Загальна характеристика кримінально-виконавчої служби України

Діяльність, спрямована на виконання кримінальних покарань, посідає значне місце в справі реалізації державної політики у сфері виконання покарань. Ця діяльність є виразом державного примусу та має специфіку.

Побудова системи органів та установ виконання покарань безпо­середньо залежить від тих видів покарання, які передбачені діючим законодавством.

Згідно зі ст. 51 Кримінального кодексу України існують такі види покарань (12 видів покарань):

— штраф;

— позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

— позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев- ною діяльністю;

— громадські роботи;

— виправні роботи;

— службові обмеження для військовослужбовців;

— конфіскація майна;

— арешт;

— обмеження волі;

— тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

— позбавлення волі на певний строк;

— довічне позбавлення волі.

Виконанням кожного з вказаних видів покарання займається певний орган (установа), сукупність яких складає кримінально-вико­навчу службу нашої держави.

Органи, які входять до КВС утворюють певну систему, мають всі ознаки системного явища. Система — це множинність елементів, які перебувають у відносинах та зв'язках між собою та утворюють єдність та цілісність. Що стосується КВС, то її елементами є саме органи і уста­нови, які знаходяться у відносинах підпорядкованості між собою. Така властивість КВС дозволяє належним чином керувати нею.

Відповідно до діючого законодавства (ст. 11 КВК України) кримі­нально-виконавчу службу України складають органи та установи ви­конання покарань.

Таким чином, кримінально-виконавчу службу можна визначити як сукупність органів та установ держави, які здійснюють діяль­ність з виконання кримінальних покарань, наділені спеціальним ста­тусом та перебувають у відносинах субординації між собою.

Виходячи із змісту Закону «Про Державну КВС України» можна ствреджувати, що КВС — це не тільки система органів та установ дер­жави, але й певна єдність, яка забезпечена відповідними механізма­ми реалізації державної політики у сфері виконання покарань.

Але існують окремі органи, які виконують певні види криміналь­них покарань і не входять до Державної кримінально-виконавчої служби. Йдеться, перш за все, про органи Державної виконавчої служ­би України, спеціальні військові частини (дисциплінарний батальйон, гауптвахта).

Повертаючись до Закону України «Про Державну кримінально-ви­конавчу службу України» потрібно вказати, що цей закон врегулював такі питання як: загальна структура і чисельність державної кримі­нально-виконавчої служби України, правовий статус персоналу кримі­нально-виконавчої служби, права та обов'язки посадових і службових осіб кримінально-виконавчої служби, правовий та соціальний захист персоналу кримінально-виконавчої служби України, питання фінансу­вання та забезпечення кримінально-виконавчої служби.

Відповідно до ст. 11 КВК України органами виконання покарань є: Державна пенітенціарна служба України, її територіальні органи, управління, кримінально-виконавча інспекція. Тобто до органів ви­конання покарань законодавець відносить такі організації, які перш за все, здійснюють управлінські та адміністративно-господарські функції і їх діяльність не пов'язана з безпосереднім утриманням за­суджених.

Очолює кримінально-виконавчу службу Державна пенітенціарна служба України (далі — ДПтС).

До установ виконання покарань належать: арештні доми, кримі­нально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії).

Виконання кримінального покарання у виді конфіскації майна здійснює Державна виконавча служба, яка не є ні органом, а ні уста­новою виконання покарань.

Окремо законодавець виділяє військові частини, гауптвахти та дисциплінарні батальйони, які здійснюють виконання покарань що­до засуджених військовослужбовців. Але, з огляду на чинне законо­давство, можна стверджувати, що вказані установи, хоча і здійснюють виконання окремих видів покарань, все ж таки не входять до кримі­нально-виконавчої служби України.

Крім того, до кримінально-виконавчої служби відносяться слідчі ізолятори, заклади охорони здоров'я, воєнізовані формування, нав­чальні заклади, підприємства та організації забезпечення.

Таким чином, зі змісту закону випливає, що установами виконан­ня покарань називаються ті організації, які безпосередньо здійсню­ють виконання конкретних видів кримінальних покарань.

Ключовими ознаками органів та установ виконання покарань є:

1) виключний характер діяльності — виконання покарань;

2) здійснення визначених функцій — управлінських та адміністра­тивно-господарських (органи виконання покарань) та вико­навчо-розпорядницьких (установи виконання покарань).

Персонал, який забезпечує діяльність органів та установ ви­конання покарань, має статус державних службовців. Закон «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» встановлює, що загальна чисельність персоналу Державної кримінально-виконавчої служби визначається відповідно до закону. На сьогодні єдиним за­коном, який регулює питання встановлення чисельності персоналу, який забезпечує діяльність органів та установ, які входять до складу кримінально-виконавчої служби є Закон України «Про чисельність кримінально-виконавчої служби України». Цей закон вимагає, що кількість цього персоналу визначається в розмірі 33% від кількості осіб, які утримуються в установах виконання покрань. Ця вимога поширюється на виправні колонії, виховні колонії, слідчі ізолятори, виправні центри, арештні доми та інші органи і установи, які входять до складу кримінально-виконавчої служби. Що стосується криміналь­но-виконавчих інспекцій, то кількість персоналу визначається в роз­мірі 5% від кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції. Частина 4 ст. 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконав­чу службу України» закріплює положення, згідно з яким штатна чи­сельність персоналу установ виконання покарань, слідчих ізоляторів і кримінально-виконавчої інспекції, встановлена на рік, залишається незмінною протягом року, незалежно від зміни чисельності осіб, які тримаються в цих установах, слідчих ізоляторах або перебувають на обліку в зазначеній інспекції.

Виходячи з положень вказаних вище законів, можна дійти ви­сновку, що деякі органи та установи, хоча і здійснюють діяльність пов'язану з триманням правопорушників на протязі деякого проміжку часу, але вони не є а ні колоніями, а ні будь-якими іншими органами або установами виконання покарань. До таких органів та установ мож­на віднести ізолятори тимчасового тримання, транзитно-пересильні ізолятори, приймачи-розподільники для неповнолітніх, притулки для неповнолітніх. Правовий статус та порядок діяльності таких установ визначений окремими нормативними актами.

Як було вказано вище ці органи та установи не є кримінально-ви­конавчими установами і пояснюється це, перш за все, тим що перелі­чені органи та установи не здійснюють діяльності, пов'язаної з вико­нанням і відбуванням кримінальних покарань. Вони виконують інші функції, починаючи з виховних та освітніх і закінчуючи виконанням адміністративних стягнень.

Свою діяльність органи та установи виконання покарань органі­зовують відповідно до закону та принципів кримінально-виконавчого права.

Кримінально-виконавчій службі України притаманна єдність, її побудовано за принципами субординації та підпорядкованості, від­повідності діяльності вимогам закону, відкритості діяльності органів та установ для громадськості, відповідальності органів та установ кримінально-виконавчої системи.

Органи і установи виконання покарань спрямовують свою діяль­ність на досягнення цілей, які стоять перед кримінальним покаранням, на досягнення мети і завдань кримінально-виконавчого законодав­ства, а також намагаються досягнути виправлення та ресоціалізації засудженого за допомогою тих засобів, які надані цим органам та ус­тановам законом.

2.