4. Суб'єкти права власності на землю

У земельно-правових відносинах суб'єктами права власності на землю, земельну ділянку чи її частину виступають особи, які можуть бути учасниками не лише земельних, а й цивільних правовідносин, враховуючи, що земельні правовідносини виступа­ють як комплексні земельні і цивільні правовідносини.

Конституція України (ст. 13) встановлює, що суб'єктом права власності на землю є Український народ, який здійснює це право через органи державної влади (державна власність), та органи місцевого самоврядування (комунальна власність). Згідно зі ст. 14 Конституції України право власності на землю в Україні набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Визначення Ук­раїнського народу і держави як суб'єктів права власності на зем­лю, від імені яких виступають органи державної влади, свідчить, що держава не ототожнює їх правовий статус, і підкреслює, що в першому випадку (ст. 13) йдеться про суб'єкт права в розумінні визнання Українського народу як суверена, його верховенства права на всі землі, що охоплюються категорією території держа­ви, а також про те, що суб'єктами права інших форм власності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших дер­жав та особи без громадянства. У другому випадку — у ст. 14 Конституції України та ст. 84 ЗК України держава розгля­дається як суб'єкт права на землю, що належить до державної форми власності, яка за правовим режимом із позиції цивільного і земельного права є рівноправною з приватною формою влас­ності і з власністю на землю юридичних осіб, яка гарантується державою. За таких умов земельні відносини регулюються нор­мами публічного права.

Оскільки згідно зі ст. 13 Конституції України право тери­торіального земельного верховенства Українського народу реа­лізується органами державної влади та органами місцевого са­моврядування, то послідовним буде висновок про те, що суб'єктами права державної власності на землю як об'єкта гос­подарювання виступають держава в цілому (державна влас­ність), територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (комунальна власність).

Виходячи з викладених концептуальних положень про зем­лю, визначених Конституцією України, суб'єктами права влас­ності на землі господарського призначення є:

- громадяни;

- юридичні особи;

- органи місцевого самоврядування та органи державної вла­ди (ст. 2 ЗК України).

Суб'єктами управління землями, що належать до спільної власності територіальних громад населених пунктів, є районні та обласні ради Верховної Ради Автономної Республіки Крим (статті 8,10 ЗК України).

Громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на земельні ділянки за наявності у них цивільної правоздатності. Правоздатність громадянина визнається в Україні однаковою мірою за всіма громадянами України. Вона виникає з дня наро­дження громадянина і триває до кінця його життя. Дієздатність громадянина в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку. У випадках, коли грома­дянин одружується до досягнення 18-річного віку, він набуває повної дієздатності з часу одруження. Для жінок такий вік може настати з 17 років. Особа, яка досягла 14 років, має право подава­ти заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника (ст. 1260 ЦК України).

Юридична особа — це спеціальний абстрактний суб'єкт права власності, земельних, майнових і господарських відносин.

Розроблення поняття юридичної особи як особливого суб'єкта цивільних прав має тривалу історію, починаючи з часів розвитку римського права.

Юридична особа, за визначенням професора Я. М. Шевченко, є певним структурним утворенням, спеціально розрахованим на те, щоб «володіти, користуватися і розпоряджатися майном, вступати в угоди в цивільному обороті і мати своє обличчя у вка­заному обороті». Згідно зі ст. 80 ЦК України «юридичними осо­бами визнаються організації, які створені і зареєстровані у вста­новленому законом порядку, юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді». Таке поняття базується на зовнішніх озна­ках юридичної особи. Воно не дає чіткого уявлення про її внут­рішню структуру і внутрішній зміст. Відомий вчений у галузі римського права професор О.А. Підопригора пише, що резуль­татом тривалого розвитку ідеї юридичної особи стало визнання класичним правом таких ознак цього суб'єкта права:

а) у сфері цивільно-правових відносин корпорації й об'єднан- ня прирівнюються до фізичних осіб;

б) вихід зі складу об'єднання окремих осіб ніякою мірою не впливає на його юридичне становище;

в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів кор- порації, ні її окремих членів. Це відособлена від її членів власність самої корпорації як особливого суб'єкта права;

г) корпорація від свого власного імені має право вступати у будь-які цивільно-правові відносини як з фізичними особами, так і юридичними. Ці відносини здійснюються за допомогою фізичних осіб, уповноважених на це в установленому порядку2.

За статтею 81 ЦК України 2003 р. юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватно­го права та юридичних осіб публічного права. Главою 10 Госпо­дарського кодексу України 2001 р. (далі — ГК України) допус­кається можливість заснування підприємства колективної влас­ності. Згідно зі ст. 93 ГК України підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом. У статті 95 ГК України підкреслено, що виробничий кооператив є юридичною особою і діє на підставі статуту та визначається як добровільне об'єднан­ня громадян.

Слід звернути увагу на те, що ЗК України 1992 р. сільськогос­подарські товариства з обмеженою відповідальністю не визнава­лися суб'єктами права колективної власності на землю. Такий підхід до невизнання інших господарських товариств, крім акціонерних, суб'єктами права колективної власності на землю був непослідовним і нелогічним. На практиці саме така форма господарювання у сільському господарстві України набула по­ширення, і такі господарські товариства як юридичні особи по­винні були набувати земельні ділянки у колективну власність. ЗК України право колективної власності на землю не передба­чене, але воно може формуватися відповідно до господарського законодавства. За таких умов перелічені у ЗК України суб'єкти права власності на землю є юридичними особами, і як такі вони виступають у цивільних і земельних правовідносинах як юри­дичні особи приватного права.

За Законом України «Про селянське (фермерське) господар­ство» в редакції від 22 червня 1993 р. (ст. 5) селянське (фермер­ське) господарство визнавалося юридичною особою і підлягало державній реєстрації1. Законом України «Про фермерське гос­подарство» від 19 червня 2003 р. підтверджено, що фермерське господарство є юридичною особою2.

Особливості правового статусу сільськогосподарського вироб­ничого кооперативу як суб'єкта права на землю полягають у та­кому. Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р. (ст. 22) встановлено, що земля сільськогоспо­дарського виробничого кооперативу складається із земельних ділянок, наданих кооперативу в користування або придбаних ним у власність. Це означає, що сільськогосподарський коопера­тив за встановленими статутом правилами чи на договірних за­садах може бути суб'єктом права власності на земельні ділянки, придбані ним у власність, суб'єктом права землекористування на землі, надані йому у користування членами кооперативу, зок­рема на умовах оренди.

До повноважень Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади України ЗК України 2001 р. (ст. 13) віднесено: розпорядження землями державної власності в межах, визначе­них цим Кодексом; б) реалізація державної політики у галузі ви­користання й охорони земель та вирішення інших питань.

Певними повноваженнями щодо розпорядження й управ­ління державною власністю, зокрема землею, наділені органи державної виконавчої влади. Так, згідно зі ст. 116 Конституції України і ст. 13 ЗК України Кабінет Міністрів України здійснює розпорядження землями державної власності в установлених межах, забезпечує проведення політики у галузі використання та охорони земель, розробляє і здійснює виконання загальнодер­жавних програм виконання та охорони земель; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Виконавчу владу в Автономній Республіці Крим здійснює Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, в областях і райо­нах, містах Києві та Севастополі відповідно до ст. 118 Консти­туції України — здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Зміст повноважень місцевих державних адміністрацій у га­лузі земельних відносин викладені у ст. 17 ЗК України.

До органів державної влади, які здійснюють розпорядження земельними ділянками належать органи приватизації. Відповід­но до ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного май­на» від 19 лютого 1997 р. державну політику у сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у регіонах і містах, органи прива­тизації в Автономній Республіці Крим, що становлять систему державних органів приватизації1. У статті 17і ЗК України в ре­дакції від 18 січня 2008 р. визначені такі повноваження держав­них органів приватизації у галузі земельних відносин: розпоря­дження (крім відчуження земель, на яких розташовані об'єкти, що не підлягають приватизації) землями, на яких розташовані державні, зокрема казенні підприємства, господарські товари­ства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, а також продаж земельних ділянок, на яких розташо­вані об'єкти, які підлягають приватизації.

Широким колом повноважень у галузі земельних відносин наділений центральний орган виконавчої влади з питань земель­них ресурсів (ст. 15 ЗК України). Таким органом є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України), створений згідно з Указом Президента України «Про створення єдиної системи державних органів земельних ресурсів» від 6 січня 1996 р. № 34/96.

У 2007 р. Держкомзем України було реорганізовано в Держав­не агентство земельних ресурсів. Однак 13 лютого 2008 р. Кабінет Міністрів України реорганізував Держземагентство України в Державний комітет України по земельних ресурсах. Нині Держ­комзем України діє на основі Положення, затвердженого поста­новою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 р. № 2242.

Згідно зі ст. 84 ЗК України право державної власності на зем­лю набувається і реалізується державою в особі органів вищої, центральної та місцевих органів виконавчої влади, а також в особі державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають пра­ва власності та права користування земельними ділянками із зе­мель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Поряд з органами державної влади, органами приватизації та державними органами приватизації центральний орган вико­навчої влади з питань земельних ресурсів відповідно до своїх повноважень здійснює продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які ма­ють право на набуття земельних ділянок у власність, а також іноземним державам (ст. 127 ЗК України).

При цьому, продаж громадянам і юридичним особам земель­них ділянок, на яких розташовані об'єкти, що підлягають прива­тизації, продаж зазначеним особам земель сільськогосподарсько­го призначення здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів у порядку, що затверджує Кабінет Міністрів України (ст. 128 ЗК України).