§ 4. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (Київської Русі)

Руська держава навіть у період свого розвитку не була цілком централізованою. За формою - це ранньофеодальна монархія, яка ґрунтувалася на принципі сюзеренітету-васа- літету. Великому київському князеві (сюзеренові) були під­порядковані місцеві князі (васали).

Центральне управління здійснювали Великий князь, боярська рада, віче, снеми (князівські з’їзди).

Великий князь очолював державу. У період станов­лення державності його повноваження полягали в організа­ції та проведенні воєнних походів, збиранні данини, захисті території від зовнішнього ворога, веденні дипломатії, здійс­нення судочинства на основі звичаєвого права. Формується князівський домен (маєток із землею та обслугою), де велося власне господарство. Із часом влада Великого князя посилю­ється, а функції стають більш широкими. Залежність уділь­них князівств від Києва значно зростає. Великий князь став володарем і розпорядником усіх земель держави. Він зосе­реджував верховну законодавчу та виконавчу владу, приз­начав численну адміністрацію, виступав як вища судова ін­станція. Більш значною стала військова діяльність Вели­кого князя. Окрім формування війська, виникла потреба в

організації сторожової служби, побудові укріплень для захи­сту кордонів держави, налагоджені зовнішніх зв’язків. З’яв­ляються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, мостів та ін.), приборкання народних повстань, керівництво збором податків, мита за торгівлю, збирання плати за судочинство, стягування штрафів. Вели­кий князь усіляко сприяв поширенню християнства в суспі­льстві, як нової державної ідеології. На початку ХІ ст. він набув рис типового середньовічного монарха. Після смерті Ярослава влада Києва послабилася. Посилилися відцент­рові тенденції, що проявлялося у численних міжусобних війнах.

У період становлення та розвитку Руської держави на­слідування князівської влади відбувалось за так званим «го­ризонтальним» принципом: старшого брата змінював насту­пний за віком, а цього, у свою чергу, ще молодший. Коли ви­черпувалися представники старшого покоління, наставала черга їх синів. При цьому, син старшого брата мав перева­жні права перед сином брата молодшого. Для періоду роз­паду держави характерним був принцип отчини, або «вер­тикальний», коли влада переходила від батька до сина. За ним окремі землі ставали родовими маєтками окремих кня­зівських родин.

Княжа (боярська) рада, пізніше боярська дума — до­радчий орган при князі. Вона складалася з верхівки дру­жини князя, великих бояр, вищого духовенства. Князівська рада розглядала адміністративні, фінансові питання. Тут радилися з питань ведення зовнішньої політики, ведення війни чи встановлення миру. Інколи рада виконувала функ­ції вищої судової влади. У разі відсутності, або ж смерті князя перебирала на себе повноваження верховного органу,

який вирішував усі питання внутрішньої та зовнішньої по­літики, встановлював владу наступного князя.

Віче - збори усіх вільних жителів міста чоловічої статі, які мали власне господарство. Вирішальна роль нале­жала міській феодальній знаті. Віче збиралося нерегулярно. У його компетенції було вигнання або запрошення князя на престол, формування ополчення, оголошення війни чи вста­новлення миру. Віче могло виконувати функції суду, оби­рати чи відстороняти представників князівської адміністра­ції. У Руській державі, за винятком Новгорода і Пскова, віче не стало постійним органом влади.

Снеми (князівські з’їзди) скликалися Великим кня­зем у період роздробленості наприкінці XI — XII ст. для розв’язання міжкнязівських суперечок, змін у державному устрої, порядку зайняття престолу, ухвалення найважливі­ших законів. У снемах, крім Рюриковичів, брали участь міс­цеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогут- ніші бояри, інколи - церковна знать. У період децентраліза­ції та посилення міжусобної боротьби за владу між князями значення снемів зросло, але й вони не змогли зупинити про­цес феодальної роздробленості. Так на князівському з’їзді 1072 р. у Вишгороді було ухвалено «Правду Ярославичів», 1097 р. у Любечі визнано незалежність окремих князів, у 1101 р. на річці Золотче та 1103 рр. на Долобському озері ви­рішувалися питання війни й миру з половцями.

Органи управління. У період становлення державних структур управління землями здійснювалося на основі де­сяткової, або чисельної системи, яка, по суті, відтворювала організацію дружини. У підкорених Києву удільних князів­ствах Великий князь розставляв військові гарнізони - ти­сячі, у великих містах, менших — сотні, десятки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, адміністра­тивні, фінансові, судові й інші функції.

У XI — XII ст. утверджувалася двірцево-вотчинна си­стема управління, за якої центральним органом управління став князівський двір. Різниці між органами державного уп­равління й управління особистими справами князя не існу­вало. Центральні управлінські функції здійснювали особи

наближені до князя та його особисті слуги (тіуни). Окрім ті­унів, були й інші посадовці: ловчий, конюший, отроки, діт- ські. На місцевому рівні - воєводи, посадники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники та ін. Вони не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину данини, яка збиралася (система корм­ління). Із часом верхівка тіунів обзаводилася своїми зем­лями і фактично ставала боярами.

Вервь(територіальна община) - орган місцевого селя­нського самоврядування. Члени верві спільно володіли зем­лею, були пов’язані круговою порукою і несли взаємну від­повідальність за сплату данини та за скоєні на території гро­мади злочини. В общині особливе місце посідали старости (старці), які захищали інтереси верві перед князівською ад­міністрацією. Функції управління у верві здійснювали «ко- пні» збори.

Забезпечення правопорядку на Русі. У період ство­рення і становлення Руської держави влада не мала достат­ніх засобів для розвитку своєї охоронної діяльності. Охорона від посягань на життя і майно здійснювалася беспосередньо населенням. І лише за виняткових обставин, що мали хара­ктер масових заворушень та іншого лиха, держава, в особі князя або ж його оточення, брала на себе охорону населення та відновлення порядку. За допомоги дружини князь також приборкував будь-які соціальні невдоволення і повстання та поновлював свою владу.

Поступово, з розвитком феодального суспільства пра­воохоронні функції починають виконувати і деякі посадові особи княжої адміністрації. Разом із представниками кня­зівської влади на Русі існували також органи місцевого са­моврядування: віче, виборні старости, сотники, десятські і добрі люди. Разом із питаннями самоврядування до обов’яз­ків названих осіб також входили «затримання вбивць» та за­хист жителів від розбійників. Вони повинні були спонукати до виконання різного роду натуральних та інших повиннос­тей, були присутні на суді, у деяких випадках були радни­ками князів і брали участь у вирішенні політичних справ, спостерігали за загальним порядком.

Правовий стан населення Руської держави. Насе­лення Русі умовно можна поділити на кілька груп. Це вільне населення (Великий князь, удільні князі, бояри, дружин­ники, духовенство); напівзалежне населення (смерди, рядо- вичі, закупи); залежне населення (холопи, челядь).

Великий князь був верховним правителем та найбіль­шим землевласником. Окрім приватних володінь - великок­нязівського домену (від лат.

Наприкінці IX - на початку Х ст. сформувалося бояр­ство. Основними джерелами його утворення були - стара ро­доплемінна знать, яка зберегла своє високе майнове стано­вище та вплив, і дружинники та інші особи з князівського оточення, котрі за військову службу отримували наділи зе­млі. Отже, бояри - це великі землевласники. Поділялися на «великих» та «малих». Перші, як правило, ставали воєво­дами. Другі - обіймали нижчі адміністративні та судові по­сади.

До верхівки соціальної піраміди відносилися дружин­ники. Вони брали участь у воєнних походах та в управлінні державою. Представники старшої дружини (княжі мужі) входили до найближчого оточення князя, брали участь в об­говоренні військових, адміністративних і господарських справ. Молодші дружинники (гридь) складали основу кня­жого війська й у разі потреби виконували різні адміністра­тивні, судові та господарські завдання князя.

Серед феодалів особливе місце посідало духовенство. Князі надавали церкві різноманітні пожалування. Ця прак­тика починається ще за часів князя Володимира, який вста­новив «десятину» — віддавав десяту частину своїх прибут­ків на користь церкви. Пізніше у церковне володіння пере­давалися землі разом із селянами що жили на них. Князів­ськими грамотами монастирі звільнялися від податків. Ду­ховенство поділялося на «чорне» (ченці), які повністю прис-

вячували своє життя релігії та з яких обиралися вищі духо­вні владики, та «біле», яке жило серед мирян та що не да­вало обітниці не вступати до шлюбу.

Селяни-общинники (смерди) - це основна верства сільського населення. У IX - XI століттях, смерди перева­жно були особисто вільними. Вони володіли землею і худо­бою, платили податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. Смерд міг передавати спадщи­ною своє майно синам.

На Русі існувала досить численна група напіввільних людей - закупів. Так називали смердів, які з різних причин тимчасово втрачали свою волю, але могли її знову здобути або викинути. Смерд брав у борг «купу» (гроші, зерно, ско­тину) і відтоді ставав закупом. До того часу, поки не поверне цей борг, смерд був обмежений у правах. Закуп працював лише на землі того, хто дав йому «купу» і не мав права піти доки не повертав боргу. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав, як за злочин проти вільного. За несправедливу кару, накладену господарем на закупа, останній міг скаржитись в суд, і тоді господар ніс від­повідальність. Спроба продажу закупа в холопи звільняла його від боргу, а господар платив за це великий штраф. У випадку крадіжки, здійсненої закупом, або його втечі, він перетворювався на холопа.

Близькими до закупів були рядовичі - особи, які пот­рапили в економічну чи особисту залежність внаслідок ук­ладення договору - «ряду», що мав дві форми - договір-по- зика та договір-найм. Вони мали деякий захист. Так, госпо­дар у разі порушення умов договору підлягав покаранню, як правило, у виді штрафу.

У Руській державі ІХ - початку ХІ ст. існувало дві ка­тегорії залежного населення, які відрізнялися одна від одної за джерелами рабства та за правовим станом. Перша - че­лядь. Джерелом рабства в цьому випадку виступав полон. Полонені юридично були повністю безправними, цілком знаходилися під владою хазяїна. Друга - холопи. Це - особи, які в силу певних обставин позбувалися прав вільної лю­дини. Джерелами холопства могли бути самопродаж, одру­ження з невільним без «ряду» (спеціальної угоди з її госпо­дарем), вступ без «ряду» на посаду тіуна чи ключника. Холо­пом також ставав закуп, що здійснював спробу втекти від хазяїна, існував також продаж при свідках за борги. За хо­лопа що здійснив крадіжку, відповідальність ніс його хазяїн; за вбивство холопа господареві сплачувався «урок». За сум­лінну службу холоп міг отримати волю. У деяких випадках особа могла позбутися холопства за рішенням суду.

Окрема група залежних людей перебувала під опікою церкви. Це: задушні люди - холопи, яких господар за запо­вітом відпустив на волю; прощеники - холопи, які у мину­лому були вільними, прощені господарем; ізгої - вихідці з різних соціальних груп, які з одного стану вийшли, а до ін­шого не потрапили, були позбавлені будь-яких прав.