§ 4. Принцип публічності та судового керівництва

Цивільне судочинство є процесуальною формою захисту прав, сво­бод та законних інтересів суб'єктів права. Якщо принципи диспозитив­ності та змагальності цивільного судочинства відбивають головним чином його приватноправову природу, то принцип публічності та судо­вого керівництва — його самоцінність як інституту судової влади, яка Є виключно публічною владою за своїм змістом та функціями.

У теоретичному аспекті публічність цивільного судочинства — це межі втручання держави безпосередньо або через свої інститути у сфе- 7* 195

ру приватних інтересів, у сферу приватного права. Принцип публіч­ності у цивільному судочинстві відбиває заінтересованість держави та суспільства у відповідній організації судочинства для забезпечення рівного доступу сторін до правосуддя і виявляється у процесуальних інститутах, які віддзеркалюють інтереси держави, а також наявність суспільного, а не приватного інтересу. Причому, мова йде власне не про інтереси держави як суб'єкта права, а інтереси держави як зако­нодавчої влади, яка «проводить» певну суспільну політику. В умовах демократичної та* соціально орієнтованої держави це є природним.

Судова влада, правосуддя, судочинство — це публічно-правові інститути, оскільки функціонують як атрибут держави і для загально­го блага, тобто блага кожного і всякого. Держава відповідальна за на­лежну організацію судової влади і здійснення правосуддя перед сус­пільством. Але держава відповідальна і перед приватними особами, оскільки здобутком правової культури стало право на справедливий судовий розгляд, яке має гарантуватися не лише національним, а й міжнародним законодавством.

Оскільки співвідношення приватного та публічного у цивільному судочинстві відбиває конкретно-історичні законодавчі підходи, то межі такого співвідношення відтворюють конкретну внутрішню законодавчу політику у цій сфері. І тому початок публічності в історичному аспекті розвитку цивільного процесуального законодавства змінювався.

Отже, виходячи з того, що об'єктом судового захисту є приватний інтерес, приватне матеріальне право, а судочинство спрямоване на розгляд приватноправових спорів і тільки через це має приватнопра­вову природу, публічність не може бути всеохоплюючою та безмежною. Теоретично публічність цивільного судочинства допустима тією мірою, якою вона не суперечить приватноправовій природі цивільно-правового спору та інтересам сторін. Лише у цих межах уявляється можливим говорити про певну допустимість публічності та гармонізацію, під-

Див.: Комаров, В. В. Проблемы науки гражданского процессуального права [Текст] / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова ; под ред. проф. В. В. Комарова. - Харьков : Право, 2002. - С. 86-94.

тримку балансу між публічними інтересами держави, суспільства та інтересами приватних осіб. Тому заінтересованість держави має від­биватися у завданнях та цілях судочинства. Через такий опосередко­ваний механізм здійснення судочинства мають досягатися публічні інтереси держави в організації цивільного судочинства.

Оскільки об'єктом судового захисту виступає приватне право, при­ватний інтерес, а предметом судової діяльності — спір про право, публічні інтереси не входять до складу об'єкта цивільного процесу чи предмета спору про право. Тому очевидним є те, що предметом судо­вого захисту у цивільному процесі не можуть бути публічні чи громад­ські інтереси, але можна і потрібно з точки зору вимог правової та соціальної держави говорити про наявні реальні публічні інтереси держави та суспільства у здійсненні правосуддя. Публічні інтереси, таким чином, це інтереси держави та суспільства, які мають конкретно- історичну обумовленість та нормативне значення.

Щодо сфери регулювання судової влади та правосуддя, а також вираження публічних інтересів у цивільному процесуальному праві, то воно визначається базисними положеннями Конституції України та окремими інститутами цивільного процесуального права. Конституція України, наприклад, встановлює основоположні засади функціонуван­ня правосуддя як публічної інституції, принципи цивільного процесу­ального права, які визначають публічно-правовий вимір цивільного судочинства (наприклад, правила юрисдикції, право на судовий захист, обов'язок держави щодо забезпечення прав та свобод громадян, роз­поділ державної влади та незалежність різних гілок державної влади тощо), які трансформуються в окремих інститутах цивільного проце­суального права.

Не випадково останнім часом активно обговорюється проблема гарантування та захисту громадського інтересу через процесуальні форми цивільного судочинства. Право громадського інтересу — це сукупність процесуальних засобів, що забезпечують доступність су­дового захисту окремих верств населення чи, навпаки, невизначеного кола осіб, виходячи з існуючої соціальної потреби у такому захисті, але за наявності реальної неможливості чи тих чи інших перешкод (віку, фізичного або психічного стану, правового становища, майново­го стану тощо). В умовах сучасного суспільства реальним фактом стає потреба у забезпеченні захисту різних соціальних груп населення, які самі не спроможні здійснити свій захист та представляти свої інтереси в суді (мова перш за все йде про малозабезпечені верстви населення,

які не мають рівних можливостей участі в суді, та соціально малоза- хищених громадян). Такий підхід дозволяє гармонічно поєднати сфе­ру цивільного судочинства через предметну характеристику право­суддя у цивільних справах, розширити, так би мовити, соціалізацію цивільного процесу.

Громадський інтерес як об'єкт судового захисту — це суб'єктивні матеріальні права, свободи або законні інтереси, які одночасно нале­жать кожній особі як члену суспільства. Судовий захист таких прав, свобод та законних інтересів однієї особи автоматично тягне захист та поновлення прав невизначеного кола осіб і суспільства в цілому (пра­во на безпечне для життя та здоров'я довкілля, право на інформацію, права споживачів, права акціонерів тощо).

Виходячи з того, що принцип публічності цивільного судочинства обумовлює існування процесуальних механізмів та засобів захисту права загального інтересу, цей інститут може ефективно існувати як інститут, пронизаний внутрішньою єдністю за умов об'єднання всіх процесуальних засобів процесуальної допомоги (пред'явлення позовів на захист прав інших осіб, пред'явлення позовів на захист прав неви­значеного кола осіб, судові витрати, звільнення від сплати судових витрат тощо).

Право громадського інтересу не набуло системної регламентації у чинному цивільному процесуальному законодавстві. Так, законодав­ство не знає таких процесуальних засобів захисту права громадського інтересу, як групові та похідні позови. Груповий позов є інструментом захисту права великої неперсоніфікованої на момент порушення ци­вільної справи групи осіб без спеціальних повноважень з боку цих осіб. Похідний (непрямий) позов — це позов про захист права акціонерно­го товариства за заявою одного або декількох акціонерів. Він є похід­ним від права власності на акції акціонерного товариства, на захист якого цей позов може бути пред'явлений.

Разом з тим цивільне процесуальне законодавство передбачає ін­ститут захисту прав інших осіб Уповноваженим Верховної Ради Укра­їни з прав людини, прокурором, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими особами з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів (ст. 45 ЦПК). З прийняттям Закону України «Про безоплатну правову допомогу» також з'явилися додаткові можливості зебезпечення гаран­тій щодо рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. Стат­тя 13 цього Закону передбачає безоплатну вторинну правову допомогу у вигляді таких правових послуг: захист від обвинувачення; здійснен­ня представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вто­ринну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; складання доку­ментів процесуального характеру.

Як видно, таке розуміння принципу публічності цивільного судо­чинства дозволяє розглядати цей принцип у двох аспектах — як орга­нізацію і здійснення судочинства з точки зору його завдань та мети, та з точки зору захисту права громадського інтересу як об'єкта судового захисту.

Принцип публічності цивільного судочинства, як скерований на до­сягнення завдань та мети судового процесу, включає в себе також еле­мент судової активності. Відповідно до свого статусу як органу судової влади суд наділений комплексом повноважень. Він є обов'язковим учасником цивільних процесуальних правовідносин, має владні повно­важення, тобто діє публічно. Разом з тим є принципово важливим, що його повноваження визначені законодавчо. Основними з них є ті, що пов'язані із застосуванням матеріального права та вирішенням справи, тобто здійсненням правосуддя. Що стосується повноважень суду як органу судової влади при розгляді справи, то вони обмежуються прин­ципами диспозитивності та змагальності, які відбивають приватнопра­вові аспекти цивільного судочинства. Тобто принцип публічності у процесуальній діяльності суду виявляється тією мірою, якою він не суперечить приватноправовому характеру правового спору, який роз­глядається судом у цивільному процесі.

Ідея активної ролі судді у керівництві цивільним процесом об'єктивно виникла на фоні загальних факторів неефективності ци­вільного процесу: судової тяганини та фактичної процесуальної не­рівноправності сторін, дорожнечі, неефективності та, як наслідок, невизначеності з точки зору досягнення мети судового процесу — справедливого та ефективного розгляду приватних спорів. Як не дивно, однією з причин реформ цивільного судочинства Англії визнавалась надмірна змагальність судочинства, що при веденні справи сторонами, а не судом робило процес непропорційним з точки зору процесуальних можливостей сторін і зрештою дозволяло ігнорувати процесуальні норми, які суд не міг гарантувати'. Тобто за ідеєю принцип судового керівництва має стати реальною гарантією реалізації права на спра­ведливий судовий процес.

Кожний принцип цивільного судочинства має сферу свого регулю­вання. Причому цей принцип не може суперечити принципам диспо­зитивності та змагальності. Це є можливим тією мірою, якою його регламентація враховує приватноправову природу цивільного судочин­ства. Тобто принцип судового керівництва забезпечує певним чином гармонізацію процесуальних цінностей цивільного судочинства з точ­ки зору його публічно-правової та приватноправової природи.

Оскільки судове керівництво більшою мірою стосується, так би мовити, «управління справою», то воно має характер формального керівництва і це означає, що суд за жодних умов не може втручатися в матеріально-правові відносини сторін. Судове керівництво виявля­ється в тому, що суддя скеровує розгляд справи на забезпечення про­порційності використання процесуальних засобів сторонами, що може бути вкрай важливим залежно від складності справ, а також контролює та регулює рух цивільного процесу для досягнення мети судочин­ства— справедливого розгляду і вирішення приватноправових спорів, тобто мова йде про роль суду при визначенні порядку судочинства при розгляді цивільної справи, а не про втручання в матеріальний бік спра­ви, що регламентується принципами диспозитивності та змагальності. Таким чином, формальне судове керівництво урівноважує принципи диспозитивності та змагальності.

1 Варано, В. Некоторые размышления о процессуальном праве, сравнительном праве и подходе «общего стержня» [Текст] / В. Варано // Ежегодник сравнительного правоведения. - 2004. - М.: Норма, 2005. - С. 36.

Не можна не звернути увагу на те, що модернізація цивільного процесуального законодавства в Європі останніми десятиліттями про­йшла, зокрема, під кутом зору впровадження принципу управління справою судом, судового керівництва. Це стосується не лише ФРН, Франції, інших європейських країн, а й Англії, законодавство якої було відверто побудоване на принципі чистої змагальності. Як не парадок­сально, але більшість вчених ФРН, за спостереженнями Г. Г. Давтян, мали думку, що принцип змагальності втратив своє значення і німець­ке судочинство не може здійснюватися без втручання суду, що служить швидкості, ефективності та справедливості судового розгляду. Більше того, на думку окремих вчених, принцип змагальності поступиться місцем принципу кооперативності і тим самим зникне грань між. суд­дівським сприянням та принципом змагальності .