Історичний екскурс.

Принцип захисту прав людини, чітко зафіксований у нинішніх статутних документах ЄС, має осно­воположний характер для права ЄС та функціонування усіх його органів. На його підставі мають будуватися відносини з громадянами ЄС та особами, які перебувають під його юрис­дикцією, а також співпраця між його державами - членами.

Пункт 1 статті 6 Договору про ЄС у його теперішній редак­ції (Ніццький договір 2001 року) визначає, що «Союз заснова­ний на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини та основних свобод, а також верховенстві права - принципах, спільних для держав - членів». У пункті 2 цієї статті зазначено, що Союз поважає основні права людини, як вони гарантовані Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і як вони походять із загальних конституційних традицій дер­жав - членів, в якості загальних принципів права Співтовариств [59, с. 206].

Початково Європейські Співтовариства створювались як виключно економічні або спеціалізовані утворення. Їх призна­чення вбачалось у забезпеченні зближення держав і подоланні міжнаціональних відмінностей технічними методами, через ін­теграцію. Будь-яка додаткова політизація сприймалася як мож­ливість зруйнувати достатньо хитку штучну конструкцію з не- визначеним майбутнім. Можливість Співтовариств втрутитись у галузь прав людини не передбачалася. Більше того, держави - члени того періоду досить обережно ставилися до ідей ціліс­ної системи прав людини та включення соціально-економічних прав до складу таких, що підлягають судовому захисту. Тому права людини свідомо не згадувалися у тодішніх статутних до­кументах ЄС [59, с. 325].

Глобальний процес становлення міжнародних інститутів і договірного закріплення прав людини жодним чином не впли­нув на формування Європейських Співтовариств ще й з іншої причини. На регіональному рівні ця проблематика опинилася повністю у віданні РЄ.

Однак право ЄС як об’єднувальна регулятивна система не змогла уникнути об’єктивних процесів розвитку прав людини у конституціях, законодавстві та у правозастосовній практиці держав-членів. Першим це «відчув» Суд ЄС, дійшовши висно­вку, що за умов розширення компетенції ЄС, збільшення обсягу законотворчості інтереси особи перед ЄС як сукупністю орга­нів та службовців треба охороняти так само, як і у взаємовідно­синах з національною державою. Так, відійшовши від своєї по­чаткової практики дещо нігілістичного підходу до прав людини (коли у рішенні у справі Сторк та Гайтлинг (1959 рік) Суд ЄС відмовився прийняти до уваги доводи про те, що акти Верховно­го органу Європейського об’єднання вугілля і сталі мають по­важати положення Конституції ФРН щодо прав людини), він у рішенні у справі Штаудер (1969), розглядаючи питання про по­рушення системою соціального забезпечення права на приватне життя, проголосив, що буде захищати «основні права людини, оскільки вони походять із загальних принципів права Співто­вариства». З часом у практиці Суду ЄС починають з’являтись посилання на Конвенцію, що дало можливість генеральному адвокату Суду ЄС Джекобсу у процесі розгляду справи Босфор заявити: «У практичних цілях Конвенція може розглядатись як право Співтовариства і в якості такого може бути використа­ною і в цьому Суді, і в національних судах в усіх випадках, коли мова іде про законодавство Співтовариства...» [59, с. 326].

Відтак, практика Суду ЄС проклала шлях до закріплен­ня в політичних документах та у первинному законодавстві ЄС принципу поваги до прав людини. Так, у 1986 році захист прав людини згадується у преамбулі до Єдиного європейсько­го акта. У 1989 році Європарламент виступив з Декларацією основних прав і свобод, яка закріпила громадянські, політич­ні та соціально-економічні права, їхні гарантії, а також важли­ві принципи демократії та правового положення особи. Тоді ж держави ЄС ухвалили Хартію Співтовариства про основні со­ціальні права працівників, яку підписали усі держави-члени, окрім Великобританії. Ця Хартія, яка має рекомендаційний, програмний характер, закріпила право на працю та винагороду за неї, на поліпшення умов праці, соціальний захист та низку інших соціально-економічних прав працівників. Два останні документи мали велике політичне значення і згодом були вико­ристані як джерела для Хартії основних прав ЄС (2000).

Уперше ж принцип поваги до прав людини як юридично обов’язковий був включений до статей 6 та 7 Маастрихтського договору 1992 року та у дещо зміненому вигляді відтворювався у наступних редакціях статутних документів ЄС.