2. Поняття та зміст права власності на землю

Власність — це економічна категорія, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу матеріальних благ. Іншими словами — це належність у певному суспільстві матеріальних благ (цінностей) певній фізичній чи юридичній особі або ж дер­жаві чи територіальній громаді.

Структура власності розкривається через такі економічні елементи, як володіння, користування і розпорядження.

Володіння — суспільно-економічне ставлення певної особи до наявного у неї майна, панування над ним, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певного майна, як до «свого».

Користування означає виробниче чи особисте споживання за­собів і продуктів виробництва, землі, інших об'єктів природи, ви­користання рухомого чи нерухомого майна для задоволення своїх життєвих потреб. При цьому використання нерухомого майна завжди пов'язане з використанням землі, на якій розта­шована нерухомість.

Для розпорядження характерним буде визначення, вирішен­ня долі майна, землі, інших матеріальних об'єктів, наявність управлінських і розпорядчих аспектів майнових і земельних відносин. Власник вирішує, як вчинити з належними йому май­ном чи земельною ділянкою, як їх набути чи позбутися, яким чи­ном і з якою метою їх використати. За його бажання здійснюється переведення майна, земельної ділянки з одного економічного стану в інший, з однієї категорії в іншу. При цьому власник роз­поряджається своїм майном, земельною ділянкою самостійно, незалежно від волі інших осіб.

Особливістю громадянського суспільства є те, що економічні та інші суспільні відносини між людьми опосередковуються, ре­гулюються правом. Регулюючи відносини власності, право тим самим юридично закріплює можливість і порядок ставлення окремої особи (фізичної чи юридичної) до конкретного майна, конкретних речей, конкретних матеріальних благ, конкретної земельної ділянки. За допомогою правових норм встановлюється зміст правовідносин власності, визначаються права та обов'язки суб'єктів права щодо певних конкретно виражених предметів матеріального світу, конкретної земельної ділянки.

За допомогою цивільно-правових норм встановлюється право власності певної особи, її право володіти, користуватися і розпо­ряджатися певними, конкретно визначеними об'єктами влас­ності. Цивільно-правові норми одночасно встановлюють обов'язок усіх інших осіб не перешкоджати власникові вчиняти правомочності власника щодо майна, яке йому належить на за­конних підставах, утримуватися від посягання на будь-яке май­но, яке їм не належить. Отже, право власності пов'язане з правом на майно певної фізичної чи юридичної особи, держави та тери­торіальної громади як суб'єктів права.

Виходячи з цих позицій, цивілісти в об'єктивному значенні визначають право власності як сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ кон­кретним суб'єктам, зокрема визначають підстави та умови ви­никнення і припинення у них такого права щодо цих благ1.

У сучасних умовах право власності опосередковується не лише нормами цивільного права, хоч для регулювання відносин власності вони є визначальними. Відносини власності більшою чи меншою мірою регулюються нормами різних галузей права. На думку Б. В. Єрофєєва, норми права, якими регулюються відносини власності, можна поділити на три групи.

До першої групи норм він відносить конституційні правила, земельно-правові, цивільно- та адміністративно-правові норми про підстави виникнення і припинення прав на майно і землю.

До другої — земельно-правові і цивільно-правові норми, яки­ми визначаються правомочності власників.

Третя група правил охоплює норми земельного, цивільного, адміністративного і кримінального права щодо захисту відносин власності1.

Погоджуючись із такою класифікацією норм, що стосуються права власності на земельну ділянку як специфічний об'єкт пра­ва власності, треба виділити спеціальну групу правил, що нале­жать до земельного, а в окремих випадках — ще й до екологічно­го права, якими визначаються порядок та умови використання власниками земельних ділянок і землі, розподілу земель на різні категорії і встановлення для них спеціального земельно-право­вого режиму, дотримання екологічних правил. Остання група норм є визначальною для віднесення права власності на землю до інституту українського земельного права.

Наведене свідчить, що сукупність норм, якими регулюються відносини власності, зокрема власності на землю, має комплекс­ний характер. З цих позицій право власності на землю охоп­люється нормами більш загального інституту речового права. Проте в земельному, як і в цивільному, праві відносини власності на землю регулюються не лише за допомогою норм інституту права власності, а й за допомогою норм таких інститутів, як пра­во володіння, право земельного сервітуту тощо2.

Право власності на землю, як і будь-яке інше право, може роз­глядатися в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право влас­ності на землю в об'єктивному розумінні розглядається як ком­плексний правовий інститут, нормами якого регулюється стати­ка земельних правових відносин, як стан належності земельних ділянок певній особі. Комплексний характер цього інституту по­лягає в тому, що відносини земельної власності регулюються нормами як земельного, так і нормами інших галузей права.

Право власності на землю в суб'єктивному розумінні розгля­дається як сукупність правомочностей (прав та обов'язків) суб'єктів цього права щодо володіння, користування і розпоря­дження належними їм земельними ділянками. Це основний зміст права власності.

Отже, право власності на землю — це врегульовані нормами зе­мельного та інших галузей права суспільні відносини щодо воло­діння, користування і розпорядження земельними ділянками, суб'єктами яких є громадяни та юридичні особи України й іноземних держав і особи без громадянства, територіальні громади і держава.

З позицій теорії земельного права можна зробити висновок, що:

1) право власності на земельну ділянку означає сукупність усіх трьох правомочностей: володіння, користування і розпоря­дження земельною ділянкою;

2) право власності на землю може розглядатися як комплекс­ний інститут земельного та інших галузей права; як правовідно-шення; як правомочність власника і як юридичний факт, що має правоутворююче, правозмінююче і правоприпиняюче значення;

3) на обсяг правомочностей власника впливають особливості земельних ділянок, які перебувають у власності, а також особли­вості правового статусу земельних власників та інші обставини1.

Зміст права власності визначений у ст. 319 ЦК України, відповідно до якої власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він має право вчиня­ти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні правові умови здійснення своїх прав. У статті 78 ЗК України зазначено, що право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися зе­мельними ділянками.

Перелічені правомочності виникають у власника одночасно з набуттям права власності. Правомочності власника щодо майна однаково стосуються і права власності на землю. Конкретні пра­вомочності суб'єктів права власності на землю визначаються ЗК України залежно від форм власності на землю, яка є об'єктом права власності, порядку та умов набуття і припинення права власності, використання земельних ділянок і захисту права власності.

Встановлені законодавством про власність і про землю право­мочності власника щодо володіння, користування і розпоря­дження земельною ділянкою розкривають зміст права власності. Правомочності власника щодо належної йому земельної ділянки здійснюються ним особисто, незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Так, відповідно до ст. 4 ЗК України основним завданням земельного законодавства є створення умов для раціонального використання й охорони зе­мель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і гос­подарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю.

Згідно зі ст. 91 ЗК України власник зобов'язаний використо­вувати земельну ділянку відповідно до цільового призначення та умов її надання, дотримуватися правил добросусідства і сервітуту: дозволяти власникам і користувачам земельних діля­нок прохід до доріг загального користування, а також для спо­рудження або ремонту межових знаків та споруд, вживати за­ходів до недопущення можливостей стоку дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів та мінеральних добрив на суміжну земельну ділянку. Він повинен: не порушувати права власників інших земельних ділянок і землекористувачів, зокрема орен­дарів; не чинити перешкод у проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій; не допускати погіршення еко­логічної обстановки на території в результаті своєї господар­ської діяльності тощо.

Зміст права власності на землю розкривається через зміст його структурних елементів: права володіння, користування і розпорядження. На початку цього підрозділу подано економічну характеристику цих елементів. Юридична категорія кожного з них визначається встановленням правовими нормами права реалізації, здійснення всіх елементів власності. Вони розгляда­ються як право володіння, право користування і право розпоря­дження земельною ділянкою.

, Право здійснення кожного з цих окремо взятих елементів може належати також іншим особам — орендарям, наймачам, користувачам та іншим, але за згодою власника — на підставі до­говору оренди земельної ділянки, договору найму нерухомого майна, договору постійного чи тимчасового користування зе­мельною ділянкою. Перелічені й інші особи можуть володіти чи користуватися земельною ділянкою, але вони не мають права розпоряджатися нею в частині відчуження, зміни цільового при­значення, використання всупереч умовам укладеної угоди.