<<
>>

3.1. Здійснення потерпілим процесуальних прав на досудових та судових стадіях провадження справи

Формальна диспозитивність в діяльності потерпілого полягає у свободі здійснення ним тих процесуальних прав, якими його наділяє кримінально- процесуальний закон. Проте сюди не відносяться права, які впливають на рух кримінальної справи: на її порушення, закриття, оскарження рішень, якими закінчується провадження у справі.

Свої процесуальні права особа, якій злочином завдано шкоди, набуває після визнання її потерпілим. Загальні права потерпілого містяться в статті 49 КПК України, решту знаходимо в інших кримінально-процесуальних нормах.

На кожній стадії процесу комплекс прав потерпілого дещо відрізняється, що зумовлюється відповідними завданнями, роллю потерпілого на конкретній стадії. На думку працівників судових та правоохоронних органів, потерпілому, крім передбачених в КПК України, можуть додатково бути надані права: знати про порушену за його заявою кримінальну справу — 85,8%; знати про обвинувачення, яке пред’явлене обвинуваченому, — 61,0%; знати про наявні у справі скарги та подання і подавати на них заперечення — 56,3%; знайомитись з постановою про призначення судової експертизи до її проведення — 49,6%; користуватися безкоштовною допомогою перекладача — 39,7%; отримувати копії найважливіших процесуальних рішень — 16,3% (тут респондентами називались постанови про порушення кримінальної справи, про призначення експертизи, про притягнення особи як обвинуваченого, протоколи допитів свідків, протоколи, огляду, вилучення, або ж всі процесуальні рішення) (Додаток Б).

О.Р. Михайленко та М.В. Джига за суттю призначення поділяють процесуальні права потерпілого на дві умовні групи: ті, що спрямовані на розкриття злочину, в першу чергу на сприяння всебічному, повному і об’єктивному дослідженню обставин справи, і ті, що спрямовані на захист, забезпечення власних інтересів та прагнень[275] [276].

Свої права потерпілий реалізує, звичайно, за своїм бажанням. Нікого не можна примушувати використати свої права. Якщо аналізувати права потерпілого лише з точки зору свободи їх здійснення, то формальна диспозитивність втрачає свій сенс. Кожне право може бути реалізоване за волею його носія, за умови його правоздатності. Свобода набуває сенсу тоді, коли чітко визначені межі її здійснення, коли вона не перетворюється у сваволю, яка порушує права інших. Так само для того, щоб зрозуміти суть диспозитивності, потрібно проаналізувати її межі, умови здійснення прав. Для кожного права у кримінальному процесі передбачаються певні підстави, умови, порядок його здійснення. Потрібно також враховувати визначені в КПК України обов’язки потерпілого.

Найбільш гостро на досудовому слідстві законні інтереси потерпілого зачіпаються під час зупинення кримінальної справи. Зупинення досудового слідства у кримінальній справі було предметом досліджень вчених як в теоретичному, так і практичному плані . В юридичній літературі зупинення досудового розслідування визначається як самостійний інститут кримінального судочинства, який передбачає вимушену тимчасову перерву процесуальної діяльності в кримінальній справі і застосування якого можливе за наявності доказових фактів, що характеризують відповідні підстави та умови зупинення, зазначені в законі[277] [278]. В Російській Федерації було вибрано більш вдалий термін — призупинення слідства, оскільки слідство насправді не припиняється назавжди, а лише тимчасово призупиняється.

Рішення про зупинення слідства за чинним законодавством приймає слідчий, повідомляючи про це прокурора. Діяльність потерпілого у випадку зупинення досудового слідства пов’язана з вираження ним згоди чи незгоди щодо винесеної слідчим постанови. Інтерес потерпілого полягає в тому, щоб досудове слідство не зупинялося безпідставно чи незаконно. Наприклад, у справі про розбійний напад на Г. досудове слідство зупинялось двічі: 22.12.2005 р. (на 10 днів, у зв’язку з невстановленням особи) та 22.02.2006 р. (на 1 місяць, у зв’язку із стаціонарною судово-психіатричною експертизою). Впродовж часу, коли справа була зупинена, потерпілий звертався із заявами про стан розслідування, і за його ініціативою 20.03.2006 р. прокурором було

винесено постанову про скасування постанови слідчого про зупинення

280

досудового слідства .

Право потерпілого на оскарження постанови про зупинення досудового слідства не передбачене в главі 19 КПК України (“Зупинення досудового слідства ), але його можна вивести із загальних норм про оскарження дій слідчого і прокурора (глава 22 КПК України). Вважаємо правильним закріпити право потерпілого на оскарження постанови про зупинення слідства в главі 22 КПК України. Потерпілий може оскаржити прийняте рішення, якщо справу зупинено з підстав невідомого місцезнаходження особи, коли воно насправді є відомим, коли захворювання обвинуваченого, на думку потерпілого, не перешкоджає провадженню у справі або ж взагалі відсутнє (обвинувачений здоровий), коли насправді відома особа, яка вчинила злочин, але слідство зупиняється з підстав її невстановлення.

Пропонується розширити межі диспозитивності розглядуваного інституту, а саме: передбачити можливість зупинення досудового слідства у разі тяжкого

захворювання потерпілого, якщо воно перешкоджає закінченню провадження у

•281 . , ,

справі . Можливість такого зупинення має розглядатись слідчим після

заявлення потерпілим відповідного клопотання. Ініціатива зупинення

провадження у справі на випадок тяжкої хвороби потерпілого може виходити і

від слідчого, оскільки досить часто саме потерпілий виступає головним

джерелом відомостей про вчинене діяння і його відсутність може

перешкоджати подальшому провадженню слідства. Інтерес потерпілого тут

може виявлятись в активній участі на досудовому слідстві з метою реалізації

своїх прав. Вважаємо, що за наявності достатніх умов для прийняття рішення і

бездіяльності слідчого потерпілий (чи його законний представник) повинен

мати право на подання скарги до прокурора чи до суду.

У частині другій статті 283 проекту КПК України передбачено, що провадження у справі може бути зупинено і у тих випадках, які не передбачені в частині першій статті 283 КПК України, якщо закінченню провадження у справі перешкоджають суттєві обставини, усунення яких неможливе слідчим шляхом[279] [280]. Вважаємо, що такою обставиною може бути і тяжка хвороба потерпілого.

На жаль, в КПК України не передбачено врахування позиції потерпілого при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та засудженого. Практика відповідає чинному законодавству і питання про застосування запобіжного заходу вирішується без повідомлення чи участі потерпілого . На нашу думку, диспозитивні засади в цьому інституті варто розширити і передбачити можливість врахування позиції потерпілого. Потерпілий, наприклад, може дати показання про обставини, що характеризують особу підозрюваного чи обвинуваченого, — це, відповідно до ст.

150 КПК України, враховується при обранні запобіжного заходу. Тому можна запропонувати доповнити ст. 148 КПК України частинами третьою та шостою наступного змісту: “3. Якщо питання про застосування запобіжного заходу вирішується в суді, про це завчасно (не пізніш як за 24 години до судового засідання) повідомляється потерпілий. ... 6. Про обрання запобіжного заходу (так само як про відмову у його обранні, зміну чи припинення) особа, яка прийняла відповідне рішення повідомляє потерпілого у триденний строк”. В зв’язку з цим частини третю-четверту ст. 148 КПК України вважати відповідно частинами четвертою-п’ятою.

Значна частина прав потерпілого пов’язана із заявленням, обґрунтуванням та підтриманням цивільного позову. Заявлення цивільного позову — право особи, що зазнала матеріальної шкоди від злочину. Це прояв диспозитивності в діяльності потерпілого у кримінальному судочинстві, оскільки вона має право вибору — заявити цивільний позов чи ні, подати позов у кримінальній справі, заявити його в порядку цивільного судочинства чи відмовитись від відшкодування шкоди взагалі. Про визнання особи цивільним позивачем чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.

Право подати цивільний позов у кримінальній справі має прокурор (стаття 29 КПК України, стаття 33 Закону України “Про прокуратуру”). Прокурор подає самостійно або підтримує вже пред’ явлений потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, завданих злочином, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров’ я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права. В цьому випадку згода потерпілого на подання цивільного позову не потрібна, оскільки захищаються його права у разі неспроможності захистити їх самою особою. Автор схиляється до думки про можливість відкликання дієздатним потерпілим внесеного в його інтересах цивільного позову, відмови від нього, якщо відповідна особа не згодна з такою формою захисту її прав. [281]

Пред’явлення цивільного позову у кримінальному процесі можливе, згідно зі ст.ст. 28, 50 КПК України, лише у разі заподіяння особі матеріальної шкоди . Проте потерпілий повинен мати змогу заявити позов і про відшкодування моральної шкоди, тому ми підтримуємо висловлену пропозицію про доповнення КПК України нормами, які б передбачали також і порядок заявлення вимог про відшкодування моральної шкоди[282] [283]. Ще більш оптимальним було б передбачити можливість заявлення цивільного позову в кримінальній справі на випадок заподіяння злочином усіх видів шкоди, передбачених Цивільним кодексом.

Відсутність прямого закріплення в КПК України можливості відшкодування моральної шкоди призвело до того, що Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 31 березня 1995 року “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” фактично створив нову кримінально-процесуальну норму і передбачив право потерпілого на заявлення цивільного позову про відшкодування моральної шкоди[284]. Звичайно, кримінально-процесуальні відносини повинні регулюватись в першу чергу КПК України та відповідними законами, а роль постанов ПВСУ має залишатись на рівні узагальнення практики та носити рекомендаційний характер.

Відповідно до частини другої статті 50 КПК України, цивільний позивач зобов’язаний на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора і суду пред’являти всі необхідні документи, пов’язані із заявленим позовом. Це розглядається в ракурсі “onus probandi” за аналогією з цивільним судочинством, де цивільний позивач зобов’ язаний довести свої позовні вимоги. З іншого боку, серед обставин, що підлягають доказуванню під час провадження дізнання, досудового слідства і розгляду кримінальної справи, є характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Разом з тим, для потерпілого обов’язку надання доказів не передбачено. Тому тут виникає колізія норм, які регулюють статус потерпілого та цивільного позивача. Обов’язок довести ті обставини, на які посилається сторона (стаття 60 ЦПК), суттєво відрізняється від обов’язку пред’явити всі необхідні документи на вимогу компетентних органів (стаття 50 КПК України). У першому випадку диспозитивність проявляється значно більше і особа сама обирає, яким саме чином вона має довести ті обставини, які обґрунтовують заявлений позов. У другому ж випадку домінує публічність, яка навряд чи є виправданою в доведенні цивільного позову. Коли слідчий, дізнавач, прокурор чи суд потребують доказів стосовно обставин справи, які не стосуються виключно цивільного позову, але мають значення для встановлення предмету доказування, вони мають на те необхідні процесуальні засоби. В доказуванні ж цивільного позову диспозитивність має проявлятись більшою мірою. Потерпілому (цивільному позивачу) має роз’яснюватись, що у разі недоведення обставин цивільного позову у задоволенні позову буде відмовлено.

Загалом, участь потерпілого в доказуванні у кримінальному процесі, виходячи з диспозитивних засад КПК України у цьому питанні, залежить від його власного волевиявлення і не може бути обов’язковою. Проте ця свобода не є абсолютною і обмежується у випадках, коли публічний інтерес всебічного, повного, об’єктивного розгляду справи превалює над приватним. Скажімо, потерпілий зобов’ язаний з’ являтись за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду.

Стаття 66 КПК України також передбачає право слідчого, дізнавача, прокурора, суду вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред’ явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні у справі фактичні дані. Ці вимоги є обов’язковими для всіх, в тому числі і для потерпілого. Фактичні дані можуть встановлювати серед інших обставин також і характер та розмір шкоди, завданої злочином, що впливає на кваліфікацію діяння, призначення покарання. В цій частині публічний інтерес домінує апріорі, і тому такі дані потерпілий зобов’язаний надавати.

Потерпілі є водночас і учасниками кримінального судочинства, що мають власний інтерес, і носіями доказової інформації про злочин. Наявність у них власного інтересу в кримінальній справі є суттєвою ознакою, яка відрізняє від інших носіїв доказової інформації в кримінальній справі — свідків. Якщо на свідків кримінально-процесуальний закон покладає обов’язок повідомити відомі їм обставини, що стосуються справи (це підкріплюється можливістю застосування кримінально-правових санкцій у випадку відмови від дачі показань), то щодо потерпілого проявляється диспозитивність. Відсутність відповідальності потерпілого за відмову від дачі показань, як важливе диспозитивне положення, має бути прямо закріплене в тексті КПК України.

Давання потерпілим показань неоднозначно розцінювалось теорією кримінального процесу. Свого часу була пропозиція закріпити за потерпілим обов’язок давати свідчення у справі. В КПК Російської Федерації відображена саме така точка зору. Стаття 42 КПК РФ передбачила, що потерпілий не вправі давати завідомо неправдиві показання чи відмовлятись від дачі показань. За відмову від дачі показань, за законодавством Російської Федерації, потерпілий несе кримінальну відповідальність.

Вважаємо, що давання показань потерпілого має залишатись його правом. Обґрунтувати це можна наступним. По-перше, статус потерпілого та свідка в кримінальному процесі суттєво відрізняються. Потерпілий в класифікації учасників кримінального процесу знаходиться в групі осіб, які мають та обстоюють у кримінальному процесі власні інтереси, а свідок відноситься до осіб, які сприяють кримінальному процесу і здійсненню правосуддя[285]. Таким чином, презюмується, що свідок не має у справі особистого інтересу, який лежить в межах кримінального судочинства (позапроцесуальні інтереси тут не беруться до уваги). Відсутність інтересу тягне за собою незацікавленість особи у дачі свідчень у кримінальній справі, що компенсується визначеним для свідка законодавчим імперативом дати свідчення під загрозою кримінальної відповідальності. Потерпілий, маючи у справі власний процесуальний інтерес, більш зацікавлений дати свідчення на досудовому слідстві чи в суді.

Другим аргументом є необхідність врахування бажання брати участь у кримінальному провадженні особи, яка постраждала від злочину. Особа, яка зазнала шкоди, спричиненої суспільно-небезпечним діянням, відчуває додаткові незручності, будучи учасником кримінального процесу. Тому для уникнення, чи принаймні зменшення фактору вторинної шкоди від злочину потрібно застосовувати заходи і засоби процесуального примусу у виняткових випадках і розширити перелік випадків, коли враховується бажання потерпілого.

По-третє, відсутність показань потерпілого у кримінальному процесі (за його волею чи з об’єктивних причин) компенсується обов’язком осіб, які здійснюють провадження, розслідувати справу всебічно, повно і об’єктивно, котрий вони повинні виконати за будь-яких умов, в тому числі за рахунок збирання інших доказів у справі.

Необхідність досягнення всебічності, повноти та об’єктивності інформації про злочин ще називають досягненням об’єктивної істини у справі. Це питання є достатньо дискусійним не лише в кримінальному процесі, а й у філософії[286]. Не заглиблюючись окремо в аналіз цього питання в рамках даного дослідження, на нашу думку, все ж нераціонально заперечувати наявність істини у кримінальному процесі та відсутність прагнення її досягнути в діяльності державних органів. Зокрема, в літературі було висловлено тезу, що істину в кримінальному процесі не можна оголошувати недосяжною з точки зору не лише методологічних засад, а й здорового глузду. “Недосяжна істина перестає бути ціллю доказування, тоді такою ціллю стає ймовірність, тобто звичайна підозра. Тому в судово-слідчій практиці має залишатись орієнтир: в ході доказування у кримінальній справі має бути встановлена істина, під якою розуміється достовірне пізнання обставин здійснення злочину, а також їх юридична оцінка з точки зору норм кримінального закону, тобто правильна кваліфікація злочину”[287] [288].

Потерпілий в процесі встановлення істини є носієм визначеної для нього законом процесуальної функції, він має право не бути таким активним, як особи і органи, для яких всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи згідно зі ст. 22 КПК України є обов’язком. П. Прилуцький, наприклад, вказує на відносно пасивну роль потерпілого у процесі встановлення істини у

• 290

кримінальній справі , з чим, вважаємо, можна погодитись лише частково. Навіть будучи очевидцем злочину, носієм доказової інформації про злочин потерпілий не зобов’язаний своїми показаннями сприяти встановленню істини у справі. Активну позицію щодо встановлення істини у справі потерпілий може займати у справах приватного обвинувачення — до цього його стимулює бажання визнати винним іншу особу та відсутність інших суб’єктів обвинувачення у справі.

Свобода поведінки потерпілого обмежується лише щодо обов’язку говорити правду у разі, коли він вирішив давати показання, але в момент вибору варіанта поведінки займає активну позицію, оскільки вибір залежить виключно від нього.

Право потерпілого давати показання має й іншу сторону — він також має право вимагати реалізації свого права. Потерпілого повинні допитати на його прохання незалежно від того, чи був він уже допитаний, вважають О. Михайленко та О. Джига . Така думка заслуговує на підтримку, оскільки це допоможе більш повно з’ ясувати інформацію доказового значення, якою володіє потерпілий, а заодно дозволить зменшити кількість випадків зміни потерпілим своїх показань у суді. Такий допит має проводитись компетентним органом на будь-якій стадії — починаючи від стадії порушення кримінальної справи до стадії виконання вироку і включаючи виключне провадження.

На судовому засіданні потерпілий зобов’язаний бути присутнім, але давати показання — залишається його правом.

Додаткового правового регулювання, на нашу думку, вимагає можливість правового регулювання оголошення показань потерпілого в суді. В КПК України передбачається лише те, що потерпілий допитується за правилами допиту свідків і що його допит проводиться перед допитом свідків. Стаття 306 КПК України регулює випадки оголошення показань тільки свідків і нічого не згадує про показання потерпілого. Це не виключає застосування даного положення до потерпілого. Відповідно до статті 314 КПК України документи, що є доказами у справі, повинні бути оглянуті або оголошені в судовому засіданні. Ці дії можуть провадитися як за ініціативою суду, так і за клопотанням учасників судового розгляду в будь-який момент судового слідства.

У справі про ДТП, в результаті якого було спричинено смерть Ш., потерпілими були визнані Б., Д. та дружина Ш. Допитані на досудовому слідстві потерпілі на судове засідання не з’явились, аргументуючи це по різному: станом здоров’я, відсутністю коштів, складним психологічним

292

станом .

Вважаємо, що показання потерпілого, якщо він виявив бажання їх дати на досудовому слідстві, можуть оголошуватись у наступних випадках:

1) наявність істотних суперечностей між показаннями, які потерпілий дав на суді і тими показаннями, які він дав на досудовому слідстві чи дізнанні (відмінністю даного положення від того, що застосовується до свідка є те, що воно може використовуватись лише у випадку, коли потерпілий виявив бажання дати показання і в суді, і на досудовому слідстві); [289] [290]

2) коли явка потерпілого в судове засідання неможлива з поважних причин, але на досудовому слідстві він дав показання і не заявив про небажання дати показання у судовому засіданні. До поважних причин відсутності потерпілого треба віднести тяжку хворобу, стихійне лихо чи надзвичайну обставину, яка перешкоджає явці до суду, тривале перебування особи за межами України. С.А. Шейфер пропонує також називати поважною причиною виявлений органами розслідування чи судом факт погрози розправою з боку осіб, які добиваються блокування показань, що викривають підсудного ;

3) коли справа розглядається за відсутності потерпілого, щодо якого здійснюються заходи безпеки. В цьому випадку, щоправда, дозвіл на неявку потерпілого дає суд, за наявності письмового підтвердження показань, даних потерпілим раніше. На нашу думку, дозвіл суду необґрунтовано обмежує принцип диспозитивності. Тим більше, що потерпілий міг і не давати показання на досудовому слідстві.

Потерпілий повинен мати право не з’являтись до суду у випадках, коли до нього застосовуються заходи безпеки. Підтверджувати чи не підтверджувати дані ним раніше показання — це теж його право. Тому вважаємо, що якщо потерпілий, до якого застосовуються заходи безпеки, відмовляється з’явитися до суду (письмово про це повідомивши), то мають оголошуватись його показання, дані на досудовому слідстві, якщо вони були.

У зазначених випадках оголошення показань потерпілого може здійснюватись як за клопотанням сторін кримінального процесу, так і самостійно судом. Таким чином, згоди обох сторін процесу — обвинувачення і захисту — не потрібно.

Потерпілий не зобов’язаний брати участь у слідчих діях, але повинен мати право брати активну участь під час їх проведення. Це сприяє захисту його прав та законних інтересів, формуванню більш повної доказової бази, проведенню всебічного, повного, об’єктивного розслідування. [291]

Беручи участь у слідчих діях, потерпілий включається в процес доказування у кримінальному процесі. Доказування є врегульованою нормами кримінального процесу діяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду зі збирання, перевірки і оцінки доказів та їх використання для встановлення обставин, що мають значення у справі і обґрунтування висновків, які з них випливають. У літературі підкреслюється також, що доказування здійснюється за участю і інших суб єктів, крім уже зазначених . Тому правильно буде стверджувати, що потерпілий теж бере участь в доказуванні, але його діяльність носить переважно диспозитивний характер.

Потерпілий повинен мати право брати участь у тих слідчих діях, що здійснюються за його клопотанням, або стосуються його інтересів, або ж які пов’язані з поновленням порушених прав потерпілого.

О.П. Кучинська висловила думку, що слід розширити коло слідчих дій, які виконуються за участю потерпілого. На її думку, потерпілий повинен мати право брати участь у провадженні експертизи у всіх випадках, коли на розгляд експерта поставлено питання, що є дотичними до інтересів потерпілого і мають значення для встановлення фактів, від яких залежить поновлення порушених прав потерпілого та відшкодування заподіяної йому шкоди[292] [293]. Поняття “дотичні питання” може по-різному розцінюватись суб’єктами кримінально-

процесуальної діяльності. Для потерпілого, який прагне досягнення справедливості і відшкодування шкоди, важливе встановлення факту не лише шкоди, а й злочину в цілому. Тому правильним буде висновок про те, що “дотичними” до інтересів потерпілого є практично всі експертизи у кримінальній справі, а звідси випливає необхідність повідомлення його про всі експертизи, що проводяться на досудовому слідстві.

За пропозицією О.П. Кучинської, доцільно прямо передбачити в законі, що потерпілий має право ставити експертові додаткові запитання, заявляти клопотання про призначення експертів із указаних ним осіб, бути присутнім під час провадження експертизи, надавати експертові додаткові дані, давати необхідні пояснення, знайомитися з висновком експерта[294] [295]. Більшість цих пропозицій були враховані в проекті КПК України, за винятком права бути присутнім під час провадження експертизи.

Проект КПК України передбачив, що якщо експертиза призначалася до порушення кримінальної справи, визнання особи учасником кримінального процесу, передбачені КПК права щодо експертизи забезпечуються після набуття особою відповідного процесуального статусу . Проте це положення поширюється лише на підозрюваного, цивільного позивача, цивільного відповідача, обвинуваченого. Потерпілий необґрунтовано позбавлений таких прав, що має бути виправлено.

Потерпілий не зможе вчасно заявити відвід експерту, якщо він завчасно не був попереджений про призначення і проведення експертизи. Заявлення ж відводу вже після проведеної експертизи, при ознайомленні з висновком експерта, наприклад, чи під час судового розгляду викличе необхідність проведення повторної експертизи. У свою чергу, це призведе до ряду негативних наслідків: продовження розгляду кримінальної справи, втрати доказового матеріалу, ризику невідшкодування заподіяної потерпілому шкоди тощо. Потерпілого потрібно вчасно інформувати про призначені експертизи (як ті, що призначаються з його ініціативи, так і ті, що призначаються без його ініціативи, але стосуються інтересів потерпілого) і про експертів, які мають їх проводити.

Якщо щодо обвинуваченого, підозрюваного передбачено пред’явлення матеріалів експертизи (ст. 202 КПК України), то потерпілий може ознайомитися з такими матеріалами лише під час ознайомлення з матеріалами справи. Якщо ж потерпілий відмовився від ознайомлення з матеріалами справи

на досудовому слідстві, то він зможе ознайомитися з ними лише в суді, після

298

того, як туди надійде справа .

Частина четверта статті 56 проекту КПК України передбачає, що “потерпілий у справах приватно-публічного та публічного обвинувачення не вправі перешкоджати виконанню постанов про освідування, одержання зразків для експертного дослідження, поміщення до медичного закладу для проведення експертизи та інших процесуальних рішень, прийнятих у відповідності з цим Кодексом”[296] [297].

Ця норма спрямована на забезпечення досягнення цілей кримінального процесу. Але будь-який обов’язок особи передбачає наявність механізму застосування заходів чи настання певних наслідків негативного характеру, наприклад, застосування державою певних санкцій у випадку невиконання цього обов’язку. В проекті КПК України таких примусових санкцій не передбачено. Втім, навіть їх наявність не допомогла б реалізувати зазначений обов’язок потерпілого. Важко уявити, як потерпілий під примусом надає експериментальні зразки власного почерку, який за умовою має бути довільним. Тому, говорячи про механізм забезпечення обов’язків потерпілого, в даному випадку потрібно говорити про необхідність вибору правильної поведінки особою, яка провадить розслідування. Слідчий, дізнавач, прокурор повинні переконати потерпілого в необхідності вчинення тих чи інших процесуальних дій, що це є в інтересах потерпілого, таке роз’ яснення допоможе досягти задоволення суспільних, державних інтересів і не суперечитиме волевиявленню потерпілого.

Варто також згадати тут пропозицію надати потерпілому можливість запросити при освідуванні як понятих якихось певних осіб[298]. Це мають бути відомі для потерпілого особи, яким він довіряє, але які не входять до переліку осіб, що не можуть бути понятими. Це теж розширить диспозитивні засади в кримінальному процесі.

Потерпілий, згідно зі ст.ст. 49, 66 КПК України, має право подавати докази в кримінальній справі. В Кримінально-процесуальному кодексі України порядок подання доказів потерпілим (як і іншими особами, навіть тими, що є учасниками кримінального судочинства, крім хіба що захисника) не передбачений. Вченими-процесуалістами були виділені такі способи реалізації права подавати докази як власне подання доказів з оформленням процесуальним шляхом та направлення їх в розпорядження слідчого .

У статті 65 КПК України визначено широке коло джерел доказів. Проте зрозуміло, що потерпілий не може подавати такі джерела доказів як висновок експерта, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками за результатами оперативно-розшукових заходів, оскільки їх отримання здійснюється виключно у публічному порядку. Стаття 73 КПК України передбачає право потерпілого давати показання, проте дати він їх може лише у визначеній кримінально-процесуальним законом формі. З усіх доказів потерпілому залишається можливість подавати документи та речові докази.

Відсутність правового регулювання з добровільного надання доказів учасниками кримінального судочинства породило ряд практичних проблем оформлення таких доказів. І.М. Доронін зауважує, що право учасників подавати докази може бути реалізовано шляхом їх “надання в розпорядження” органу дізнання, слідчого або суду[299] [300]. Пропонується регламентувати питання одержання предметів і документів, що безпосередньо надаються слідчому шляхом введення до переліку слідчих дій “одержання предметів і документів” зі складанням відповідного процесуального акта. Проект КПК України передбачає у разі, коли особа володіє предметами чи документами, таку дію як добровільну видачу, що оформлюється відповідним протоколом[301].

Існує пропозиція використати активність потерпілого і надати йому право за дорученням слідчого, особи, що провадить дізнання, чи суду збирати докази у справі[302] [303]. Цю думку Л.Д. Кокорев підтвердив проведеним дослідженням, яке виявило, що потерпілі часто проявляють енергію та ініціативу у збиранні доказів, оскільки вони зацікавлені у повному та швидкому розкритті злочину. Основною проблемою, яка має при цьому бути вирішеною, є навіть не загроза надання необ’єктивної інформації, а необхідність дотримання вимог закону до форми збирання і процесуального закріплення доказів, що має на меті гарантувати можливість перевірки отриманих відомостей та їх достовірність.

Окремі слідчі використовують активність потерпілого навіть у випадках, не передбачених КПК України. Наприклад, у одній зі справ, слідчий, надсилаючи запит до ОБСМЕ, зазначив, щоб видали висновок судово-медичної експертизи для потерпілого .

На завершальній стадії досудового розслідування діяльність потерпілого носить не тільки характер ознайомлення з результатами розслідування, а й контрольний — наскільки повно, на його думку, було проведено розслідування, чи всі необхідні докази зібрано, щоб обґрунтувати тезу про винність обвинуваченого, характер та розмір заподіяної шкоди та інші обставини, які можуть мати значення для потерпілого.

Стаття 217 КПК України, що передбачає право потерпілого на ознайомлення з матеріалами справи, не уточнює, з яким саме обсягом матеріалів може ознайомитись особа. Оскільки цивільний відповідач, відповідно до ч.2 ст. 217 КПК України, знайомиться з матеріалами справи в межах тих матеріалів, що стосуються цивільного позову, можна зробити висновок, що потерпілий має право знайомитись з усіма матеріалами справи.

Водночас, вважається обґрунтованою пропозиція прямо закріпити цей висновок нормативно, як це передбачено для обвинуваченого у статті 218 КПК України.

Про ознайомлення обвинуваченого з матеріалами справи обов’язково складається спеціальний протокол, завдяки чому передбачається досягти мети захисту прав обвинуваченого. У випадку з потерпілим подібний протокол складається лише тоді, коли той виявив бажання ознайомитися з матеріалами справи, для чого потерпілий має подати відповідне клопотання . Дане положення на практиці може призвести до порушення прав потерпілого. Наприклад, можлива проблема дотримання вимог законодавства і забезпечення прав особи, якщо потерпілий не отримав повідомлення слідчого про закінчення досудового слідства або не зміг з’явитися для ознайомлення з матеріалами справи з поважних причин. Потрібно закріпити в нормах КПК України обов’ язок слідчого у таких випадках з’ ясувати причини неявки і вжити заходів до з’ ясування позиції потерпілого щодо реалізації ним права на ознайомлення з матеріалами справи.

Подекуди склалася типова практика, коли потерпілі пишуть заяву про відмову ознайомитися з матеріалами кримінальних справ ще до закінчення досудового слідства (хоч КПК України не передбачає такого порядку). Із закінченням досудового слідства направляють особі повідомлення про закінчення досудового слідства та про те, що з матеріалами справи потерпілі зможуть ознайомитися в суді. Наприклад, у справі за звинуваченням С. у крадіжці трьох перснів (ч.1 ст. 185 КК) потерпіла М. написала заяву про відмову ознайомитися з матеріалами кримінальної справи ще навіть до того, як було винесено постанову про притягнення С. як обвинуваченого[304].

Порушення вимог КПК про обов’язковість пред’явлення матеріалів розслідування для ознайомлення є завжди істотним і справа в будь-якому разі не може бути призначена до судового розгляду. Вважаємо, що навіть обмеження права потерпілого на ознайомлення з матеріалами справи, неповне, [305] лише формальне забезпечення цього права має розцінюватись як зазначене порушення. Зокрема, під час проведення попереднього розгляду кримінальної справи представник потерпілих заявив клопотання про направлення справи на додаткове розслідування. Прокурор і захисник обвинуваченого при цьому висловили думку про достатність підстав для розгляду справи в судовому засіданні. Представник потерпілих аргументував своє клопотання тим, що мали місце грубі порушення вимог ст.ст.217 та 218 КПК України. Для потерпілих без погодження з ними було надано лише 4 години 15 хвилин для ознайомлення з матеріалами справи, клопотання ж потерпілих про складання графіку для ознайомлення зі справою та прохання надання 2-3 днів для ознайомлення були проігноровані. В результаті потерпілі ознайомились лише з одним томом двотомної справи. Суд, врахувавши ці та інші обставини, постановив повернути справу для проведення додаткового розслідування .

Якщо причини неявки потерпілого для ознайомлення з матеріалами не є поважними, провадження справи, на нашу думку, має продовжуватись. Якщо ж, незважаючи на поважні причини неявки потерпілого, його право на ознайомлення з матеріалами справи не було реалізовано, що було виявлено при попередньому розгляді справи судом, то права потерпілого мають бути забезпечені. Суд повинен встановити бажання потерпілого на ознайомлення з матеріалами справи і у разі ствердної відповіді визначити строк для ознайомлення з матеріалами справи. Після використання потерпілим свого права суд повинен встановити наявність чи відсутність клопотань потерпілого відносно доповнення справи новими матеріалами і вирішити їх згідно з чинним законодавством. Потерпілий зможе скоротити час розгляду справи у суді, відмовившись від ознайомлення з матеріалами справи, проте таке рішення повинно бути вільним і відповідати дійсному волевиявленню особи. КПК України варто доповнити нормами, що б закріплювали відповідний правовий механізм. 307 [306]

Потерпілий має отримувати копію обвинувального висновку[307] [308] [309]. Вважаємо це важливою гарантією прав потерпілого і фактором, що сприятиме виконанню завдань кримінального судочинства. Надання потерпілому та його представнику свободи заявляти клопотання для отримання обвинувального висновку чи ні має важливе значення для забезпечення активності потерпілого. Крім цього, запровадження диспозитивності у цій нормі також принесе економію процесуальних ресурсів, якщо потерпілий (чи його представник) не виявить бажання знайомитись з обвинувальним висновком.

Окремої уваги заслуговує реалізація прав потерпілим при протокольній формі досудової підготовки матеріалів, яка має свої особливості, врегульовані главою 35 КПК України.

Питання доцільності існування протокольної форми досудової підготовки

• 310

матеріалів досі залишається дискусійним в кримінально-процесуальній науці . Не вдаючись до глибокого аналізу позицій різних сторін, в контексті досліджуваної теми зауважимо, що при протокольній формі досудової підготовки матеріалів не вирішується питання визнання особи, якій злочином завдано шкоду, потерпілим. Так, у справі за обвинуваченням Б.В.М. у таємному викраденні шляхом вільного доступу через незачинені двері цінностей з дорогоцінних металів в сумі 699,86 грн., які належали Б.Т.С., остання не була визнана потерпілим, в списку осіб, які підлягають виклику до суду, її згадано не було. А на попередньому судовому розгляді Б.Т.С. вже називається потерпілим, хоч питання про її визнання не було вирішено, чим було порушено вимоги ст. 253 КПК України . Незважаючи на те, що питання визнання особи потерпілим можливе на стадії попереднього судового розгляду (ст. 253 КПК України), при протокольній формі досудової підготовки матеріалів доцільно передбачити визнання особи потерпілим ще в момент порушення кримінальної справи прокурором, адже зібраними матеріалами уже відомо обставини злочину, його наслідки, особа правопорушника, отримане пояснення в особи, якій злочином завдано шкоду.

У зв’язку з тим, що при протокольній формі досудової підготовки матеріалів відсутня особа потерпілого, порушуються його права (як і права інших учасників), було навіть висловлено пропозицію відновити в КПК України повне дізнання і скасувати протокольну форму досудового провадження . Вважаємо таку пропозицію наразі занадто радикальною і, враховуючи позитивні аспекти диференціації процесуальної форми, підтримуємо залишення протокольної форми досудової підготовки матеріалів у справах про визначені законом злочини. Разом з тим, окремі недоліки цієї форми можна виправити чи принаймні нейтралізувати за допомогою додаткових правових механізмів.

Пропонуємо захистити права та законні інтереси потерпілої особи (та інших безпосередньо зацікавлених осіб) шляхом розширення засад диспозитивності. На нашу думку, на прокурора, що аналізує зібрані органом дізнання матеріали, потрібно покласти обов’язок з’ясувати думку щодо передачі справи до суду у постраждалого та правопорушника. Якщо хтось із зазначених зацікавлених осіб наполягатиме на проведенні досудового слідства, воно має бути проведене. Як що ж ні — прокурор приймає одне з рішень, передбачених статтею 430 КПК України.

••• • ••• • • •

<< | >>
Источник: Герасимчук Олег Павлович. ДИСПОЗИТИВНІСТЬ У РЕАЛІЗАЦІЇ ПОТЕРПІЛИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.1. Здійснення потерпілим процесуальних прав на досудових та судових стадіях провадження справи:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -