7. Набуття та припинення права власності на землю

Важливе значення для відносин права власності на земельну ділянку, як і для будь-яких інших суб'єктивних цивільних і зе­мельних прав, має застосування відповідних, встановлених нор­мами земельного права способів набуття і припинення права власності на земельну ділянку.

Не вдаючись до детального розгляду таких первісних юридич­них фактів, які мали місце майже в усіх країнах світу, як захоплен­ня незайманих вільних земель, заволодіння ними внаслідок загарб­ницьких війн, перерозподіл кріпосницьких і громадських земель, конфіскація і націоналізація земель, припинення права приватної власності на землю, переведення її на правовий режим постійного користування, зазначимо, щодо проголошення незалежності України всі землі в колишньому СРСР, зокрема і в УРСР, були вик­лючною власністю держави (ст. 11 Конституції УРСР 1978 p.). У статті 12 Конституції УРСР зазначалося, що земля, яку займали колгоспи, надавалася їм у безплатне і безстрокове користування, а згідно зі ст. 13 цієї Конституції у користуванні громадян були ділянки землі, які надавалися їм в установленому законом порядку для ведення підсобного господарства, садівництва та городництва, а також для індивідуального житлового будівництва.

Оскільки всі землі в Україні перебували у державній власно­сті, вважалися спільним надбанням усього радянського народу, тобто народів СРСР, то первісним юридичним фактом, яким ви­знавалося право власності народу України на землю, був Закон УРСР «Про економічну самостійність Української PCP» від З серпня 1990 р. (ст. 4).

Державна, колективна і приватна форми власності на землю в Україні були встановлені Законом України «Про форми влас­ності на землю» від ЗО січня 1992 р. та ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. Зазначені законодавчі акти передбачали юри­дичні підстави первісного виникнення права власності на землю однієї з трьох перелічених форм.

Після проголошення незалежності України і переходу до ринкової і багатоукладної економіки, ліквідації монопольного права державної власності на землю і визнання колективної та приватної форм власності на землю набуття права власності пов'язано із похідними підставами. Такими підставами стали роздержавлення економіки та передача земельних ділянок із державної власності у приватну і колективну власність. Похідні способи набуття права власності на землю пов'язані з переходом права власності на земельні ділянки на підставі акта розпоря­дження земельною ділянкою, який виходить від попереднього власника, тобто від держави, від органів державної влади і дер­жавного управління, уповноважених розпоряджатися землею та управляти усім земельним фондом країни.

Такими актами, як зазначалося вище, були Закони України «Про форми власності на землю», «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.2, ЗК України 1992 р. Постано­вою Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 р. всі землі України з 15 березня 1991 р. оголошувалися об'єктом земельної реформи, її здійснення було покладено на обласні, районні, міські, селищні і сільські ради, а також на Раду Міністрів УРСР.

У подальшому з проведенням земельної реформи до похідних юридичних підстав набуття і припинення права власності на зе­мельні ділянки стали застосовуватися договори купівлі-прода-жу, дарування, міни, акти успадкування тощо.

У науці цивільного і земельного права питання похідних спо­собів набуття і відчуження права власності на земельні ділянки пов'язувалося з юридичними фактами правонаступництва. Так, згідно із ЗК України 1992 р. (ст. 17) передача земельних ділянок у колективну та приватну власність проводилася місцевими рада­ми, на території яких розташовані земельні ділянки. При цьому у колективну власність колективних сільськогосподарських фор­мувань земельні ділянки передавалися за рішенням загальних зборів цих формувань (ст. 5 ЗК України 1992 р.).

Питання правонаступництва тут пов'язувалося з таким юри­дичним фактом, як рішення загальних зборів колективного фор­мування, тобто волевиявлення його членів щодо набуття землі у колективну власність за рахунок державних земель, які їм нале­жали на праві постійного користування.

Правонаступництво членів колективних формувань прояв­ляється у тому, що для кожного з них визначається право на зе­мельну частку (пай), а в разі виходу з колективного формування він набуває право одержати свою частку земельної ділянки в на­турі (на місцевості) в розмірі земельного паю. У порядку право­наступництва громадяни України, які користувалися земельни­ми ділянками, мали право на отримання їх у власність для веден­ня особистого селянського господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садів­ництва, дачного і гаражного будівництва.

Статтею 116 ЗК України визначені такі підстави набуття пра­ва власності на землю:

1) громадяни та юридичні особи набувають право приватної власності на земельну ділянку із земель державної і комуналь­ної власності — на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів прива­тизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначе­них ЗК України. Безоплатне передання земельних ділянок у приватну власність громадян проводиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у кори- стуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації дер- жавних і комунальних сільськогосподарських підприємств та організацій;

в) одержання земельних ділянок безоплатно у приватну власність громадян у межах норм, визначених ЗК України, про­водиться один раз з кожного виду використання.

Безоплатна приватизація земельних ділянок громадянами здійснюється у порядку, встановленому ст. 118 ЗК України.

Підставою набуття права власності на земельну ділянку є на-бувальна давність. Громадяни, які добросовісно, відкрито і без­перервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір такої ділянки встановлюється у межах, визначених ст. 121 ЗК України.

Підставами набуття права приватної власності громадян на земельні ділянки можуть бути договори купівлі-продажу, дару­вання, міни, успадкування, інші цивільно-правові угоди.

При переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод. У разі переходу права влас­ності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за до­говором довічного утримання, право власності на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала поперед­ньому власнику.

Припинення права власності на земельну ділянку чи її части­ну тягне за собою припинення земельних правовідносин. Згідно зі ст. 140 ЗК України право приватної власності на земельну ділянку припиняється у разі:

1) добровільної відмови від права на земельну ділянку;

2) смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необ­хідності та для суспільних потреб;

5) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу креди­тора;

6) конфіскації за рішенням суду;

7) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк, у випадках, ви­значених ЗК України.

Припинення права власності на земельну ділянку у разі доб­ровільної відмови власника землі на користь держави або тери­торіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного ор­гану.

З метою забезпечення дії норм права щодо охорони земель ст. 143 ЗК України передбачає заходи щодо примусового припи­нення прав власника у разі невиконання ним вимог щодо раціонального використання земельної ділянки. Примусове при­пинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому по­рядку у разі: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, за­смічення земель забороненими рослинами, пошкодження і зни­щення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструк­тури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також вико­ристання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю насе­лення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповнова­жених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; конфіскації земельної ділянки; викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних по­треб; примусового звернення стягнень на земельну ділянку зі зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадян­ства у встановлений строк у встановлених ЗК України випадках.

Згідно з ч. 4 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватися у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним

особам. Землі, прийняті у спадщину іноземними громадянами та особами без громадянства (ст. 81 ЗК України), а також іноземни­ми юридичними особами, підлягають відчуженню протягом од­ного року. Якщо до іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та осіб без громадянства переходить право власності на зе­мельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка від­повідно до ст. 22 ЗК України не може перебувати в їхній влас­ності, то у випадку, коли земельні ділянки цими особами протя­гом встановленого строку не відчужені, такі земельні ділянки згідно зі ст. 145 ЗК України підлягають примусовому відчужен­ню за рішенням суду.

ЗК України встановлено, що викуп земельної ділянки для суспільних потреб, перелічених у ст. 146 ЗК України, здійсню­ється за згодою її власника. Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку. Право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, мають органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх пов­новажень.