§ 2. Основні засади законності, їх взаємозв'язок із гарантіями законності

Засади законності найповніше і найадекватніше відбивають сенс, зміст і роль законності, пояснюють, конкретизують, роз­вивають головну ідею законності. Вимоги засад можуть фак­тично реалізовуватися лише за умови, якщо є реальні гарантії їх забезпечення.

Разом із тим слід мати на увазі, що між засадами і гарантія­ми є певні відмінності. Сама по собі засада не може слугувати юридичною гарантією. Навіть у випадках, коли зміст засади ви­значається єдиною нормою, юридичною гарантією слід вважати цю норму, а не закріплену в ній ідею або положення. Керівні ідеї і положення, що виражають закономірності правового регу­лювання певної царини суспільних відносин, становлять зміст засад цього регулювання.

Засади - це ширші поняття. Являючись засобом вираження суті та об'єктивних процесів у здійсненні правових явищ, заса­ди набувають значущості в механізмі правового регулювання різних суспільних відносин, що складаються з перебігом вста­новлення заходів юридичної відповідальності уповноважени­ми державними органами, визначення порядку їх реалізації, з перебігом безпосереднього застосування заходів юридичної відповідальності, при визначенні компетенції, форм і методів діяльності суб’єктів застосування юридичної відповідальнос­ті. Засади впливають на вдосконалення і розвиток юридичних гарантій. У найзагальнішій формі ними визначаються межі належної, об’єктивно необхідної та законної поведінки в праві, тобто окреслюються межі дії прав, обов’язків, відповідальності суб’єктів правовідносин і гарантії цих прав, обов’язків і відпо­відальності. У цьому сенсі засади, по суті, виконують функцію правового плацдарму, на якому розгортається дія гарантій.

Визнання взаємної зумовленості та взаємодії засад і гарантій має важливе теоретичне і практичне значення.

З перебігом дослідження природи цих правових явищ таке ви­знання забезпечує можливість комплексного аналізу засад і га­рантій, служить підставою для характеристики якісної сторони гарантій, їх відповідності потребам всебічної охорони права і законних інтересів учасників конкретних правовідносин.

Як основні засади (вимоги) законності виділяють передусім загальність (рівність перед законом), єдність законності, верхо­венство закону, неприпустимість протиставлення законності доцільності та справедливості.

Загальність законності передбачає обов’язковість вимоги неухильного підпорядкування правовим нормам усіх суб’єктів права - громадян, їх організацій, органів держави. З перебігом

реалізації законів усі однаковою мірою мусять дотримуватися законів і нести відповідальність перед законом у разі його по­рушення. Жодне посадове, соціальне, майнове положення, на­лежність до тієї чи тієї національності, партії тощо не звільняють від дотримання законів і відповідальності за їх порушення.

Єдність законності означає, що на всьому терені держави, незважаючи на можливі (інколи істотні) місцеві особливості, по­винне бути однакове, одноманітне розуміння нормативних при­писів. Законність буде єдиною лише тоді, коли за аналогічними, типовими справами ухвалюються однакові, типові рішення. Це передбачає винесення ухвал щодо однакових, типових справ на підставі тих самих норм, їх однакового тлумачення, однакової юридичної кваліфікації. Вимога єдності законності не означає, проте, неможливості врахування наявних культурних, націо­нальних, релігійних, інших особливостей.

Верховенство закону передбачає відповідність законам як актам, що приймають найвищі представницькі органі держа­ви і мають вишу юридичну силу, всіх підзаконних нормативно- правових актів, правозастосовних актів.

Неприпустимість протиставлення законності доціль­ності та справедливості означає заборону приносити закон­ність у жертву доцільності чи справедливості. Правозастосовні органи не можуть діяти незаконно, але, на їх думку, доцільно або справедливо. У необхідних випадках законодавець може надати право вибору найдоцільнішого розв’язання тієї чи тієї ситуації, допустити кілька варіантів поведінки, себто і доцільність, і спра­ведливість вже повинні бути закладені в змісті законів та інших нормативних актів.

По-перше, слід враховувати, що з погляду інтересів усього суспільства й кожного окремого громадянина відступ від зако­нів, врешті-решт, недоцільний, шкідливий, оскільки підриває законність. Вигода відступу від законності для конкретного ви­падку перекривається величезною шкодою розхитування за­конності.

По-друге, про доцільність у конкретних випадках судить кожен окремий правозастосовник, виконавець закону. Його уявлення про доцільність закону можуть мінятися від випадку до випадку, а головне - суперечити загальнодержавній доцільності, яка саме

й полягає в тому, щоб забезпечити міцну законність і правопо­рядок, які, зрештою, вигідні кожному членові суспільства.

Безліч авторів указує на таку необхідну ознаку даної конструк­ції, як наявність зв’язків законності з іншими соціальними яви­щами. Наприклад, зв’язок законності та демократії. В умовах авторитарного політичного режиму законність як така непотріб­на: головним регулятором суспільних відносин стає не стільки право, скільки сила, воля людей, які перебувають при владі.

Рівень законності залежить від рівня культури сус­пільства і передусім - від рівня правової культури як населен­ня, так і посадовців державного апарату. Проте розв’язання цієї проблеми залежить від того, щ перераховані автори вкладають у поняття законності.

Інколи як вимоги законності називають: наявність гаранто­ваних прав і свобод громадян, а також забезпечення їх цілко­витої реалізації, правильне й ефективне застосування права, неприпустимість свавілля в діяльності посадовців, ефективну боротьбу із правопорушеннями, забезпечення невідворотності юридичної відповідальності тощо, тобто вказують на приватні вимоги законності або ж на засоби її забезпечення.

Таким чином, головна ідея законності відображається в низ­ці конкретніших вимог (засад). Це означає, що кожну із засад законності можна відобразити через сукупність її вимог. Так, засада верховенства закону відображається в таких вимогах: всі закони (і діяльність щодо їх створення) повинні відповідати конституції та поточним законам; підзаконні нормативні акти (і діяльність щодо їх створення) мають відповідати законам; акти правозастосування і правозастосовна діяльність мають відпо­відати законам і підзаконним нормативним актам, що на них ґрунтуються.

Важливо, що кожна з цих вимог, в свою чергу, може бути відо­бражена в сукупності положень, які або прямо зафіксовані в за­коні або випливають із його тексту. Таким чином, від загальних засад законності через її вимоги можна перейти до конкретних правових норм.

Засади законності за всієї своєї значущості не втілюються в життя самі по собі, автоматично. Для того щоб вони не зали­шалися лише теоретичними положеннями, а дійсно зумовлю­

вали функціонування права, необхідні певні умови, організацій­ні заходи, що приймаються державою і суспільством, а також спеціальні юридичні способи і засоби їх реалізації. Такі умови (об’єктивні й суб’єктивні), заходи і засоби розглядають як гаран­тії законності. Це означає, що вони покликані зробити режим законності реальним, стійким, непорушним.

Під гарантіями законності прийнято розуміти об’єктивні та суб’єктивні умови (чинники), організаційні заходи, а також спеціальні (юридичні) способи і засоби, що в сукупності забез­печують режим законності.

В юридичній літературі гарантії законності поділяють на дві групи - загальні і спеціальні. До першої групи належать об’єктивні та суб’єктивні умови, що забезпечують законність (економічні, політичні, ідеологічні), а до другої - організаційні й власне юридичні способи та засоби її забезпечення.

Загальні гарантіїстановлять матеріальну базу використання спеціальних заходів для охорони законності. Питання про них непросте, має свої особливості. Спеціальні гарантії, що є без­посередніми способами захисту законності, водночас похідні від загальних. Вони закріплюються в нормативних актах і ви­ступають як умови забезпечення реалізації як загальних, так і спеціальних гарантій.

Загальні гарантії законності можна визначити як реально існуючі умови життя суспільства, які в тому чи тому ступені гарантують реалізацію правових приписів. Тому їх ще інколи на­зивають загальними умовами або передумовами забезпечення режиму законності Визначальне значення з-поміж них мають економічніумови. До загальних гарантій належать різноманіття форм власності та відповідних їм видів організації виробництва; стабільний і безкризовий розвиток господарських комплексів; високий ступінь зайнятості населення в суспільно-корисній пра­ці; розвинена і злагоджено функціонуюча об’єктивно зумовлена система оподаткування; постійне підвищення продуктивності праці та обсягу виробництва; стійка фінансова система; неу­хильне зростання матеріального добробуту населення та вдо­сконалення його соціального обслуговування.

Досягнутий країною рівень добробуту, наявність у держави необхідних ресурсів, фактична гарантованість прав і свобод

громадян, організацій, їх економічна свобода, існування під­приємництва, ринку товарів, капіталів, праці-ці об’єктивні чин­ники позитивно впливають на стан законності.

Іноді окремо від економічних умов законності розглядають її соціальні умови. При цьому мається на увазі підтримка певного рівня життя населення, подолання безробіття, надання необхід­них соціальних послуг. Дійсно, міцна законність можлива лише за умов соціальної забезпеченості, упевненості громадян у непо­рушності своїх соціальних прав. Ці умови нерозривно пов’язані з економічними передумовами й часто розглядаються як різновид економічних умов.

Важливе значення мають також політичні передумови. До по­літичних гарантій відносяться ефективна і, як то кажуть, сильна правова держава; незалежне від держави громадянське суспіль­ство; плюралістична демократія; широка й активна участь на­роду в управлінні державою.

Сильна державна влада - це легітимна, стійка демокра­тична влада, що користується підтримкою і пошаною народу, міжнародно визнана. Така влада здатна забезпечити стабільний розвиток суспільства, економіки та культури, соціальну захище­ність усіх шарів суспільства, безпеку людей, ефективну боротьбу зі злочинністю, бюрократизмом та іншими антигромадськими явищами. Сильна держава передбачає послідовний розподіл влади, децентралізацію виконавчо-розпорядчих функцій, без­застережне підпорядкування праву і визнання верховенства закону, високу відповідальність службовців державного апарату. Така держава повинна спиратися на розвинену багатопартійну систему, що виключає політичну монополію, панування однієї ідеології, тоталітарні форми і методи управління суспільством.

Ідеологічні передумови багато в чому визначаються еко­номічними чинниками та політичними умовами в державі. Ве­личезне значення для існування правопорядку мають правова культура посадовців і громадян, правосвідомість, що ґрунтується на визнанні абсолютної цінності основних прав людини і право націй на самовизначення. Позаяк стан законності у суспільстві багато в чому визначається рівнем правової культури населення.

суспільної правосвідомості, то не можна жодною мірою ігнору­вати ідеологічний чинник щодо її забезпечення.

Деякі автори, що досліджують проблеми законності, такі як О. Ф. Вишневський, М. О. Горбатюк, В. О. Кубинський. характе­ризуючи Ті основні умови (передумови), виділяють суспільні га­рантії. Під суспільними гарантіями розуміють розмаїття форм і засобів, використовуваних громадськістю для підтримки та зміцнення законності. Зрозуміло, що зміцнення законності - за­вдання не тільки державних органів та установ, а й суспільних формувань (партійних, профспілкових тощо). Та все ж зважаючи на те, що громадськість повинна брати найактивнішу участь у справі зміцнення законності, ми вважаємо недоцільним виді­лення суспільних гарантій законності в окрему групу, бо захо­ди, що входять до даної групи умов і передумов, поглинаються соціально-економічними, політичними й ідеологічними пере­думовами.

Похідними від загальних є спеціальні гарантії забезпе­чення законності.

До них належать організаційні та юридичні (правові) засоби (гарантії). Під організаційними засобами розуміють зви­чайно різні заходи щодо створення спеціальних підрозділів для боротьби з правопорушеннями (організованою злочинністю, тероризмом, наркобізнесом тощо), щодо забезпечення необхід­них умов для успішної роботи юрисдикційних і правоохоронних органів, щодо посилення їх кадрового складу.

Особливу групу гарантій складають юридичні (правові) га­рантії. Вони є передбаченими законодавством формами і засо­бами попередження, виявлення і припинення правопорушень, їх розслідування, заходи щодо захисту та відновлення порушених прав, усунення наслідків скоєних правопорушень, а також щодо реалізації юридичної відповідальності.

Відповідно до класифікації поділу заходів державного при­мусу на групи розрізняють і відповідні гарантії (засоби) забез­печення законності. До них належать: а) засоби попередження

правопорушень; б) засоби виявлення правопорушень; в) засоби припинення правопорушень; г) заходи захисту; д) заходи юри­дичної відповідальності.

Всі відзначені вище юридичні засоби забезпечення законнос­ті здійснюються відповідно до закону. Тому додатково розрізня­ють гарантії законності, передбачені нормами матеріального і процесуального права.

Процесуальна форма завжди була і залишається необхідною умовою забезпечення законності. Формально закріплені пра­ва і свободи можуть втілитися в реальне життя, лише маючи процесуальне забезпечення, оскільки процес є форма життя матеріального права. Можна високо оцінювати широту право­вого статусу особи, закріпленого в Конституції України. Проте це не дає підстави заплющувати очі на недоліки правового механіз­му реалізації цих прав, їх забезпечення та захисту. Юридичний механізм реалізації правових норм передбачає наявність чіткої нормативної бази. І навіть наявність у Конституції України ст. 8, яка вказує, що норми Конституції є нормами прямої дії і гаран­тує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції, не знімає гостроту проблеми процесуального забезпечення, ре­гламентації механізму реалізації цих прав. Така норма у багатьох випадках носить декларативний характер, оскільки її вельми складно застосувати, зважаючи на відсутність конкретизуючих процесуально-правових норм, що закріплюють детальніший механізм її застосування. Невипадково деякі правознавці ви­діляють і розглядають процесуальні гарантії забезпечення за­конності як особливо значущі.

Крім гарантій законності іноді виділяють способи забезпе­чення законності, до яких належать різні заходи щодо під­тримки режиму законності, здійснювані законодавчими органа­ми, органами державної виконавчої влади, судовими органами й органами прокуратури, а також оскарження громадянами незаконних дій органів державного управління, посадовців і недержавних об’єднань, заяви і звернення громадян до судових органів, органів прокуратури, до відповідних органів виконавчої влади. При цьому як заходи підтримки законності перерахова­ними органами виділяють контроль і нагляд.

Іноді виділяють спеціальні юридичні засоби забезпечення законності - контроль і примус. При цьому залежно від об­сягу контролю розрізняють власне контроль, з перебігом якого перевіряють законність і доцільність діяльності, і нагляд, який обмежується тільки перевіркою законності.

Слід зауважити, що в юридичній літературі не завжди прово­диться чітке розмежування гарантій і способів забезпечення за­конності. Так, деякі автори до способів забезпечення законності відносять заходи, що становлять зміст гарантій. Ми вважаємо, що для адекватного використання юридичної термінології, подо­лання плутанини в даних явищах необхідно розрізняти гарантії та способи забезпечення законності.

Вдосконалення і посилення юридичних гарантій законнос­ті нерозривно пов’язане з розвитком і вдосконаленням самого права. Повнота і несуперечність законодавства, високий рівень правотворчої культури, юридичної техніки - необхідні умови ефективності всіх розглянутих юридичних гарантій.

Сукупність вищепереліченихумов становить систему гаран­тій. Самі по собі в розрізненому вигляді вони малоефективні. їх практичний результат може бути досягнуто тільки у сполученні з іншими елементами єдиного механізму реалізації ідеї і засад законності, функціонування якого створює реальні передумови для формування в суспільстві високого рівня правопорядку - невід’ємного складника законності.