ПЕРЕДМОВА

Вшановуючи, зберігаючи, примножуючи…

З гуркотом гарматних канонад та свистом куль, пущених зі скорострілів українських вояків у листопаді 1920 року, рештки армії Директорії Української Народної Республіки (УНР)[1] перетнули кордон із Польщею і залишилися на чужій території, більшість вояків − назавжди.

У таких умовах останнім акордом національно-визвольних змагань українського народу стане Зимовий похід решток армії УНР, який трагічно завершиться під Базарем на Житомирщині, де загине кілька сотень українських вояків. Незважаючи на підписання Російською імперією у 1907 року III Гаазької конвенції щодо гуманного ставлення до військовополонених, значна частина тих (359 осіб), що потрапили у полон, була розстріляна більшовиками.

Разом із вояками УНР територію Україну покинула значна частина цивільних осіб, а саме ті, що працювала в державних установах (міністри, їхні заступники), українські посли та консули, що працювали на своїх посадах в інших європейських державах. Усі разом вони становили кількісно 40-50 тис. осіб, при цьому абсолютна більшість опинилася на території Польщі, частина в Румунії. Значна частина молоді у 1923 році переїхала до Чехословаччини, де існував цілком прийнятний для українських емігрантів політичний режим. Багато вояків і цивільних поїхали до Франції у пошуках роботи та кращого життя.

Після занепаду української держави найважливішими осередками української еміграції (представників уряду й війська, діячів політики й культури) стали Прага, Варшава, Відень, Берлін, Париж. Чимало українців з Наддніпрянщини перебували в Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії, Югославії, Болгарії, Італії, Бельгії[3].

Доля українських емігрантів складалася непросто, численні випробування випали на їх вік, активність представників суспільно-політичних прошарків проявлялася по різному й мала різні результати.

На політичному відтинку активно виявили себе різні політичні течії та угруповання. У соціалістичному таборі найдіяльнішими були УСДРП і УПСР. Соціал-демократи на чолі з І. Мазепою і П. Феденком мали свій осідок у Празі (вони входили до ІІ Соц. Інтернаціоналу). Досить активною на еміграції була УПСР з двома центрами: у Відні, де оформився на чолі з М. Грушевським гурток навколо Українського Соціологічного Інституту і журналу «Борітеся – Поборете», та у Празі, де важливу не тільки політичну, але й культурну роль відігравав М.

Серед ліберального табору виявила себе тільки заснована 1923 року у Празі Українська Радикально-Демократична Партія, що продовжувала традицію УПСФ. Її очолював О. Лотоцький, серед її лідерів були В. Прокопович, А. Яковлів, О. Шульгин. Ця партія тісно співпрацювала з екзильним урядом УНР[5].

Монархістську групу на еміграції репрезентував Український Союз Хліборобів-Державників, створений 1920 року у Відні заходами В. Липинського і С. Шемета. Союз видавав журнал «Хліборобська Україна» (Відень, 1920-1925 роки). Він проголосив 1925 року П. Скоропадського спадковим гетьманом України. 1937 року гетьманський Союз ліквідовано і на його місці створено Український Союз Гетьманців-Державників. Наприкінці 1920-их років на політичну арену виступив націоналістичний рух, репрезентований Організацією Українських Націоналістів (ОУН), створеною у січні 1929 року у Відні. Очолив ОУН Є. Коновалець, а від 1938 року – А. Мельник[6].

Окремо від названих формацій діяли комуністичні і совєтськофільські групи, яким спершу допомогали совєтські дипломатичні місії у Празі, Відні, Варшаві й Берліні. Після короткотривалого періоду «українізації» в радянській Україні, яка сприяла діяльності совєтофілів, реальна дійсність в Україні і колективізація, голод, репресії проти української культури у 1930-их роках в УССР призвели до ліквідації цієї течії[7].

На еміграції продовжував свою діяльність Уряд УНР в екзилі – спершу в Тарнові (Польща), потім осередками державних установ стали Варшава, Париж і Прага. Головою Директорії (головою держави) був С. Петлюра, з 1926 року – А. Лівицький, короткотривало – В. Прокопович (1939-1940 роки). Виконавчий орган, Раду Народних Міністрів УНР очолювали на еміграції А. Лівицький, П. Пилипчук, В. Прокопович, О. Шульгин. На зовнішньому відтинку екзильний уряд спершу діяв за посередництвом дипломатичних місій УНР, які були потім ліквідовані (початок 1920-их років); згодом використовувано форум Ліги Націй через Українське Товариство для Ліги Націй та Прометейський рух.

Українська еміграція вела широку культурно-громадську діяльність у різних країнах поселення. Найбільшим осередком була Прага, де діяли Український Вільний Університет (з 1921 року), Українська Господарська Академія в Подєбрадах, Український Високий Педагогічний Інститут ім. М.Драгоманова в Празі, Центральний Союз Українського Студенства (ЦЕСУС) і багато інших[9].

У Варшаві велику видавницьку діяльність провадив Український Науковий Інститут на чолі з О. Лотоцьким. Менш продуктивним був Український Науковий Інститут у Берліні, директором якого був Д. Дорошенко, а з 1930 року – І. Мірчук. Загально-культурницьку роботу провадила також українська еміграція у Відні, Парижі, Женеві, Римі, Лондоні, Лювені, Букарешті[10].

Українські військові були інтерновані на території Польщі у таких містах як Каліш, Александров, Водовиці. Цивільні установи, разом із обслуговуючим їх персоналом, розташовувалися у Ченстохові. Очільник Директорії та Головний отаман армії УНР Симон Петлюра із військовою та цивільною канцеляріями, урядовцями опинилися у м. Тарнові поблизу від Кракова, де їм було зарезервовано кілька готелів. У найбільшому міському готелі Брістоль, займаючи по кілька кімнат, розмістилися міністерства Директорії УНР. Тут же знімалися помешкання для Головного отамана армії УНР, його канцелярій та міністрів українського уряду. Становище їх було важким і незрозумілим. У цитованій нами роботі один із найвідоміших дослідників Української революції В. Верстюк наводить слова одного із очевидців подій: «Поляки і самі не знають, що їм робить зо всіма цими рештками УНР; одпихнути їх зовсім і інтернувати не рішаються − а ну ж знову відновляться військові операції з большовиками, тоді можуть ці петлюрівці знову стати в пригоді − поводяться добре; поляки також бояться, щоб із-за цього не зірвались переговори в Ризі, а миру вони страшенно прагнуть, з огляду на своє внутрішнє, особливо економічне становище»[11].

Попри те, що вищі органи державної влади УНР опинилися на території іноземної держави, їхня робота не припинялася. У Тарнові проходили засідання Ради Міністрів УНР, до посольств країн, з якими УНР мала дипломатичні відносини, направлялися різноманітні розпорядження та інструкції, хоча усі розуміли, що їхнє виконання можливе лише після повернення в Україну.

Незадовго до переходу через Збруч відбулася нарада, в якій взяли участь Голова Директорії, представники уряду та вищий командний склад українського війська. На ній стояло питання про перерозподіл повноважень між інститутами вищої державної влади, а саме – між Симоном Петлюрою, Радою Народних Міністрів і передпарламентом, що планувалося скликати. Унаслідок рішень, ухвалених нарадою Рада Народних Міністрів ухвалила два закони, а саме: «Про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» і «Про Державну Народну Раду УНР». 2 грудня 1920 року Симоном Петлюрою як главою Директорії УНР були підписані. Наприкінці листопада був організований Державний Центр УНР. Майже в той же час (4 січня 1921 року) у Відні противниками Петлюри була утворена Всеукраїнська Національна Рада, яку очолив С. Шелухін. З відповіддю С. Петлюра не забарився. На початку січня він схвалив закон про Раду Республіки (своєрідний передпарламент), перше засідання якої відбулося 3 лютого1921 року у Тарнові. Обидві Ради проіснували лише декілька місяців і були ліквідовані[12].

Після укладення Ризького договору 1921 року становище в таборі УНР було критичним. Коштів катастрофічно не вистачало, розрахунок на продовження війни з радянською Росією ставав примарним. Керівництво Державного центру УНР змушене було не тільки скорочувати кількісний склад урядових інституцій, ліквідовувати другорядні міністерства, але і з метою конспірації проводити реорганізацію державних структур, надаючи їм характер громадських організацій. Наприклад, військове представництво УНР було замінене військово-ліквідаційною комісією, на базі уряду УНР виник Український Центральний комітет, який очолював Микола Ковальський, а до його складу увійшли крім українців і поляки − Станіслав Стемповський, Генріх Юзевський та Юхим Волошиновський.

Таким чином, на території Польщі продовжувала існувати легітимна українська державна влада, що отримала назву «Державний центр УНР в екзилі». Спочатку його очолював С. Петлюра, який разом із більшістю членів уряду спочатку переїхав до Варшави, а у 1925 році разом із заступником голови уряду В. Прокоповичем прибули на постійне місце проживання до Парижу. У Варшаві приміщення колишнього посла УНР у Польщі разом з родиною продовжував займати Голова Ради Міністрів УНР А. Лівицький. Тут же проживали Міністр військових справ В. Сальський, державний контролер і Голова Українського Центрального Комітету М. Ковальський, останній посол УНР у Варшаві Л. Михайлів та інші. У 1924 року дане приміщення буде повернуте на баланс Польської держави.

У 1920-30-ті роки ДЦ УНР успішно співпрацювало із Лігою Націй і доклав чимало зусиль для збереження на світовому рівні національного імені «українці», демонстрував національну самобутність та етнічну самобутність українців. Рішуче виступав проти теорії органічної єдності українців і росіян. Організовував резонансні масові протести проти терору й насильницької колективізації сільського господарства, що були розгорнуті керівництвом УСРР-УРСР, та депортацій. У 1930 р. ДЦ УНР в екзилі ухвалив «Декларацію», у якій засуджувалася колективізація в УСРР і підтверджувалося право українських громадян на приватну земельну власність. Будучи постійним членом Міжнародної Унії Приятелів Ліги Націй Державний Центр виступав проти прийняття СРСР до її складу, підготував проект про визнання уряду УНР на еміграції. Саме його кілька сенаторів на чолі з Д. Копеляном запропонували вищому законодавчому органові США. Взаємодіяв із представниками визвольного рухів Азербайджану, Білорусі, Кубані, Грузії, Туркестану. Підтримував тісні контакти з панєвропейським рухом, проводячи думку про належність України до європейської спільноти. Засудив політику Німеччини, Франції, Італії і Великої Британії щодо вирішення проблеми Карпатської України. У вересні 1939 р. уряд УНР на чолі з В. Прокоповичем у Парижі задекларував свою солідарність із західними демократичними державами, засудивши тоталітарні режими в нацистській Німеччині та СРСР.

Вельми промовистими є слова С. Петлюри сказані ним незадовго до своєї смерті. Вони свідчать про чіткі європейські орієнтири Державного Центру УНР в екзилі, які є суголосними зі здійсненим у 2014 р. вибором українців своєї стратегічної мети – вступом України до Європейського Союзу. Немов передбачаючи в майбутньому здійснення цієї історичної мети, він окреслив зовнішньополітичний вектор, що спрямовувався у напрямку, який не передбачав двозначних тлумачень. «Так, тільки обличчям до Заходу! Тільки національна, ні від кого незалежна українська держава! Це ми ісповідуємо твердо й непохитно. За це ми боролися, боремся і боротимемося до краю», − саме таким курсом планував рухатися С. Петлюра за два тижні до своєї трагічної смерті.

Після вбивства С. Петлюри у Парижі у 1926 року, на посаду Голови УНР був призначений тогочасний голова уряду А. Лівицький, що до своєї смерті у січні 1954 року виконував покладені обов’язки. Його наступником стане М. Лівицький, а останнім Головою Державного Центру УНР в екзилі буде М. Плав’юк, який і передасть 22 серпня 1992 року Президенту України Л. Кравчуку і Прем’єр-міністру В. Фокіну прапор ДЦ УНР в екзилі, державну печатку, бібліотеку. Клейноди з часів Івана Мазепи передасть Голові Верховної Ради України І. Плющу Святійший Патріарх Київський і всієї України Мстислав.

Переїжджаючи до інших країн, українські емігранти скрізь створювали свої організації, які підтримували тісні контакти з Державним Центром УНР в екзилі. Вони були об’єднані в центральну організацію українців у Європі під назвою Головна Українська Еміграційна Рада, яку очолював до 1940 року професор О. Шульгин, секретар О. Косенко, що в уряді УНР у період його перебування в Україні очолював одне із міністерств. Такі ж організації існували в Болгарії, Німеччині, Чехословаччині тощо.

В усіх названих країнах, крім того, функціонували організації колишніх вояків армії УНР. У Франції її очолював генерал Удовиченко, у Румунії – полковник Г. Порохівський, у Польщі організації по черзі очолювали генерали О. Загродський, Базилевський і В. Кущ, у Чехословаччині – полковник В. Прохода. Усі вони підпорядковувалися центральній організації на чолі з генералом В. Сальським[13].

Із закінченням Другої Світової війни, ДЦ УНР в екзилі у липні 1948 р. створив Українську Національну Раду, у діяльності якої взяли участь усі політичні партії, що підписали «Тимчасовий Закон про реорганізацію Державного Центру УНР», включно з частиною ОУН, яку очолював С. Бандера. Закон визначив структуру і конституційні прерогативи складових частин ДЦ УНР, а саме: інституту Президента як глави держави; Української Національної Ради як передпарламенту; уряду УНР, відповідального перед Українською Національною Радою. Указаним актом забезпечувалася тяглість Української Національної Ради від Українського Трудового Конгресу, котрий ще у 1919 році передав законодавчі повноваження Директорії УНР, які, своєю чергою, ДЦ УНР як законний спадкоємець мав передати лише національній владі, створеній на основі волевиявлення усього українського народу.

«Декларація» ухвалювалася далеко не випадково, адже новостворена Організація Об’єднаних Націй визнала легітимною делегацію УРСР, а не ДЦ УНР в екзилі. Остання проти такого визнання заперечувала надзвичайно рішуче, письмово та усно звертаючись із протестом до усіх членів ООН.

У кінці 1940-х рр. ДЦ УНР в екзилі визначила стратегію своєї подальшої роботи, яка передбачала:

- по-перше, налагодження співпраці з різноманітними українськими релігійними конфесіями, функціонуючими у еміграції, насамперед, з Українською православною автокефальною церквою, Українською католицькою церквою, Євангельсько-баптистською церквою;

- по-друге, налагодження зв’язку з населенням радянської України, а саме:

а) вивченням суспільно-політичних процесів, що проходили в Україні;

б) використання радіоефіру «Голосу Америки», «Вільної Європи» та інших зарубіжних радіостанцій з метою висвітлення правдивих фактів про українську історію, сучасний розвиток економіки як в радянській Україні, так і за кордоном, демонструвати перевагу західних технологій над радянськими;

в) залучати до своєї діяльності тих осіб, що приїжджали за кордон і поверталися в Україну;

г) найважливішою була діяльність на зовнішньополітичній арені, робота з міжнародними інституціями щодо донесення інформації про ДЦ УНР в екзилі та про окупацію України більшовицькими військами[14].

Найбільш плідну роботу щодо наукової, пропагандистської та культурної діяльності українським емігрантським колам вдалося розвинути у Чехословаччині. Саме тут, завдяки прихильному ставленню влади та фінансовій підтримці урядових і міжнародних організацій, представники української еміграції заснували низку вищих навчальних закладів. У Чехословаччині постали Український вільний університет та Український вищий педагогічний інститут імені М. Драгоманова у Празі, Українська господарча академія у Подєбрадах (перший ректор, професор І. Шовгенів). За рубежем вони стали центрами освіти, науки, культури української діаспори другої хвилі еміграції. У цих навчальних закладах значних обертів набрала видавнича справа, яка не лише сприяла розвитку культурно-освітньої сфери, а й інформувала європейську спільноту про українців. Необхідність налагодження громадської, культурно-освітньої, наукової діяльності на чужині потребувала значної кількості книжок, підручників, посібників, іншої навчальної та наукової літератури, виданих українською мовою. Сподівання на повернення в Україну та відновлення на Батьківщині самостійної української держави надихали емігрантські кола української інтелігенції на глибокі розроблення, насамперед, історичної та правової проблематики.

Очевидно, що хоча у 20-х роках минулого століття визвольні державницькі змагання за незалежну Україну трагічно припинилися, але тривала наукова й законодавча робота над розробленням й впровадженням національного інституту адміністративної юстиції. Майже одночасно, із встановленням радянської влади на українських землях, за кордоном продовжилася активна законотворча робота.

Якщо у Чехословаччині розбудовувалася еміграційна українська вища школа та видавнича справа, то на польських теренах увага приділяється передусім вишколу українського війська. До цієї справи з 1924 року до дня своєї смерті у 1940 року був залучений військовий міністр УНР в екзилі, член Вищої Військової Ради та Об’єднання вояків армії УНР генерал-хорунжий В. Сальський. Як зазначалося, він організовував і здійснював керівництво мережею військових товариств, що існували в Польщі, Чехії, Румунії і Франції, відповідав за налагодження зв’язків з Україною. Він брав активну участь як мемуарист і дописувач до військових періодичних виданнях «За Державність», «Табор», котрі регулярно видавалися на чужині. Влаштування українських вояків для служби в арміях іноземних держав, де проживала українська діаспора, також покладалося на нього та його відомство.

З метою технічного налагодження діяльності українських вояків у еміграції, у Варшаві функціонував Штаб Військового Міністра, на чолі якого спочатку стояв генерал В. Кущ, потім генерал П. Шандрук, а від травня 1936 року, начальником Штабу став підполковник А. Валійський. У складі Штабу Військового Міністра діяв ІІІ відділ, який готував пропагандистські матеріали, організовував видавництво історичної та правничої літератури, під впливом країн перебування розробляв проекти законодавства для майбутньої незалежної України. Цілком можливо, що підсумком такої пропагандистської діяльності стали документи, книги, публікації вперше виявлені у Києві у 2004 році.

Цілком можливо, що підсумком такої пропагандистської діяльності стали документи й книги, які зберігалися у Державній науковій архівній бібліотеці міста Києва. Серед документів − проект «Закону про суди в адміністративних справах» Української Народної Республіки 1932 року, вперше виявлений у 2004 році Корнутою Романом Івановичем[15].

Результатом наступного пошуку стало відкриття у червні 2013 року проектів Адміністративного кодексу Української Народної Республіки 1932 року й Тимчасового Судоустрою Української Народної Республіки 1931 року, підготовлених представниками української діаспори у 20-30-х роках ХХ століття. Ці проекти стосуються сфери адміністративного права та судоустрою, опубліковані у вигляді зошитів (збірок), названих відповідно до їх змісту «Проект…» й «Мотиви до проекту…».

Щоправда документи складно назвати нормативними актами, оскільки через відсутність на той час демократичної й незалежної Української держави вони не були та й не могли бути ухвалені та застосовані як законодавчі акти. Ці документи, так само як і деякі інші (Кримінальний кодекс, Кримінальний процесуальний кодекс, Цивільний процесуальний кодекс), варто радше розцінювати як одну із форм підготовки до боротьби за відновлення української державності, втраченої у 1921 році й повернутої лише через 70 років.

Цікаво, що у сукупності три документи – Проект Адміністративного кодексу Української Народної Республіки 1932 року, Проект Тимчасового судоустрою Української Народньої Республіки 1931 року, Проект Закону про суди в адміністративних справах в Українській Народній Республіці 1932 року – утворюють своєрідний, повноцінний «набір» актів, котрі у поєднанні один з одним, вичерпно врегульовують та охороняють відносини між людиною і публічною владою.

Проекти є логічним «продовженням» один одного, що й обумовило їхнє розміщення у запропонованому виданні у такій послідовності:

1) проект Адміністративного кодексу Української Народньої Республіки 1932 року;

2) проект Тимчасового судоустрою Української Народньої Республіки 1931 року;

3) проект Закону про суди в адміністративних справах 1932 року.

Проект Адміністративного кодексу Української Народньої Республіки містив описання правил поведінки людини і суб’єктів публічної адміністрації (урегульовував між ними адміністративно-правові відносини).

У проекті Тимчасового судоустрою Української Народньої Республіки – закріплювалася система й внутрішня структура судів республіки, які мали б захищати публічні права людини та перевіряти законність здійснення повноважень субʼєктів публічної адміністрації, вчинених відповідно до Адміністративного кодексу.

На підставі Закону про суди в адміністративних справах мало б здійснюватися судочинство за позовом людини щодо представника публічної влади.

Отже цими документами описувався повноцінний і самодостатній механізм здійснення та захисту публічних прав людини у відносинах із суб’єктами публічної адміністрації. Цілком виправдано стверджувати, що ці документи були успішним практичним втіленням прогресивних ідей й положень тодішньої науки адміністративного (поліцейського) права й адміністративного процесу.

На жаль, деякі положення цих прогресивних документів не лише не були втілені, але й категорично не сприйняті в радянській Україні й незаслужено забуті.

Крім документів у представленій книзі читач також знайде мотиви до кожного з них. Якщо проекти кодексу і законів – безпосередній результат науково-дослідної, законотворчої діяльності, то мотиви – описання, пояснення, обґрунтування, наукові міркування про природу, призначення й особливості викладених у цих документах понять, категорій, інститутів тощо.

До деяких артикулів і положень документів (проектів Адміністративного кодексу УНР, Тимчасового Судоустрою УНР, Закону про суди в адміністративних справах) надруковані застереження й коментарі Іножарського І.П. (23 коментарі), Івановича С.Д. (22 коментарі), Міроновича М.Д. (Мироновича) (11 коментарів), Завадського В.В. (8 коментарів), Лазаревського Г.О. (7 коментарів), Сулятицького П. (4 коментаря), Руткевича П.М. (1 коментар).

Достеменно про цих людей відомо мало; фах, посади, походження, біографія деяких залишаються або нез’ясованими, або з’ясованими мізерно. Імовірно, що саме ці люди і є авторами-упорядниками проектів Адміністративного кодексу УНР, Тимчасового Судоустрою УНР, Закону про суди в адміністративних справах.

Встановити авторство і походження документів важливо, оскільки це дасть можливість зрозуміти взаємозв’язок урядовців УНР в екзилі з представниками радянської України, способи й шляхи потрапляння документів з радянської України за кордон і навпаки. Зі змісту документів ми можемо судити про тогочасний розвиток та ступінь реалізації державно-правничої думки представників УНР за кордоном, глибину і послідовність «продовження» ідей поліцейського (адміністративного) права, адміністративного процесу, обґрунтованих, зокрема, професорами Університету Святого Володимира, інших університетів на українських землях до 1920 року.

Ось деякі прізвища і виявлені біографії.

Іножарський Іван Петрович закінчив курс юридичних наук в Імператорському Варшавському Університеті з правом на ступінь кандидата юридичних наук. Направлений у 1914 року на посаду молодшого кандидата у Казанський окружний суд на посаду молодшого кандидата. 31 липня 1917 року звільнений із Казанського окружного суду. 5 листопада 1917 року обраний Лебединськими повітовими земськими зборами мировим суддею Лебединського судово-мирового округу. Виявлено його прохання про звільнення з названої посади і прохання до Міністра Судових Справ Української Держави про можливість його призначення на посаду помічника писаря Генерального суду[16].

Про І. Іножарського також відомо, що у 1952 році він був членом вищих органів державної влади УНР в екзилі. Є його фото з Президентом А. Лівицьким, членами Президії і членами Виконавчого Органу УНР: генералом М. Капустянським, С. Бараном, І. Багряним, М. Хроновятом, В. Григоренком, С. Довгалем, М. Хробаком, Ю. Бойком, М. Лівицьким, М. Воскобійником, Ф. Гаєнком, О. Юрченком, В. Лібертом, І. Лучишиним, Д. Андрієвським, І. Дзябенком, М. Стечишиним, Є. Гловінським, М. Шраменком[17].

Міронович (Миронович) Микола Дмитрович народився 8 травня 1886 року у Володимирському повіті на Волині, православний, закінчив курс юридичних наук в Імператорському Варшавському Університеті із званням кандидата права, не одружений. З 1913 року вступив на службу як молодший кандидат у Варшавську судову палату, 1 липня 1914 року призваний на військову службу. 15 травня 1918 року звернувся до Міністра Судових Справ з проханням про переведення його документів в Україну із Петрограду, де він продовжував обіймати посаду у Варшавській судовій палаті з такими словами: «Повернувшись із полону, і бажаючи служити рідній моїй Україні, прохаю Вас, Пане Міністре, призначити мене на посаду судового слідчого». Мав особисту відзнаку Російської імперії – орден Святого Станіслава ІІІ рангу[18].

Завадський В.В. народився 22 жовтня 1886 року, із міщан, православний, навчався в Імператорському Університеті Святого Володимира в Києві, закінчив курс юридичних наук з дипломом 2-го ступеня у 1911 році. Працював судовим слідчим у 3-ої дільниці Острозького повіту Чернігівського суду, проживав у м. Києві, вул. Шпитальна, камера знаходилася у Микільській Слободці Остерського повіту. Виявлене його прохання до Міністра Судових Справ УНР від 22 квітня 1918 року, де він просить на призначення судовим слідчим по м. Києву у Київському окружному суді. У батьків був будинок у Ростові на Дону вартістю 1500 рублів[19].

Завадський В.В. один із семи членів Комісії Радянського Права, заснованої Соціально-Економічним Відділом Всеукраїнської Академії Наук, метою якої було вивчення й поширення знань про радянське, зокрема, адміністративне право[20]. Підготував огляд новел Адміністративного кодексу УСРР у формі законодавчої записки[21], де також висвітлено положення Інструкції НКВС, що розвивають та уточнюють окремі положення цього кодексу[22].

Лазаревський Гліб (*1877), син Олександра Лазаревського, історика з козацького роду Чернігівщини. Лазаревський Г.О. – публіцист, у 1920-х роках член-співробітник постійної комісії для «виучування» звичаєвого права України при ІІІ відділі Української Академії Наук. Брав участь у засіданні секції членів-співробітників постійної комісії про придбання бібліотеки О.І. Левицького (витяг з протоколу № 44 засідання секції від 16 квітня 1920 року)[23].

В 1930-их роках під час перебування на еміграції у Варшаві – співробітник Українського Наукового Інституту і редактор виданого ним листування М. Драгоманова з Київською Старою Громадою, статті (статей?) в «Ділі», «Тризубі» та ін. про відносини в совєтській Україні, про Лесю Українку тощо. 1940 року повернувся до УССР[24].

Сулятицький Павло (1884-1932 роки) – громадський і політичний діяч, правник родом з Великих Сорочинців на Миргородщині; член РУП; мировий суддя у Маріуполі (Маріюполі) (1914-1916 роки), пізніше у Катеринодарі (Кубань), де відіграв чималу роль в політичному житті краю – як член управи Кубанської Української Національної Ради і міністр юстиції Кубанської Народної Республіки (1920 рік). На еміграції у Чехословаччині й у Польщі, помер у Варшаві. Павло Сулятицький автор «Нарисів з історії революції на Кубані» (1926 року), нарису «Кубань» (польською мовою) і окремих статей в часописі «Кубанський Край»[25].

Руткевич Павло Васильович – колезький секретар, народився 2 листопада 1885 року, православний, закінчив повний курс юридичних наук в Імператорському Університеті Святого Володимира в Києві з дипломом другого ступеня. У 1911 року призначений молодшим кандидатом на посаду по судовому відомству при Уманському окружному суді. Одружений, має двох малолітніх дітей, 20 січня 1914 року надано право самостійно проводити попереднє слідство. 14 червня 1918 року наказом Міністра Судових Справ Української Держави призначений виконувати обов’язки судового слідчого 3-ої дільниці Таращанського повіту[26].

Оскільки окремі автори коментарів до артикулів проектів, зокрема, П. Сулятицький П. і Г. Лазаревський в 20-30 роках минулого століття одночасно перебували у Варшаві, то імовірно, що всі три законопроекти були саме там ними і підготовлені.

Проекти і мотиви до них виконані друкарським способом, українською мовою; у їхніх текстах містяться численні виправлення, застереження й окремі коментарі. На жаль, жодних відомостей про місце підготовки документів нам з’ясувати не вдалося. У вступних частинах до проектів і мотивах до них називаються джерела, використані при підготовці документів. Вірогідно, розробники послуговувалися ухваленими на той час в радянській Україні Адміністративним кодексом УСРР 1927 року, Положенням про судоустрій УСРР, Положенням про адміністративні суди Тимчасового положення про адміністративні суди від 30 травня 1917 року. Наприклад, у Загальній доповіді з адміністративної юстиції другої частини «Адміністративна юстиція в Українській Народній Республіці» зазначається, «отже не залишається нічого іншого, як засвоїти в основі систему адміністративної юстиції, подібну до тієї, яку створив Тимчасовий Російський Уряд. Вона дає можливість серед того персонального складу судового апарату, який залишиться після певної чистки в судових органах і буде поповнений владою У.Н.Р., перевести певний добір осіб, що більше за інших надаватимуться на роль адміністративних суддів, а те, що вони залишилися б в гроні загально-судового апарату спростило б значно справу їх виховання і перевиховання разом з цілим цим апаратом в дусі дійсної судової незалежности і строгої закономірности в виконанні своїх функцій».