<<
>>

Використання конфіденційного співробітництва

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» дозволяє оперативним підрозділам використовувати конфіденційне співробітництво згідно положень ст. 271 Кримінального процесуального кодексу України.

Конфіденційне співробітництво встановлюється фактично для контролю за вчиненням злочину або його підготовкою та вжиття заходів запобігання протиправним діям, які можуть причинити шкоду суспільним, державним інтересам, чи інтересам фізичної чи юридичної особи.

Ст. 271 КПК України гласить, що контроль за вчиненням злочину може здійснюватись у випадках наявності достатніх підстав вважати, що готується вчинення або вчиняється тяжкий чи особливо тяжкий злочин, та провадиться в таких формах:

1) контрольована поставка;

2) контрольована та оперативна закупка;

3) спеціальний слідчий експеримент;

4) імітування обстановки злочину.

Контроль за вчиненням злочину не проводиться, якщо внаслідок таких дій неможливо повністю запобігти:

1) посяганню на життя або заподіянню особі (особам) тяжких тілесних ушкоджень;

2) поширенню речовин, небезпечних для життя багатьох людей;

3) втечі осіб, які вчинили тяжкі чи особливо тяжкі злочини;

4) екологічній або техногенній катастрофі.

Під час підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням злочину забороняється провокувати (підбурювати) особу на вчинення цього злочину з метою його подальшого викриття, допомагаючи особі вчинити злочин, який вона би не вчинила, як би слідчий цьому не сприяв, або з цією самою метою впливати на її поведінку насильством, погрозами, шантажем.

Здобуті в такий спосіб речі і документи не можуть бути використані у кримінальному провадженні.

Про результати контролю за вчиненням злочину складається протокол, до якого додаються речі і документи, отримані під час проведення цієї негласної слідчої (розшукової) дії. Якщо контроль за вчиненням злочину закінчується відкритим фіксуванням, про це складається протокол у присутності такої особи.

Порядок і тактика проведення контрольованої поставки, контрольованої та оперативної закупки, спеціального слідчого експерименту, імітування обстановки злочину визначається законодавством.

Контроль за вчиненням злочину щодо незаконного переміщення через територію України транзитом, ввезення до України або вивезення за межі України речей, вилучених з вільного обігу, або інших речей чи документів може бути проведений у порядку, передбаченому законодавством, за домовленістю з відповідними органами іноземних держав або на підставі міжнародних договорів України.

Прокурор у своєму рішенні про проведення контролю за вчиненням злочину, крім відомостей, передбачених статтею 251 КПК України, зобов'язаний:

- викласти обставини, які свідчать про відсутність під час негласної слідчої (розшукової) дії провокування особи на вчинення злочину;

- зазначити про застосування спеціальних імітаційних засобів.

Якщо при проведенні контролю за вчиненням злочину виникає необхідність тимчасового обмеження конституційних прав особи, воно має здійснюватися в межах, які допускаються Конституцією України, на підставі рішення слідчого судді згідно з вимогами КПК України.

Великий досвід агентурної роботи, зокрема, кримінального розшуку, був накопичений в радянські часи.

Агентами, як знає автор з власного досвіду, були люди як правило, пов'язані з кримінальним світом. Щоправда, в інструкції до Наказу № 0015 від 7 липня 1989 року (із грифом тоді «Цілком таємно», а нині розголошеним) особливо оговорювалось, що «не дозволяється вербування до складу агентурного апарату особи, що скоїла злочин».

Вербування, як правило, проходило за наступною схемою: оперативний працівник «розколює» підозрюваного на якомусь не надто значному злочині і ставить того перед вибором, або піде в колонію, або на співпрацю. Якщо він дає згоду співробітничати з міліцією, то на цю людину кримінальна справа не заводиться, «опер» і майбутній агент домовляються про конфіденційне співроб ітництво.

Після співбесід, первинної інформації і подальшої перевірки кандидата в агенти відбувалось його вербування. Агент вибирав собі псевдонім, під яким працюватиме. На агента заводилось дві справи: особиста, де відображались всі біографічні дані, і робоча, до якої підшивались всі донесення агента.

Після вербування агент давав підписку. Вона була приблизно такого змісту: «Я (прізвище, ім'я, по батькові) даю цю підписку про те, що добровільно зобов'язуюся негласно повідомляти працівникам міліції, з якими співробітничатиму, про всі відомі мені злочини, що замишляються, готуються або були вчинені, й про осіб, до них причетних, а також виконувати завдання, спрямовані на запобігання і розкриття злочинів. Своє співробітництво з міліцією й усе, що стане мені відомо внаслідок цього, зобов'язуюсь зберігати в таємниці. Свої повідомлення я підписуватиму псевдонімом (указується псевдонім, наприклад, «Буря»)».

Така підписка зберігалася в особовій справі. На всіх агентів в управлінні внутрішніх справ заводилась картотека. Цікаво, що члени КПРС від вербування в агенти були інструкцією наказу застраховані. У цій інструкції, до речі, указувалось, що агентами могли бути тільки «безпартійні громадяни не молодше 18 років». Інструкція також забороняла вербувати в агентуру осіб, що працювали у профспілкових організаціях, виконкомах Рад народних депутатів, судах, органах прокуратури, юстиції, державного арбітражу і деяких інших. Але при цьому оговорювалось, що «вказана заборона... має на увазі тільки відповідальних посадових осіб і не розповсюджується на рахунково- бухгалтерських, виробничо-технічних і інших забезпечуючи працівників».

До агентурно-оперативної роботи допускалось досить вузьке коло оперативників (наприклад, до цієї роботи не допускались дільничні інспектори міліції та оперативні працівники, які не мали достатнього досвіду та не здали заліки з знання правил агентурної роботи).

Агент - це очі і вуха оперативника на дільниці, де він працює. Звісно, успіх роботи, розкриваність злочинів повинна залежати від якості агентури, а не від кількості агентів. Але на практиці найчастіше зовсім навпаки. Начальники органів внутрішніх справ вимагали від оперативників «вал», кількість агентів не менше 10 - 15 на одного співробітника карного розшуку, хоча інструкцією кількість агентів не оговорювалась.

Агенти працювали в організації, на заводі, на фабриці, що перебувають на території, яку обслуговує оперативник, де він має своїх людей. Це - агенти прикриття. Вони прикривають об'єкт, забезпечуючи безперервну інформацію. Були постійні агенти в людних місцях (ринки, вокзали, готелі, ресторани). Окремі завдання виконували «маршрутні» агенти, що працювали під виглядом або провідника, або пасажира, наприклад, в потязі. Були агенти - утримувачі «блатхат» і злочинної «малини».

За інструкцією оперативник був зобов'язаний двічі на місяць зустрічатися зі своїм агентом на явочній або конспіративній квартирі. Після такої зустрічі він обов'язково готував звіт начальникові райвідділу міліції. При необхідності агентові під час зустрічі давалось чергове завдання для розробки того чи іншого об'єкта, встановлення обставин злочину, виявлення зв'язків і т.п. відомості передані під час зустрічі, оформлялись в агентурній записці, в якій указувався псевдонім агента, від якого надійшла інформація та її зміст. Таке агентурне повідомлення (записка) реєструвалось в журналі обліку і поміщалось в робочу справу агента.

Цікаво, що працівники держбезпеки під час зустрічі з агентом не вели записів, а користувалися зазвичай диктофоном.

Між оперативним працівником й агентом може постійно підтримуватись зв'язок: поштою, телефоном, через поштову абонентську скриньку і, нарешті, за допомогою тайника. Характерним, однак, є те, що телефоном дозволено користуватися в екстрених випадках й обов'язково з використанням узгоджених наперед фраз.

Само собою зрозуміло, велика агентурна робота велась в слідчому ізоляторі. Агент, що сидів у камері, мав чітко розроблену «легенду» про свій «злочин» і завдання на розробку конкретного підозрюваного.

В пресі було багато повідомлень про «добровільних помічників», що працюють на органи міліції, про їх можливість, підступність, злочинність, але так пишуть чи говорять ті, хто нічого не знає про агентурну роботу. В оперативного працівника, крім агентів, в активі обов'язково було чимало так званих довірених осіб. Від агентів ці люди відрізняються тим, що не дають підписки. Просто оперативник, перебуваючи у контакті з «довіреною особою», отримує інформацію, що його цікавить. Довірені особи, як правило, добропорядні люди, які в більшості своїй були щиро налаштовані на допомогу оперативним підрозділам, на попередження злочинів, на усунення причин і умов, їм сприяючих.

Оперативник міг працювати зі своїми агентами (якщо їх у нього багато) через резидента. Резидент вербувався майже завжди, як це було обумовлено інструкцією, з колишніх працівників КДБ і МВС, звільнених по «некомпрометуючих мотивах».

Зустріч оперативника й агента відбувалась на явочній квартирі. Це звичайна квартира, за винятком того, що квартиронаймач, а інакше, за оперативними даними, «власник явочної квартири», також завербований. Згідно із заздалегідь обумовленим графіком цей «власник» повинен у певний час залишати свою квартиру. Під час його відсутності і відбувалась зустріч агента й оперативника.

Абсолютно інший «статус» у конспіративної квартири (на мові, професіоналів - «зозуля» (рос. «кукушка»). В інструкції «Підбір, вербування агентів і резидентів, власників явочних і конспіративних квартир, їх розстановка» про конспіративну квартиру було сказано, що «власниками конспіративної квартири можуть бути особи не молодше 25 років, які заслуговують на цілковиту довіру, що офіційно виступають під відповідною легендою». За документами «прикриття», як сказано в інструкції, ці люди є квартиронаймачами житлового приміщення, «отриманого від виконкому районних міських Рад народних депутатів».

Господарем «зозулі» найчастіше був резидент. Ця ж само квартира могла використовуватись і працівниками служби кримінального пошуку, просто кажучи - розвідки. Розробляючи яку-небудь версію, оперативник писав доручення в управління (відділ) кримінального пошуку. За «об'єктом», що потрапив у поле підозри, встановлювалось зовнішнє спостереження. До групи «наружки» входило не менше трьох чоловік, машини. Найбільш досвідчені агенти працювали на зв'язку з людьми з групи зовнішнього спостереження.

Коли агента або резидента викривали, а таке буває навіть при суворому дотриманні конспірації, конспіративна квартира автоматично переставала існувати, її адреса мінялась. До речі, «засвіченому агентові» в цьому разі могли

змінити прізвище і запропонувати інше місце проживання. Але на практиці це робилось вкрай рідко. Зазвичай провалений агент викручувався сам.

Зрозуміло, що сищик, як тоді, так і в сучасних умовах має бути, перш за все, відмінним психологом. В ідеалі - його робота повинна будуватися на довірчих стосунках з агентом, про які ніхто не повинен знати, навіть керівництво. Насправді було все не так. Справа інколи доходила до абсурду. Ось що було записано в плані «Проведення виховної роботи з агентом (гриф «Цілк. таємно»): «Під час проведення зустрічей з агентом проводити виховну роботу по дотриманню соціалістичної законності. Виробити в агента якості непримиренного ставлення до злочинних проявів».

У 70 - 80 роках минулого століття якихось особливих змін у принципах підходу до агентурно-оперативної роботи не спостерігалось. Наказ № 0015, про який згадувалося вище, майже дослівно дублює цілком таємний тоді наказ № 0030 від 1 серпня 1974 року, підписаний ще міністром М. А. Щолоковим.

У «Загальних положеннях» наказу № 0015 першим пунктом

наголошується, що агентурно-оперативну роботу органи внутрішніх справ здійснюють «керуючись вимогами Комуністичної партії і Радянської держави про неухильне дотримання соціалістичної законності, посилення охорони прав і законних інтересів громадян».

Після розпаду СРСР в засобах масової інформації було багато повідомлень про те, як оплачується робота агентів. Повідомлення були суперечливими, відверто брехливими і юридично безграмотними.

Агентурний «кошторис» був обумовлений у спеціальній інструкції «Про порядок витрачання грошових коштів для здійснення агентурно-оперативної діяльності органів внутрішніх справ по боротьбі із злочинністю». Агент, колись завербований, як вважається згідно з інструкцією, «на добровільних засадах», через деякий час може стати досвідченим і кваліфікованим фахівцем у своїй справі. Це означає, що він може бути переведений у розряд платних агентів.

У районах Крайньої Півночі місячна зарплата агента становила від 100 до 400 рублів, у Москві та Ленінграді - від 100 до 250 рублів, а в решті міст - від 70 до 200 рублів. Крім того, агентові надавались окремі пільги. Агент мав право на щорічну оплачувану відпустку, один раз на три роки мав право безкоштовного проїзду до місця відпочинку. Агентові виплачувалась грошова компенсація у разі втрати працездатності. Агент мав право на матеріальну допомогу на випадок захворювання і на пенсію відповідно до трудового законодавства.

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» та інше оперативно-розшукове законодавство надає право оперативним підрозділам для встановлення фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах громадян, суспільства і держави встановлювати конфіденційне співробітництво з особами на засадах добровільності. Співробітництво на конфіденційній основі дозволяється встановлювати з повнолітніми, дієздатними особами, які добровільно дали на це згоду.

«Конфіденти - це приватні фізичні особи, з якими оперативні підрозділи органів, здійснюючих оперативно-розшукову діяльність, встановили на платній чи безплатній основі відносини співробітництва, передбачаючи надання такими громадянами вказаним операпаратам сприяння на конфіденційній основі у виконанні покладених на них завдань».1

Такі особи вважаються однією з основних підпор оперативно-розшукової діяльності через те, що, як правило, забезпечують добування таємної інформації, необхідної для оперативних підрозділів у сфері забезпечення безпеки держави та кримінального переслідування.

Оперативні підрозділи встановлюють конфіденційне співробітництво з громадянами України та іншими особами, дотримуючись при цьому умов добровільності.

Пошук кандидата і наступне оформлення конфіденційного співробітництва проходять складний процес. Методи пошуку і залучення інформатора до співробітництва розпочинаються з виявлення кандидата, здатного виконати певне завдання з вияснення тих чи інших обставин протиправної дії, складу організованої злочинної групи, розшуку злочинця, встановлення каналів збуту та інших. Після виявлення потенційного кандидата розпочинається його оперативна розробка, яка полягає у вивченні його способу життя, зв'язків, нахилів, сильних і слабих сторін характеру, поведінки, матеріального стану і морально- психологічного настрою. Якщо кандидат підходить для вербовки, визначаються прийоми знайомства з ним, встановлення та поглиблення контактів. Встановивши контакт на постійній основі, оперативний працівник може перейти до наступного етапу, а саме, перевірки кандидата на окремих нескладних завданнях, встановлення довірчих відносин.

Встановлення конфіденційного співробітництва оперативного співробітника з особами на засадах добровільності може здійснюватись як тривалий час, так і досить швидко, залежить від завдання і ролі, яку має виконати така особа, ступеня довіри між конфідентом та оперативним працівником та особистих якостей особи, яка залучається до співробітництва.

Під конфіденційним слід розуміти негласне (таємне), з дотриманням суворої конспірації співробітництво осіб з працівниками оперативних підрозділів. До категорії таких осіб належать:

-особи, діяльність яких носить розвідувально-інформативний характер (штатні негласні та негласні працівники);

- особи, за допомогою яких забезпечується конспірація в роботі з штатними негласними та негласними працівниками (власники легендованих підприємств чи кооперативів та ін.).

Конфіденційність розповсюджується як на факт зв'язку фізичних осіб з оперативними підрозділами, так і на відомості про їх особу та місцеперебування. Конфіденційне співробітництво оперативного підрозділу з особою — це відносини між державним органом, уповноваженим на здійснення оперативно-розшукової діяльності, їх посадовими особами та громадянами, що дали добровільну згоду співробітничати з ними у виконанні оперативно- розшукових завдань на негласній основі.

Умови конфіденційного співробітництва та порядок його оформлення встановлюються відомчими актами. Особи, які залучаються до конфіденційного співробітництва, при виконанні завдань оперативної діяльності зобов'язані зберігати таємницю, яка стала їм відома у зв'язку з цим. Розголошення такої таємниці тягне за собою відповідальність відповідно до чинного законодавства, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, які порушують права людини. Конфіденційне співробітництво з особою може бути оформлене письмовою угодою, при цьому не має значення громадянство, національність, стать, майнове, посадове і соціальне становище, освіта, приналежність до громадських організацій, ставлення до релігії і політичних переконань. Враховується дієздатність особи, добровільність її дій та можливість виконання оперативно-розшукових завдань.

Особи, які залучаються до конфіденційного співробітництва з оперативним підрозділом, знаходяться під захистом держави. Співробітництво особи з оперативним підрозділом у випадках його оформлення трудовою угодою зараховується у загально-трудовий стаж. Якщо у зв'язку з виконанням такою особою завдань оперативно-розшукової діяльності наступила її інвалідність або смерть, на неї розповсюджуються пільги, передбачені в подібних випадках для працівників оперативних підрозділів.

Основним принципом конфіденційного співробітництва оперативного підрозділу з особою є гарантія нерозголошення таємності контактів. Порушення цього принципу може мати самі негативні наслідки — від втрати взаємної довіри до людських втрат.

Конфіденційне співробітництво є одним з найбільш ефективних і дієвих методів оперативно-розшукової діяльності і широко використовуються оперативними підрозділами у випадках, коли необхідно вирішувати складні завдання по розкриттю тяжких злочинів, розшуку небезпечних злочинців, припиненню діяльності організованих злочинних угрупувань.

Відомий вчений і практик оперативно-розшукової діяльності І. І. Карпець писав: «Світовий досвід боротьби із злочинністю показує, що без агентури ефективна боротьба з нею просто не можлива. Якими б вмілими і активними не були розшукувані, здійснюючі так званий особистий пошук, в якому величезне значення має особиста рухливість і кмітливість, вміння, перебуваючи в натовпі людей бачити і чути те, що не бачать і не чують інші, вміння аналізувати побачене і почуте, приймати негайно необхідні рішення, - вони не зможуть проникати в наміри, які виношують глибоко законспіровані, згуртовані злочинні групи, не зможуть попередити Чи розкрити злочин, якщо не будуть мати агентури, здатної допомогти карному розшуку «із середовища» знати, що замишляють злочинці. Все це — не самоціль, а шлях надання допомоги людям, припинення зла. І в цьому працівник карного розшуку та його агентура єдині, незалежно від того, якими мотивами керувався агент, допомагаючи розвінчанню зла... При цьому оперативник зобов'язаний жорстко контролювати агентів, які бувають схильні і до провокацій, і до беззаконня. Тим більше, що

вони далеко не святі, переважно більшість з них - раніш судимі, саме така особливість агентури карного розшуку, якому інша і не потрібна, тому що вона ніколи не знайде спільної мови зі злочинним елементом, а тоді вона взагалі не потрібна».1

Інформація, яку отримує оперативний працівник від конфідента може мати самий різний зміст, але вона має бути спрямована на досягнення цілей оперативно-розшукової діяльності. Оперативний працівник, оцінюючи інформацію, отриману від конфідента, повинен зважати на особистість конфідента, мотиви його добровільної згоди на співробітництво, на достовірність інформації, отриманої раніше, можливість перевірити відомості, які повідомив конфідент. Зацікавленість у кінцевому результаті справи особи, яка володіє інформацією про злочин, створює перешкоди для встановлення істини, неодиничними є випадки мимовільної помилки таких осіб щодо обставин справи внаслідок обмежених можливостей сприйняття, запам'ятовування і відтворення фактів.

Часто при розкритті тяжких злочинів, організованої злочинної діяльності оперативна інформація, отримана від конфідентів, має вирішальне значення для прийняття рішень про наступні оперативно-розшукові заходи та процесуальні дії. Зміст такої оперативної інформації при підтвердженні є реальним відбитком події злочину, інших досліджуваних фактів, він не змінюється і при подальшому використанні такої інформації в процесі доказування. Коли інформація конфідента отримує процесуальне оформлення, тобто легалізована, вона одержує і процесуальні джерела і процесуальний регламент її використання, гарантії її достовірності і об'єктивності, що забезпечується процесуальним порядком доказування. Оперативні працівники мають направляти діяльність конфідентів на збір упереджаючої інформації, інформації, яка б давала можливість правоохоронним органам вживати запобіжні заходи стосовно вчинення злочинів та їх тяжких наслідків.

«...Розвідувальну діяльність ведуть поліцейські служби у всьому світі. Мова йде про отримання упереджаючої, превентивної інформації про задумані та підготовлювані злочини з метою їх попередження ще на цих етапах..., отриманні інформації, яка дозволяє розкрити вже вчинені злочини, в найкоротші терміни знешкодити злочинців. Отримати такі дані можливо тільки в середовищі самих злочинців чи їх оточення. З цією метою оперативним працівникам доводиться здійснювати непрості оперативні комбінації..., проникати в злочинне середовище, (природно під прикриттям «легенди»), використовувати існуючи технічні засоби. Все це для того, щоб зірвати злочинні замисли, не дати реалізувати небезпечні плани. В такий розвідувальній діяльності використовується і добровільна допомога громадян конфіденційного характеру. Останнє обумовлено природнім бажанням захистити джерела інформації від помсти злочинців».[72] [73]

Використання інформації, отриманої внаслідок конфіденційного співробітництва, як і сама робота з конфідентами відзначається великою

складністю і вимагає від працівників оперативних підрозділів необхідних знань в цій сфері і належного практичного досвіду. У зв'язку з цим оперативним працівникам для роботи з особами, залученими до конфіденційного співробітництва, надається спеціальний дозвіл вищим оперативним начальником.

Негласне співробітництво в Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» визначено як конфіденційне на умовах добровільності. На практиці конфіденційне співробітництво називається агентурною роботою, а конфіденти -агентами. Г. Водолеєв відзначає, що «за різних часів і в різних країнах агентом, траплялося, називали і діючих співробітників поліції чи спецслужб. Але найчастіше цим терміном у нормативних документах зветься особа, яка негласно співробітничає з оперативною службою на договірній (письмовій) основі, не обов'язково на платній».1

Категорію інформаторів-агентів слід відрізняти від секретних співробітників, що є штатними працівниками міліції чи поліції, але працюють в цивільних організаціях по одній з можливих професій, гранично законспіровано (про роботу «на стороні» знають лише 1-2 вищі посадові особи, особова справа є недоступною працівникам кадрових служб МВС тощо), з біографією-легендою без вад, що піддається будь-якій перевірці з боку служб безпеки корпорацій, структур оргзлочинності.

Незважаючи на часте, багатозначне вживання терміну «агент» у засобах масової інформації, детективах і кінофільмах, цей інструмент роботи поліції зовсім не є якимсь чарівним, надефективним способом, наявність якого в потрібному місці в потрібний час допомагає вирішувати будь-які оперативні завдання, розкривати будь-які злочини. В жодній професії немає якогось універсального інструменту, а з тим, що є, слід ще вміти поводитися з користю для страви і без шкоди для себе і для самого «інструменту». В агентурній роботі багато психологічного взаємного впливу оперативників і конфідентів, взаємозалежності і скритої конфліктності, вимушеної демонстрації певної поведінки, довіри і недовіри, ефективності і малозначущості, формалізму і бюрократії.

Діапазон ефективності, цінності агентів широкий: від непотрібного обтяжливого баласту до таких, перед якими міністр внутрішніх справ зніме капелюха і низько вклониться. І якщо перших із згаданих категорій агентів можна знайти скільки завгодно і задешево, то останній варіант-велика рідкість, його можна порівняти із знахідкою метеорита, що впав неподалік.

Весь процес роботи з агентурою містить багато елементів гри, рясніє курйозами, нісенітницями, неабиякою кількістю безглуздя, що виникають через характер його учасників. Найбільш загальним, типовим елементом є, наприклад, обов'язкова присутність значної частки недовіри один до одного: агент боїться повідомляти оперативникові все, тому що деякі деталі інформації або невдала реакція міліції на події вкажуть злочинцям на того, хто їх видав. Існують і інші причини втаювати частину інформації від співробітника:

бажання щось залишити з інформації на наступну зустріч, поторгуватись з оперпрацівником, протягнути час до реалізації інформації. Співробітник теж ніколи не посвячує повністю агента в свої плани через безліч причин, у тому числі і через побоювання, що агент працює і на опонентів, унаслідок природної балакучості або в нетверезому стані може проговоритися не в тому місці і не в тій компанії або за своєю ініціативою вирішить щиро допомагати, але все тільки зіпсує. У свою чергу, часто-густо оперативник не все, про що дізнається від агента, занесе в агентурну записку: і тому, що не всі особи, що мають доступ до цих документів, користуються його довірою, і тому, що всілякі перевіряючі з начальників не оминуть нагоди повчити підлеглого, вказавши на недоробки у вигляді неповноти перевірки матеріалів, невчасності передачі важливої інформації колегам з інших служб тощо. Оперативник іноді боїться повідомляти «гарячу» інформацію про об'єкт розробки і тому, що знає про серйозні дружні, ділові стосунки останнього в середовищі співробітників МВС чи інших правоохоронних органів або спецслужб. Не варто зайвий раз бути відвертим і тому, що в середовищі «колег» чужа таємниця-розмінна «валюта» для здобуття для себе необхідних відомостей від інших оперативників чи їх керівників.

З цих самих підстав оперативний співробітник може не сповна довіряти і своєму безпосередньому начальникові, а той, у свою чергу, підозрює свого підлеглого в прихованні відомостей чи в їх деякому спотворенні.

Елементи недовіри присутні у відносинах між керівниками оперативних підрозділів і керівниками служб: підлеглий напевно знає, що його начальник майже гарантовано використовує «гарячі» оперативні відомості, аби зміцнити свою значущість в очах потрібних йому великих керівників, політиків або ділків, а тому повинен будувати повідомлення так, щоб реакція посвячених була б на користь оперативної комбінації або хоча б не на шкоду їй. У свою чергу, великий начальник розуміє, що в доповіді підлеглий дуже обережний у виборі порцій агентурних відомостей, що повідомляються. Публічне ж визнання об'єктивності отриманих відомостей на додаток дозволяє не ухвалювати ризикованих рішень, особливо в ситуаціях, коли йдеться про великих керівників якими стоять могутні сили. І чим актуальнішою, «гарячішою» буде отримана від агента інформація, тим більше сум'яття виникає в усьому ланцюжку її проходження вгору-до точки остаточного згасання, або сильних реакцій цілих структур на якому-небудь з рівнів ієрархії.

Ще одним вельми популярним елементом агентурної роботи може бути представлення у вигляді цінного агентурного донесення інформації, отриманої випадково: з розмови в трамваї, в лазні, нетверезій ресторанній компанії за сусіднім столиком, від дружини тощо.

Якщо виказати дійсне джерело - ціна інформації в очах начальства різко знизиться, попливе лавровий вінок цінного агентуриста. А у разі вмілого обігравання інформаційного випадку, та ще з елементами художньої вигадки, все це може бути використано для зміцнення авторитету й оперативника, і його начальника, й оперативного підрозділу, й оперативної служби в цілому в очах високої чиновної і політичної ієрархії.

Ще одним дуже поширеним ігровим елементом агентурної роботи є вміла імітація продуктивного процесу там, до для цього немає жодного матеріалу, що заслуговує на увагу оперативних служб. Мотивація подібної ситуації є досить простою: оперативникові потрібно мати кількість агентів, не нижчу за допустимий мінімум. Наявність серед «своїх» агентів одного-двох продуктивних і так дає граничне навантаження в оперативній роботі. Виключити не корисних агентів-стати перед жорстокою необхідністю залучення нових, що є дуже витратним за часом, суєтним - за паперами і узгодженнями, і зв'язаним з даремними нецікавими витратами зусиль на навчання новознайдених азам роботи. Тому найчастіше вибирають тактику підтримання видимості деякої корисності агентурного баласту. А показники інтенсивності, навантаження агентурної роботи при цьому залишаються в межах норми. Підтримання цієї групи показників оперативної роботи шляхом документальної імітації-нейтральний елемент гри, зовсім нешкідливий і терпимий: шкоди немає, удосконалюється тільки виверткість, уміння прибрехати, прикрасити результати своєї роботи у разі їх практичної відсутності. Є, щоправда, і деяка небезпека у працівників з'являються професійні лінощі, в атмосфері яких нестримно плодяться нероби-імітатори, якщо цей фрагмент гри в агентуру довго їм минається. Іноді агентурний баласт розростається до неприйнятних розмірів, доки чергове покоління нових керівників, прагнучих заявити про себе як про продуктивніших і здібніших, ніж попередники, не «вичищає» цілком обґрунтовано неабияку частку «декоративних» агентів. Правила професійної гри набувають більш спортивного і життєрадісного вигляду, принаймні на деякий період.

Різні поліцейські служби формують свій агентурний апарат з різного за якістю людського матеріалу. Методи їх роботи, характер робочих відносин теж дуже відрізняється. Найбільш продуктивна агентура, наприклад, карного розшуку отримується переважно серед скупників краденого, нелегальних продавців дешевого алкогольного пійла, алкоголіків та скупників вторсировини й металобрухту, сутенерів і повій, яким співробітничати з оперативниками прямий резон: кращого захисту і від держконтролерів, і від рекетирів, і від перспективи опинитися у в'язниці за власні гріхи не знайти. Як-то кажуть, краще «стучати», ніж перестукуватися.

Дуже корисними для карного розшуку бувають бармени, власники кубел, повії. Службі по боротьбі з економічними, посадовими і оргзлочинами слід прагнути отримати джерела інформації серед відомчих, корпоративних бухгалтерів, ревізорів і дрібних підприємців, яких намагається оббирати безліч різноманітного чиновного люду. Цінними агентами є і працівники різних державних інспекцій: санітарної, пожежної, податкової, торгівельної тощо. Там працюють переважно жінки, що мають особливо стійкі моральні імперативи, схильність до порядку й звичку підкорятися нормативним приписам. Усілякі зловживання, яким їм часто до пуття протиставити нічого, підштовхують їх інформувати співробітників органів внутрішніх справ з надією, що через них буде наведений порядок. Це дійсно реально працюючий, домінуючий мотив співпраці, в якій особистої користі майже ніякої немає.

Цікавими для служби по боротьбі з економічними злочинами, є працівники інформаційних центрів банків і корпорацій. Ця категорія дуже цікавить і корпоративні розвідки конкурентів, які, на відміну від міліції, мають для створення тут мотивації на співпрацю вражаючі фінансові кошти, а тому і набагато краще інформовані про різноманітні фінансові злочини в багатьох бізнес- корпораціях і часто обачливо діляться своєю обізнаністю з міліцейськими структурами, щоб використовувати їх як інструмент придушення конкурентів. Вони нічого не мають проти того, щоб оперативні співробітники оформляли їхні інформаційні «подарунки» як повідомлення власних агентів, — так докопатися до дійсного джерела набагато важче. Самій же міліцейській службі глибоко байдуже, на яких «об'єктах обслуговування» формуються її робочі показники, — аби їх вистачало для позитивної оцінки роботи структури в звітному періоді.

Цінними як агенти або просто як довірчі джерела інформації для міліцейських структур є люди з організованої злочинності серед якої публіка набагато разів серйозніша, професійно підготовленіша. Якість роботи тут має бути високою тому, що у разі «засвічення» агента-ставкою розплати може бути його життя. Звісно, поліції світу завжди мають досить повну інформацію про структуру, чисельність організованих злочинних груп і співтовариств, їх лідерів, протиборство серед них. Але щоб довести мафіозі до розвінчання в конкретних злочинах, тим більше - взяти їх на місці злочину, цього замало. Без своєчасної, надійної інформації зсередини поліції рідко вдається зробити щось вражаюче.

Велика трудність полягає і в тому, що ефективний агент у середовищі оргзлочинності сам завжди є повноцінним учасником тяжких злочинів і, коли що станеться, без-переч піде «по етапу» разом з «колегами» на повний строк. Ось і крутиться оперативник, аби врятувати свого агента від затримання й арешту під час операції, що розробляється з його ж допомогою. Та так переконливо, щоб потім свої його не запідозрили. Тут потрібні і розум, і професійна вправність, і режисура не гірша за ту, що проявляють імениті майстри кіно і театру. Насправді саме тут і має місце агентурна робота за всіма її класичними канонами, які практично не зазнали особливих змін з часів Вавілона й Ассірії. На такому рівні працюють хіба що тільки «нелегали» - співробітники військових розвідок за кордоном, причому лише в країнах, де контррозвідка працює за класичними технологіями НКВС, ГРУ, ФБР, гестапо. І та обставина, що всі нині відомі види організованої злочинності - мафія, злодії в законі, якудза, тріади - є цілком здоровими, процвітають без будь-яких ознак щонайменшої деградації і набули вже транснаціонального характеру, свідчать тільки про одне: успіхи національних поліцій навіть за участі Інтерполу є досить скромними, ст. 272 КПК України не випадково передбачає можливість участі у виконанні спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Під час досудового розслідування тяжких або особливо тяжких злочинів можуть бути отримані відомості, речі і документи, які мають значення для досудового розслідування, особою, яка відповідно до закону виконує спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації, або є учасником зазначеної групи чи організації, який на конфіденційній основі співпрацює з органами досудового розслідування.

Виконання зазначеними особами такого спеціального завдання, як негласна слідча (розшукова) дія, здійснюється на підставі постанови слідчого, погодженої з керівником органу досудового розслідування, або постанови прокурора із збереженням у таємниці достовірних відомостей про особу.

У постанові, крім відомостей, передбачених статтею 251 КПК України, зазначається:

1) обґрунтування меж спеціального завдання;

2) використання спеціальних несправжніх (імітаційних) засобів.

Виконання спеціального завдання не може перевищувати шість місяців, а в

разі необхідності строк його виконання продовжується слідчим за погодженням з керівником органу досудового розслідування або прокурором на строк, який не перевищує строку досудового розслідування.

Ст. 275 Кримінального процесуального кодексу України дозволяє слідчому під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій мати право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слідчих (розшукових) дій у випадках, передбачених КПК України.

Забороняється залучати до конфіденційного співробітництва під час проведення негласних слідчих дій адвокатів, нотаріусів, медичних працівників, священнослужителів, журналістів, якщо таке співробітництво буде пов'язане з розкриттям конфіденційної інформації професійного характеру.

Особливі труднощі виникають у оперативних підрозділів у разі зіткнення з етнічною злочинністю по будь-яких складах злочинів, тому що в будь-якій країні етнічні общини, на базі яких тільки й існує етнічно організована злочинність - майже наглухо закрита для місцевої поліції (міліції) зона, де неухильно і жорстоко діють лише національні звичаї, неподільно панують неформальні лідери, які нещадно розправляються з будь-яким співвітчизником, що підозріло поводиться. Єдине, в чому поліція може отримати тут допомогу,- це лише стосовно кримінального переслідування чиновників - співвітчизників, які вимагають хабарі, займаються поборами з представників тієї або іншої національної общини. Нажаль, непоодинокі випадки, коли правоохоронці цим теж не нехтують, водночас побіжно допомагаючи тій самій етнічній злочинності, з якою вона намагається боротися. Але, якщо в такому середовищі і щастить знайти агента, то робота з ним вимагає від оперпрацівника особливої майстерності і винахідливості.

У разі невисоких показників у діяльності оперативника (низька розкриваємість тяжких злочинів, замало осіб притягнено до кримінальної відповідальності за хабарі тощо) безпосередні керівники обов'язково починають оперативника ганьбити за слабку роботу з агентурою. І тоді цей напрям роботи оперативного співробітника може стати його кошмаром. Особливо якщо немає схильності і здібностей прихиляти до себе людей, справляти на них враження людини щирої, доброзичливої, надійної, здатної допомогти ї захистити. Якщо не вдається подолати смугу невдач у цьому секторі оперативної роботи - такому працівнику потрібно йти в іншу неоперативну службу.

Звісно, кожний оперативник має власні індивідуальні якості та здібності. Це відбивається на всій роботі, у тому числі й агентурній: у когось чудово йде справа з жінками, комусь вдається сходитися з літніми інтелігентами, комусь -з колишніми кримінальними злочинцями або підлітками з кримінальними схильностями. Але коли на підвідомчій території стається щось особливо неприємне, залучають до участі весь агентурний апарат, усіх оперативних співробітників, що дозволяє відносно повно знати, що відбувається в середовищі різних соціальних груп населення, уловлювати підозрілі зміни ситуації, і це дозволяє локалізувати область інтенсивного оперативного розшуку з гострої проблеми, що виникла. Саме тому інформаційно сильнішою за всіх інших правоохоронців і навіть спецслужб є міліція, її агентурний апарат, не лише численніший, але і соціально різноманітніший, який охоплює в сукупності всі соціальні прошарки і групи, включно із специфічними.

Взагалі ж охочі добровільно співробітничати з оперативними підрозділами не переведуться. Хоча рушійними для різних людей тут є різні мотивації. Як, наприклад, у донорів: одні здають кров, щоб урятувати конкретну людину, інші - щоб узагалі бути корисними людям, треті - аби банально трошки заробити грошей, коли інших можливостей немає.

Як уже згадувалося, велика група людей іде на співпрацю, тому, що їх промисел або поєднується з кримінальним, або є таким (штабу скупки краденого чи утримання кубел). Правда, серйозних злочинців викривати ця категорія не здатна, але її інформація для оперативного підрозділу є корисною, оскільки дає можливість знати обстановку і відповідно реагувати.

Інша ж категорія людей свою готовність співробітничати обґрунтовує потребою обстоювати порядок, законність, справедливість у своєму службовому оточенні чи життєвому просторі, коли власних, особистих ресурсів для цього критично бракує. Багатьох до цього підводить досвід особистих невдач в протистоянні адміністративному свавіллю, різним зловживанням службовим становищем начальників, відвертим масштабним шахрайствам бізнес-груп тощо. Ця категорія людей є невичерпною, як довічно невичерпною в суспільстві є деяка кількість людей із совістю. У мотивації діяльності цієї категорії помічників оперпрацівника практично немає ні користі, ні страху. Для будь-якої спецслужби агент з такою мотивацією - справжня знахідка, особливо якщо він має доступ до важливої інформації чи впливає на ухвалення державно значущих рішень.

Третіх, четвертих до співробітництва з правоохоронними органами штовхають незаслужена образа, бажання помсти або і того краще - бажання підчистити собі кар'єрну стежку. Буває, що співпрацею з оперативним підрозділом людина піднімає свій низький соціальний статус передусім у власних очах. Є небагато і таких, хто обожнює авантюри, ризиковані ігри, а по життю їм цього не вистачає. Тих же, хто схильний до доносів виключно через ницість своєї душі, дуже небагато, і саме таких «помічників» оперативнику потрібно уникати.

Як будь-яка людська діяльність, відповідно до законів людської психіки робота агента потребує і заохочень, і покарань.

Ті, хто допомагає через переконання, сповна задовольняються усними високими оцінками свого внеску в боротьбу із злочинністю, особливо від імені «високого керівництва». Для гідних людей усвідомлення того, що їх внесок с значимим, високо оціненим,- достатня компенсація навіть за вельми важкі і ризиковані акції. Ну а якщо при цьому ще й надали якусь допомогу у вирішенні побутової, життєвої проблеми - кращого і не треба.

Кар'єрний люд задовольняється усуненням суперника, конкурента в боротьбі за чергове підвищення.

Іншому інформаторові вистачає як бажане заохочення півстакана горілки і бутерброда з ковбасою у тяжкі хвилини похмілля. Тим же, хто працює всередині ізольованих зон (на зразок в'язниці), набір продуктів, сигарети, добра кава -царський подарунок. Та ще, мабуть, можливість побачення з жінкою або з чоловіком - залежно від типу колонії. Тим більш, що серед молодих оперативників достатньо справжніх мачо, здатних стимулювати частину своєї агентурної мережі без будь - яких додаткових матеріальних витрат з боку МВС свого оперативного підрозділу. Існує і безліч інших видів заохочень доброї роботи агентів, так само, як і у будь -якому виробничому колективі.

Але все це - з позиції тих, хто керує, використовує агентурний апарат. Існує й інша система «відліку» - з позицій самих агентів: у життєвій боротьбі, яку веде практично кожна людина, вміння використовувати могутність сторонньої каральної структури для вирішення своїх завдань - мистецтво, яким цілком дозволено в душі гордитися, а після найбільш вражаючих епізодів - навіть тріумфувати. Зрозуміти таких можна - поодинці здолати члена злочинної кодли, якогось клану, багатої сім'ї неможливо, а нацькувати танк каральної структури зрідка вдається. І це - часто єдиний засіб, остання можливість людини для отримання моральної сатисфакції.

Розхожа думка, розтиражована поліцейськими серіалами про те, що агент - це головним чином інформатор є однобокою, не відображає функціонального різноманіття агентури. Тут також існує велика різноманітність спеціалізацій агентів: одним краще вдається запускати чутки, що підштовхують об'єкти уваги поліції до активних дій у періоди, коли вони надійно контролюються зовнішнім спостереженням і засобами технічного контролю. Інші можуть дзвонити по ночах «абонентові» і важко і тужливо дихати у трубку, що людину із слабкими нервами легко приводить у нестяму і штовхає до безлічі необдуманих вчинків із серйозними наслідками. Треті - це висококласні карткові шулери, які вирішують завдання здобування коштів для оперативної служби для якої- небудь акції і навіть здатні розорити фігуранта, що цікавить конкретних оперативників. Хтось непогано справляється з установкою підслуховуючої апаратури, хтось добрий як декоративний сутенер. Хтось чудово володіє технікою прихованих надрізів переднього лівого колеса автомобіля, іншому ж особливо вдається організація родинних сварок або шантажу. Агенти вводяться в різні оперативні комбінації, схеми, використовуються для створення різноманітних украй несприятливих ситуацій, що спрямовують дії підопічних поліції в потрібне русло. Як відомо з безлічі фільмів, агенти використовуються і для розробки фігурантів уже в камері слідчого ізолятора або в'язниці. Іноді у дуже жорстокий і брутальний спосіб: останнім часом преса і електронні ЗМІ часто публікують матеріали про побиття, знущання в тюремних камерах, про суїциди.

Таким чином, активне різноманітне використання агентів оперативними службами часто визначається завданнями, що вирішуються, й обставинами, в яких це відбувається, а також досвідом, рівнем творчої уяви, інтелекту й етичної зрілості співробітника оперативного підрозділу та його начальників, якістю й ефективністю прокурорського нагляду, а також рівнем побутової культури переважної частини населення цього суспільства, з якого і рекрутують різноманітні оперативники, походять різноманітні правопорушники і злочинці.

Робота з агентурою - не тільки вічний головний біль оперативників. Самим агентам теж вистачає неприємностей. Перш за все, більшість постійно перебуває в стані хай і звичного, хай і приглушеного, як старий зубний біль, душевного дискомфорту: свою специфічну соціальну функцію доводиться приховувати від усіх, включно з рідними і близькими, які можуть реагувати, не знаючи суті, не розуміючи багатьох реалій життя, традиційно негативно, осуджуючи. Крім того, агентові в безлічі варіантів його служби властивий стан постійної настороженості в будь - якій ситуації: і запам'ятати слід багато й швидко і не видати при цьому своєї особливої уваги до того, що відбувається, оточуючим персонам. Після передачі ж оперативникові «гарячої» інформації агент живе в постійному побоюванні, що по-перше, в оперативних структурах може статися витік відомостей про факт доносительства, по-друге, що за самими діями «органів» фігуранти зрозуміють, що на них донесли, і швидко прорахують того, хто це зробив, з усіма можливими наслідками.

Крім того, рідко в кого з людей, особливо в стані напідпитку, не виникають пекучі спокуси підняти свій престиж в чиїхось очах, розцвітивши свої зв'язки серед оперативників і величезні можливості, які через це виникають, бо для безлічі людей дійсно «язик мій - ворог мій».

Є й інші не дуже приємні боки функціонування людини як агента. Наприклад, якщо залучення до співпраці здійснює оперативний співробітник, до якого майже завжди виникає почуття довіри, симпатії, встановлюються елементи дружніх відносин, то пізніше - чи з переходом «вербувальника» на іншу посаду, в іншу службу, чи з виходом його на пенсію - з агентом починає працювати інший співробітник. Потім третій, четвертий тощо. І всі - люди, що відрізняються один від одного, рідко - такі ж само душевні, як перший керівник. Трапляються і зовсім огидні, з якими агенту зайвий раз бачитися - вже потрясіння. А дітися нікуди. Можна спробувати відмовитися від співробітництва, але це чревато серйозними наслідками для долі чи кар'єри. Можна спробувати ухилятися, сподіваючись, що відмовляться від некорисної людини. Але і в оперативних підрозділах працюють люди, які технікою психологічного тиску володіють сповна, щоб змусити крутитися з пристойною віддачею.

До того ж, окрім імовірності випадкового «засвічення» агента, існує ризик, що через помсту на образу оперативні працівники можуть свідомо підставити агента під удар -«спалити», як це буває із самими співробітниками правоохоронних органів.

Деякі ускладнення в житті агента можуть виникнути і тому, що оточуючим стає відомо, напевно або вони здогадуються, про зв'язки свого товариша по службі з правоохоронцями і відповідно до цього будують з ним стосунки, які вже ніяк не відрізняються ні сердечністю, ні щирістю, ні співчуттям і доброзичливістю, ні довірою. А ось відчуження, холодної настороженості, часто і злорадості, уїдливості - аж занадто. Звісно, нічого небезпечного в цьому немає, але підозрілість, відторгнення, нехороші чутки, що оточують таку людину, сильно знижують її життєвий оптимізм, стан душевного комфорту. Для людей з товстою шкірою і стійкою нервовою системою, все це і байдуже. Але такі зустрічаються рідко. Більшість така атмосфера пригноблює, деформуючи психіку, світосприйняття і світовідчуття.

Процес вербовки агентури, природно, не схожий на традиційні процедури набору кадрів в установах: немає ні оголошень в засобах масової інформації, ні рекламних роликів, ні черг до працівників кадрової служби. Немає тут і приймальних комісій, тестування психологів. Хоча сам процес по-своєму є дуже складним, тривалим, пов'язаним з цілим набором формальних процедур, передбачених відповідними відомчими нормативними інструкціями.

Але і потреби в спеціальних рейдах по учбових колективах для пошуку потрібних людей немає - сама природа оперативної роботи є такою, що оперативному працівнику доводиться постійно інтенсивно спілкуватися з безліччю людей, або епізодично, або багато разів, а то і впродовж тривалого часу. Тут і безперервні заявники з різноманітних приводів, що входять до компетенції правоохоронних органів, тут і спілкування із самими потерпілими, відповідачами, з безліччю свідків, їх знайомими, фахівцями, експертами тощо. Комусь з них оперативник допоміг порадою, вчинком, участю, з кимось спромігся попити каву, пиво. Симпатія та довіра, що виникли, пізніше отримують розвиток з нових приводів службового або неслужбового характеру, закріпляються в систему регулярної взаємодії, підтримки, допомоги. Якщо людина розумна, діловита, обов'язкова, нетерпима до правопорушень, соціально не ангажована, не влаштована, не переобтяжена пристрастями, потребує підтримки й опори - можлива обережна розмова про перетворення товариських стосунків на офіційні, але негласні стосунки. Багато що залежить тут від особистих бажань або небажання, але і від життєвих обставин, що склалися. Саме «некомпенсовані», незадоволені своїм соціальним статусом особи, що не зовсім адаптуються до пануючого соціального стереотипу відносин, є психотипом, найбільшою мірою придатним (і що залучається) для агентурної роботи не лише в органах внутрішніх справ, але і в спецслужбах. Щоправда, незадоволеність і прагнення повніше реалізуватися мають бути присутніми до певної міри. Надлишок, надмірна концентрація цих властивостей у людині роблять її вже малопридатною і для залучення до співробітництва, і як агента: такі люди погано керовані, надмірно ініціативні, понад міру самовиявнені, мають на все свою точку зору тощо. Таких співробітники оперативних служб, як правило, оминають, а якщо епізодично і використовують, то тільки як джерело чуток, простих акцій, бажаних потрібної миті під час проведення якогось комплексу оперативних заходів.

У цілому ж одна із закономірностей тут є такою: людські якості агентів неабиякою мірою відповідають характерним рисам оперативного

співробітника, що залучає їх до співпраці на системній основі «Який піп, — така і парафія». У тих співробітників, які освіченіші, інтелектуальніші, розумніші, і «помічники» ґатунком вищі, кругозором ширші, роботою і результатами масштабніші.

Найзагальніша ситуація, що часто зустрічається у сфері правоохоронних органів, є наступною: кількість й обсяг інформації, що надходить, практично завжди перевищують можливості її використовувати, належно на неї відреагувати. У гармонійніших, «цивілізованіших» суспільствах, де соціальні тертя є найменшими, відносини людей врегульовано культурою співжиття, законослухняність на всіх соціальних поверхах, і співпраця населення з правоохоронними органами завжди буває активнішою, доброзичливішою. І іноді навіть - надмірно. У «контрастніших» соціумах з величезною каральною практикою правоохоронців взаємодія з населенням завмирає, а ставлення до тих, що співробітничають з оперативниками, не лише просто не дружнє - вороже. Саме у таких соціальних умовах проявляється «гуманістична» складова агентурної діяльності: у правоохоронців де вичерпується прилив інформації від населення, у тому числі і через розгалужену агентурну мережу, як правило, масово застосовують биття, тортури й інші катування підозрюваних для отримання «пізнавальних свідчень», тільки підвищуючи тим самим рівень соціальної напруженості.

У гострих ситуаціях, що виникають, агентів нерідко цілеспрямовано вводять у відповідне становище, що теж далеко не завжди дає бажаний результат та закінчується благополучно. Але технологія й відповідна наука і практика існують і постійно працюють. У фільмах і книгах про це - безліч епізодів у найрізноманітніших, часто правдоподібних варіантах. Але якщо противник сам отримав агента серед засланих до нього «козачків» і ніщо в історії взаємодії з таким продуктивним інформатором оперативника не насторожило, справа обов'язково обернеться великим, нищівним для кар'єри конфузом, провалом.

Існують і інші ризики агентурної робити: ресурси великих корпорацій, банків, кримінального бізнесу, що виділяються на власну інформаційну безпеку, такі, що дозволяють їм, не вдаючись до традиційних формальностей правоохоронців, знаходити в їх середовищі потрібну кількість «агентів впливу» потрібної якості - посадових осіб, співробітників, що діють на користь корпорацій, які узяли їх на добре забезпечення. Так би мовити, агентурна робота у зворотній бік. Українські спецслужби і міліцію, зокрема, така практика не оминула.

Все більш досконалі і потужні інформаційні системи, масове впровадження камер спостереження з пам'яттю, створення величезних банків даних різних видів людської діяльності, у тому числі злочинної, системи фейс- контроля в аеропортах і на вокзалах стають джерелами інформації і для органів правопорядку, будучи одночасно й об'єктивними доказами в матеріалах кримінальної справи. Але техніка тільки фіксує події, що вже відбулися, допомагає їх реконструювати. І лише агентурна своєчасна інформація дозволяє дізнатися про серйозні злочинні наміри. Тільки агентурна робота дозволяє встановити всю структуру злочинної організації, злочинної змови ще задовго до кримінального провадження.

То хто ж вони, бійці невидимого фронту із злочинністю, яких залежно від часу, пристрастей і симпатій називали фіскалами, шпигунами, агентами, інформаторами, стукачами, донощиками, «особами» тощо? Покидьки суспільства чи герої? Широко відомою є аксіома: гарний шпигун спричиняє ворогові більше шкоди, ніж ціла армія. А діяльність доброго агента для бандитів може бути не менш небезпечною, ніж сотня озброєних поліцейських. То, може, агент - просто професія така?

Увесь численний контингент агентури, що працює будь на кого: чи то на міліцію, держбезпеку або навіть на розвідку зарубіжних країн, ділиться на чотири основні групи. Перша - агенти «добросовісні», такі, що діють через ідейні міркування, переконані, що вони роблять добру справу. Як правило, це дійсно чесні люди, тому оперативному підрозділу міліції від них мало користі, тому що вони мало знають про кримінальне середовище. Натомість для розвідки вони є надзвичайно цінними. Усі найвидатніші радянські шпигуни: Філбі, Берджесс, Макклін, подружжя Розенберг і багато інших працювали в свій час на КДБ за власною ініціативою, часто безкоштовно, щиро вважаючи, що тим самим вони наближають настання світлого майбутнього для всього людства. Називати їх «стукачами» - це грішити перед їх пам'яттю і власною совістю.

Друга категорія - ті, хто працює на основі матеріальної або іншої особистої зацікавленості. Як відомо з федерального бюджету США, який публікується щороку, на утримання внутрішньої агентури в цій країні конгрес виділяє підрозділам поліції і ФБР 300 мільйонів доларів. Користь від такої агентури є беззаперечною, проте перебуває в прямій залежності від розміру гонорару. За інформацію і ризик треба платити, а за цінну інформацію треба платити багато. У держбюджеті України витрати на агентуру окремим рядком не показані. Вони проходять спеціальною статтею в бюджеті МВС чи інших правоохоронних служб, і з американськими їх порівнювати буде не пристойним.

Близько до цієї категорії примикає наступна: агенти, яких змусили до співпраці компрометуючими матеріалами, погрозою притягнення до кримінальної відповідальності або викриттям перед його дружками якихось неетичних, «небандитських» фактів поведінки. Як правило, співпраця з такою агентурою триагент прагне ухилитися від контактів або обмежується малозначною інформацією. Але для роботи за конкретною справою на короткий час він цілком придатний. Саме агент «Комов», завербований автором в 1961 році на компрматеріалах «здав» банду Світанька, яка вчиняла в Кривому

Розі крадіжки із сейфів промислових підприємств і до складу якої входило 18 чоловік.

Дійсну шпигунську еліту - цвіт негласних співробітників міліції або розвідки - складає четверта категорія: агенти за покликанням, за велінням серця і душі, що займаються цим через любов до мистецтва, заради відчуття ризику, гри, психологічної перемоги над супротивником. Ось до цих слово «зрада» є абсолютно непридатним. Навіть теоретично. Вони не зраджують - вони живуть, грають, переграють, перемагають і починають нову гру. Це авантюристи, яким, по суті, байдуже, на чиєму боці битися. їх приваблює сам процес битви. Цікаво, що ініціатива співпраці найчастіше виходить від них самих, заслуги оперативника у вербуванні є мінімальними.

На початку 90 років XX ст. одна з наукових установ МВС Росії видала для службового користування книгу спогадів агента з п'ятидесятирічним стажем. Він спеціалізувався на роботі із затриманими злочинцями в камерах. Уявіть собі людину, яка добровільно сідає на кілька діб у в'язницю, зазнаючи всіх труднощів ув'язненого, та до того ж перебуваючи під постійною - смертельною! - загрозою викриття. До того ж за вельми скромну зарплату. Кожна історія відставного агента про те, як він витягував із сусіда по камері відомості про вчинений злочин або переконував його з'явитися до слідчого з повинною, читається наче маленький психологічний детектив. Причому діяв він зовсім не методами мешканців сумнозвісних «прес-хат», де покидьки-кримінальні злочинці за наказом таких само покидьків — оперів вибивають з підслідного найнеймовірніші зізнання.

Будучи блискучим психологом від природи, агент у найкоротший термін настільки прихиляв до себе сусіда по камері, що той просто не міг не поділитися з ним обставинами ситуації і не порадитися як себе вести.

Інший знаменитий агент Московського карного розшуку у віці вісімдесяти двох (!) років продовжував з юнацьким задоволенням брати участь в оперативних комбінаціях, блискуче обкручуючи круг пальця закоренілих бандитів, яким він називався залежно від ситуації то заїжджим «бари-гою» з Одеси, то тим, хто емігрує до Ізраїлю, то багатим і авторитетним збирачем антикваріату, щоразу його лицедійство мало приголомшуючий успіх. Урки радісно тягнули йому награбоване - тут їх і брали на місці злочину співробітники кримінального розшуку.

Але найкращими партнерами є все ж таки ті, хто не входить в жодну з перерахованих категорій. Це - агенти, які підтримують стосунки з оперативником виключно через особисту прихильність до нього. Як не дивно, подібне трапляється зовсім не так вже й рідко. Між оперативником і його таємним помічником виникають цілком дружні стосунки, питання «морально чи ні?» для агента відпадає само - ну чому ж не допомогти другові? І він допомагає дуже ефективно. Щоправда, досягти такого контакту з агентом здатен лише досвідчений, по - справжньому талановитий сищик, які зустрічаються не часто. Коли ж сищик залишає свою роботу, його особистий агент, як правило, також припиняє будь-які контакти з оперативним підрозділом. Автор з приємністю згадує, а при нагоді і зустрічається з колишнім своїм платним агентом «Дубравою», який допоміг в розкритті десятків тяжких злочинів, а після переведення автора на роботу в інше місто із Дніпропетровська, припинив зв'язки з оперативним підрозділом і порвав стосунки з кримінальним світом. Нині бувший агент «Дубрава» доктор психологічних наук, професор.

Численні кампанії чисток, реорганізацій, жебрацький стан міліції завдав величезних збитків ядру агентуристів -професіоналів, що покинули з різних причин її лави. Молодь, що приходить їм на зміну, заповнити втрату не в змозі. Не вистачає ні службового, ні - що надзвичайно важливо! -життєвого досвіду.

«Золотий» час для оперативника - агентуриста починається років з тридцяти, при тому, що через безперервну руйнівну «текучку» середній стаж роботи співробітників в органах міліції становить три-чотири роки. В інформаційному просторі органів внутрішніх справ утворилися величезні прогалини. Навіть агентам, що працюють за постійну зарплату, зовсім не подобається, якщо їх зв'язкові - оперативники міняються щомісяця. На жаль, заяви окремих керівників МВС про те, що діяльність злочинних угрупувань перебуває під цілковитим контролем міліції (хоча б інформаційним), істині далеко не відповідають. Надзвичайно низька розкриваність вбивств на замовлення, актів кримінального терору, непоінформованість про між групові розборки - головні докази того, що ситуацією, саме в інформаційному плані, міліція повністю не володіє, що не можна сказати про самі злочинні угруповання. Залучаючи на службу колишніх співробітників міліції і продажних співробітників серед працюючих, бандити цілком успішно використовують методи оперативно - розшукової діяльності, частенько випереджаючи органи в їх роботі. Не раз і не два довго і ретельно підготовлювані оперативними підрозділами операції по затриманню злочинних авторитетів і розгрому банд провалювалися через зраду у власних лавах. Інформованості українських організованих злочинних угрупувань інколи можна позаздрити.

Звісно ж, розмір оплати послуг бандитських інформаторів не йде в жодне порівняння із скромними можливостями МВС у заохоченні своїх помічників. Та й працювати міліціонерові на бандитів значно менш небезпечно й обтяжливо ніж бандитові на міліціонерів, від агента - міліціонера ніхто не вимагатиме інформації за графіком. Йому можуть просто платити, регулярно і досить довго, аби потрібної миті -може, лише раз чи двічі - він повідомив те, що треба. А якщо викривають свої - то не вб'ють же ж, а лише виженуть...

У будь - якій правовій державі агентів повинно бути рівно стільки, щоб забезпечити високу ефективність роботи правоохоронних органів по запобіганню і розкриттю злочинів, тобто захист громадян від злочинців. Зрозуміло, йдеться тільки про правову державу, в якій хибний донос таким і називається і тягне за собою не репресії, а кримінальну відповідальність того, хто доносить.

Як без агентів ловити хоча б розповсюджувачів наркотиків? Не буде ж оперативний працівник ходити по нічних тусовках і кублах, вишукуючи, де палять, де нюхають, а де колються! Повідомляти, де вживають і хто продає, повинні інформатори. А потім настає час опера - ловити. Більш того, що стосується наркотиків - страшного, найнебезпечнішого зла, що реально загрожує майбутньому цілих країн і народів, то іншого способу боротьби з ним, крім агентурного, взагалі не існує. Звучить це, звичайно, жахливо: щоб ефективно боротися з наркоділками, оперативні працівники вимушені - а отже, зобов'язані! - залучати до негласної співпраці не лише наркоманів, а й дрібних торговців наркотиками. Відпускати, прощати отруйника десятка людей заради того, аби врятувати тисячі. Морально чи ні?

Саме з цієї причини публічні дискусії на тему «гідним або не гідним є існування інституту агентури?» навряд чи мають сенс. Може, і не морально, оскільки дія агентури так чи інакше пов'язана із зрадою людини, яка агентові довіряє. Нехай навіть людина ця і злочинець, але зрада - це зрада. А може, і більш ніж морально, оскільки лише подібна «зрада» у величезній кількості випадків здатна врятувати життя безневинних людей - майбутніх жертв бандита. Або ж, принаймні, забезпечити справедливу відплату.

Якщо запитати досвідченого опера, як він ставиться до своїх агентів? До одного - з ретельно приховуваним презирством. Але не тому, що той стукач, а тому, що мерзотник по життю. До іншого - з обережною довірою. До третього - із щирою повагою до його сміливості, розуму, інтуїції. А до четвертого - з огидою, теж, природно, приховуваною (з ним же працювати доводиться!), — саме і лише тому, що той стукач. Таке теж трапляється. Професія в опера така, що з мерзотниками спілкуватися доводиться більше і частіше, ніж з добрими людьми.

У світі майже немає абсолютних істин. Будь - яке знаряддя може бути використане і заради справедливості, і задля зла - усе залежить від того, в чиїх руках воно перебуває. Може трапитися і так, що агент «підставить» дійсно невинну людину - не лише опише її як підступного лиходія, але і підкине їй необхідні докази, на зразок пакетика наркотиків, краденої речі або чогось цього типу. Через користь, через ненависть до жертви, або просто через бажання вислужитися. Бувало й таке. Але і без «допомоги» таких інформаторів державна машина правосуддя, трапляється, дає збої, ухвалюючи несправедливі вироки невинним або звільняючи злочинців. Усе залежить від того, наскільки вона - ця машина - налаштована і досконала. Наскільки професійними і непідкупними є люди, що її використовують. Наскільки ефективним є контроль суспільства за її функціонуванням. Банальний, але беззаперечний аргумент: продажній міліціонер, прокурор або суддя здатні наробити значно більше лиха. У них права, можливості є незрівнянно більшими, ніж у звичайного секретного співробітника. І трапляється таке, до речі, набагато частіше.

Тож дискусії про те чи потрібна агентура є недоречними. Професія інформатора - агента, конфідента, чи як би ще не називався цей вид діяльності є і корисною і потрібною.

8.3.14.

Подготовка к ЕГЭ/ОГЭ
<< | >>
Источник: Бандурка О. М.. Теорія і практика оперативно-розшукової діяльності: монографія / О. М. Бандурка. - Харків : Золота миля,2012. - 620 с.. 2012

Скачать оригинал источника

Еще по теме Використання конфіденційного співробітництва:

  1. 1.3. Структура і особливості загальноєвропейських інституцій
  2. ДИРЕКТИВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ ТА РАДИ 2000/12 від 20 березня 2000 року щодо започаткувавші діяльності кредитних установ та ЇЇ ведення *
  3. ДИРЕКТИВА РАДИ 89/592/ЕЕС від 13 листопада 1989 року щодо узгодження регулювання внутрішніх (інсайдерських) операцій*
  4. Конституція України (28 червня 1996 р.)
  5. Лекція 20 Розшукова діяльність слідчого
  6. 3.1. Використання зарубіжного досвіду в удосконаленні механізму попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  7. Правові основи і гарантій інформаційного забезпечення діяльності недержавних громадських організацій в Україні
  8. Принципи оперативно-розшукової діяльності
  9. ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ
  10. ДОДАТКИ
  11. Слово до читача
  12. 2.2. Поняття та термінологія оперативно-розшукової діяльності
  13. 4.2. Г алузеві принципи оперативно - розшукової діяльності
  14. Відвідання приміщень за згодою власників, збирання відомостей про протиправну діяльність
  15. Негласне виявлення та фіксування слідів тяжкого злочину
  16. Використання конфіденційного співробітництва
  17. Отримання від юридичних та фізичних осіб інформації про злочин
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -