Тема 3. Позови

Виникнення суду. На початку розвитку римського суспільства у Римі не було спеціального органу, який би здійснював захист прав громадян. Потерпілий сам вживав заходів для покарання кривдників, здійснюючи саморозправу.

Яскравий приклад міститься в Законах XII таблиць: злодія, якого піймали на крадіжці, спершу карали нагаєм, а потім уже віддавали на розправу потерпілому.

Та з розвитком правової культури таке становище не могло бути нормою. Поступово держава обмежує можливості саморозправи і допускає лише вчинки, еквівалентні вчинкам порушника. В законах XII таблиць містилася норма: «Якщо хтось завдав членоушкодження і не помириться з потерпілим, то хай йому самому буде завдано те саме».

Згодом встановилась система викупів. Наприклад, той, хто переламає кістку вільній людини, повинен заплатити штраф 300 асів, рабу — 150 асів.

З виникненням суду саморозправу заборонили. Існувала лише самооборона. Дозволялося своїми силами чи за допомогою різних засобів перешкоджати порушенню своїх прав. Але таке дозволялося лише під час порушення. Якщо певні насильницькі дії мали місце вже після неї, то тих, хто на це зважувався, суворо карали.

Суди існували двох видів: публічні (iudicia publica) та приватні (iudicia privata).

Судовий процес існував у двох видах: цивільний та кримінальний.

Особливістю римського цивільного процесу в періоди республіки та принципату був його поділ на дві стадії:

1. Розгляд справи у претора (ius).

2. Розгляд справи в суді (iudicium).

Розгляд справи у претора був підготовчою стадією до розгляду в суді. Тут з’ясовували всі обставини справи, відшукували свідків та встановлювали вимоги сторін.

Якщо ж порушник не визнавав пред’явленого позову, справу передавали до суду, який і вирішував її по суті і зобов’язував порушника відшкодувати шкоду.

Загальні поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси. Легісакційний процес (законний) — це перший судовий процес на підставі Закону. Але не зважаючи на це, легісакційний процес був дуже обтяжений формалізмом. Для того, щоб звернутись до претора, треба було знати спеціальну форму звернення, якщо ця форма порушувалася, то позивач втрачав право на позов і процес припинявся.

Позовні форми звернення до претора зберігалися жрецями (понтифіками) в суворій таємниці і могли бути передані простим людям лише за платню.

Водночас із зверненням до претора, позивач був зобов’язаний доставити до претора і спірну річ. Якщо вона була рухомою, її приносили до суду. Якщо доставити річ до претора було неможливо, приносили її частку (камінь від будинку, шматок землі або вівцю з отари).

Також необхідною формальністю був обов’язок позивача доставити до претора і суду відповідача. Без відповідача суд не починався. Цю доставку позивач повинен був організувати сам. Причому відповідач дуже рідко хотів приходити до суду і часто відбивався від позивача за допомогою рабів або вдавався до інших способів.

До претора можна було звертатися лише у встановлені дні. Звертатися у свята, жалобні дні, під час війни та інших подій, що мали загальнодержавне значення, заборонялося.

На потвердження своєї правоти сторони вносили певний грошовий заклад — сакрамент. Після розгляду справи у претора, він призначав суддю, який і приймав рішення за суттю. Воно було остаточним і оскарженню не підлягало.

Формулярний процес встановився у другій половині періоду республіки. Рим уже став могутньою державою, і зміни в економіці вимагали скасування непотрібних формальностей. Позивача звільняли від необхідності складати позовну заяву за встановленими правилами — це вже був обов’язок претора.

Позивач довільно переказував претору свої вимоги, той заслуховував свідків і самостійно викладав суть позову у записці, що називалася формулою. Звідси і назва процесу. Формулу передавали судді, який вирішував справу. Як бачимо, формулярний процес також складався із двох стадій.

Формула завжди мала форму повеління. Претор формулою призначав суддю і давав йому вказівки, як бути, коли виявляться ті чи ті обставини. Таким чином, формула була не лише формулюванням суті справи, а й інструкцією щодо вирішення спору. Тому, коли претор припускався помилки, її обов’язково повторював і суддя. Як і в легісакційному процесі, у форму- лярному рішення суду було остаточним і перегляду не під- лягало.

Екстраординарний процес. За абсолютної монархії інститут претори починає занепадати — імператори не довіряли виборним преторам. І тому суди почали розглядати справи за одну стадію. Для римлян це було дуже не звично, тому вони назвали новий процес екстраординарним. Якийсь час формулярний і екстраординарний процеси існували паралельно, але згодом останній починає переважати і витісняє попередній. Суди вже не утворюються, а імператори здійснюють судочинство за допомогою своїх адміністративних органів. В Римі і Константинополі — начальник міської поліції, в провінціях — правителі провінцій. Деякі спори імператор розглядав особисто.

Справи розглядали закрито у присутності сторін та надто поважних гостей. У разі неявки позивача, справу припиняли, у разі неявки відповідача — розглядали без нього.

Нововведенням був офіційний виклик до суду, можливість оскаржити рішення та введення державного мита для покриття судових витрат. Проте був обмежений принцип публічності.

Поняття та види позовів. Позов — це звернення до суду за захистом прав. Виходячи з принципів добра і справедливості, претори розробили цілу систему позовів.

Речові та особисті позови. Якщо предметом позову є річ, то це речовий позов (actio in rem). Коли предметом спору є певна дія, право вимоги вчинення якої належить позивачеві, то це особистий позов (actio in personam).

Розрізнялися позови суворого права (actio stricti iuris) та позови доброї совісті (actio bonae fidei). При розгляді позову суворого права суддя керувався лише буквою Закону. При розгляді позову доброї совісті суддя з’ясовував всі обставини справи та те, що хотіли вчинити сторони, і керувався принципом справедливості й гуманності.

Позови за аналогією (actio utilis) — якщо не існувало певного виду позовів, але існували схожі, то застосовувалися ці схожі позови.

Позови з фікцією (actio ficticia) — почали застосовувати з розвитком господарського обороту, коли виникали ситуації, які не регулювалися правом, але цей спір можна було вирішити справедливо. Тоді претор допускав фікцію. Тобто надавав у часникам цих відносин певного статусу, за якого вже можна було вирішити спір.

Штрафні та реіперсикуторні позови (actiones rei persecuto-riae) — позови про поновлення порушеного майнового права. Штрафні позови мали на меті покарати порушника штрафом. Ці два позови могли застосовуватися одночасно, якщо випливали з одного юридичного факту. Так, потерпілий від крадіжки міг подати і позов про повернення втраченого володіння, і позов про стягнення із злодія штрафу.

Особливі засоби преторського захисту. Крім позовного захисту порушених прав в Стародавньому Римі існували і не позовні засоби захисту від правопорушень. Серед них розрізняються: інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісному стані.

Інтердикти — це розпорядження претора, за допомогою яких він забороняв певні дії. Спершу інтердикти виносили щодо конкретних осіб, які порушували чужі права, а потім стали проголошуватись як загальнообов’язкове правило.

Стипуляція — усна обіцянка вчинити певні дії або сплатити певну суму грошей. Таку обіцянку давали претору в урочистій обстановці. Вони були засобом забезпечення виконання вже наявних зобов’язань або попередження можливих негативних наслідків.

Введення у володіння — здійснювалося за розпорядженням претора для забезпечення збереження певного майна або для виконання інших дій.

Поновлення в первісному стані (реституція). В окремих випадках внаслідок здійснення певного юридичного факту могли виникати негативні наслідки, не вигідні або й шкідливі для сторін угоди. Наприклад: проданий будинок, мав приховані недоліки. В та­кому разі виникала необхідність поновити справедливість. Цей обов’язок брав на себе претор. Сторона, яка зазнала збитків від певної дії, зверталася до претора з проханням визнати договір нечинним. Претор міг визнати його недійсним і поновити сторони в становищі, яке існувало до укладення договору (покупець отримує назад свої гроші, а продавець товар). Таке рішення називалося поновленням у первісному стані або реституцією. Реституцію застосовували лише в передбачених випадках: а) неповнолітність однієї з сторін; б) обман, помилка, погроза; в) відсутність однієї з сторін.

Для застосування реституції були потрібні дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування повинен бути не більше одного року після настання юридичного факту, який є підставою для реституції.

Позовна давність. Позовна давність — це строк, протягом якого особа, права якої порушено, мала право звертатися з позовом до суду. Як інститут позовна давність виникла досить пізно і класичне римське право її не знало.

Позовній давності передували законні строки. Вони погашали саме матеріальне право, отже, і право на захист його в суді.

Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1. Законні строки не такі тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — З0 років.

2. Сплив законного строку погашав не тільки можливість захисту права в суді, а й саме право.

3. Законні строки не зупинялися і не переривалися, що було притаманне позовній давності.

Строк позовної давності починався з моменту закінчення дії договору або з моменту порушення позадоговірного права. Якщо термін закінчення договору не встановлено, перебіг позовного строку починався за 7 днів з вимоги кредитора.

Строк позовної давності в Стародавньому Римі міг перериватися та зупинятися. Перерва наставала у разі підтвердження боргу та відміни позову. Тоді строк переривався і перебіг починався спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не брався.

Зупинення тільки на певний проміжок часу перебігу позовної давності могло бути викликане певними обставинами, після усунення яких її термін продовжувався. Час перерви до загального строку позовної давності не включався. Зупинення позовної давності могло мати місце під час військових дій, епідемій тощо.

Семінарське заняття

1. Виникнення суду.

2. Загальні поняття про легісакційний, формулярний та екстра­ординарний процеси.

3. Поняття та види позовів.

4. Особливі засоби преторського захисту.

5. Позовна давність

Термінологічний словник

actio bonae fidei — позов доброї совісті

actio ficticia — позови з фікцією

actio in personam — особистий позов

actio in rem — речовий позов

actio stricti iuris — позов суворого права

actio utilis — позов за аналогією

actiones rei persecutoriae (реіперсикуторні позови) — позови про поновлення порушеного майнового права, штрафні позови, що мали на меті покарати порушника штрафом, та позови, спрямовані на відшкодування збитків і покарання відповідача

actor — позивач

aeris confessio — визнання боргу

evocatio — повістка до суду

extra ordinem — поза встановленим порядком

fictio — фікція

in ius vocatio — виклик до суду

interdictum (інтердикт) — розпорядження претора про заборону пев­них дій

iudex — суддя

iudicia privata — суд у приватних справах

iudicia publica — суд у публічних справах

iudicium — розгляд справи в суді (друга стадія процесу)

ius — розгляд справи у претора (перша стадія процесу)

litis contestatio — засвідчення спору

restitutio (реституція) — поновлення в первісному стані

reus — відповідач

sportulae — судове мито

stipulatio (стипуляція) — усна обіцянка щось зробити або сплатити певну суму грошей

udicatum — судове рішення

введення у володіння — заходи, що забезпечують збереження певного майна або спрямовані на виконання інших дій.

Завдання для перевірки знань

1. Саморозправа та самооборона: порівняльна характеристика

2. Які види судового процесу існували в Стародавньому Римі?

3. Скільки стадій мав цивільний судовий процес?

4. Які Ви знаєте позасудові способи захисту прав?

5. Відмінність законних строків від строків позовної давності.

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 183—251.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 44—62.

3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М: Юрид. литература, 1972. — С. 42—59.