§ 6. Індуське право

Індуське право — одна з релігійно-традиційних правових систем Індії. Норми цього права, пов’язані зі шлюбом, родинними відно­синами, спадщиною і спадкуванням, регулюють відносини не лише значної частини населення Індії, а й інших країн (насамперед, кра­їн Південно-Східної Азії — Пакистан, М’янма, Сінгапур, Малайзія тощо), де поширений індуїзм.

На відміну від ісламу та інших світових релігій індуїзм не має чіт­ко сформульованої теологічної доктрини і не вимагає від своїх при­хильників вірності одному віровченню. Він також не має ієрархічно організованої церкви, його релігійні догми та норми не є уніфікова­ними. Наслідком цього є величезна віротерпимість до всіх інших ре­лігій.

У стародавні часи та у період Середньовіччя індуське право про­йшло три основні стадії становлення і розвитку:

1. «Ведична епоха» — період, який передував появі перших релігійно-правових компіляцій.

2. Період сутр і дхармашастр.

3. Період коментарів до дхармашастр.

Другий період вважають «золотою епохою» індуського права.

Із найдавніших часів розвиткові індуського права були прита­манні дві тенденції: секуляризація права, яка відбувалася одночасно із розвитком держави та посиленням її впливу на суспільство та від­носини у ньому, а також розширення обсягу і кількості суспільних від­носин, які раніше регулювалися звичаями.

Історичні зміни індуського права не дають змоги дати єдине і чіт­ке визначення та характеристику цієї системи права стосовно усіх пе­ріодів її розвитку. Історичний аналіз свідчить, що традиційні, зовні схожі інститути цього права за різних часів відігравали неоднакову роль, для визначення якої слід враховувати як характер державності, так і соціально-економічні особливості країни на різних етапах її роз­витку.

З точки зору меж дії, індуське право — це персональна система права, яка визначає правові норми як такі, що не пов’язані ані з релігі­єю, ані з родоплемінними звичаями.

Історія індуського права невіддільна від індійської релігії, яка на всіх етапах свого розвитку (від ортодоксального брахманізму до його більш пізніх модифікацій — буддизму та джайнізму) спирала­ся на міцне і ґрунтовне філософське вчення. На відміну від багатьох інших країн філософія в Індії не була притаманною лише вузькому колу вчених і мислителів, а була органічною складовою релігії і сві­торозуміння всього населення (подібно до конфуціанства у Китаї). На релігійно-філософські концепції спиралися всі норми соціальної регуляції, в тому числі право та етика. Останні, в свою чергу, були не­віддільні від станово-кастового ладу.

Основним догматом індуїзму, який виправдовує кастову структуру індуського суспільства, є вчення про перевтілення душ («сансара»^[55]). Перевтілення душі відбувається відповідно до закону відплати (карми) за доброчесну або погану поведінку. Оцінка пове­дінки людини в земному житті залежить від: 1) шанування верховних богів — Вішну або Шиви чи їх втілень^[56]; 2) додержання кастових по­бутових правил.

У західній релігійній концепції — християнстві — всі люди рів­ні перед Богом. В індуїзмі людина є абстракцією. Людині з моменту її народження визначена наперед належність до конкретної касти, а отже, і її доля. Кожній касті притаманні певні права, обов’язки, етика і мораль, які регламентують життя її членів. Ці положення індуїзму склали релігійно-моральні засади індуського права.

Головними принципами індуїзму — цього симбіозу релігії, філо­софії та права — були ідеї дхарми. Дхарма — це релігійно-моральний обов’язок, виконання якого веде до прикінцевої, головної і єдиної мети життя кожного індуса, так званої «мокши» (повного і абсолют­ного звільнення).

Правила поведінки людей залежно від їх приналежності до тієї чи іншої касти викладалися у збірниках — шастрах. У них класифі­кувалися норми відповідно до трьох основних життєвих принципів (чеснота, інтерес, задоволення):

1) дхарма — містить норми-правила поведінки, угодні Богові;

2) артха — містить правила поведінки, які дозволяють розбагаті­ти і опанувати мистецтво керування;

3) кама — містить правила поведінки, які переслідують мету одержання задоволення.

Дхарма має певний пріоритет перед артхою і камою. У широкому розумінні дхарма означає загальний порядок у світі, який організує всю живу і неживу матерію. У вузькому ж розумінні — це обов’язок (релігійний, моральний, правовий), спосіб життя благочестивого і доброчесного індуса у всіх його проявах.

Особливістю дхарми є:

— відсутність відмінностей між релігійними і юридичними обов’язками. Наприклад, правителям одночасно наказується відвідувати храм і забезпечувати громадський порядок;

— відсутність згадки про суб’єктивні права;

— визнання звичаю основним джерелом права.

Поступальний рух формування норм індуського права поряд із нормами релігії та моралі прослідковується від часу появи перших «смритів» (від санскрит. — «дарована» мудрість старих жерців і вче­них) — стислих висловлювань про магічні і релігійні обряди, які су­проводжують важливі життєві події.

Серед джерел індуського права слід виділити передусім дхарма- шастри та дхармасутри — релігійно-етичні та політико-правові трак­тати, які були написані Вченими Брахманами і протягом тривалого часу фіксували та доповнювали найпоширеніші та загальновідомі норми звичаєвого права. Дхармасутри — перші книги з питань права, в яких роз’яснюються правила поведінки членів різних каст стосов­но богів, царя, жерців, пращурів, родичів, сусідів і навіть тварин. Тут норми права викладаються разом із вимогами норм релігії та моралі.

Дхармашастри — великі зводи правил, складені відомими вче­ними різних шкіл^[57], і санкціоновані державою. В низ безпосередньо викладаються дхарми, які складаються із змішаних одна з одною ре­лігійних і правових норм. Тут уперше з’являється сукупність правил, які можна назвати юридичними. Основні і найвідоміші дхармаша- стри — закони Ману, закони Яджнавалк’я, складені у віршах між І ст. до н. е. і ІІІ—IV ст. н.е. Особливе значення в них надається обґрунту­ванню керівного становища брахманів та їх виключних прав у питан­ні установлення, тлумачення і захисту дхарми. Наприклад, у законах Ману було чітко сказано: «Саме народження брахмана — вічне вті­лення дхарми... Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, посідає найвище місце на землі як володар всіх істот. Усе, що існує на світі, це власність брахмана; внаслідок переваги народження саме брахман має право на все це».

Другим важливим джерелом індуського права були нібандхази — коментарі до дхармашастр, які набули особливого значення в епоху Середньовіччя. Вони написані з метою роз’яснення нечітких право­вих положень і усунення суперечностей між різними дхармашастра- ми (складені між ХІ і кінцем XVII ст.). Певний вплив на зміст озна­чених коментарів мали державні установи. Так, наприклад, тривалий час більшість філософських та правових питань розглядалася на ви­щій раді махараджи — парішаді.

До джерел індуського права також слід віднести артхашастри — твори про філософські, соціально-політичні та економічні проблеми державної діяльності. Найбільш відома артхашастра — Артхашастра Каутіл’ї — радника царя Чандрагупти (IV-III ст. до н. е.).

Одним з останніх значних джерел індуського права були звичаї, існування яких сприяло більш гнучкому пристосуванню індуського права до потреб суспільного розвитку.

Англійське колоніальне панування (XVII — середина ХІХ ст.), безумовно, мало певний вплив і на розвиток індуського права. Офі­ційно була проголошена політика невтручання колонізаторів в ін­дуське право.

З іншого боку, поширення англійського права призвело до зна­чної трансформації індуського права, звуження сфери його дії. Всі важливі сфери суспільних відносин (право власності, зобов’язальне право тощо) були врегульовані загальним правом Англії, яке поши­рювалося на всіх громадян, які проживали на території держави неза­лежно від їх релігійної приналежності.

У сфері дії індуського права законодавчі акти стали з’являтися лише з другої половини ХІХ ст. Їх було небагато, і вони лише моди­фікували окремі й вже існуючі інститути цього права, позаяк вони не визнавалися і не визнаються індуїзмом джерелом права. Тим не менш, було укладено декілька кодифікованих правових актів загаль­ного права, яке, як відомо, не визнає поділу на приватне і публічне. Проте система права Індії не сприйняла англійське розрізнення за­гального права і права справедливості. Не збігаються поняття деяких інститутів права. Застосовується інший режим дії в деяких галузях права.

Новації, перенесені в індуське право із англійської правової сис­теми, відіграли позитивну роль — особливо там, де індуським правом не було досягнуто необхідного рівня досконалості норм, де мали міс­це прогалини у законодавстві, а також там, де існувала багатоманіт­ність місцевих звичаїв, які заважали однаковому розв’язанню спорів.

Починаючи з 50-х рр. ХХ ст., коли Індія та ряд інших південно- азійських країн здобули незалежність, в систему джерел індуського права потрапляють все нові і нові законодавчі акти, зокрема Консти­туція Індії, яка стає основним джерелом індуського права, — принай­мні формально. Позаяк для більшості індійського населення індуське право та його класичні традиційні джерела продовжують залишатися основними регуляторами суспільних відносин і критеріями їх пове­дінки у ставленні один до одного.

Однак реформи законодавства все ж було проведено. Були пере­глянуті деякі норми, інститути індуського права з метою їх модер­нізації з урахуванням західного права. Реформи торкнулися сфер регулювання, які перебували у виключному віданні індуського пра­ва і здавалися недоторканними. Це, перш за все, догмати про касти. Відповідно до індуїзму та індуського права, перехід із однієї касти в іншу є неможливим, так само, як неможливим є шлюб між членами різних каст. В 50-і рр. було прийнято низку законів, які багато в чому стали революційними. Вони стали серйозним поштовхом для змін у суспільній свідомості та його ідеології. Цими законами були скасова­ні всі феодально-релігійні пережитки індуського права, в результаті чого істотно звузилася сфера дії звичаїв, суттєво розширилася сфера дії закону і судового прецеденту, індуське право перестало бути домі­нуючим, а дхарма втратила своє традиційне значення зводу правил, покликаних спрямовувати поведінку людей в єдино правильному напрямі.

Сьогодні сфери впливу індуського права — спадкування, шлюб, касти, релігійні інститути. Загалом, індуське право в Індії відіграє не­зрівнянно меншу роль, аніж століття тому, і вже напевне меншу роль, аніж, наприклад, мусульманське право в сучасних мусульманських країнах Арабського Сходу.