61. Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення.

Рішення суду повинно відповідати вимогам, встановленим законом. Такими вимогами є: законність (ст. 213 ЦПК); обґрунтованість (ст. 213 ЦПК); дотримання порядку ухвалення (ст. 209 ЦПК); форма (ст.

Законність рішення – це його відповідність нормам матеріального та процесуального закону. Умовами законності є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.

Вимоги законності рішення суду забезпечується також правильним застосуванням приписів цивільного процесуального закону – додержання передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов’язків та правильною реалізацією повноважень.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Інші нормативно-правові акти застосовуються, якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені законом. Якщо правовий акт не відповідає закону України або міжнародному договору, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. Якщо ж закон України не відповідає міжнародному договору, згода на обов’язковість надана Верховною Радою України, то суд застосовує відповідний міжнародний договір. У випадках, встановлених законом, суд може застосовувати норми права інших держав, аналогію закону чи аналогію права (ст. 8 ЦПК).

Обґрунтованість рішення – це його правильність з фактичної сторони. Вимогами обґрунтованості є: повне і всебічне з’ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні; доведеність цих обставин, які суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладеним у рішенні, обставинам справи, які були встановлені у судовому засіданні.

Встановлені судом обставини повинні бути обґрунтовані лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку, за допомогою засобів, встановлених ст. 57 ЦПК, дослідженні, перевірені та оцінені у судовому засіданні. Відхилення доказів повинно бути обґрунтованим, наприклад, у зв’язку із неналежністю чи недопустимість доказів чи засобів доказування.

Рішення суду повинно бути ухваленим у порядку, встановленому цивільним процесуальним законом.

При прийнятті рішення суд повинен вирішити ряд питань, які стосуються як матеріально-правової вимоги, так і подальшого розвитку цивільного процесу у справі. Так, відповідно до ст. 214 ЦПК такими питаннями є:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

При виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення.

Важливою вимогою до судового рішення є його форма. Воно викладається в письмовій формі головуючим або одним з суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь в ухваленні рішення (ст. 209 ЦПК). Не допускається наявність у рішенні суду різноманітних підчисток, зафарбувань чи інших способів коректування тексту. Як правило рішення суду не повинно мати і виправлень, однак якщо вони наявні у тексту, то ці поправки повинні бути застережені перед підписом суддів.

Рішення суду повинно відповідати вимогам щодо змісту, викладеним у ст. 210 ЦПК, а також повинно дати відповідь на усі питання, які вирішувалися судом у нарадчій кімнаті при його ухваленні. Воно має чотириелементну структуру і складатися із вступної, описової, мотивувальної та резолютивну частин.

У вступній частині рішення зазначається: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвища та ініціали судді (суддів – при колегіальному розгляді); прізвища та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог. Метою викладу цієї частини є визначення суб’єктного складу учасників судового засідання та зазначення справи, по якій ухвалюється рішення.

В описовій частині міститься узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом. Тобто, у ній визначається розвиток спору, цивільного процесу по справі, опис доказової бази, яка досліджувалась у судовому засіданні.

В мотивувальній частині вказується: встановлені судом обставин і визначені відповідно до них правовідносин; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. Цією частиною суд обґрунтовує свої висновки аналізуючи юридичну та фактичну сторони справи.

В резолютивній частині вміщується висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновок суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; вказується строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

У ряді зобов’язань, які були предметом судового розгляду та вирішення, встановлено особливості щодо формулювання цієї частини судового рішення. Так, наприклад, суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов’язок чи право стягнення є солідарним (ст. 216 ЦПК). Суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні (ст. 217 ЦПК).

В резолютивній частині рішення суду може зазначатися положення про негайне виконання, яке застосовується у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК. При чому зазначення цієї умови у рішенні може бути обов’язком для суду, а також віднесено на розсуд суду.

У випадку складності справи суд може відкласти складання повного рішення суду на строк не більше ніж п’ять днів з дня закінчення судового розгляду справи, оголосивши вступну та резолютивну частини рішення у тому судовому засіданні, в якому закінчився розгляд справи (ч. 3 ст. 209 ЦПК).

Ухвалене рішення суду проголошується прилюдно, крім справ, які розглядалися у закритому судовому засіданні, що оголошуються лише особам, які беруть у судовому засіданні (ч. 9 ст. 6 ЦПК). Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ст. 218 ЦПК). У разі проголошення неповного судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.