Стаття 7

1. Держава-сторона, на території якої виявлено особу, що перебуває під її юрисдикцією, яка підозрюється у вчиненні будь-якого із злочинів, зазначених у статті 4, у випадках, передбачених статтею 5, якщо вона не видає злочинця, передає дану справу своїм компетентним властям для су­дового переслідування.

2. Ці власті приймають рішення саме таким чином, як і в разі будь-якого звичайного злочину серйозного харак­теру згідно із законодавством цієї держави. У випадках, передбачених у пункті 2 статті 5, вимоги, що висуваються до доказів, необхідних для судового переслідування й за­судження, ні в якому разі не є менш суворими, ніж ті, що застосовуються у випадках, зазначених у пункті 1 статті 5∙

3. Будь-якій особі, щодо якої здійснюється розгляд у зв’яз­ку з будь-яким із злочинів, зазначених у статті 4, гаранту­ється справедливе поводження на всіх стадіях розгляду.

1. Ця норма регламентує міжнародні зобов’язання України у ви­падку здійснення розслідування та судового розгляду криміналь­ного провадження стосовно особи, яка підозрюється у вчиненні катування, в межах та за правилами правової системи України.

Під особою, яка перебуває під юрисдикцією України, слід вважати особу, на яку поширюється дія кримінально-правової заборони, передбаченої статтею 127 КК (див. коментар до статті 5 Конвенції).

Щодо поняття видачі особи, див. коментар до статті 8 Конвенції.

Підстави для відмови у видачі особи передбачені статтею 589 КПК, згідно з якою у видачі особи іноземній державі відмовляється у разі, якщо:

1) особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу (екстра­дицію) є громадянином України;

2) злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у вигляді позбавлення волі за законом України;

3) закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або вико­нання вироку за злочин, за який запитано видачу;

4) компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію);

5) видача особи (екстрадиція) суперечить зобов’язанням Укра­їни за міжнародними договорами України;

6) наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України.

Особа, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а та­кож іноземній державі, де її здоров’ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національнос­ті, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України.

У разі відмови у видачі з мотивів громадянства та наявності статусу біженця або з інших підстав, що не виключають здійснен­ня кримінального провадження, за клопотанням компетентного органу іноземної держави Генеральна прокуратура України до­ручає здійснення досудового розслідування стосовно цієї особи в порядку, передбаченому цим Кодексом.

2. Конвенція встановлює, що процедура розслідування фактів катування має бути аналогічною процедурі розслідування тяжких та особливо тяжких злочинів. Як відомо, КПК України не вста­новлює особливостей розслідування окремих видів злочинів за критерієм їх тяжкості.

Певні особливості (визначені у Розділі VI КПК) стосуються провадження кримінальних проступків, на підставі угод, у формі приватного обвинувачення, щодо окремої категорії осіб та щодо неповнолітніх, а також у випадках, коли провадження містить державну таємницю і на окремих територіях (дипломатичних представництв, консульських установ тощо).

Конвенція також вимагає однакового підходу до визначення допустимості та належності доказів (вимог, що висуваються до до­казів) у випадках, коли злочин вчинено на території України або громадянином України.

Загальні вимоги до доказів у кримінальному провадженні міс­тяться у Главі 4 КПК, а також серед загальних засад кримінального провадження.

Зокрема, підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на до­казах, отриманих незаконним шляхом (ст. 17 КПК). Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього досліджен­ня суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсут­ність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними дже­релами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного по­рушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 87 КПК).

Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав лю­дини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, по­водження або погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит;

6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному про­вадженні.

При визнанні доказу недопустимим слід використовувати практику Європейського суду з прав людини. Наприклад, у справі Яллох проти Німеччини ЄСПЛ дійшов висновку, що використання у процесі доказу, отриманого через примусове застосування медич­ного блювотного препарату до заявника, було порушенням його права свідчити проти себе. Відповідно, це позначилося на усьому судовому процесі, зробивши його несправедливим^[79].

Докази, передбачені вище, повинні визнаватися судом недопу­стимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

3. С.В. Шевчук, досліджуючи практику Європейського суду з прав людини, виокремив такі аспекти права особи на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод: право на доступ до ор­ганів правосуддя; розумний строк; публічність та обґрунтоване судове рішення; презумпція невинуватості; допустимість доказів; право мовчати та привілей проти самообвинувачення; право на адекватний час та можливості для підготовки захисту; право на правову допомогу^[80].