§ 5. Кримінальне право

3 другої половини XVII ст. і до кінця першої чверті XVIII СТ. B Україні поняття злочину мало лише формальний елемент. Під злочином розуміли порушення «закону Божого», «образа Бога», тому злочин уважали «гріхом», який людина чинить за низки несприятливих обставин (розд.

Поняття злочину як «гріха» обумовлювало переслідування злочинця й визначення йому покарання справою потерпілого¹.

Існування в незалежній Українській державі вільної й розкутої людини, яка є рівною в правах з владою, природна доброта характеру українців, їхній гуманізм і високі морально-етичні цінності сприяли тому, що злочинця досить часто звільняли від покарання: громада брала його на поруки, монастирі, окремі церковні й поважні світські особи. Злочинця намагалися пожаліти і ніколи ие мали на мсті покарання: «на страх іншим»^{[142] [143] [144]}.

Основними видами злочинів були злочини проти особи й майнові. Пом’якшувальною обставиною скоєння злочину могли бути: молодістб або похилий вік злочинця; скоєння злочину вперше; розкаяння злочинця у скоєнні злочину тощо. Ha рішення суду могли вплинути потерпілий і його родичі. Наприклад, у 1700 p. полковий суд м. Прилуки, розглянувши справу про вбивство під час бійки, зазначив, що, згідно з нормами права, до вбивці потрібно застосувати смертну кару. Проте дружина вбитого, його брат та інші родичі звернулися до суду з проханням не застосовувати таке покарання, а зобов’язати вбивцю забезпечити добробут дітей-сиріт і влаштувати по вбитому поминки¹.

B українському кримінальному праві не існувало точно визначених санкцій — суворість покарання залежала як від позиції потерпілої сторони, так і від суддів.

Особливістю застосування покарань в У країні було покарання лише винного у скоєнні злочину. За нормами російського законодавства, наприклад, за державний злочин карали смертною карою не лише злочинця, а й усю його родину. Навіть за майнові злочини карали не лише самого злочинця, а й тих членів його родини, які знали про такий злочин. Види покарань у російському законодавстві були дуже жорстокими.

Покарання, які передбачалися нормами українського кримінального права, різнилися від російських видів покарань м’якістю й гуманністю, у них були відсутні прямолінійність і жорстокість, невідворотність їх застосування. B українському праві була закріплена недоцільність застосування жорстоких покарань. Цінність життя людини в Україні була на кілька порядків вищою, ніж у Росії. Українці дорожили особистою свободою, поважали недоторканність прав людини, а їхня природна м’якість характеру поєднувачася з гуманністю системи покарань, що надавало нормам українського права лише йому притаманні ознаки.

Загалом, згідно з нормами тогочасного кримінального права, злочини в Україні поділяли на такі види: тяжкі, менш тяжкі й проступки.

Класифікацію злочину здійснювали учасники судового процесу, які брали до уваги пом’якшувальні або обтяжливі обставини скоєння злочину.

Виходячи з гуманних мотивів, суд досить часто не застосовував ніякого покарання навіть за тяжкі злочини. Так, у 1693 p. Стародубський міський суд, беручи до уваги, що між убивцею і родичами загиблого відбулося примирення — «...того смертного убивцю Гришка за те смертне вбивство пробачили і замирились»¹, — не прийняв рішення про застосування певного покарання. Помилування злочинця було явищем звичайним. У 1686 p. Пирятинський міський суд на прохання громадян замінив двом злочинцям смертну кару тілесним покаранням: «...увесь народ на тих молодих злочинців став говорити, щоб вони були випущені на покуту»^{[145] [146]}.

Згідно з інститутом умовного покарання, суд міг суворо покарати головного злочинця, а співучасників злочину звільняв від покарання за умови доброї поведінки.

Потрібно зазначити, що під час проведення судової наради в ній брав участь не лише весь склад суду, а й представники влади та громадськості. Бралася до уваги насамперед справедливість вироку й відповідність його нормам права. Беручи до уваги добровільне визнання злочинцем вини, його каяття, повернення вкраденого та відшкодування збитків, молодість злочинця, його добру поведінку до скоєння злочину тощо, суд приймав відповідне рішення.

Ha характер судової ухвали великий вилив мала потерпіла сторона: коли вона наполягала на справедливому покаранні, то суд виносив належний вирок; коли ж вона не наполягала на застосуванні смертної кари, то суд призначав м’якшу кару, а то й зовсім звільняв від покарання. Таке право потерпілої сторони сприяло розвитку в Україні інституту умовного покарання.

Будь-яке судове рішення незадоволена сторона могла оскаржити до вищого суду: на рішення сільського (громадського) суду можна було подати апеляцію до сотенного суду; на рішення сотенного — до полкового; на рішення полкового — до генерального, а потім і до самого гетьмана. Можна було відразу звертатися до генерального суду, минаючи чергову судову інстанцію.

Головною метою покарання в українському кримінальному праві другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. було виправлення злочинця й відшкодування збитків потерпілій стороні.

Формально в українському кримінальному праві зазначеного періоду виокремлювали такі види покарань: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з місця проживання, майнові стягнення, арешт, усунення з посади, спокутування «гріха» тощо.

Смертну кару застосовували до вбивць, богохульників, паліїв, збо- ченців, злодіїв, які скоїли крадіжку за обтяжливих обставин тощо. Якщо зазначені злочини скоїли неповнолітні, особи літнього віку або вагітні жінки, то до них не застосовували смертної кари.

У «Правах...» зазначено можливість застосування таких форм смертної кари, як четвертування, спалення, повішення, відрубування голови.

Смертну кару через четвертування застосовували досить рідко. Дослідники наводять лише декілька таких випадків. Наприклад, у 1690 p. було четвертовано запорожців Петренка і Вінника за пограбування Самарського монастиря, а в 1707 p. — козака Тараса Луччен- ка за вбивство свого товариша¹.

Смертну кару через спалення живцем застосовували до відступників від православ’я, богохульників, політичних злочинців, навмисних паліїв, розбещувачів дітей, сексуальних збоченців, відьом і чарівниць. Зазначену форму смертної кари в Україні застосовували зрідка. Суд у кожному конкретному випадку брав до уваги місце й обставини скоєння злочину, особу злочинця, його каяття тощо. Так, у 1707 p. до скотолозців Терещенка й Коваленка замість спалення їх живцем застосували тілесні покарання й винесли їм догану, а скотолозця Василя Ширяєва взагалі не піддали покаранню, оскільки він розкаявся у своєму вчинку, пообіцяв, що до «шкани не буде причетним аж до самої смерті своєї»^{[147] [148]}.

У практиці роботи українських судів простежується м’якість покарань стосовно відьом, чародіїв і чаклунів. B українському суспільстві панувала віра, що об’єктивно існують природні сили й закони, які не зрозумілі людям, ними можуть опанувати лише окремі особи — чародії і чаклуни, що вважалось «гріхом». Тому суд у разі надходження скарги про чаклунство або чародійство спочатку з’ясовував, чи дійсно особа володіє певними знаннями і чи вона використовувала їх на благо або шкоду скаржникові. Тобто своїм рішенням суд карав не за знання природних сил і законів, а за негативні для скаржника наслідки їх застосування.

Таку форму смертної кари, як відрубування голови, застосовували до тих злочинців, які скоювали злочини проти релігії, держави, подружню зраду, убивство батьків тощо. Так, у 1657 p. полтавському полковнику Пушкареві було відрубано голову; у 1666 p. відрубано голову Сомку, Золотаренку та їхнім прибічникам.

Смертну кару через повішення застосовували до злодіїв, які крали, зламуючи замок, або здійснювали крадіжку підкопавшись, тобто до тих, хто скоїв крадіжку за обтяжливих обставин.

До злодіїв, які скоювали крадіжку вдруге або втретє, до фальшивомонетників, підбурювачів до підпалів, багатожонців могли застосовувати такий ганебний вид покарання, як відрізання носа або вуха. Цей вид покарання був не стільки карою, як тавруванням і приниженням злочинця.

Тілесні покарання — побиття ломаками, канчуками або різками — застосовували до злодіїв, які крали речі домашнього вжитку; до тих, хто скоїв злочини проти моралі, обманщиків, винних у подружній зраді тощо. Злочинців перед покаранням водили по вулицях, щоб вони відчувати сором і каяття за свої вчинки.

Такий вид покарання, як ув’язнення в Україні, застосовувати зрідка. Ha досить короткі терміни ув’язнювати убогих козаків, міщан і сслян, які не могли заплатити штраф. Згідно з «Правами, за якими судиться маюросійський народ», тримісячним ув’язненням карали того, хго, напавши на церкву, кого-небудь поб’є (розд. XX, арт. 2, п. 1). Шестиденним арештом карати того, хто «в рожу вдарив» возного, тягав його за чуба (розд. VI, арт. 8, п. 7; арт. 9, п. 2); чотиритижневим арештом карати недобросовісного адвоката, який програв справу в суді (розд. XXVIII, арт. 9, п. 2); арештом на цілий рік і шість тижнів карати батьків, які вбили свою дитину за якусь провину (розд. XX, арт. 14, пп. 2, 3).

Вигиаиням за межі населеного пункту карати підозрюваних у вбивстві, невінчане подружжя, злодія, який украв речі домашнього вжитку, тощо.

Усунення з посади разом із розжалуванням застосовувати до міських урядовців, які приховувати міські доходи або свавільно їх витрачали; до суддів, які навмисно виправдовували винних у скоєнні злочину aoo вирішували застосувати покарання до невинних; до невігласів, які не знали норм права, тощо.

У тих випадках, коли злочинець заслуговував смертної кари, її могли замінити штрафом. Наприклад, у 1701 p. у суді розглядалася справа про вбивство колишнього десятника м. Прилуки. Суд прийняв рішення про застосування до вбивці смертної кари, aie дружина, брат та інші родичі вбитого наполягли на тому, щоб смертну кару було замінено на штраф у розмірі 8 коп і за рахунок убивці було поховано вбитого, справлено поминки та сорокауст¹.

Після поразки в 1709 p. шведсько-українського війська під Полтавою полкові суди втратили право виносити смертні вироки, таке право збереглося за генеральним судом. Тому полкові суди стали досить широко застосовувати до злочинців штрафні санкції. Штрафи стали застосовувати до тих, хто скоював крадіжку тварин, майна, за потраву посіву, за перелюбство, за народження позашлюбних дітей, за бурлакування тощо. *

¹ Слабченко E. M. Опыты по истории права Малороссіи XVH-XVHl ст. — Одесса, 1911. — C. 213.

Серед видів покарання була єпитимія — обов’язок злочинця жити і працювати в монастирі, спокутуючи свій гріх. Цей ваді покарання застосовували за вбивство, двоєжонство, убивство позашлюбної дитини тощо.

Отже, інститут покарання в українському кримінальному праві характеризується гуманністю. Суспільство прагнуло допомогти злочинцю виправитись, а не завдавати йому фізичних страждань. Стосовно потерпілих, то суспільство прагнуло полегшити їм тягар моральних і матеріальних збитків. Норми українського кримінального права були спрямовані на попередження злочинів, відшкодування збитків і розка- яття злочинця в скоєнні злочину, на його спокутування гріха.

У другій чверті XVIII ст. в Україні почато з’являтися велике Земельне володіння. Українська старшина прагнула закріпити за собою не лише владні повноваження, а й право власності на землю та інші привілеї. Проте досягти зазначеної мети за допомогою норм звичаєвого та загального права було неможливим, тому вона почала вдаватися до застосування норм німецького права і Литовського статуту, а також російського законодавства. Тому-то було заборонено діяльність коп- них, сотенних і полкових судів. Якщо селяни скликали копний суд, то царська влада розцінювата це як свавілля і застосовувала до учасників жорстокі покарання.

За судовою реформою 1763 p. створюватися гродські й земські суди, рішення яких доводилися до відома генерального суду, а затверджувалися Малоросійською колегією. Зазначені суди маш керуватися нормами «малоросійського права», а такими вважашея норми Литовського статуту. Навіт ь у цей період в Україні існували різні редакції Литовського статуту: наприклад, екземпляр генеральної канцелярії докорінно відрізнявся від того, яким користувався Чернігівський гродський суд¹.

Усе зазначене вплинуло на розвиток нового поняття злочину. Якщо в Литовському статуті злочин називається «вина» («вина розбійника», «вина злодійська», «вина кгвалтовна»), то в збірнику «ГІра- ва, за якими судиться малоросійський народ» під злочином розуміється непокора і порушення Божих законів. Дослідники «Прав...» поділяють злочини на три види: тяжкі, середньої тяжкості й переступи^{[149] [150]}.

Злочини поділяли на публічні й приватні. До публічних належали злочини проти релігії, держави і суспільства, до приватних — злочини проти життя, здоров’я, гідності, свободи і майна особи.

Хоча в Україні простежувалася відносна релігійна толерантність, проте під впливом російського законодавства до «Прав...» були внесені норми, за якими на перше місце серед інших видів злочинів ставилися злочини проти релігії. За такі злочини було передбачено смертну кару, тілесні покарання й позбавлення громадянських прав.

Злочинами проти держави були передавання ворогу державної таємниці, здача фортеці, утеча за кордон, підробка грошей, недонесення про державний злочин. Відповідно до розділу III (арт. 14) «Прав, за якими судиться малоросійський народ», за зазначені злочини вдавалися до смертної кари. B окремих випадках застосовували кваліфіковану смсртну кару, наприклад фальшивомонетникам вливали в горло розтоплений свинець. Звичним засобом виконання смертної кари стає четвертування. Крім самого злочинця, до відповідальності мали притягати й усю його родину, як це було передбачено Соборним уложенням.

До посадових злочинів належало неналежне виконання посадовцями своїх обов’язків. Згідно з «Правами...», ухиляння від військової служби каралося позбавленням рангу, а до рядових застосовували тілесні покарання (розд. V, арт. 11); згаяні дні через спізнення мають бути відслужені в подвійному розмірі (розд. I, арт. 12); якщо військовий службовець уб’є кого-небудь, поранить або згвалтує, то він підлягав смертній карі (розд. V, арт. 14, п. 1); завдані військовим службовцем матеріальні збитки повинні бути відшкодовані в подвійному розмірі. Порушення суддею норм процесуального права, неправильне ведення писарем протоколу, підробка грамот, невиконання судових рішень каралися арештом, звільненням з посади й забороною в подальшому займати будь-яку посаду.

Розглядаючи злочини проти життя й здоров’я людини, суд мав брати до уваги соціальний стан як злочинця, так і потерпілого, мотиви, обставини й спосіб скоєння злочину.

Злочин проти здоров’я особи: каліцтво (відрубування руки, ноги, відрізання носа тощо) каралося за принципом таліону; якщо потерпілий не наполягатиме на такому покаранні, то, відповідно до розділу XX (арт. 46, пп. 2, 3) «Прав...», злочинець мав заплатити штраф у подвійному розмірі.

Злочини проти мораті, честі й гідності людини були дуже важливим видом злочинів в українському кримінальному праві. Злочинами проти моралі вважалися подружня зрада, розпусний спосіб життя дівчини або вдови, викрадення чужої дружини, спроба зґвалтування, зґвалтування, двоємужество тощо.

За скоєння зазначених злочинів винним загрожувала смертна кара або побиття різками чи канчуками. Це залежало від рішення суду (розд. XXIII, арт. 14).

Оскільки в другій половині XVIII ст. в Україні відбувся поділ населення на два стани: вищий (шляхта й козаки) і нижчий (міщани й селяни), то відбулося й повернення до покарань за злочини проти честі й гідності людини, які існували в польсько-литовську добу. Завдяки поки що вузькому соціальному розшаруванню, покарання за злочин проти честі й гідності представників різних станів не мали великої різниці, яка була закріплена нормами Литовського-статуту.

Злочини проти честі й гідності поділяли на тяжкі (звинувачення шляхтича в селянському походженні, що шляхтич, козак, селянин або

тип., 1879. - С. 3.

XVIIIcT.-K., 1959.-C. 374.

мііцанин — байстрюки) і легкі (побиття кого-небудь принизливим знаряддям — батогом, різкою, ударом по щоці або виривання волосся з голови чи бороди тощо). За зазначені види злочинів штрафували, але сума штрафу була різною. Штраф за образу шляхтича або козака стягувався удвічі більший, ніж за образу міщанина чи селянина.

Майнові злочини поділяли на такі, що скоєні із застосуванням насилля (грабунок, розбій) і без його застосування (крадіжка). За способом скоєння майнові злочини поділяли на тяжкі й менш гяжкі. Тяжкими злочинами вважатися ті, що скоєні за певних обставин і способів: групою осіб, із зламом дверей або вікон чи через підкопування, крадіжка церковних або освячених речей, пограбування мерців, крадіжка збіжжя або сіна.

За зазначені злочини застосовували смертну кару — повішення. За менш тяжкі злочини — крадіжку, яку злочинець скоїв уперше, карали різками біля ганебного стовпа. Якщо він скоював крадіжку вдруге, то, крім фізичних покарань, йому відрізали вухо; коли скоював крадіжку втретє — відрізали носа і таврували; коли скоював крадіжку вчетверте, то його карали смертною карою — вішали.

Майновими злочинами вважалися переховування крадених речей, користування чужими речами, обман, пошкодження або знищення чужих речей, фруктових дерев, пошкодження чи встановлення нових межових знаків тощо.

До кінця першої третини XVIII ст. в Україні під час слідства обшуки майже не проводилися, адже громади пильно стежили за поведінкою членів громади і коли з’являлися особи, які викликати підозру, то до них застосовували упереджувальні санкції. Проте вже з другої третини XVIII ст. громади в Україні починають втрачати свої повноваження, а їх функції переходять до державних органів влади. У Росії почали проводити «повальні» обшуки, що поширилися і на Україну, їх проводили в шинках, будинках, в городах; обшукували всіх підозрілих осіб.

Якщо раніше судові процеси проходили публічно і за участю представників громадськості, то з другої третини XVIII ст. вони стають закритими й застосовуються жорстокі покарання. Метою покарання стає залякування населення й спричинення злочинцю фізичних страждань, хоча все ще, спираючись на звичаєве і загальне права, суд мав на меті покарання відшкодування збитків потерпілому, каяття злочинця та його виправлення. Укладачі «Прав, за якими судиться малоросійський народ» не могли ігнорувати реальності в Україні і її звичаєвого та загального права. Український дослідник кримінального права А. Яковлів зазначає, що «із сучасного погляду карна система кодексу вражає своєю жорстокістю. Проте історичні документи, особливо вироки тогочасних судів, свідчать, що судова практика ...застосовувала набагато м’якші кари, ніж установлює кодекс»^[151]. Отже, норми «Прав...» суперечили правосвідомості українського народу, нормам звичаєвого і загального права.

Потрібно зазначити, що укладачі «Прав, за якими судиться малоросійський народ» в окремих випадках відступали від норм російського й польсько-литовського законодавств. Так, відповідно до розділу XX (арт. 4-6) «Прав, за якими судиться малоросійський народ», коли судді сумніватимуться в точності закону або коли в ньому будуть існувати прогалини чи протиріччя, то вони мають схилятися до м’якішого

покарання aoo до виправдання підозрюваного в скоєнні злочину.

Норми «Прав...» закріплювали такі вади покарань: смертна кара (четвертування, повішення, спалення, закопування живцем у землю, заливання в горло розтопленого олова); скалічення (відрубування руки, ноги, відрізання язика, вуха, носа); фізичні покарання (таврування, побиття канчуками біля ганебного стовпа); ув’язнення; конфіскація майна й вигнання з місця проживання; штраф; арешт; звільнення з посади і позбавлення рангу. У них закріплено, що рецидив є обтяжливою обставиною скоєння злочину (розд. XX, арт. 8, 9).

«Права, за якими судиться малоросійський народ» містять норми, що закріплюють пом'якшувальні обставини скоєння злочину: неповноліття (хлопці до 16 років, а дівчата до 13 років), стан сп’яніння, голодування, випадкове скоєння злочину (розд. XXIII, арт. 2, пп. 1, 2); убивство власником майна злодія, спійманого на місці злочину, або вбивство чоловіком коханця дружини (розд. XXIII, арт. 2, пп. 1, 2); необхідна оборона тощо.

«Права...» містять норми, що закріплюють строк давності скоєння злочину. Наприклад, коли злочинець, який не зазнав покарання за скоєний злочин і буде протягом десяти років вести зразковий спосіб життя, постаие перед судом, то його не можна карати смертною карою, він має відбути лише церковну покуту (розд. XX, арт. 51). Той, хто знав про злочинця і скоєний ним злочин і мовчав три роки з поважних причин, мав «вічно мовчати». Тобто існування строку давності звернення до суду й строку давності виконання вироку звільняло особу, яка скоїла злочин, від покарання.

У нормах «Прав...» було збережено можливість помилування злочинця потерпілим або його родичами (розд. XX, арт. 4). Злочинець і потерпілий за допомогою так званого полюбовного суду могли укласти угоду про примирення (розд. VII, арт. 25). Водночас у розділі III (арт. 1, п. 2) було закріплено абсолютне право монарха помилувати злочинця.

Новиною в українському кримінальному праві було закріплення в «ТТраняХГЇ >>* злочинів проти монарха. Будь-яка образа монарха або членів його сім’ї каралася смертною карою. Так само застосовували смертну кару до злочинця та всієї його родини за замах на життя монарха або членів його сім’ї. До того ж до злочинців мали бути застосовані тортури (розд. II, арт. 2, 3).

Змінення класифікації видів злочинів, мети й видів покарань в українському кримінальному праві було пов’язане з тим, що в Україні з другої третини XVIII ст. почалося формування великого земельного володіння. Новоявлені українські нани прагнули захистити свої права

нормами закону, які запозичали з Литовського статуту та російського Соборного уложення. Після скасування гетьманства, знищення Запорозької Січі тазакріпачення українських селян (1783) в Україні поширилося законодавство Російської імперії. Самобутнє українське право, яке випереджало свою епоху на сотні років, було повністю знищено і не може відродитися донині.