Поняття, основний зміст та вимоги міжнародних стандартів щодо умов тримання та поводження із засудженими

Стаття 3 Конституції України встановлює, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Ук­раїні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямо­ваність діяльності держави.

Ця норма закріплює соціальну спрямованість держави та є нор­мою прямої дії, тобто для її застосування не потрібні додаткові норма­тивні акти, які б встановлювали механізми реалізації тих положень, що закріплені у вказаній статті.

Таким чином, Україна задекларувала принцип поваги та забез­печення прав людини, поваги до її честі та гідності. Але цей принцип повинен «працювати» й в місцях позбавлення волі та місцях поперед­нього ув'язнення.

Відповідно до положень п.п. 64, 65 Мінімальних стандартних пра­вил поводження із в'язнями, оскільки ув'язнення передбачає позбав­лення волі, воно вже само по собі є покаранням. Тому умови ув'язнення та в'язничі режими не повинні посилювати страждання, за винятком випадків, коли це виправдовується необхідністю ізоляції або підтри­манням порядку.

Крім того, необхідно докладати зусиль для того, щоб в установах режими запроваджувалися з метою:

а) забезпечити відповідність умов життя вимогам людської гід­ності та нормам, прийнятим у суспільстві;

б) мінімізувати негативні наслідки ув'язнення та різницю між життям у в'язниці та на свободі, яка послаблює почуття осо­бистої гідності та відповідальності в'язнів;

в) підтримувати та посилювати ті зв'язки з родичами та зовнішнім світом, які якнайкраще слугують інтересам в'язнів та їх родин;

г) забезпечити в'язням можливості розвивати професійні навич­ки та здібності, які поліпшуватимуть перспективи їхньої успіш­ної соціальної реінтеграції після звільнення.

Наведені положення є дуже важливими у сенсі того, що вони виз­начають основну концепцію (парадігму) всієї пенітенціарної системи, яка базується на цих міжнародних актах. Як видно з наведених поло­жень, ця концепція (парадігма) дуже відрізняється від тієї, яку фор­мулює вітчизняний законодавець.

Різниця полягає у тому, що європейська в'язнича концепція (па­радігма) покаранням враховує сам факт позбавлення волі, а не ре­жим. Саме тому режим у європейських в'язницях більше нагадує ре­жим санаторію, вихід із якого заборонений. І саме тому, людина, яка потрапляє в європейську установу позбавлення волі, утримується там як людина, з відданням необхідного не тільки людським потребам в їжі, сні, праці та фізичним відправленням, але й людській гідності, тому факту, що це людина, а не будь-яка інша істота. Європейська па­радігма не тільки допускає, а вона «впевнена» в тому, що навіть зло­чинець повинен залишатися людиною та жити в суспільстві і складати його невід'ємну частину.

Вітчизняна парадігма робить засудженого/підозрюваного особою «поза суспільством», особою, яку необхідно покарати та виправити за допомогою безособистої системи, яка не враховує, що має справу з людиною та не націлена на повагу.

Всі міжнародні акти, які орієнтовані на забезпечення додерження прав та свобод людини та регламентують поводження із засуджени­ми та підозрюваними мають певну структуру, так би мовити, основні критерії та ознаки. Ці ознаки встановлюють певну межу, пересікаю­чи яку поводження з людиною втрачає ознаки людяності, поваги до гідності особи та набувають ознак жорстокості або, навіть, катування.

Необхідно також звернути увагу на те, що такі акти як Європей­ська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, а також Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання взагалі не міс­тять якихось правил. Вони спрямовані на те, щоб забезпечити мож­ливість інспектування місць утримання осіб, а визначення того, чи є поводження з особою жорстоким та принизливим покладається на розсуд спеціального органу — Комітету, до складу якого входять ви­сокоморальні особи.

Це положення є специфічним, оскільки саме в ньому полягає од­на з суттєвих розбіжностей між вітчизняними нормативними актами та міжнародними. Пояснюється розбіжність тим, що правова доктри­на, правозастосовча та правотворча діяльність України йде шляхом тотальної регламентації та врегулювання суспільних відносин. Саме цим пояснюється наявність в нашому законодавстві такої кількості нормативних актів, їх суперечливість та неузгодженість. Дійсно, за умови існування такої кількості актів (більш ніж 205 000 актів), важ­ко собі уявити, що весь цей масив законодавства можливо привести у єдність, узгодженість та несуперечливість. Крім того, саме у зв'язку з існуванням різниці в правових доктринах України та Європи, процес приведення законодавства України у відповідність з міжнародними актами йде дуже повільно та непослідовно. Приймаючи нормативний акт, який по духу відповідає міжнародним актам, ми зіштовхуємось з проблемою неможливості його реалізувати (так як принцип «розум­ності» в правозастосовчій діяльності в Україні не спрацьовує, а якщо йти іншим шляхом, то необхідно прийняти цілу низку нормативних актів, які встановлюють механізм реалізації положень міжнародних актів). І саме на цій стадії з'являються протиріччя, невідповідності та складності.

Проаналізувавши положення основних актів, можна виділити наступні ознаки та вимоги, які є визначальними при з'ясуванні пи­тання про відповідність умов тримання людяності, повазі до людсь­кої гідності:

— прийом та реєстрація осіб;

— розміщення та класифікація засуджених та підозрюваних;

— приміщення;

— особиста гігієна;

— одяг та постільні речі;

— харчування;

— медичне обслуговування;

— дисципліна та покарання;

— засоби приборкання;

— інформування в'язнів та подання ними скарг;

— контакти із зовнішнім світом;

— релігійна та моральна допомога;

— зберігання майна в'язнів;

— повідомлення про смерть, захворювання, переведення, і т. ін.;

— перевезення в'язнів;

— мета виправлення та режим;

— праця;

— освіта;

— фізичне виховання, тренування, спорт і відпочинок;

— підготовка до звільнення;

— особливості тримання в'язнів певних категорій.

Нам необхідно з'ясувати, чи відповідають норми вітчизняного законодавства вимогам норм міжнародних актів, та чи мають норми вітчизняного законодавства механізм реалізації тих положень, які вони закріплюють.

Основні вимоги міжнародних актів полягають у наступному:

1. Міжнародні акти вимагають, щоб на одну особу в місцях ут­римання в'язнів припадало 4 кв. м. На сьогодні цей норматив дотри­мується у вітчизняній пенітенціарній системі.

2. Матеріальні умови, а саме: наявність та якість освітлення взагалі та природнього освітлення зокрема, вентиляція та опа­лення, меблювання камер та інших приміщень, стан камер та інших приміщень. Мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями вимагають, щоб в місцях, де в'язні повинні жити та працювати:

— вікна були достатньо великими для того, щоб в'язні, крім іншо­го, могли читати або працювати при природньому освітленні в нормальних умовах. Вікна мають забезпечувати доступ сві­жого повітря, за винятком тих випадків, коли функціонує на­лежна система вентиляції. Крім того, з належним урахуванням вимог безпеки вікна за своїм розміром, розміщенням та конс­трукцією повинні мати нормальний вигляд;

— штучне освітлення має відповідати технічним нормам;

— всі приміщення мають відповідати санітарно-гігієнічним нормам;

— усім засудженим забезпечується можливість користування ваннами та душовими, щоб вони могли підтримувати особис­ту гігієну так часто, як це необхідно, але не рідше одного разу на тиждень;

— засудженим видається одяг, який повинен бути у належному стані, відповідати місцевому клімату та бути таким, щоб не об­ражати засудженого або принижувати його;

— кожному в'язню забезпечується окреме ліжко та спальні речі, які повинні бути у належному стані;

— засуджений забезпечується їжею та питною водою, якість якої повинна відповідати дієтичним нормам та вимогам гігієни, з урахуванням віку, стану здоров'я, характеру роботи.

3. Охорона здоров’я. Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими висувають такі вимоги до медичного обслуговування осіб, які позбавлені волі:

— Медичне обслуговування організовується у тісному співробіт­ництві зі загальною адміністрацією охорони здоров'я місцево­го або національного рівня.

— Хворі в'язні, які потребують допомоги спеціаліста, госпіталі­зуються у спеціалізовані установи або звичайні лікарні. Якщо установа має своє власне лікувальне відділення, його прилад­дя, обладнання і ліки мають бути достатніми для забезпечення медичного обслуговування та лікування хворих в'язнів, і таке відділення має бути укомплектоване належним чином підго­товленим персоналом.

— Кожен в'язень повинен мати можливість отримувати допомогу кваліфікованого зубного лікаря.

— В'язні не повинні використовуватися для проведення експери­ментів, що можуть призвести до фізичної або моральної шкоди.

— Лікар здійснює нагляд за фізичним та психічним станом здо­ров'я ув'язненого та здійснює прийом хворих.

— Лікар доповідає начальникові кожного разу, коли він вважає, що подальше тримання або будь-який режим мав або мати­ме негативні наслідки для фізичного або психічного стану здоров'я особи.

— Лікар регулярно здійснює інспекції та консультує начальника з питань:

а) кількості, якості, приготування та подання їжі та води;

б) стану санітарно-гігієнічних умов та чистоти в установі та се­ред в'язнів;

в) санітарно-технічного обладнання, опалення, освітлення та вентиляції установи;

г) придатності та чистоти одягу, спальних речей в'язнів.

Медичне обслуговування в установі забезпечується з метою ви­явлення та лікування будь-якого фізичного або психічного захворю­вання чи негараздів, які можуть перешкоджати соціальній реадапта­ції в'язнів після їхнього звільнення.

4. Харчування.

Міжнародні акти висувають до харчування дуже стислі але зміс­товні вимоги:

— Відповідно до норм, встановлених органами охорони здоров'я, адміністрація забезпечує в'язням у нормальні часи належним чином приготовлену та подану їжу, яка відповідає за якістю та кількістю дієтичним нормам та вимогам сучасної гігієни і враховує вік, стан здоров'я, характер роботи в'язнів, а також, у міру можливості, їхні релігійні або культурні переконання.

— Кожному в'язню забезпечується питна вода.

5. Контакти із зовнішнім світом.

Пункт 43.1. Мінімальних стандартних правил поводження з ув'яз­неними встановлює положення, відповідно до якого в'язні повинні мати можливість спілкуватися з їхніми сім'ями та з урахуванням ви­мог виправлення, безпеки та порядку особами або представниками позав'язничих організацій, а також вони повинні мати можливість ба­читися з цими особами якнайчастіше.

Тобто правила орієнтують на те, щоб надати в'язням можливість зберігати свої стосунки з рідними та близькими друзями, і зокрема зі своїми дружинами і дітьми. Підтримання таких стосунків є вирішально важливим для всіх цих осіб, тим більш в контексті соціальної реабілі­тації. Основний принцип — сприяння контактам із зовнішнім світом. Будь-які обмеження таких контактів мають ґрунтуватися виключно на досить очевидних міркуваннях безпеки чи бути пов'язані з наяв­ними ресурсами.

6. Подання скарг

Мінімальні стандарти поводження із ув’язненими вимагають, щоб кожна особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, мала можливість звертатися із проханням або подавати скарги у конфіден­ційному порядку до центральної в’язничої адміністрації, судового ор­гану або інших відповідних органів.

Враховуючи все вищенаведене, можна надати таке визначення поняття міжнародних стандартів поводження із засудженими, — це система норм, закріплена в міжнародно-правових актах, яка містить загальні принципи та конкретні положення щодо умов тримання за­суджених, правила ставлення до них, як з боку адміністрації певних установ, так і з боку третіх осіб, а також порядок виконання покарань відносно таких осіб.