто згадати не дуже популярні нині слова В. Винниченка з його «Заповіту борцям» про те, що Українську державу створив народ, а не емігрантські вожді й міністри)3. Взагалі це окрема, досить широка й дуже делі- 8

катна тема. Але торкнутися її треба, причому, як полюбляли говорити раніше, принципово й відверто. І хоч би як переконували нас тепер у тому, що вся радянська суспільна наука служила тоталітарній системі, непорядно було б замовчувати й не меншу політичну заангажованість української науки на Заході. То чому ж, відкидаючи старі циркуляри, ми з такою готовністю й беззастережністю сприймаємо інші «керівні настанови» — такі ж однобічні й упереджені?

Ще п’ятсот років тому Еразм Роттердамський мудро застерігав: «хибні судження породжують хибні сподівання й поганські спокуси». А тому народ «покладається на те, в чому явна небезпека, сахається того, в чому жодної небезпеки, лягає спочити, коли слід крокувати вперед, прагне туди, звідки слід тікати»4.

Та що там далекий і чужий нам голландець — наші власні великі, яких, на жаль, ми згадуємо здебільшого від ювілею до ювілею, лишили найдокладніші поради, як уникнути подібних «хибних суджень». Оце й є головне, а не силуване вишукування українських пріоритетів у світі: хто що перший винайшов і чиє слово було спочатку.

За нинішніх умов нам украй потрібне спрямування навчання історії в те річище, що його І. Франко назвав «школою політичного думання»5. Її основний принцип — «виробляти ту об’єктивність та неупереджену, але не тривожну цікавість до досліджування правди, що повинна цінувати освіченого чоловіка, а в справах соціальних, громадських ще більше, ніж деінде»6. (Принагідно можна згадати й Володимира Антоновича, який вважав, що «обережність до всяких теорій та поклядів a priori національна українсько-руська осібність» 7.)

Ця школа політичного думання має стати противагою основній, на думку Франка, «хворобі українофільства», яка полягає у прагненні «канонізувати одних як пророків і національні святощі» й проклинанні «інших, як дияволів, замість бачити в одних і других працівників на народній ниві і спокійно оцінювати їхні вади і заслуги» 8. Інакше, якщо дозволити цій хворобі перейти в хронічну стадію, будь-яка державна ідея виступить у «заокругленій» і «категоричній» формі, «мов Мінерва в повній зброї з Зевесової голови», і ще більше терпітиме від «партійної заїлості й фанатизму» 9. Викладена в наукових виданнях, підручниках, пропагандистських матеріалах, вона — а це вже слова Грушевського — «піддаватиме своєму читачеві дуже хибну

9

гадку», що в них «він вже має остаточне, повне розв’язання» всіх питань суспільного розвитку, «має на них тверді відповіді, яких йому треба добре запам’ятати і, більше того, до сих питань уже не вертатись»10. У результаті матимемо черговий набір непохитних догматів. До чого це призведе — добре відомо.

Отже, наші попередники лишили нам чимало цікавих і повчальних порад. Вистачило б снаги скористатися ними.

1 Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? К., 1991. С.189.

2 Там же. С.187.

3 Винниченко В. Заповіт борцям. К., 1991. С.78—79.

4 Роттердамский Зразм. Разговорьі запросто. М., 1969. С.418—419.

5 Франко І. У наймах сусідів: Збірник праць, писаних польською, німецькою мовами з поясненням та додатками автора. Львів, 1911. С.ХІІ.

6 Франко І. До історії соціалістичного руху // Літ.-наук. вісн. 1904. Т.7, кн.25. С.136.

7 Антонович В. Три національні типи народні // Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. К., 1995. С.101.

8 Франко І. Галицьке українофільство // Зібрання творів: У 50 т. Т.46,

кн.1. С.446—447. ,

9 Франко І. До історії соціалістичного руху. С. 137, 152.

10 Грушевський М. Початки громадянства. Генетична соціологія. Прага, 1921. С.7,8.

| >>
Источник: Копиленко О. Л., Копиленко М. Л.. Держава і право України. 1917—1920: Навч. посібник.— К.: Либідь,1997.— 208 с.. 1997

Еще по теме ПЕРЕДМОВА:

  1. ПЕРЕДМОВА
  2. ПЕРЕДМОВА
  3. Передмова
  4. ПЕРЕДМОВА
  5. ПЕРЕДМОВА
  6. ПЕРЕДМОВА
  7. Передмова
  8. ПЕРЕДМОВА
  9. ПЕРЕДМОВА
  10. ПЕРЕДМОВА
  11. ПЕРЕДМОВА
  12. Передмова
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -