<<
>>

12.1.2. Правова сім’я та її види

Ще одним важливим поняттям є поняття «правова сім’я».

Поняття «правова сім'я» є теоретико-синтетичним утворенням. В реальному житті ми маємо справу не з сім'ями, а з національними правовими системами.

Дослідження правових систем окремих країн формують широкий масив емпіричних даних, які дозволяють побачити особливості кожної держави. Але накопичення інформації про правові явища різних країн вимагає її систематизації. Розглядаючи особливості історичного виникнення права в різних країнах, його побудови, юридичної практики та інших чинників, можна зафіксувати закономірні зв'язки між різними правовими системами. Для того, щоб скласти глибокі наукові уявлення про закономірності розвитку права в різних регіонах світу, скласти його правову карту, яка буде відповідати дійсності, зробити обґрунтовані прогнози щодо шляхів подальшого розвитку правових систем, необхідно об'єднати існуючі національні правові системи у певні групи та сконцентрувати увагу на порівнянні різних «моделей», типів права, уособленням яких і є «правові сім'ї».

Правова сім'я – сукупність національних правових систем, які мають спільні риси, що проявляються в єдності закономірностей розвитку та функціонування права, домінуванні певних джерел права та правових ідей, схожості правових категорій і понять.

Найбільш поширеною класифікацією правових сімей сьогодні є наступна:

- романо-германська (континентальна) сім’я (з виділенням в ній романської та центральноєвропейської (германської) груп);

- англо-американська сім’я;

- сім’я релігійного права (мусульманське право);

- сім’я традиційного права;

- в окрему групу слід також виділити змішані правові системи.

1. Романо-германська правова сім’я. До неї компаративісти відносять правові системи, які з`явилися у континентальній Європі на основі Римських, канонічних та місцевих правових традицій. За висловленням Рене Давида, вона є першою сім’єю, з якою ми зустрічаємося у сучасному світі.

Ця правова система є найбільш стародавньою і широко розповсюдженою у світі. Це пояснюється не тільки її історичним корінням – (право Римської імперії). Система відрізняється нормативною упорядкованістю і структуризованістю джерел, стійкими демократичними правовими принципами, забезпеченням суворої юридичної техніки. «Носіями» і рушійними силами даної системи були найбільш могутні держави: два тисячоліття тому назад Римська імперія, дещо пізніше держави Європи – Франція, Німеччина тощо. Їх вплив на життя Європи і країн інших континентів, як в культурологічному значенні, так і у військово-політичному і економічному, був беззаперечним. Континентальна система набула характеру універсальної, з тими особливостями і модифікаціями, які вона зазнала в різних регіонах світу [531].

Правові системи цієї сім`ї поділяються на дві групи: романську і германську. До першої групи належать правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу та Голландії. До другої групи відносить правові системи ФРН, Австрії, Швейцарії та ряду інших країн.

Загальновизнаним центром розвитку романо-германської правової сім`ї є континентальна Європа. Однак, її бурхливий розвиток за останнє століття спостерігався і в інших регіонах. З урахуванням цього романо-германську правову сім`ю іноді поділяють на латиноамериканську, скандинавську, латинську та інші правові підгрупи.

Дослідники цієї правової сім`ї виділяють три основні періоди її еволюції.

Першим періодом становлення і розвитку романо-германської правової сім`ї хронологічно вважається період, що передував її еволюції до ХІІІ століття. У цей період елементи, з яких складалася романо-германська правова система, мали характер звичаєвого права. Широко використовувалися кодекси, дігести і інституції Юстиніана.

Система правосуддя в цей період була розрізненою. В судових засіданнях панувало «звернення до надприродного». Виконання судових рішень ніяк не забезпечувалося. Суперечки між приватними особами і соціальними групами вирішувалися в цей період «за законом сильного».

Другий період розвитку романо-германської правової сім`ї хронологічно визначається з ХІІІ по ХVІІІ ст. він безпосередньо асоціюється з Ренесансом, що був започаткований в Італії, а далі розповсюджувався на всю Західну Європу. Ідея звернення до культурної спадщини, в тому числі і юридичної, а саме до правової системи стародавнього Риму, розповсюдилася практично на всю Європу.

Рене Давид характеризував цей період як такий, коли нове суспільство знову почало розуміти необхідність звернення до права, оскільки тільки право може забезпечити порядок і безпеку. Передові верстви суспільства вимагали від панівних класів того, щоб всі суспільні відносини базувалися тільки на праві, щоб був усунений режим анархії і сваволі. В цей час зароджується ідея рецепції римського права.

Як вже згадувалось, однією з особливостей права романо-германської системи є те, що в цей період і в подальші часи вона не була результатом розширення і посилення королівської влади чи будь-якої іншої влади, не була наслідком централізації. Її фундаментом з самого початку слугувала спільність культури і традицій західноєвропейських країн. Основним засобом поглиблення і розповсюдження ідей, що лежали в основі романо-германського континентального права, були європейські університети. Університетська юстиція засновувалася на понятті права як права-зобов`язання (яким воно повинно бути), а не права-сутності (якими воно є). Вивчення права розглядалося в тісному взаємозв`язку з нормами моралі. Судова діяльність була орієнтована на положення права, а не на власний розсуд при винесені рішень у справі. В цьому одна з відмінностей континентального права від англо-американського.

Право розглядається як своєрідна наука для суддів в їх професійній та суспільній діяльності. Воно являє собою сукупність рішень церковних соборів, а також постанов та інших актів, які походили від Римського Папи. З допомогою норм канонічного права регулювалися питання внутрішнього життя церковних організацій, а пізніше і деякі сімейні, шлюбні і майнові відносини. Канонічне право поступово кодифікувалося (наприклад, Зводи канонічного права 1582 р. та ін.).

Одним із різновидів цього регулювання внутрішньодержавних зв`язків та відносин стає інквізиція, що діяла з ХІІІ по ХІХ ст. Інквізиція являла собою судово-поліцейську установу, що запроваджувалася для боротьби з єретиками. Проте вона фактично контролювала все суспільство і справляла величезний вплив на всі верстви населення. Особливого розповсюдження набуває в Іспанії.

Із подальшим розвитком європейського суспільства змінюються не тільки ставлення до права, а й уявлення про нього. В університетських програмах та курсах пріоритетне ставлення до римського права поступово трансформується в намір формулювати такі принципи права, які були виразом не тільки академічних, а й раціональних начал. Ця нова течія, напрямок, школа (теорія, доктрина) природного права остаточно затверджується в університетах Європи в ХVІІ – ХVІІІ ст. Тут розроблялись і реалізовувались нові ідеї, постулати, теоретичні положення, що формували „краще право”, „нове право”, „справедливе право”, виявлялися зв’язки права з філософією, релігією, мораллю.

Третій період, який триває і зараз в розвитку системи романо-германського права, який значною мірою був підготовлений школою природного права, асоціюється з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією. Буржуазні революції змінили докорінно або відмінили як такі феодальні правові інститути. Закон стає основним джерелом романо-германського права. Рене Давид констатує, що саме в цей період уперше виникає інтерес до позитивного права. Вперше суверен може створювати право і переглядати його в цілому. Причини, що обумовили підвищення ролі позитивного права, закону і законодавства, визначили також необхідність систематизації нормативного матеріалу, а саме кодифікації. Вона виступала як остаточне завершення процесу формування системи романо-германського права як цілісного явища. Багато з європейських країн приймають кодекси. Так, у Франції (1804 р.), в Німеччині (1896 р.), в Швейцарії (1881-1907 рр.), в інших країнах також приймалися цивільні кодекси. В наступний період – кримінальні, кримінально-процесуальні і інші аналогічні їм нормативно-правові акти.

В наш час кодекси (поряд з іншими правовими актами і, в першу чергу, із звичайними діючими законами) регулюють практично всі важливі сфери суспільного життя. Вони в романо-германській правовій сім`ї є основними джерелами права. На вершині піраміди нормативно-правових актів в системі романо-германського права знаходяться конституції та конституційні закони, вища юридична сила яких та вплив на зміст і процес розвитку системи романо-германського права є беззаперечні.

Серед інших джерел права важлива роль належить підзаконним актам, звичаєвому праву, а також судовій практиці.

Публічне право регулює всі ті загальні потреби, відносини, інтереси, без забезпечення яких неможливе як задоволення особистих інтересів, так і загальнозначимих, публічних інтересів в цілому.

Тому публічне і приватне право органічно пов’язані і взаємодіють між собою. За останній період одержує розвиток так зване «соціальне право», яке є засобом гарантування прав громадян, стандартів реалізації їх особистих прав на освіту, охорону здоров`я, безпечне природне середовище, достатній життєвий рівень тощо.

Публічне право знаходить свій матеріалізований, структурно-пізнавальний вираз в побудові правових систем, галузей законодавства, в законах і інших джерелах права, правових актах, в методах правового регулювання.

2. Англо-саксонська правова сім’я (система загального права). Ця система як система загального права (common law) являє собою сукупність національних правових систем, які мають загальні риси, що проявляються у єдності закономірностей і тенденцій на основі норми, що сформульована суддями в судовому прецеденті, який є основним джерелом (формою) права, в поділі права на загальне право і право справедливості, в превалюванні процесуального права над матеріальним.

Ця сім`я, що сформувалася багато віків тому в Англії, є найбільш розповсюдженою у світі. Від інших правових сімей вона відрізняється тим, що в якості основного джерела права в ній визнається судовий прецедент. Суди не тільки застосовують, але й створюють норми права в процесі вибору відповідного прецеденту, його тлумачення, прийняття або неприйняття під приводом значних розбіжностей обставин справи, яка розглядається від тієї, що розглядалася раніше; суд в цілому і судді зокрема мають значну свободу. Визначення прецеденту джерелом права означає, що суд здійснює не тільки юридичну функцію (вирішення конфліктів на основі права), але й правотворчість. В силу таких обставин загальне право досить часто називають «судовим правом». Ще однією особливістю є відсутність в англійській правовій сім`ї чітко вираженого (порівняно з континентальним правом) поділу на галузі права. Норми загального права спрямовані перш за все на вирішення проблем, а не на формулювання загального правила поведінки як орієнтира на майбутнє. Характерне також традиційне перебільшення ролі процесуального права порівняно з іншими галузями права.

Для цієї правової сім`ї характерний поділ права на загальне право та право справедливості.

Вчені-компаративісти, досліджуючи сім`ю загального права, приділяють першочергове значення англійському праву як ідеологічній базі всієї правової сім`ї, об’єктивно оцінюють високу питому вагу американського права і ступінь впливу на нього і інших національні законодавства концепції загального права.

В силу історичних і інших умов англійське право завжди займало і продовжує займати центральне домінуюче місце в англосаксонській правовій сім`ї. В історії його розвитку дослідники, як правило, розрізняють чотири періоди.

Перший період, який називають англосаксонським, розпочинається з норманського завоювання Англії в 1066 р. Йому притаманна наявність численних законів і звичаїв варварських племен германського походження (саксів, англів, ют тощо), що мешкали в цей період в Англії. В країні не було загального права, діяли не пов’язані між собою в єдину систему локальні звичаї.

Другий період в розвиткові англійського права визначають часом з 1066 по 1485 рр. (до встановлення династії Тюдорів). В цей час поступово долається домінуюча роль місцевих звичаїв і відбувається становлення загального права. Цей період справив великий вплив на всі наступні періоди розвитку правової системи Англії.

Третій період розвитку тривав з 1485 по 1832 рр. і вважається періодом розквіту загального права в Англії. Його особливістю слід вважати те, що в силу ряду причин система загального права в Англії співіснувала з правом справедливості.

Четвертий період визначається з 1832 р. і існує до цього часу. Поступово здійснюється значна трансформація як державного механізму, так і правової системи Англії. Значних змін зазнала судова система, яка зрівняла всі англійські суди у правах. Вони одержали можливість застосовувати як норми загального права, так і норми справедливості. Проте, як вважають правознавці, подібні реформи не позбавили англійське право його традиційних рис.

В наш час в якості найважливіших джерел англійського права залишаються судові прецеденти. Поряд з тим, з кінця ХІХ століття все більшого значення набувають парламентські статути – законодавчі акти, що приймаються британським парламентом.

Протягом ХХ століття серед джерел права зростає роль делегованого законодавства, особливо в сфері освіти, медичного обслуговування, соціального страхування тощо.

Поряд з англійським правом в англосаксонській правовій сім`ї особливо виділяється також американське право – правова система США. Вона почала формуватися ще в ХVІІ – ХVІІІ ст. в умовах світового колоніалізму і зберегла свої первинні особливості до цього часу.

Особливий вплив на процес становлення і формування правової системи США справило англійське право, проте на правові системи окремих штатів безумовно впливали іспанська, французька правові системи тощо. Зазнавши впливу англійського права, правова система залишилася США, цілком самостійною в правовому відношенні, хоч за своєю структурою суттєво не відрізняється від права Англії. Вона також поділяється на загальне право і право справедливості, тут також формується судова практика у вигляді прецедентів. Джерелами права є судові прецеденти, закони, правові доктрини, розроблені окремими суддями і судовими корпораціями. Велике значення має інститут присяжних.

Серед інших особливостей правової системи США слід виділити і її федеральний характер. На території США фактично діє 51 системи права. Серед інших особливостей слід вказати на більшу роль, що в ній відіграє законодавство порівняно з англійською правовою системою, більшу «кодифікованість», меншу роль судової практики [532].

3. Мусульманська правова сім’я. Мусульманське право є системою норм і найбільш досконалою політико-правовою доктриною в релігійно-общинній групі правових систем. Ця правова система існує в рамках ісламської релігії, яка має державний характер і більш, ніж всі інші світові релігії, пов`язана з правом.

Мусульманське право не є самостійною галуззю чи сферою науки. Його підвалини закладені ще в VІІ – Х ст. в період становлення і розвитку феодальних відносин в Арабському халіфаті. Воно незмінно виступає як одна із сторін Ісламу.

Згідно з догмами Ісламу, мусульманське право походить від Аллаху, який відкрив це право і довів його до всього суспільства через свого посланця Мухамеда. Особа останнього займає важливе місце як в релігійній доктрині Ісламу в цілому, так і в одній з складових – мусульманському праві.

Основою мусульманського права є Коран (араб. «читання») – священна книга мусульман. Це зібрання різних проповідей, обрядових та юридичних настанов. Зміст Корану – це висловлювання і настанова пророка і посланця Мухамеда.

Коран – перше і основне джерело мусульманського права. Жоден мусульманський юрист не сприймає його ні в якості книги права, ні в якості мусульманського права. Невелика кількість правил поведінки, що містяться в Корані, є недостатніми для кодифікації. Тому мусульманський суддя звертається безпосередньо не до Корану, який не може і не повинен тлумачити право, а до книг, що написані в різні часи найбільш авторитетними юристами, вченими-богословами, що містять у собі таке тлумачення. Статус Корану можна визначити як такий, що виступає моральною і релігійно-філософською основою мусульманського права, вихідним началом формування мусульманської держави та права. В священній книзі – Корані – містяться також керівні положення, що стосуються беззаперечності та чистоти мусульманської віри. Поряд з положенням релігійного чи філософсько-релігійного плану в Корані містяться також положення, що розглядаються в суто юридичному плані. Це, наприклад, приписи правовірних цінувати милосердя Аллаха і самим бути милосердними тощо [533].

Норми і принципи Корану досить обширні і диспозитивні, їх тлумачення дозволяє проявляти в установлених ними релігійних рамках правову ініціативу. Крім Корану, до основних джерел мусульманського права належать: Сунна, Іджма, Кияс. Зокрема, Іджма слугує доповненням в мусульманському праві в ситуаціях, які не передбачені іншими джерелами.

Теорія і практика застосування мусульманського права використовує і такі джерела права, як різного роду регламенти, угоди, звичаї. Поряд із санкціонованими звичаями важливе практичне значення мають угоди. Зміни у мусульманському праві щодо пристосування до сучасних умов відбуваються за допомогою так званих юридичних стратагем та фікцій. Вони дозволяють використовувати менталітет і традиції, що склалися в правозастосовчій практиці мусульманського права. Так, наприклад, заборона Корану займатися лихварством долається шляхом обмеженого тлумачення кола осіб, на яких ця заборона розповсюджується.

Будь-які заборонні норми можна обходити також в той спосіб, що угоди, заборонені для мусульман, є дозволеними, коли одна сторона із сторін не являється мусульманином.

Для визначення природи ісламських правових систем слід розмежовувати мусульманське релігійне право з позитивними правовими системами мусульманських країн. Є два близьких поняття – «мусульманське право» і «право окремих мусульманських країн», які співіснують не тільки в теорії, а й в реальному житті мусульманської країни. Рене Давид зауважував, що суспільство мусульманських країн «завжди живе під владою звичаїв чи законів, які, безумовно, спирались на принципи мусульманського права і відводили їм серйозну роль»[534].

Ускладнення соціально-економічних, політичних і інших відносин, поглиблення зв`язків між мусульманськими та не мусульманськими країнами, фактори вестернізації призводять до проникнення в мусульманське право правових засад західних країн.

4. Змішані правові системи. Деякі дослідники виділяють змішані (гібридні) типи правових систем, до яких, зокрема, належать Данія, Норвегія, Фінляндія, Ісландія та країни Балтії. Безумовно, це своєрідні системи права, на які суттєво впливають системи континентального і англо-американського права. Як правило, законодавчі акти цих країн не мають загальних частин і присвячені конкретно-регулюючим нормам. У зв`язку з інтенсивністю міжнародного співробітництва і обміну правовою інформацією стає все більш очевидним подібність законів цих країн континентальної системи. В країнах скандинавського права намітився загальний курс на його уніфікацію, що, зокрема, одержало вираз в створенні в 1952 р. Північного Союзу. Певні особливості «гібридного» типу відмічаються в правових системах латиноамериканських країн, що дало підстави Ю. Тихомирову виділити їх в латиноамериканську правову сім`ю, яка зазнала сильного іспанського правового впливу і впливу американського конституційного права [535].

5. Сім’я традиційного чи звичаєво-общинного права. Ці системи сформувалися на основі норм-звичаїв, які склалися природним шляхом, а також правових норм, що запозичилися у колоніальних держав. Цю групу складають правові системи країн, що розвиваються (Африки, Мадагаскару).

Серед ознак цієї правової сім`ї виділяють певні особливості:

1. Домінуюче місце в системі джерел права-звичаїв і традицій, що мають, як правило, неписаний характер.

2. Звичаї і традиції являють собою синтез норм, міфів, моральних вимог, що склалися природним шляхом і визнані державою.

3. Звичаї і традиції регулюють в першу чергу відносини груп чи спільнот, а не окремих індивідів.

4. Нормативні акти (писані закони) мають вторинне значення, хоча в наш час їх питома вага зростає і зростає.

5. Правовий прецедент не набуває певного значення як джерело права.

6. Юридична доктрина не відіграє суттєвої ролі в юридичному житті даних суспільств.

Стан сучасного права країн Африки визначається специфікою розвитку цього регіону. Внаслідок цього їх правові системи тривалий час формувалися шляхом взаємовпливу традиційного, звичаєвого та західного права.

Протягом багатьох сотень років життя мешканців Африки регулювалося звичаями. Їх виконання було традиційно добровільним. Взагалі, територія Африки характеризується великим різноманіттям звичаїв і традицій. В межах одного району відмінності між звичаями різних племен, як правило, було незначними. Але в різних регіонах відмінності вже могли бути досить великими. Так, були племена як з монархічними, так і з демократичними режимами. Родина існувала як і в матріархальному, так і в патріархальному вигляді. Але всі племена мали багато спільного в тому, що стосувалося принципів, звичаєвої техніки, механізмів реалізації.

Великий вплив на розвиток права Африки справило поширення християнства та ісламу. І хоча за традицією звичаї продовжували існувати, сила їх значно зменшувалися.

Християнство поширювалося у два етапи. Перший – в ІV ст., коли християнською стала Ефіопія. Наступне просування християнства стало можливим лише у ХІХ ст. І сьогодні зараз серед африканців – 30 відсотків християн.

Поширення ісламу почалося у ХІ ст. (Західна Африка). У ХІV – ХV ст. іслам почав завойовувати позиції на узбережжі Індійського океану в Сомалі. Зараз близько 35 відсотків африканців – мусульмани.

Істотно, що ці релігії мали відповідний вплив і на розвиток правових інститутів. Християнство сприяло рецепції континентального права та загального права, іслам – мусульманського права.

Протягом ХІХ ст. територія всієї Африки була повністю колонізована. Насамперед Англією, Іспанією, Бельгією, Португалією та Францією. Кожна країна-колонізатор проводила свою політику асиміляції населення та впровадження свого права. Для застосування нових правових норм традиційне звичаєве право було непридатним. Тому майже у всіх африканських країнах поряд із традиційними органами розгляду спорів були створені суди європейського типу.

У сфері кримінального права з самого початку були заборонені найбільш варварські види покарань. З 1946 р. у майже всій французькій Західній Африці почали застосовувати французький кримінальний кодекс. В сфері кримінального права почали діяти також і суди. Орієнтація на французьке право була, насамперед, у таких країнах, як Нігерія, Гана, Гамбія.

Одночасно в англійській Західній Африці були запроваджені кримінальні, кримінально-процесуальні кодекси. Звичаєве право в багатьох регіонах та місцевостях було зведено до меж лише приватного права.

Португальські традиції були поширені в Анголі, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау, Кабо Верде (колишні Острови Зеленого мису).

Незважаючи на те, що нове право запроваджувалося на зразок країн-метрополій, застосування його, як правило, було обмеженим відповідними спеціальними декретами щодо режиму тих чи інших територій. Це стосується і французьких, і англійських, і португальських володінь, а також і Бельгійського Конго, де застосовувався спеціальний Цивільний кодекс.

В Африці на різних територіях існував різний правовий режим. Так у Західній Африці, Північній Родезії (Замбії), Н`ясаленді (Малаві), Британському Сомалі застосовувалося загальне право, право справедливості, статути загального характеру. Вони стали чинними в різні часи: 1874 рік – щодо Золотого Берега (Гани); 1880 рік – щодо Сієра Леоне; 1888 рік – щодо Гамбії; 1900 рік – щодо Сомалі; 1902 рік – щодо Н`ясаленду; 1911 рік – щодо Північної Родезії. У Східній Африці застосовувалося право Британської Індії. На південь від Замбезі застосовувалося романо-германське право. Це стосувалося Мису Доброї Надії, Південної Родезії, Бечуаналенду (Ботсвани), Басутоленду (Лесото), Трансваля, Свазіленду. Мусульманське право поширене у Судані, Лівії, Мавританії. Його компоненти є у всіх країнах, які знаходяться на узбережжі Середземного моря.

Застосування права метрополій в різних країнах Африки мало досить специфічний характер. Оригінальні правові норми досить часто зазнавали серйозних змін. Деякі, в разі необхідності, в процесі застосування місцевими адміністраціями та судами взагалі виключалися. Відмінності між правовими системами країн поглиблювалися.

Здобуття країнами Африки незалежності у ХХ ст. не уповільнило впровадження західного права. Навпаки, нові уряди підтвердили дійсність усіх попередніх законів. Особливо у сфері приватного права.

Досить суттєві зміни відбулися у сфері публічного права. Так, у більшості країн західна конституційна модель плюралістичної демократії виявилася неприйнятою. Внаслідок цього з`явилися диктаторські форми у вигляді президентських режимів, які були більш привабливими та природними для еліт цих країн. Але таку ситуацію спеціалісти вважають тимчасовою.

У сфері приватного права зміни не такі суттєві. Одночасно йдуть процеси реабілітації звичаю і цінностей звичаєвого права, та відмови від тих інститутів та норм, які затримують розвиток суспільства.

У зв`язку з тим, що в період колоніалізму звичаєве право зазнавало утисків, у багатьох країнах після отримання незалежності популярними стали рухи щодо збереження та навіть кодифікації цих норм. Так, на Мадагаскарі у 1957 році було прийнято рішення про кодифікацію звичаїв. Те ж саме було зроблене у Танганьїці, Сенегалі. У Нігерії були розпочаті роботи щодо компіляції норм звичаєвого права.

Одночасно в Школі східних та африканських досліджень при Лондонському університеті були підготовлені великі збірки норм звичаєвого права. А саме: звичаєве право та право спадкування Кенії; шлюбне, спадкове, право зобов`язань та речове право Малаві, шлюбне право Ботсвани тощо.

Сучасний політичний розвиток країн Африки обумовлює досить складні проблеми трансформації права та правових систем цього континенту.

Особливе місце в групі правових систем займає Далекосхідна система. Її формують правові системи Китаю, Гонконгу, Японії, Кореї, Монголії, країн Індокитаю, Малайзії. Перевага надається загально соціальним нормам, як взірця поведінки – нормам моралі, нормам-звичаям, нормам-традиціям. Ними обумовлюються як закони, так і судові рішення. Сьогодні держави цього регіону активно запозичують правові інновації країн європейського і американського континентів. Основним акцентом в правових системах далекосхідних країн є компроміс, якого досягають без застосування закону. Ефективним засобом вирішення конфлікту чи подолання соціального зла є кримінальне право. У питанні про співвідношення прав і обов`язків особи пріоритет надається обов`язкам.

Складні процеси соціального життя, науково-технічних революцій, загальнопланетний рух до свободи приводять до зближення правових сімей. Виникли варіації правових сімей, що містять риси і романо-германського, і загального права, і шотландського права, і права Філіппін та ін. Якщо в Англії, США і інших країнах загального права посилилась роль закону, загальних норм кодифікації, то в країнах Континентальної Європи тенденція формування більш абстрактних норм викликала до життя закономірну, за логікою юридичних систем, зустрічну тенденцію: посилення ролі судових органів в процесі юридичного регулювання, розвиток їх індивідуально-правової, творчої діяльності. Ще більш знаменним фактом є вироблення в ході правової європейської інтеграції (зокрема Судом європейських спільнот) положень і конструкцій, що об`єднають, здавалося б, несумісні – якісно різні положення континентального права і загального прецедентного права. Це пояснюється тим, що в сучасних умовах чітко визначилося значення для правових систем їх загальноцивілізованої, загальнокультурної основи, глобальних процесів інтеграції і утворення свободи.

<< | >>
Источник: Бостан С.К. та ін.. Теорія держави і права (Актуальні проблеми). Навчальний посібник. Київ-2013. 2013

Еще по теме 12.1.2. Правова сім’я та її види:

  1. § 2. Государственно-правовые нормы, их особенности и виды. Государственно-правовые институты
  2. § 3. Международно-правовые документы в отношении отдельных видов наказаний и правонарушителей
  3. §1. Понятие правовых отношений и их основные виды
  4. Гражданско-правовая (имущественная) ответственность: понятие и виды.
  5. §8. Правоотношения Понятие правовых отношений и их основные виды
  6. Понятие правовых норм, их структура и виды
  7. 1. Правовой статус личности: понятие, структура, виды
  8. 21. Правовая культура: понятие, структура и виды
  9. 37. Правовой статус: понятие, структура и виды
  10. Тема 25: Правовое государство: понятие, признаки и виды. Правовое положение личности в обществе.
  11. Правовое регулирование. Понятие, признаки, функции, виды
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -