<<
>>

§ 1. ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ У ДОБУ ДИРЕКТОРІЇ

Того ж дня, коли гетьман Павло Скоропадський підписав зречення від влади, військо Директорії вступило в столицю, а 19 грудня 1918 р. населення Києва палко вітало Директорію Української Народної Республіки.

Перед новою владою постало питання: яку форму влади прийняти для УНР? Більшість українських політичних провідників була проти "диктатури пролетаріату" в формі більшовицьких Рад. Директорія Української Народної Республіки на нараді з представниками політичних ' партій у Вінниці на початку грудня 1918 р. ухвалила прийняти за основу українського державного будівництва так званий трудовий принцип, а владу на місцях передати трудовим радам. Обирати та бути обраними до них мали право селяни, робітники і трудова інтелігенція. Передбачалося, що центральна влада в Україні належатиме вибраному без поміщиків та капіталістів Тру­довому конгресові. Це згодом дало підставу Антанті звину­вачувати Директорію у більшовизмі.

У Києві 23 січня 1919 р. розпочав роботу Трудовий конгрес України. Він висловився за демократичний лад, і 28 січня 1919 р. було прийнято тимчасову Конституцію

116

Української Народної Республіки, яка під час війни законо­давчу владу в державі надала Директорії, а виконавчу — Раді народних міністрів. Пост глави держави Конституцією не був передбачений — це віддавалося на розгляд самих членів Директорії. Функції серед членів Директорії були розподілені ще на початку її діяльності: головою обрано Володимира Винниченка, а начальним командиром усіх військ з титулом Головного отамана — Симона Петлюру.

Життя поставило український уряд перед необхідністю утворення поста глави верховної влади в країні. В лютому 1919 р., після виходу Володимира Винниченка зі складу Директорії, Симон Петлюра надалі залишався Головним отаманом, але функції його визначались інакше — він став фактично Президентом держави.

Трудовий конгрес був першим в історії України соборним представництвом українського народу, обраним у вільних виборах і уповноваженим вирішувати її долю. Це був важливий конституційний етап: вільно обрані делегати не тільки українці, а й представники національних меншин вирішували правовий та суспільно-економічний лад Ук­раїнської держави.

В Україні у той період були дуже впливовими ідеї соціалізму. Як зазначив авторитетний діяч Української соціал-демократичної робітничої партії Ісаак Мазепа, "рево­люція почалася й розвивається під знаком ідей демократії та соціалізму, які були надзвичайно популярними в народних масах... Впливи поміркованих чи так званих буржуазних партій швидко звелись майже до нуля... Майже неможлива будь-яка ширша політична праця поза гаслами та програмами соціалістичних партій". Загалом, кінець 1918 р. і початок 1919 р. у Центральній і Східній Європі характеризуються значним впливом соціалістичних партій. У Німеччині в той час існував соціалістичний уряд на чолі з Філіппом Шсйдеманом, в Австрії — соціал-дсмократичний уряд Карла Реннера, в Чехословаччині — уряд з прем'єром соціал-демократом Властемілом Тусаром, у Польщі — уряд соціаліста Єнджея Морачевського. Демократію проти більшо­виків захищали своїми організованими силами соціалісти. Те ж саме було і в Україні.

В Україні найвпливовішими були Українська соціал-де-мократична робітнича партія та Українська партія соціа-лістів-революціонерів.

Подальше загострення соціальних про­тиріч у ході громадянської війни призвело до їх розколу. Так, на VI Конгресі Української соціал-демократичної робітничої партії, що відбувся в січні 1919 р. у Києві,

117

українські соціал-демократи розділилися на дві частини. Фракція "лівих", або так званих киян, з Андрієм Річицьким, Михайлом Авдіснком та Антоном Драгомирецьким на чолі, доводила, що партія мусить прийняти радянську платформу, бо, мовляв, в Трипіллі козаки Зеленого хочуть радянської влади й заявляють, що вони — більшовики. "Катсринос-лавці" — Ісаак Мазепа, Панас Фсдснко — відстоювали демократичні принципи, закликаючи "не плентатися за скороминучими настроями козаків Зеленого, які самі не знають, що їм треба". Вони виступали проти ілюзії, нібито економічно відстала Україна може раптом перейти до вищої форми суспільного господарства — до соціалізму, і відстою­вали тезу про те, що капіталізм в Україні ще не виконав своєї ролі. Ці погляди і лягли в основу резолюції VI конгресу соціал-демократичної партії. "Кияни" (10 делегатів конгресу) відкололися від Української соціал-демократичної робітничої партії, проголосивши себе фракцією соціал-демократів, так званими УСДРП-нсзалсжними.

Розкол відбувся і в середовищі Української партії соціалістів-революціонерів. Він фактично накреслився ще на Трудовому конгресі. Ліве крило (Гнат Михайличенко, Василь Еллан-Блакитний, Олександр Шумський та ін.) виступило з радянських позицій, заявивши про необхідність "викриття антинародної політики і збройно виступити у підтримку радянської влади". Але у той час ліві українські есери намагалися протиставити маріонетковому так званому Тим­часовому робітничо-селянському урядові України, створеному більшовиками у листопаді 1918 р., свій організаційний центр — Цснтрревком. В опублікованій у січні 1919 р. декларації він заявляв, що більшовицький уряд "не знайшов собі опори в робітничо-еслянських масах України, тому що ніколи не був зв'язаний з ними. Його тактика — насалити на Україні радянську владу :і Росії '.

Розуміючи, що на радянські позиції не вдасться перевести всю Українську партію соціалістів-револіоціопсріи. ліве її крило пішло на розкол і створення власної партії. V з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів (.?—11 березня 1919 р.) був оголошений Установчим з'їздом пової партії — Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів).

Політичний провід Директорії перебував здебільшого в руках правих соціал-демократів і есерів. Осип ІІазарук, відомий політичний діяч того часу, член уряду Сергія Остапенка, зазначав, що "фактична влада не спочивала в руках Директорії, тільки мала її Рада Міністрів, зложена з представників соціал-демократів і соціал-революціоисрів. Ко-

ли ще далі глянемо в суть справи, то побачимо, що властиво і РМ була зовсім залежна від ЦК обох партій".' Такої ж концепції дотримувався і Ісаак Мазепа, пропонуючи добу Директорії розглядати поетапно, залежно від того, який уряд стояв при владі. Сам Ісаак Мазепа виділяв такі етапи:

1. Велика коаліція (26 листопада 1918 р.— лютий 1919 р.) — уряд Володимира Чехівського, до складу якого входили представники есерів, соціал-демократів, соціалістів-феде- ралістів, соціалістів-самостійників, а також безпартійні.

2. Мала коаліція (13 лютого—9 квітня 1919 р.) — уряд Сергія Остапенка, створений без есерів та соціал-демократів. До нього входили соціалісти-федералісти, соціалісти-са- мостійники, народні республіканці, галицькі націонал-демок­ рати і радикали.

3. Соціалістична коаліція (соціал-демократи й есери) — уряд, очолюваний спочатку Борисом Мартосом (9 квітня—27 серпня 1919 р.), а згодом Ісааком Мазепою (27 серпня 1919 — березень 1920 р.).

До періодизації Ісаака Мазепи, що охоплює тільки 1919 р., треба додати четвертий, останній етап, який розпочинався з підписання Варшавською) договору 21 квітня 1920 р. У цей період діяв Кабінет Міністрів під проводом есера Вячеслава Проколовича.

На етапі великої коаліції уряд в перші місяці існування перебував у Києві, а на початку лютого переїхав до Вінниці. Становище, в якому опинилася Директорія, виявилося дуже тяжким: та велика армія, що забезпечувала повалення Гетьманщини, розтанула. Селяни роз'їхалися по домівках ділити панську землю. Україна була оточена ворогами. З півночі розпочався наступ більшовиків на Україну. На південному сході посилювалася армія Антона Дснікіна. Південь України був зайнятий французами.

У проводі не було єдиної думки щодо шляхів політичного і соціального розвитку України. Більшість його, зокрема Володимир Винничснко, Микита Шаповал, прем'єр Володи­мир Чехівський, обстоювала радянську платформу і союз з більшовиками проти Антанти. "Права" частина уряду, яку підтримував Симон Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.

Суперечку вирішили самі більшовики. Ще 17 листопада 1918 р. вони створили Українську революційну раду, куди входили Йосиф Сталін, Георгій П'ятаков, Володимир Анто-нов-Овсіснко, Артем та інші "українці". Володимир Анто-нов-Овсієнко, доповідаючи Раді оборони РРФСР, очолюваній Володимиром Леніним, про ситуацію в Україні, радив

119

вдатися до такої політики: "Нам нема з ким "погоджувати­ся" в Україні... Кожне хитання в цій справі — то величезна помилка. Питання про найскоріше прилучення України до совєтської влади є глибоко життєвим питанням для росій­ської совєтської республіки: голодна північ повинна пхатися на плодоносний південь. Час перестати гратися в хованку. Цим ми нікого не обманемо, а нерішучістю виявимо тільки свою слабкість і втратимо надзвичайно пригожий момент".

На початку грудня 1918 р. більшовицькі дивізії розпочали наступ на Україну, відкинувши тим самим можливість для союзу з ними. Він супроводжувався масовою агітацією проти Директорії, звинуваченнями її в "буржуазності". Але Дирек­торія, захопившись "високою політикою", не зуміла проти­ставити більшовицькій агітації таку конкретну соціальну політику, якої чекали від неї народні маси. Так, український уряд не вдався відразу до розв'язання найпекучішого питання — земельного. Закон про землю був виданий Директорією аж у січні 1919 р., коли Київ обстрілювали більшовицькі гармати. З часу повстання минуло вже майже два місяці. За цей час більшовики встигли розгорнути в Україні боротьбу проти Директорії, яка нібито не хотіла дати землю селянам.

Володимир Чехівський надіслав до Москви телеграму, вимагаючи пояснення, на якій підставі Росія розпочала проти України війну. Заперечуючи цей факт, нарком Георгій Чичерін відповів, що ніякого війська РРФСР в Україні немає, а є армія українського, цілком незалежного уряду. На бік більшовиків перейшли Матвій Григор'єв, Нестор Махно, Зелений. Україна вкрилася повстанськими загонами, що не визнавали влади Директорії і діяли на власний розсуд, довільно змінюючи орієнтацію.

Складна ситуація давала підстави багатьом членам уряду шукати підтримки в Антанти. Проте Антанта орієнтувалася на відновлення "єдиної і неподільної" Росії. Вона поставила такі умови для переговорів з Українською Народною Республікою: усунути з уряду Володимира Винниченка, Володимира Чехівського і Симона Петлюру; сформувати для боротьби з більшовиками 800-тисячну армію на чолі з офіцерами-росіянами; передати фінанси і залізниці під контроль Франції; вирішити справу державної незалежності України на Паризькій конференції, а на час війни — перейти під протекторат Франції.

Незабаром Володимир Винниченко склав свої повноважен­ня голови Директорії і виїхав за кордон, а Симон Петлюра 11 лютого 1919 р. вийшов з партії соціал-демократів. На

120

вимогу Антанти був створений новий Кабінет Міністрів — несоціалістичний, так званий Кабінет малої коаліції, Голо­вою якого став Сергій Остапенко, рекомендований на пост прем'єра Володимиром Винниченком. Це не випадковий, а цілком логічний на той час крок: Голова Директорії знав, що Сергій Остапенко рішуче налаштований дійти поро­зуміння з Антантою. А оскільки ситуація склалася так, що треба було обрати орієнтацію або на більшовиків, або на Антанту, то Володимир Винниченко обрав останнє, хоч і розумів, що це означає його відставку.

Уряд Сергія Остапенка був сформований здебільшого із поміркованих соціалістів. Ліві соціалістичні лідери вважали його занадто правим і оголосили йому бойкот. Більшовики ж повели агітацію проти Директорії як буржуазного уряду. При уряді Сергія Остапенка змінилися повноваження Ди­ректорії. Він наполіг на тому, що Директорія, якій Трудовий конгрес делегував законодавчі компетенції і права Голови держави, не повинна безпосередньо втручатися у справи державної адміністрації, а тільки здійснювати контроль за її діяльністю на зразок парламентського, відмовляючи Раді Міністрів чи окремим її членам у довір'ї і призначаючи нових міністрів.

Сили Директорії танули, зростало дезертирство, занепа­дала дисципліна в армії Української Народної Республіки. Командування Антанти, не подаючи реальної допомоги, виступало щораз з новими вимогами: виключення з Дирек­торії Симона Петлюри та Панаса Андрієвського, передачі Антанті контролю всієї внутрішньої діяльності Директорії, об'єднання армії Директорії з армією Антона Денікіна.

За словами Ісидора Нагасвського, якщо б Симон Петлюра вийшов з Директорії, "хто зна, чи новому Голові Директорії не пощастило б побороти упередження держав Антанти до Директорії і добитись визнання самостійності України бодай "де-факто" та одержати від них матеріальну, технічну, військову та медичну допомогу, закріпити її становище на сході Європи".

Проте Симон Петлюра не поступився навіть тоді, коли Директорія звернулася до французького командування з нотою, яку підписали Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко і Сергій Остапенко (як прем'єр). У ноті вказувалося, що Директорія та уряд визнають свої помилки і віддають себе під опіку Франції, а також просять представників Франції "взяти на себе керування управлінням Україною в обсязі військовім, дипломатичнім, політичнім, фінансовім, економічнім і судовім впродовж усього часу,

121

доки буде проводитися війна з більшовиками і ...надіється, що Франція і другі держави Антанти виявлять велико­душність, коли після закінчення боротьби з більшовиками постануть питання про території і нації".

Уряд Сергія Остапснка, як антантофільський, втратив сенс існування. В той час на територіях, окупованих більшовиками, народ піднявся на масове повстання проти гнобителів. Соціал-демократи (незалежники) на чолі з Андрієм Річицьким, Михайлом Авдіснком та Антоном Драгомирсцьким створили Всеукраїнський революційний ко­мітет і розпочали антибільшовицьку боротьбу. З ними солідаризувався отаман Матвій Григор'св. "Народе ук­раїнський! — закликав він.— Політичні спекулянти обману­ли тебе і хитрими способами використали твою довірливість, бо замість землі і волі накидають тобі насильно комуну, чрезвичайку і грабіжників з московської обжорки". На сили повстанців вирішили орієнтуватися Українська партія соціа-лістів-революціонерів та Українська соціал-дсмократична робітнича партія.

Катастрофа українського оборонного фронту, розклад значної частини відділів усієї армії Української Народної Республіки (Півдснно-Західний фронт 21 березня 1919 р. утворив ревком і проголосив перехід на "радянську плат­форму" та розпочав переговори з Раднаркомом України), а також поразка переговорів з Антантою призвели до того, що перед Директорією постало питання заміни Кабінету Мі­ністрів Сергія Остапенка і зміни політичного курсу. В цьому питанні серед членів Директорії не було згоди. Панас Андрієвський обстоював думку про продовження курсу Кабінету Сергія Остапснка і відхилення пропозиції про зрив переговорів з Антантою. Такої ж думки дотримувався Євген Пструшевич. Проте Симон Петлюра наполягав на зміні політичної орієнтації. Його підтримали Андрій Макарснко і Федір Швець.

На початку квітня 1919 р. у Рівному було реорганізовано Директорію. На той час Євген Петрушевич та Панас Андрієвський переїхали до Станіслава (тепер — Івано-Франківська), де майже незалежно почали урядувати. Федір Швець вийшов з Директорії, і вона тепер складалася з Симона Петлюри, Андрія Макарснка, одного представника Західноукраїнської Народної Республіки та двох від соціа­лістичних партій — Української партії соціалісті в-рево-люціонерів й Української соціал-дсмократичної робітничої партії. Визначилися функції Директорії та її відносини з урядом. Директорія тільки затверджувала закони, які

122

розробляв Кабінет Міністрів, і тільки йому давала розпоряд­ження. Рада Міністрів призначалася не Директорією, а Центральним комітетом соціалістичних партій. Так був створений уряд соціалістичної коаліції. Головою його став Борис Мартос, член Української соціал-демократичної робіт­ничої партії.

Новий уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з московськими більшовиками: "На­родне правитсльство Української Республіки простягає руку всім українським соціалістам та селянам і робітникам, які, не стерпівши чужинецької неволі російських комуністів, піднялися на боротьбу за вільну і незалежну Україну. Правитсльство торжестиенно заявляє, що не буде кликати собі на допомогу чужої військової сили з якої б то не було держави". В боротьбі з більшовиками уряд Бориса Мартоса вирішив спиратися на повстанців.

Українські праві сили звинуватили повстанський уряд соціалістичної коаліції у більшовизмі. До опозиції належали члени Директорії Євген Петрушевич та Панас Андрісвський. З їх намови вночі 29 квітня 1919 р. було зроблено спробу державного перевороту. В Рівному отаман Володимир Оскіл-ко ув'язнив частину Кабінету Міністрів і проголосив себе "командиром Збройних Сил України". Однак бунт Володи­мира Оскілка придушив підполковник Української галицької армії Микола Бісик із загоном Січових Стрільців, які охороняли Директорію та її уряд. Отаман Володимир Оскілко втік до Польщі, проте його повстання внесло в армію ще більшу дезорганізацію. Він встиг стягнути значні сили до Рівного і тим самим відкрив фронт більшовикам. Разом з тим у травні-червні 1919 р. в армії було здійснено ґрунтовні реформи, завдяки яким з напівпартизанської, якою була на початку війни, вона стала справді регулярною українською армією.

У той час праві партії (соціалісти-самостійники, соціа-лісти-фсдсралісти, хлібороби-дсмократи) підготували новий заколот з мстою усунути соціалістичний уряд та Симона Петлюру й проголосити Євгена Петрушевича диктатором. Галичини, а генерала Олександра Трекова — генеральним отаманом. Цс зумовлювалося вимогою старшин та козаків Запорізького корпусу повернути командиром корпусу пол­ковника Петра Болбочана, який незадовго перед тим був усунутий Симоном Петлюрою, що боявся зростання його авторитету. Петро Болбочан, відомий воєначальник, дуже популярний в армії, був противником соціалістів. Його було заарештовано і за вироком суду розстріляно.

123

На початку липня 1919 р. армія Української Народної Республіки була розбита і надзвичайними зусиллями втри­мувала територію в районі Кам'янця-Подільського. Від остаточної катастрофи її врятував перехід за Збруч 85-ти-сячної Української галицької армії, що відступала перед натиском поляків. Дійова Армія (так називали армію Української Народної Республіки) налічувала на той час близько 14 тисяч бійців (з них 4,5 тисяч становив Легіон галицьких січових стрільців).

Під тиском Євгена Петрушевича Директорія погодилася, не схиляючись у бік більшовизму, здійснювати демократичну політику, замінивши уряд Бориса Мартоса.

Був сформований 27 серпня 1919 р. "уряд національної згоди" під проводом Ісаака Мазепи. В серпні 1919 р. армії Української Народної Республіки та Західноукраїнської На­родної Республіки розпочали спільний похід на Київ, і ЗО серпня 1919 р. більшовики без бою залишили місто. Українське військо 31 серпня 1919 р. зіткнулося з армією Антона Денікіна, яка наступала на Київ лівим берегом Дніпра, і після сутички між цими арміями Київ опинився в руках денікінців.

Київська катастрофа виявила глибину ідеологічного роз­ходження між Українською Народною Республікою та Західноукраїнською Народною Республікою. Тоді як Дирек­торія та уряд Української Народної Республіки не допускали й думки про союз з Антоном Денікіним, Західноукраїнська Народна Республіка своєю головною метою ставила боротьбу з Польщею й охоче йшла на союз з білогвардійцями, сподіваючись, що Антанта допоможе їй у війні.

У вересні 1919 р. Антон Денікін змінив план: замість походу на Москву він оголосив війну Україні, незважаючи на пораду Уінстона Черчілля "йти, скільки можливо, назустріч українським сепаратичним прагненням". Дирек­торія 24 вересня 1919 р. оголосила війну Антону Денікіну.

Українські війська опинилися між трьох вогнів — більшовиками, денікінцями, поляками. Українська армія не мала тилу, Антанта не тільки не допомагала, а й не дозволила поставляти в Україну зброю, амуніцію і ліки, які та купила в Американської ліквідаційної комісії за 8 мільйонів доларів. Розпочалася епідемія тифу, в результаті якої бойовий склад Української галицької армії зменшився до 10 тисяч стрільців. Головний лікар Української галицької армії Осип Бурачинський звітував: "Наша армія вже не схожа на військо, це вже й не лікарня, але мандруючий склад трупів".

124

Командир Дійової Армії генерал Володимир Сальський 4 листопада 1919 р. заявив, що армія переможена тифом, голодом, браком набоїв і політичне керівництво мусить шукати вихід для порятунку від фізичного винищення.

Генерал Мирон Тарнавський 7 листопада 1919 р. від імені Української галицької армії уклав конвенцію з Антоном Денікіним, за якою Галицька армія віддавалася в його розпорядження. Директорія розпалася, Андрій Макаренко і Федір Швець передали повноваження Симону Петлюрі і відбули за кордон. Симон Петлюра подався до Польщі шукати допомоги.

В грудні 1919 р. у Кам'янці-Подільському було створено Українську Національну Раду, головою якої став Михайло Корчинський (соціаліст-федераліст). До складу Української Національної Ради входили Степан Баран (націонал-демок­рат), Іван Липа, Всеволод Голубович та ін. Вона стала серйозною опозицією Директорії. Побутувала навіть думка, що Українська Національна Рада замінила Директорію, але цього не сталося. У своєму антибільшовицькому спрямуванні Українська Національна Рада заходила так далеко, що в грудні 1919 р. на нараді її членів у Відні Василь Панейко та Степан Томашівський доводили, що треба у спілці з Антантою будувати велику Росію.

Рештки Дійової Армії продовжували боротьбу. З 6 грудня 1919 р. до 5 травня 1920 р. вони здійснили героїчний партизанський рейд по більшовицькому тилу. Метою цього рейду було підтримати бойовий дух українських повстанців і продовжувати збройний опір. Поки уряд з армією перебували у Зимовому поході, Симон Петлюра заручився підтримкою Польщі, підписавши Варшавський договір, згідно з яким Польща визнавала за Україною право на неза­лежність, але натомість отримувала Західну Україну. Згідно з військовою конвенцією 24 квітня 1920 р., воєнні дії повинні були проходити тільки під польським командуван­ням; економічне життя і залізниці підпорядковувалися Польщі; український уряд зобов'язувався постачати поль­ському війську коней, харчі, фураж та ін. Уряд та Директорія, що повернулися із Зимового походу, були вражені цим договором. 'Соціалістичний уряд на чолі з Ісааком Мазепою подав у відставку, і тільки наприкінці травня 1920 р. був сформований новий Кабінет Міністрів на чолі з Вячеславом Прокоповичем.

Варшавський договір дістав вкрай негативну оцінку в Україні, особливо в Галичині. Ціла Херсонська дивізія, що складалася здебільшого з галичан, наприкінці серпня 1920 р.

125

покинула фронт і під командуванням генерала Антона Кравса та полковника Арнольда Вольфа перейшла до Чехії, де була інтернована.

Поляки боялися посилення української армії. В поході за Київ у травні 1920 р. брали участь тільки дві дивізії Української Народної Республіки — полковника Олександра Удовиченка та полковника Марка Бсзручка й армія, що прийшла із Зимового походу. За договором, під час наступу мали бути сформовані ще 4 дивізії, але польське команду­вання не дало на цс згоди.

Незважаючи на початковий успіх, польська армія від­ступила. Польський і радянський уряди 12 жовтня 1920 р. підписали прелімінарний мир, в якому були зазначені кордони між УСРР і Польщею по річці Збруч. Українська армія була інтернована в польських таборах.

Українські визвольні змагання 1917—1920 рр. не досягли своєї кінцевої мети, але вони внутрішньо переродили український народ, сформували його у сучасну політичну націю. З того часу на цьому фундаменті розвивалася ідея української державності в нових умовах і новій якості.

<< | >>
Источник: Малик Я., Вол Б., Чуприна В.. Історія української державності, Львів: Світ,1995. - 248 с.. 1995

Еще по теме § 1. ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ У ДОБУ ДИРЕКТОРІЇ:

  1. 2.10. Незаконна лікувальна діяльність
  2. 12.2,8. Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність
  3. 15.6. Втручання у діяльність працівника правоохоронного органу
  4. 15.7. Втручання у діяльність державного діяча
  5. 18.6. Втручання у діяльність судових органів
  6. 18.27. Втручання в діяльність захисника чи представника особи
  7. §4 Комерційна діяльність у міжнародних повітряних сполученнях
  8. Стаття 232-2. Приховування інформації про діяльність емітента
  9. Стаття 304. Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність
  10. Стаття 376. Втручання в діяльність судових органів
  11. ПРАВОВА ДІЯЛЬНІСТЬ, ПРАВОТВОРЧИЙ ТА ЗАКОНОДОВЧИЙ ПРОЦЕС
  12. 8.1.1 Юридична діяльність як різновид правової діяльності
  13. 8.2.1. Юридична діяльність, юридичний процес і процедура. Законодавство як предмет законодавчої діяльності
  14. Діяльність адміралтейських судів Британської Америки в галузі протидії неконтрольованим промислам піратів і контрабандистів
  15. § 1. ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ У ДОБУ ДИРЕКТОРІЇ
  16. Розділ 10. Державотворчий процес вУНР доби Директорії (кінець 1918-1920 pp.)
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -