3 НШЕЧЧИНОЮ, ЧИ ПРОТИ НІМЕЧЧИНИ?

Ставлення такого питання напередодні німецько- большевицької війни видавалось українським „реаль- ним” політикам чудним і недоречним. Логічним і політично-правильним здавалось їм таке ставлення: Якщо ми бездискусійно проти большевиків, тоді мусимо бути з тими, хто теж проти большевиків.

Ha такому становищі станула побіч інших політичних середовищ, як ми вже згадували й організація полк. Мельника. Причина цього насамперед в тому, що політикам цієї категорії видається самозрозумілим і основним, що проти большевиків українці мусять іти тільки 3 кимось.

Зовсім інакше підходили до справи визнавці орієнтації на власні сили. Вихідною точкою для них є інтерес української нації, в сучасний мент — справа відновлення української державности і тому визнавці орієнтації на власні сили оцінюють кожну зовнішню силу відповідно до того, як вона ставиться до справи відновлення самостійности і соборности української держави.

Стоячи на такому становищі і передбачуючи неминучість німецько-большевицькот збройного зудару, який роЗ'граватиметься насамперед на українських землях, революційна OH уважала конечним поставити собі питання, — як бути українському народові: з Hi- меччинокЗ, чи ггроти Німеччини, — розглянути його всебічно і знайти правильну відповідь, яка мусіла бути висновком із ствердження того, як ставиться Німеччина до української справи.

Гітлерівський режим Німеччини визначався особливо скритістю й підступністю: нацистівські володарі Німеччини ніколи не розкривали наперед своїх плянів, 'навпаки, вони намагались завжди якнайзручніше приховати їх.

Ti, яким пощастило познайомитись з гітлерівською пропаґандою на внутрішньо-німецькому ринку, знали, що таке писання про Україну не припадкове, а пляно- зе, бо гітлерівські вожаки на справді збиралися йти в Україну тільки для того, щоб перетворити її в німецьку колонію.

Для ширшого українського загалу багатомовною була постава німців в справі Карпатської України, як теж відносно Галичини в вересні 1939 p. та відносно українського життя на Лемківщині й Холмщині в 1939- 41 pp. Для нікого не могло бути тайною, що мадяри зайняли Карпатську Україну за повною згодою або й на пропозицію Німеччини так, як поляки чеське ,.3a- ользя”. Коли в критичний час до міністра закордонних справ прибула спеціялька карпато-українська делегація, щоб невтралізувати німецьку піддержку мадярських імперіялістичних плянів супроти Карпатської України, Рібентроп збув її нічим заявляючи, що „Німеччина щойно починає студіювати українське питання і покищо Карпатська Україна мусить піти під владу Мадярщиии”. Думаюча людина мусіла прийти до висновку, що якщо б нацистівські вожді брали хоча б теоретично до увага можливість створення української самостійної держави, яка повинна б бути в приязних стосунках з Німеччиною, то не провокували б продажею Карпатської України в мадярське ярмо гострого невдоволення 45-мільйонового українського народу ради здобуття хвилевих симпатій мадярських імперіяліс- тів; пляни гітлерівської Німеччини супроти України, значить, мусіли бути темні.

Такі висновки підтверджувало передання з ■ легкої руки німцями большевикам Галичини в вересні 1939 p.- як теж постава німецької влади до українців на Холм- щині. Ha Лемківщині німці дозволяли українцям організувати культурно-освітню працю тому, бо сподівалися, що свідоме національно і ворожо наставлене до поляків, як недавніх окупантів, населення Лемківщини автоматично становитиме ізоляційний пояс, який замкне польському підпіллю контакти з Мадярщиною. Ha Холмщині такої потреби не було і тут німецька влада не то не сприяла українцям, але якраз навпаки, ставила їм аж надто часто більші перепони в праці, як своїм недавнім ворогам-полякам. Для прикладу: коли для польських учителів виплачувано платню з доручення німецької шкільної влади правильно вже від жовтня 1939 p., то дчя українських учителів ново-відкритих українських шкіл та сама німецька шкільна влада відмовлялася виплачувати належну їм платню більше як рік, а місцями аж до 1941 p.; німецька адміністраційна влада на Холмшині вперто і послідовно відмовлялася визнати українську мову рівноправною з польською і шовіністичні польські війти, що їх німці залишали в урядуванні по українських селах, відмовлялись приймати будьякі письма в українській мові; українська поліція на Холмщині творилася самочинно і тільки важкою боротьбою її вдалося здобути рівні права з> польською поліцією й витиснути польських поліцистів, насаджених німцями, з українських сіл.

Дещо інакше ставились до українців і до української проблеми частина німецьких військовиків. Відомо, що серед старшинського складу німецької армії (що звалася „Вермахт”) існувала весь час сильна гостро-опозиційна група, члени якої, почуваючись не меншими німецькими патріотами як націонал-соціялісти, уважали пляни Гіт- лера перетворити всю Европу в німецьку колонію і вести ради цього війну з цілим світом — божевільними. Вони були свідомі того, що Німеччина мусить мати союзників, яких можна здобути собі тільки щирим шануванням суверенних прав даного народу; найповажнішим потенціяльним союзником в боротьбі з Москвою уважали вони українців і тому не заперечували прав українського народу і його змагань до державної самостійности. (3 тих кругів змогла революційна ОУН одержати досить докладні і вірогідні інформації про дійсні пляни гітлерівців, що до України, які по суті виявилися тотожними з плянами большевиків, а в деяких нюансах ще й жорстокішими).

Але ж, при владі були гітлерівці, а не „Вермахт”!...

Супроти того, провід революційної ОУН прийшов до висновку, що український нарід не тільки не сміе йти з німцями, але й не може залишитися невтральним: не міняючи в нічому свого, без.компромісово-ворожого ставлення до большевицької Москви, українці мусять виступити рішуче й відкрито проти німецьких напистів- ських плянів замінити москалів німцями в кольоніяль- ному визиску України.

Приготовляючись до виступу проти гітлерівської Німеччини революційна ОУН ясно усвідомляла собі, що український нарід піде за українськими націоналістами проти німців тільки тоді, коли німецька ворожість до української справи стане для нього наявною і очевидною. Звичайно, німецька ворожість мусіла скоро себе виявити сама. Ta ждати, крім всього іншого не можна було ще й тому, що ттолітичні середовища, які вірили B можливість співпраці з німцями, баламутили народ обіцянками, що „після війни німці дадуть українцям змогу зажити вільним життям”, а покищо весь український нарід повинен помагати німцям в боротьбі з большевиками здачею всіх наложених континґентів, висилкою тисяч синів і дочок України на „добровільну” працю до Німеччини та точним виконуванням всіх доручень німецької влади.

B такій ситуації — з одної сторони, не можна було вижидати бездільно автоматичного розвою подій, зі другої ж, не вільно було теж передчасним виступом проти німців відштовхувати від себе український загал, який в той час не усвідомляв собі ще якслід німецької небезпеки. Єдиним виходом з цього було — створити примусову ситуацію, в якій Німеччина неспровоковано мусіла виявити свос справжнє ставлення до української справи і свої дійсні пляни супроти України.

Так зродилась концепція проголошення Акту відновлення української держави вже в перших днях нІмець- ко-большевицької війни.

Своє рішення продовжувати революційну боротьбу за визволення України теж проти нового окупанта України, що ним в тісх обставинах могла стати лише Німеччина, зазначила революційна ОУН виразно в Постановах II. Великого Збору ОУН, що відбувся в березні 1941 p., так:

„1. Організація Українських Націоналістів бореться за Суверенну Соборну Українську Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східньої Европи й Азії, за новий, справедливий лад на руїнах московської імперії CCCP. Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіми силами революційну боротьбу за визволення Українського Народу, не зважаючи на всі територіяльно-політичні зміни, які виникли б на тереш Східньої Европи”.

4.