§ 3. Сутність права і його принципи

Право — це система загальнообов’язкових, формально визначе­них норм і принципів, встановлених або санкціонованих державою як регуляторів суспільних відносин, що формально закріплюють міру свободи, рівності і справедливості відповідно до обумовлених соціально-економічними, суспільно-політичними і соціокультурни- ми умовами індивідуальних, групових та суспільних інтересів, і за­безпечуються усіма юридично обґрунтованими заходами і засобами державного-правового впливу.

Право характеризується низкою ознак:

а) має нормативний характер, тобто складається з норм як обов’язкових правил поведінки, що визначають права, обов’язки і відповідальність учасників правовідносин;

б) має загальнообов’язковий характер, оскільки дія права поши­рюється на всіх учасників правовідносин незалежно від харак­теру їхньої участі у цих відносинах;

в) має системний характер, адже право — це система норм, яка діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та має єдину внутрішню структуру, зорганізовану низкою правових методів, наявністю яких забезпечується диференціація право­вої системи на галузі та інститути права;

г) має державно-вольовий характер, оскільки виражає волю дер­жави, тож в разі очевидної необхідності забезпечується засто­суванням державно-правового примусу; вольовий характер права — це не воля окремого суб’єкта права, це є соціальний феномен, подібний до інших соціальних явищ, в якому акуму­люються інтереси всіх соціальних груп і класів, і який обумов­лений самою природою суспільства;

д) має примусовий характер, тобто забезпечується організованою примусовою силою держави^[20];

е) його норми формально визначені, оскільки їх зміст чітко визна­чений і формально закріплений у правовому акті.

Внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, що виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групо­вих) інтересів через формальне (державне) закріплення в ньому мір свободи, рівності і справедливості, становить його сутність.

Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність: 1) цілісно-нормативний; 2) регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності і справедливості (правовим порядком), то з регулятивної точки зору — воно є спрямованим на упорядкування суспільних від­носин. На різних етапах суспільного розвитку перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регу­лювання, або навпаки — відступати на другий план. Так, за часів феодалізму міра свободи, рівності і справедливості була однією для феодала, іншою — для феодально залежного населення.

Сутність права менше піддається змінам, ніж його зміст і форма: зміни, що відбуваються у житті суспільства, спричиняють насампе­ред зміни у змісті права. Проте не можна відкидати зміну сутності права, визнавати за нею лише якості статичності і незмінності. Діа­лектичний розвиток сутності права виражається, перш за все, у зміні співвідношення між класовими і загальними завданнями, що їх вико­нує право, між правом як мірою свободи (є показником якості право­порядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є інструмен­том підтримання правопорядку).

У будь-якому суспільстві, класово-антагоністичному чи то соці­ально неоднорідному, але демократичному, сутність права залиша­ється незмінною у тому, що право було і залишається владним норма­тивним регулятором суспільних відносин.

Сутність права як такого регулятора якнайкраще розкриваєть­ся через його принципи. Отже, принципи (від лат. principe — основа, першопочаток) права — це об’єктивно властиві праву відправні нача­ла, незаперечні вимоги, позитивні зобов’язання, що ставляться перед учасниками суспільних відносин з метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і суспільних інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і разом з тим вектор, який визначає напрям його розвитку.

Принципи виступають як орієнтири у формуванні права, відби­вають сутність права та основні зв’язки, які реально існують у право­вій системі.

Знання деяких принципів легко компенсує незнання деяких фак­тів, — казав відомий мислитель епохи Просвітництва Клод Адріан Гельвецій. У юриспруденції виділяють правові принципи, сформовані вченими-юристами, що виступають у вигляді фундаментальних ідей, відображають рівень розвитку юридичної науки і загальний рівень розвитку суспільства, законності і правопорядку у ньому. Саме ці принципи складають основу наукової і професійної правосвідомос­ті. На відміну від них, принципи права завжди виступають у вигляді загальнообов’язкових вимог і є найважливішими елементами у сис­темі права. Вони, як правило, закріплюються на законодавчому (кон­ституційному) рівні.

Принципи права, на відміну від норм права, звільнені від конкре­тики і не фіксують типових конкретних соціальних процесів, висту­пають як загальне мірило поведінки, не визначаючи прав і обов’язків суб’єктів права, встановлюють загальні вимоги до учасників суспіль­них відносин, дистанціюючись від них, виконують регулятивну і охоронну функції норм права, при цьому визначаючи їх ціннісну орі­єнтацію, будучи їх функціональною надбудовою, відображають існу­ючу в конкретному суспільстві систему цінностей, не маючи методів нормативного регулювання (окрім позитивного зобов’язання, яким вони і виступають), є першоосновою при вирішенні конкретних юри­дичних справ, допускаючи можливість застосування аналогії закону у разі наявності прогалин у законодавстві.

Правові принципи є синтезуючими засадами, об’єднуючими зв’язками, ідеологічною основою виникнення, становлення і розви­тку багатьох правових явищ. Вони, за своєю сутністю, є узагальне­ними відображеннями закономірностей зародження права, його роз­витку і функціонування. Вони відіграють особливу роль у структурі правової системи і механізмі правового регулювання, що зумовлено їхньою універсальністю та абстрактністю.

Усі принципи права можна умовно поділити на:

1) загальносоціальні — втілюють систему цінностей, що прита­манні суспільству, і мають (чи, принаймні, повинні мати) пра­вову форму виразу і забезпечення.

— соціальні;

— економічні;

— політичні;

— ідеологічні;

2) спеціально-юридичні — узагальнюють засади формування та функціонування власне права як специфічного соціального явища. Вони поділяються на:

— загальні — «система координат», у рамках якої розвиваєть­ся національна правова система, і одночасно вектор, що ви­значає напрям розвитку цієї правової системи;

— галузеві — «система координат», у рамках якої розвиваєть­ся певна галузь права, і одночасно вектор, що визначає на­прям розвитку цієї галузі;

— міжгалузеві — «система координат», у рамках якої розви­ваються декілька споріднених галузей права, і одночасно вектор, що визначає напрям розвитку цих галузей.

Визначимо загальносоціальні принципи права, які слугують за­гальними орієнтирами у правотворчості і правореалізації:

1. Принцип свободи — право виступає як міра свободи (політичної, економічної, ідеологічної). Принцип свободи реалізується через надання свободи вибору суспільного ладу і форми правління, забезпечення захисту прав людини та задоволення їх фізичних потреб, формування органів державної влади шляхом здійснен­ня народного волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм гуманістичної моралі, користування різними соціальними послугами держави і приватних осіб.

2. Принцип справедливості — право виступає як міра справед­ливості, як морально-правова домірність вкладеного та одер­жаного натомість в усіх сферах життєдіяльності людини та їх правового забезпечення. Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між практичною роллю різних соці­альних груп у житті суспільства та їх соціальним становищем, між їхніми правами і обов’язками, злочином і покаранням, заслугами людей та їх суспільним визнанням. Принцип спра­ведливості є важливим при вирішенні конкретних юридичних справ. Він конкретизується у принципі рівності.

3. Принцип рівності — рівність усіх перед законом, рівність прав і обов’язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, соціального становища, рівна відповідальність пе­ред законом, рівний захист у суді тощо.

а) єдність (взаємозв’язок) прав і обов’язків — говорити про реальність будь-якого права можна лише за наявності від­повідного йому юридичного обов’язку (наприклад, право громадян на судовий захист реалізується через обов’язок судів здійснювати такий захист);

б) взаємна відповідальність особи і держави — вони пов’язані взаємними правами і обов’язками.

4. Принцип гуманізму — домінування у формуванні та функці­онуванні правової системи природних, невідчужуваних прав людини (право на життя, право на свободу і особисту недотор­канність, право на повагу гідності тощо).

5. Принцип демократизму — право та законодавство форму­ються через форми народовладдя (безпосередню і представ­ницьку демократію) і виражають волю народу, визнаючи її загальнообов’язковою.

6. Принцип законності виражається у вимогах:

а) ієрархічної субординації нормативно-правових актів від­повідно до їх юридичної сили;

б) суворого додержання та виконання юридичних норм, пра­вових приписів усіма суб’єктами права;

в) неминучої відповідальності за скоєне правопорушення.

Принципи права мають історичний характер. Вони є продуктом розвитку суспільства, результатом осмислення закономірностей цьо­го розвитку, втілення у ньому їх демократичних і гуманістичних тра­дицій.

Призначення принципів права полягає у здійсненні узагальне­ного закріплення засад суспільного ладу, забезпеченні однотипного формулювання норм права та їх впливу на суспільні відносини шля­хом правового регулювання та інших заходів юридичного впливу.