Історична довідка

Національне і релігійне гноблення українського народу з боку польських магнатів, шляхти і кліру католицької церкви особливо посилилося у середині XVII ст. Навіть у найближчому оточенні польського короля визнавали, що «на Україні володарює беззаконня».

Ясно, що така «політика» магнатсько-шляхетської Польщі на Україні, підкріплена релігійними переслідуваннями православного люду з боку католицької церкви, закономірно викликала національно-визвольну війну. Її результатом стало стала поява військової держави - Війська Запорозького на чолі з Б. Хмельницьким, який був обраний гетьманом на козацькій раді в Микитинській Січі в 1648 р.

Причини цього руху було викладено Б. Хмельницьким у одному з його універсалів, де містився заклик до українського народу повстати проти загарбників. Ось уривок з цього документу: «Не слухайте більше урядників, як невільники, ви, котрих батьки не піддавалися ніяким законам, ніяким королям, лише шанували його вдасть, та так жили, що вигнали татар і зайняли частину землі.

Нас, чутких і живих, уважають дикими і неспокійними, відважних і добро заслужених назвали нас бунтівниками. Се ж відомо цілому світові, що польське військо нищить козацьке і селянське добро, неславить їх жінок і дітей. Всім накладають невільницькі послуги, тягарі, панщизняні роботи проти давнього звичаю, а як хто публічно чи приватно на стільки кривд вийде зі скаргою, подибле лише сміх і зневагу; щонайбільше - дістане порожні,

безвартні слова. Всі уважають лише, аби знищити козацький рід.

Навіть військову службу Річ Посполита призначила нам віднедавна безплідну, і ми в границях королівства тратимо козацьку відвагу, коли ж лише на Чорнім морі, серед небезпечностей від турків, козацький народ росте, ширшає й живе.

Поляки поклали святою ціллю своєї політики опанувати наш лад самоуправи й вибору і наставляють над нами урядників, як і де інде, не на те, аби вони розказували міщанам і селянам поправу, лише на те, аби силою могли задержувати міста.

На всі ті кривди нема іншого способу, як лише зламати поляків силою і погордою смерті, тих поляків, що вже відвикли від боротьби; а як доля нас покине, то покладемо перед ними мертві тіла й трупи, дамо не стації, а душу й кров нашим начальникам; не полишимо міст і лин, лише дорогу застелимо могилами. Я вже з стількох прикладів знаю, що свобода найменше тоді певна, коли не маємо перед собою журби й порога, а найліпше борониться її в готовості й напруженню.

Дуже було б добре, аби вже раз на поляків, не відкладаючи, сполучно, одним ударом козаки в селяни вдарили. Мені здасться, що се більше чесно, ліпше і безпечніше, коли поляки почують залізо у власній середині, коли будуть мати щоденно перед очима ворогів, будуть бачити, як здобуваються і самим пострахом займаються міста,— аж тоді знелюблять війну, вернуті, полю козакам, аби мати спокій.

Щодо мене, то не буду жалувати ні життя, ні сили, готовий на всякі небезпечності, усе віддам, аби лише для загальної свободи і спокою, і душа моя не потішиться скорше, доки не добуду сього плоду, що я в найвисшим бажанню собі поклав».

Перемоги козацько-селянського війська під Жовтими водами, Корсунем, Пилявцями у 1648 р. завдали нищівного удару політичному режиму Речі Посполитої в Україні. У «Декларації його королівської милості Війську Запорозькому» від 8 серпня 1649 р., яка отримала назву Зборівського договору, було визнано українську державність у межах трьох воєводств - Київського, Чернігівського та Брацлавського. На цій території, яку називали тоді Військо Запорозьке, Русь, Руська земля, Стара Русь, проживало до 1 млн. людей. Там встановлювалася козацька адміністрація. Уся територія військової квазідержави поділялася на полки й сотні, а завдання органів публічної влади покладалися на генеральний, полковий і сотенний уряди. Реєстр козацького війська становив 40 тис.

У 1649 р. було розпочато створення власних фінансової, податкової, судової систем. Але поразка повсталих під Берестечком загальмувала утворення незалежної від Польщі держави. За Білоцерківським договором (1651 р.) унаслідок поразки повсталих козацьку територію обмежили Київським воєводством, а чисельність військових, підпорядкованих гетьману Хмельницькому, встановили у 20 тис. осіб.

Політичне та економічне становище на визволених землях було важким. Негативно відбивалися на господарстві держави продовження воєнних дій, загальна мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків, татарські навали, з їх трагічними наслідками. Загроза відновлення польсько- шляхетського панування на українських землях залишалась. За таких умов Б. Хмельницький домагається рішення Земського собору Російської держави (жовтень 1653 р.) про взяття Війська Запорозького «с городами их и землями под государеву високую руку». Слід віддати належне цьому курсу Хмельницького хоча б з суто практичних міркувань, про що у жодному з вітчизняних досліджень Визвольної війни в наш час нічого не пишуть.

8 січня 1654 р. у м. Переяславі на військовій Генеральній раді було ухвалено рішення про перехід України під зверхність царя Олексія Михайловича. Робота Ради була відкрита словами Б. Хмельницького: «Вот уже шесть лет живем ми без государя, в беспрестанньїх бранях и кровопролитиях с гонителями и врагами нашими, хотящими искоренить церковь Божию, дабьі имя русское не поминалось в земле нашей...» Учасники Переяславської ради висловились: «Волім під московського царя православного». Переяславський полковник П. Тетеря обійшов козацьке коло, питаючи присутніх: «Все ли так соизволяете?». Присутні відповідали: "Все единодушно!». Це рішення було скріплено спільною присягою. Незабаром після того тисячі людей у 117 містах України також склали присягу на вірність цареві Олексію Михайловичу. Слід вказати, що рішення Переяславської ради було підтримане не повсюди. Відмовились складати присягу Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський полки.

Частина сучасних науковців вказує й на те, що запорожці в акті присяги Олексію Михайловичу участі не брали, але вони замовчують той факт, що саме січовики схвалили курс на зближення з Росією раніше за всіх у листі Б. Хмельницькому від 13 січня 1654 р. Там було вказано наступне: «Відповідаючи зараз на вищезгаданий лист ваш гетьманський, висловлюємо, що ми його цілком зрозуміли і не лише пізнали з того листа, а й побачили на власні очі, що нам уже з поляками, як зі змією, яка має відсічений кимось хвіст, уже ніяк не дійти до колишньої дружби.

Попри всі ці розбіжності, якихось значних виступів проти складання присяги не було. Російський уряд на той час сприймав за традиційну ту обставину, що гетьманська держава, створена Хмельницьким, мала певні традиції народовладдя. Тому було закономірним те, що у Москві вважали недостатньою присягу старшини і наполягали на участі у цьому акті пересічних українців як суб'єкту вирішення найважливіших справ.

Укладання україно-російського договору було наступним кроком до зближення двох країн після рішення Земського собору та Переяславської ради. Після від'їзду царських послів у Корсуні та Чигирині відбулися кілька старшинських нарад, на яких було визначено склад посольства до Москіт з метою укладення договору, проект якого виробили соратники гетьмана. 11 березня 1654 р. посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею прибуло до російської столиці, привізши з собою проект договору з 23 статей (пунктів). Після жвавих переговорів і редагування тексту договору останню його редакцію звели до 11 статей, які й були підписані царем. 27 березня посли отримали підписаний текст договору, царський привілей Війську Запорозькому й Б.Хмельницькому та кілька інших грамот, які в комплексі складають зміст україно-російського договору. Договір мав дві рівнозначні назви, які вживалися як в пізніших документах при посиланні на них, так і в історичній літературі: «Березневі статті 1654 р.» та «Статті Богдана Хмельницького».

Основні вимоги української сторони, що визначають умови приєднання України до Росії, викладено у «Просительних статтях». Серед них: невтручання царських урядовців у внутрішні справи Гетьманщини; право зносин гетьманського уряду з іноземними державами за дозволом царського уряду; підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького й української шляхти та залишення селян у поземельній залежності; встановлення 60-тисячного козацького реєстру, регулярна виплата платні старшині та коштів на утримання козацького війська; збереження козацької адміністрації та покладання виключно на неї обов'язку зі збирання податків для царської казни; право Війська Запорозького обирати гетьмана та надання Чигиринського староства гетьманові у рангове володіння; збереження прав київського митрополита; участь царських військ у війні проти Польщі та обороні України від нападів татар; утримання козацької залоги у фортеці Кодак.

У історико-правовій науці існують різні погляди на відносини України і Росії, закріплені Переяславсько-Московською угодою. Справа ускладнена тим, що оригінали відповідних правових актів до нас не дійшли. У розпорядженні дослідників історії української та російської державності є тільки проект договору та чернетки акту й грамот з багатьма додатками й поправками. Вони знаходяться у російських архівах. Тому вирішення такої проблеми, як сутність російсько-українських угод, викликає як спекуляції політичного характеру, так і різнобій концепцій справжніх учених. У наш час наявні наступні дослідницькі концепції щодо правової характеристики об'єднання Росії та Гетьманщини: 1) персональна унія, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій уряд (Р. Лащенко, В. Сергеєвич); 2) реальна унія, за якою відбувалася більш тісна злука (М. Дьяконов, О. Попов); 3) васалітет (М. Грушевський, М. Слабченко, Л. Окіншевич); 4) протекторат (Д. Дорошенко, В. Смолій, А. Яковлів); 5) псевдопротекторат (Б. Г алайчук); ліквідація державності України (Б. Нольде, Д. Одинець, В. Мякотін); 6) воєнний союз (В. Липинський, І. Борщак).

Зрозуміло, що особливою теорією стосовно Переяславської угоди залишаються тлумачення її під час пишних святкувань трьохсотріччя цієї події в СРСР. Тоді у Тезах ЦК КПРС було визнано, що дана угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання, і метою повстання було саме возз'єднання цих народів. Слід, однак, виходити з того, що суб'єктами цього договору був російський цар і гетьман Б. Хмельницький із генеральною старшиною, які вбачали в угоді різний зміст. Незалежно від політичних уподобань тих осіб, яких цікавить правовий зміст Переяславської угоди, слід розуміти, що військова організація, яка на той час була квазідержавою і мала назву Військо Запорізьке, увійшла в російське підданство під протекцію внаслідок реальної воєнно-політичної ситуації. Вона зберігала власні органи державного управління та збройні сили на чолі з виборним гетьманом, а також власну судово-правову систему, але фактично не могла здійснювати самостійну міжнародну діяльність. Росія ж з часом почала перетворювати режим протекторату на інкорпорацію, тобто включення Війська Запорізького до свого складу. Тим не менше, Переяславсько-Московська угода стала поворотним пунктом в історії України, чия доля на три з половиною століття була пов'язана з долею Росії.

7.