Принципи сімейного права

Принципи сімейного права - це загальні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюється сімейно-правове регулювання су­спільних відносин.

Загальні засади, тобто ті універсальні принципи, які є осно­вою всього сімейного права України, визначаються ст.

Основними принципами сучасного сімейного права є:

1. Державна охорона сім 'ї, материнства, батьківства.

Відповідно до ч.1 ст. 5 СК держава охороняє сім'ю, дитинст­во, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Ці положення визначають зміст державної охорони сім'ї, що гаран­тується на конституційному рівні (ст. 51 Конституції України).

Державна охорона сім'ї забезпечується комплексною систе­мою заходів державної політики щодо сприяння всебічному розви­тку сім'ї, яка є складовою соціальної політики України. Основними принципами державної сімейної політики є: суверенітет і автономія сім'ї у прийнятті рішень щодо свого розвитку; диференційований підхід до надання державою гарантій соціального захисту сім'ї; паритетна рівновага та партнерство між жінками і чоловіками в усіх сферах життя; соціальне партнерство сім'ї та держави; пріори­тетність інтересів кожної дитини незалежно від того, в якій сім'ї вона виховується, та наступність поколінь (Концепція державної та сімейної політики, затверджена Постановою Верховної Ради Укра­їни від 17.09.1999 р., Державна програма підтримки сім'ї на період до 2010 року, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 19.02.2007 р. № 244).

2. Рівність учасників сімейних відносин.

Принцип рівності учасників сімейних відносин базується на положеннях ст. 21 Конституції України та ч. 5, 6 ст. 7 СК України, відповідно до яких учасник сімейних відносин не може мати приві­леїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політич­них, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального по­ходження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки в сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї.

Зауважимо, що рівність прав учасників сімейних відносин не означає їх однаковості. Наприклад, у сімейному праві в деяких ви­падках враховуються біологічні, статеві особливості чоловіка та жінки. Так, чоловік не має деяких прав, які за своєю природою мо­жуть належати тільки жінці і, навпаки, жінка не набуває прав, які належать чоловікові. Наприклад, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності, а також до досягнення дитиною, яка проживає з матір'ю, трьох років (ст. 84 СК).

3. Неприпустимість державного або будь-якого іншого втручання в сімейне життя.

Відповідно до ч. 5 ст. 5, 4 ст. 7, СК регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особис­того життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та не­припустимість свавільного втручання в сімейне життя. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, установлених Конституцією України.

У цьому разі йдеться про адаптацію загальних вимог про забез­печення прав та свобод фізичної особи до регулювання сімейних відно­син, оскільки правила ст. 29 Конституції України, ст. 288, 289 ЦК ма­ють загальне значення, і сімейні відносини не становлять винятку.

4. Пріоритет сімейного виховання.

У ст. 8 Конвенції про права дитини сказано, держави-сторони зобов'язані поважати право дитини на збереження індивідуальнос­ті, включаючи громадянство, ім'я та сімейні зв'язки, як передбача­ється законом, не припускаючи протизаконного втручання. Цей принцип деталізується в нормах СК, що регулюють правовий стан дитини в сім'ї. Норми цього інституту є новими для СК оскільки основою соціальної політики радянської держави було, навпаки, суспільне виховання дітей. Саме суспільство за допомогою різно­манітних заходів виховання мало формувати свідомість дитини. Але такий підхід залишився в минулому.

Зазначений принцип, передбачений ч. 3 ст. 5 СК, полягає в забезпеченні державою пріоритету сімейного виховання дитини, спрямованого на створення умов для зміцнення сім'ї, гармонійного розвитку дитини.

5. Регулювання сімейних відносин за домовленістю (догово­ром) між їх учасниками.

За радянських часів регулювання відносин у сім'ї здійснюва­лося за допомогою прямих імперативних приписів. Вважалося, що договори між членами сім'ї не укладаються. Сьогодні змінилися основні принципи регулювання сімейних відносин, у зв'язку з цим правила, установлені імперативними нормами, поступаються міс­цем диспозитивному регулюванню. Так, відповідно до ч. 2 ст. 7, ст. 9 СК регулювання сімейних відносин можливе за домовленістю (договором) сторін.

З огляду на те, що договір є, насамперед, категорією цивільного права, під час договірного регулювання сімейних відносин мають за­стосовуватися загальні норми ст. 3 ЦК щодо свободи договору, а також глави 52 і 53 ЦК, які визначають поняття договору, порядок його укла­дення, зміни та припинення. При регулюванні сімейних відносин у до­говірному порядку необхідно керуватися принципом свободи договору, який характеризується такими правомочностями: 1) вільне виявлення волі особи на вступ у договірні відносини; 2) свобода визначення змісту договору; 3) право сторін змінювати, розривати або продовжувати чин­ність укладеного ними договору.

6) пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непраце­здатних членів сім 'ї.

Здійснення правового регулювання сімейних відносин відпо­відно до ч. 8 ст. 7 СК має проводитись із максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї, які на­лежать до категорії найбільш соціально вразливих верств населен­ня.

Відповідно до СК повнолітні діти зобов'язані утримувати ба­тьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК); вони мають право звертатися по захист прав та ін­тересів непрацездатних, немічних батьків як їхні законні представ­ники, без спеціальних на те повноважень (ст. 172 СК); той з по­дружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, має право на утримання від іншого з подружжя (ст. 75 СК) тощо.

7. Регулювання сімейних відносин на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад су­спільства.

Законодавче закріплення принципів добросовісності, справе­дливості й розумності є не лише новацією СК, вони передбачені також і у ст. 3 ЦК.

У рішенні Конституційного Суду України у справі за консти­туційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України положень ст. 69 Кримінального кодексу Укра­їни (справа про призначення судом більш м'якого покарання) за­значається: «Справедливість - одна з основних засад права - є ви­рішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права». Тобто справедливість полягає у відповідності норм законодавства можливостям учасни­ків сімейних відносин їх виконувати.

«Добросовісність» означає фактичну чесність суб'єктів у їх­ній поведінці, а «розумність» - усвідомлення правомірності своєї поведінки. При цьому «добросовісність» має розумітися як катего­рія моральна, що відбиває врахування особою інтересів інших уча­сників правовідносин. «Розумність», у свою чергу, є категорією інтелектуальною, яка припускає адекватність оцінки особою доці­льності своїх дій та їх наслідків.

Характерною особливістю сімейних відносин є те, що їх ре­гулювання здійснюється в багатьох випадках не лише нормами права, а й нормами моралі.

8. Добровільність шлюбного союзу чоловіка та жінки (ст. 50 Конституції України, ст. 24 СК).

Вступ до шлюбу та вибір подружжя залежать виключно від волі громадян, при цьому не потрібні наявність згоди з боку інших осіб. Добровільність передбачає вільне волевиявлення чоловіка та жінки, яке майбутні подружжя виражають двічі: при поданні заяви до державного органу реєстрації актів цивільного стану та під час реєстрації шлюбу. Для підтвердження дійсності волевиявлення ре­єстрація шлюбу відбувається у присутності двох сторін, які всту­пають до шлюбу (ст. 34 СК). Порушення волевиявлення під час вступу до шлюбу є підставою для визнання його недійсним.

9. Визнання шлюбу, укладеного тільки в державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Правове регулювання шлюбних відносин здійснюється дер­жавою. Відповідно до чинного законодавства визнається тільки шлюб, який укладено в державному органі реєстрації актів цивіль­ного стану. Релігійний обряд шлюбу (вінчання) та фактичні шлюб­ні відносини відповідно до п. 2 ст. 21 СК, не мають правового зна­чення та не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав і обов’язків подружжя.

4.