ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДСТАВ ВИЗНАЧЕННЯ ПОХОДЖЕННЯ ДИТИНИ. ВИЗНАННЯ БАТЬКІВСТВА ЗА РІШЕННЯМ СУДУ. ОСПОРЮВАННЯ БАТЬКІВСТВА.

Відповідно до статті 49 Цивільного кодексу України актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов’язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків.

Згідно з Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000р. № 52/5(у редакції наказу Мініс­терства юстиції України від 22.11.07р. №-1154/5, далі Правила) реєстрацію народження фізичної особи з одно­часним визначенням її походження та присвоєнням пріз­вища, власного імені та по батькові проводять держав­ні відділи реєстрації актів цивільного стану районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних управлінь юстиції, а також виконавчі ор­гани сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад, про що видається відповідне свідоцтво.

Необхідно зазначити, що реєстрацію народження фі­зичної особи з одночасним визначенням її походження громадян України, які проживають за кордоном, прово­дять дипломатичні представництва і консульські устано­ви України.

Заяву про реєстрацію народження дитини батьки зобов’язані подати невідкладно, але не пізніше одного мі­сяця від дня народження дитини.

Одночасно із заявою про реєстрацію народження пода­ються паспорти або паспортні документи, що посвідчують особи батьків (одного з них).

У пункті 2 глави 1 розділу III вказаних Правил перелі­чені підстави для реєстрації народження, а саме: медичне свідоцтво про народження; медична довідка про перебу­вання дитини під наглядом лікувального закладу, заява двох свідків, присутніх при пологах, у разі народження дитини поза закладом охорони здоров’я; акт, складений відповідними посадовими особами за участю двох свідків і лікаря або фельдшера, у випадку народження дитини на морському, річковому, повітряному судні, у потязі або в іншому транспортному засобі; лікарське свідоцтво про пе- ринатальну смерть, у разі мертвонародження.

Статтею 163 Кодексу про шлюб та сім’ю України пере­дбачалось, що реєстрація народження дитини провадить­ся державним органом реєстрації актів цивільного стану

за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них, а в разі смерті батьків або не­можливості для них з інших причин зареєструвати народ­ження — за заявою родичів, інших осіб або адміністрації лікувального закладу, в якому перебувала мати під час народження дитини.

Якщо батьки дитини не перебувають у шлюбі, то на­родження дитини може бути зареєстроване за місцем про­живання особи, яка визнає себе батьком дитини, якщо із заявою про реєстрацію народження ця особа одночасно подає заяву про визнання батьківства, що визначено пун­ктом 3 глави 1 розділу ІІІ Правил.

При реєстрації народження дитини за місцем прожи­вання батьків чи одного з них, місцем народження дитини в актовому записі про народження, на бажання батьків, може бути зазначено фактичне місце народження дитини.

Державний орган реєстрації актів цивільного стану не вправі відмовити в реєстрації народження, мотивуючи відмову доцільністю провести її в іншому державному ор­гані реєстрації актів цивільного стану.

Окремо слід звернути увагу, що у разі народження ди­тини в експедиції або в іншій віддаленій місцевості, де немає органів реєстрації актів цивільного стану, реєстра­ція провадиться за місцем проживання батьків чи одно­го з них не пізніше одного місяця з дня їх повернення. У цих випадках, на бажання батьків, місцем народження дитини в актовому записі про народження зазначається місце проживання батьків або фактичне місце народжен­ня, якщо воно підтверджене одним із документів, що пос­відчує факт народження, визначених у пункті 2 глави 1 розділу III наведених Правил. Якщо дитина народила­ся під час перебування матері на морському, річковому, повітряному судні, у потязі або в іншому транспортному засобі, то реєстрація народження провадиться за місцем проживання батьків чи одного з них. Місцем народження зазначається місце проживання батьків.

У тих випадках, коли мати, яка не перебуває у шлюбі з батьком дитини, померла або відмовилась узяти дитину з пологового будинку, або місце її проживання невідоме, а батьківство не встановлене, то реєстрація народження ди­тини провадиться за письмовою заявою уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, у якому перебу­вала мати під час народження дитини, або за письмовою заявою уповноваженого представника адміністрації дитя­чого закладу чи особи, яка опікується дитиною. Відомості про матір наводяться на підставі одного із документів, що посвідчує факт народження, визначених у пункті 2 гла­ви 1 розділу III Правил, прізвище дитини і прізвище бать­ка — за прізвищем матері, власне ім’я і по батькові дити­ни та батька — за вказівкою заявника. Про реєстрацію народження такої дитини орган реєстрації актів цивіль­ного стану повинен письмово повідомити орган опіки і піклування, про що зазначається в графі “Для відміток” актового запису про народження.

Визначення походження дітей від батьків має певні особливості при народжені дітей у шлюбі і поза шлюбом.

Протягом років сімейне законодавство щодо визначення походження дітей змінювалось неодноразово, а тому, щоб більш ширше зрозуміти процеси цих змін, на нашу думку, необхідно звернутися до історії розвитку цієї правової нор­ми та її застосування у різні часи розвитку держави.

Правове регулювання особистих відносин між под­ружжям по Своду царських законів (ст.ст.106,107,108 т.Хч.1) характеризувалося підлеглістю дружини чолові­ку. До повалення царизму діяли норми, які закріплювали чоловічу владу. Обсяги та характер цих норм вбачаються зі ст. 106,107 Своду законів „ Чоловік забов.язаний люби­ти свою дружину, як власне тіло, жити з нею у злагоді, поважати, захищати, прощати їй її недоліки. Він зобов’я­заний надавати їй харчування та утримувати її за ста­ном і можливостями. З цих всіх обов’язків чоловіка тіль­ки один має правовий характер - обов.язок утримувати. Інші „обов,язки” - любити, жити у злагоді, повазі, захи­щати, прощати недоліки - носили моральний характер та не мали значення обов,язків.

По іншому характеризувалося положення дружини, яка „забов’язана підкорятися своєму чоловікові, як го­лові сімейства, перебувати до нього у любові, слухати та прислужувати йому, а також бути хазяйкою дома.”

У старовинному російському праві дружина була пов­ністю у владі свого чоловіка. І ця влада була необмеже­ною, чоловік мав право наказувати дружину і це право існувало до початку ХІХ століття.

Влада чоловіка у сім.ї розповсюджувалося не тільки на дружину, але і на дітей.

Підставами батьківської влади, тобто виникнення батьківських правовідносин, були: а) законне народжен­ня, б) в дуже обмеженому стані - незаконне ( позашлюб­не) народження, в) узаконення, г) усиновлення.

Статтею 119 Свода законів встановлено, що „всі діти, народжені у законному шлюбі, визнаються законними, якби б вони народились:1) природнім шляхом дуже рано від здійснення шлюбу, якщо батько не заперечував за­конності їх народження; 2)при припиненні та розірванні шлюбу, якщо тільки між днем народження і днем смерті батька або розірвання шлюбу пройшло не більше трьохсот шести днів”.

Заперечувати презумпцію законності народження, при визначених умовах, могли лише чоловік, а після його смерті - спадкоємці. Перший не мав права оспорювати презумпцію народження дитини, якщо дитина була запи­сана у метричній книзі закононародженою де його батько або хто - небуть на його прохання розписався (ст.1349 Ус­таву цивільного судочинства) При цьому презумпція за­конності народження мала беззаперечний характер, а при відсутності цієї умови - оспорюваний. Та обставина, що факт подружньої зради став відомий чоловіку пізніше, не давало йому права оспорювати батьківство.

Спадкоємці батька дитини(за законом, а не заповітом) могли бути його правонаступниками та могли самі зверну­тися з позовом про оспорювання батьківства, якщо батько помер до народження дитини і до своєї смерті не заявив про визнання законності народження.

Підставою заперечення презумпції законності народ­ження могла була бути доведена фактичною неможливісю походження дитини від законного чоловіка, якщо він був відсутній у місцевості, де проживала його дружина під час зачаття.

Законність народження - термін, прийнятий Сводом за­конів (ст.122), уставом цивільного судочинства (ст.1346) та іншими нормативними актами. Практиці були відомі дві категорії справ про законність народження: а) про виз­нання народження законним, б) про визнання народжен­ня позашлюбним.

Питання позашлюбного народження, має давню іс­торію, від часів рабоволодіння. Так, у римській державі батьківські відношення виникали при умові законного шлюбу між батьками дитини. Більш пізніше по римсь­кому праву між батьками, які не перебувають у шлюбі, і дітьми могли створюватися батьківські відносини при умові вступу цих батьків у шлюб або видання спеціально­го у кожному випадку імператорського указу.

Незаконнонародженими по своду законів( ст.132) вва­жалися діти, народжені жінкою поза шлюбом, народжені від подружньої зради, народжені після смерті чоловіка або після розірвання шлюбу чи визнання його недійсним, коли з дня смерті чоловіка( розірвання шлюбу, визнання його недійсним) до народження дитини пройшло більше 306 днів.

До Закону від 03 липня 1902 року факт народження по­зашлюбної дитини не мав юридичного значення для ви­никнення батьківських відносин. Виключалися взаємні права та обов,язки між незаконнонародженими дітьми та їх фактичними батьками. Позашлюбні діти не мали права спадкування після батька чи матері, не придбавали при­вілеї, які мала їх мати, а приписувались до податного сус­пільства.

Позови про визнання батьківства до фактичного бать­ка, який не перебував у шлюбі з матір,ю дитини, дорево­люційне законодавство не передбачало.

Одним із підстав виникнення батьківських правовід­носин через послідуючий шлюб фактичних батьків було узаконення, тобто визнання в установленому порядку за власними позашлюбними дітьми, які народилися до всту­пу їх батьків у законний шлюб, юридичного положення законних.

До 1891 року інституту узаконення позашлюбних ді­тей за допомогою послідуючого шлюбу не існувало. А тому послідуючий шлюб та визнання позашлюбних дітей своїми не могло бути підставою виникнення батьківських правовідносин.

Інститут узаконення позашлюбних дітей шлюбом бать­ків був встановлений законом від 12 березня 1891 року. До цього узаконення позашлюбних дітей могло проводи­тися лише по особому кожний раз „ височайшому указу” у формі „сопричтения” до законних дітей.

Підставою для узаконення був сам факт послідуючого шлюбу батьків. Між тим, для здійснення узаконення не­обхідно було звернення батьків в суд з метою установлен­ня факту походження цих дітей від них, після чого ухвала суду посвідчувала здійснене фактом вступу у шлюб узако­нення дітей.

Прохання про узаконення позашлюбних дітей посліду- ючим шлюбом їх батьків були підсудні окружним судам. Заяви могли надходити від батьків і самих дітей, їх опі­кунів і попечителів, з додаванням заяви батька і матері про походження дитини від них, метричне свідоцтво про народження дитини і свідоцтво про шлюб батьків.

В обов,язки суду входила перевірка за допомогою про­цесуальних засобів доказування обставин: а) можливого походження дитини від осіб, які визнають себе батьками; б) тотожності жінки, яка визнає себе матір,ю дитини з особою, яка вказана у метричному свідоцтві про народ­ження; в) відсутність перешкод до узаконення дитини (наприклад, приналежність до не христианської віри); г) наявність законного шлюбу між батьками дитини. При набранні ухвалою суду чинності суд робив надпис у метричному свідоцтві та повідомляв про узаконення дитини.

Узаконення позашлюбної дитини могло відбуватися „височайшим указом” государя, який породжував бать­ківські правовідносини з любого часу, про який йшлося в указі, у тому числі і дати народження дитини. До закону 1891 року ця форма узаконення позашлюбних дітей була єдиною, але використовувати її могли лише привілейо­вані верстви суспільства.

За першими декретами радянської влади позашлюб­ні діти у всьому прирівнювались до дітей, народженими у зареєстрованому шлюбі, було передбачено добровільне визнання батьківства і можливість його доказування у су­довому порядку. Причому Кодекс законів про сім,ю, опі­ку, шлюб та акти громадського стану УРСР від 31 травня 1926р. зберіг право на встановлення батьківства поза­шлюбних дітей. Батьківство встановлювалося за вибором матері у реєстраційному або судовому порядку. За реєст­раційним порядком ЗАГС на підставі заяви матері запи­сував батьком вказану нею особу до книги актів громадсь­кого стану і відсилав вказаній особі про це повідомлення. Якщо протягом року повідомлена особа не оспорювала у суді своє батьківство, то вона втрачала право оспорити його у подальшому.

Істотні зміни у встановлені походження дитини, на­родженої поза шлюбом, відбулися після прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР „Про збільшення держав­ної допомоги вагітним жінкам, багатодітним, одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства і заснування ордена „Материнська слава” і „Медаль ма­теринства” від 08.07.44р., який анулював будь - який правовий зв,язок позашлюбної дитини з батьком, зберіг- ши його тільки за лінією матері, а також вперше провів­ши межу між дітьми шлюбними і позашлюбними. Саме з цього часу й були заборонені позови про встановлення батьківства, і ця заборона існувала до набуття чинності Основ Законодавства СРСР і союзних республік про шлюб та сім,ю, які були введені в дію 01.10.1968р., що дозволи­ло як встановлення батьківства у судовому порядку, так і визнання батьківства у добровільному порядку.

Прийнятий в Україні Кодекс про шлюб та сім’ю УРСР від 20.06.69р. повернувся як до добровільного, так і до су­дового встановлення батьківства щодо дітей, народжених поза шлюбом.

Підстави визначення походження дитини від особи, яка не подала заяви про визнання себе батьком, неоднора­зово змінювались.

Стаття 53 Кодексу виділяла три групи обставин, якими могло бути підтверджено батьківство: 1) спільне прожи­вання та ведення спільного господарства матір,ю дитини та відповідачем до народження дитини; 2) спільне вихо­вання чи утримання ними дитини; 3) докази, що з до­стовірністю підтверджують визнання відповідачем бать- ківства( будь - яка із названих обставин мала самостійне значення для встановлення батьківства.

Найбільш демократичнішим видається порядок виз­нання батьківства за рішенням суду, встановлений у Сі­мейному кодексі( набрав чинності 01.01.04р.)

Статтею 122 Сімейного кодексу України передбачено, що дитина, яка зачата (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначаєть­ся на підставі свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров’я про народження дружиною дитини.

Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, похо­дить від подружжя.

Подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чо­ловіка) батьком дитини. Така вимога може бути задоволе­на лише у разі подання іншою особою та матір’ю дитини заяви про визнання батьківства.

У випадку, коли дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу внаслідок смерті чо­ловіка, походження дитини від батька може бути визна­чене за спільною заявою матері та чоловіка, який вважає себе батьком.

Якщо батьки не перебувають у шлюбі між собою, поход­ження дитини від матері визначається на підставі одного із документів, що посвідчує факт народження, передбаче­них у пункті 2 глави 1 розділу III Правил, а походження дитини від батька визначається за заявою матері та батька дитини або за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини. Спільна заява матері та батька, які не перебува­ють у шлюбі між собою, може бути подана до державного органу реєстрації актів цивільного стану як до, так і після народження дитини. У разі подання такої заяви до народ­ження дитини до неї додається довідка закладу охорони здоров’я про вагітність жінки. Також, походження дити­ни від батька може бути визначене за рішенням суду, що передбачено статтею 125 згаданого Кодексу.

Спосіб законодавчого вирішення проблеми позашлюб­ного батьківства сформульований у ст. 128 Сімейного Ко­дексу.

Статтею визначено коло осіб, які можуть пред,явити позов про визнання батьківства: матір дитини, опікун, піклувальник дитини, особа, яка утримує і виховує дити­ну, а також сама дитина, яка досягла повноліття. Позов може бути пред,явлений також особою, яка вважає себе батьком дитини. При цьому відповідачем по справі буде мати дитини.

Вирішуючи питання про відкриття провадження за по­зовом про визнання батьківства, суд повинен пересвідчи­тися у тому, що запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.( при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем матері, а ім.,я та по батькові дитини запи­сується за її вказівкою ч.1 ст. 135 СК).

У п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року №-3 „Про застосування судами окре­мих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів” (далі Постанова) роз,яснено, що оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у ст. 128 СК України, істотно відрізняються від підстав його вста­новлення, передбачених ст. 53 КпШС України 1969 року, суди, вирішуючи питання про те, якою нормою керувати­ся при розгляді справ цієї категорії, повинні виходити із дати народження дитини.

Так, при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 року, необ­хідно застосовувати відповідні норми КпШС України 1969 року, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверд­жують визнання відповідачем батьківства, в сукупності, зокрема спільне проживання й ведення спільного госпо­дарства відповідачем та матір,ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини.

Відповідно до статей 57-59 ЦПК України доказами виз­нання батьківства можуть бути листи, анкети, заяви від­повідача та інші дані, які достовірно підтверджують виз­нання ним батьківства.

B 2005 році до суду з позовом про визнання батьківства звернулась позивачка К до відповідача П. яка зазначала, що зустрічалася з відповідачем і мала з ним статеві сто­сунки і в цей період завагітніла. Позивач погоджувався з народженням дитини, возив її на обстеження, приходив до її батьків, щоб засватати, але за два місяці до народ­ження дитини перейшов проживати до своїх батьків, у зв,язку з чим вона вимушена була після народження ди­тини звернутися до суду.

Рішенням К-го районного суду Х -кої області позовні вимоги задоволенні. П. оскаржив рішення суду у апеля­ційному порядку.

Залишаючи без змін рішення К-го районного суду су­дова колегія судової палати у цивільних справах апеля­ційного суду Х - кої області виходила з того, що судом першої інстанції правильно до даних правовідносин за­стосований Сімейний Кодекс України, так як дитина народилась в березні 2004 року. Задовольняючи позовні вимоги про встановлення батьківства суд узяв до уваги висновок медико — біологічної експертизи Державно­го науково — дослідного експертно — криміналістичного центру MBC України щодо вірогідності підтвердження біологічного батьківства П. Судом також досліджувались письмові докази, пояснення сторін, зокрема самого від­повідача, який в судовому засіданні не заперечував того, що у період ймовірного зачаття дитини він зустрічався із позивачкою і мав з нею статеві стосунки. Дав свою зго­ду на проведення експертизи, яка підтвердила його бать­ківство з ймовірністю до 99,9%.

При розгляді апеляційної скарги П заявив клопотан­ня про проведення повторної експертизи, посилаючись на те, що проведена медико — біологічна експертиза має назву: "висновок експерта” і дослідження проведене екс­пертом біологом, а не експертом — генетиком, а також на його думку такого роду експертизи повинні проводитися тільки Головним бюро судово — медичної експертизи м. Києва. B задоволенні клопотання було відмовлено.

Молекулярно - генетичні дослідження проводяться в Ук­раїні відповідно до Правил проведення судово - медичних експертиз у відділеннях судово - медичної імунології бюро судово - медичної експертизи, затверджених наказом Мініс­терства охорони здоров,я України від 17.01.1995 року №-6.

З урахуванням положень ст. 212 ЦПК України, згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, суд оцінює докази у їх сукупності, а результа­ти оцінки відображає в рішенні, з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення.

У разі коли сторона ухиляється від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів, тощо унеможливлює її проведення, суд, відповідно до ст. 146 ЦПК України може визнати факт, для з,ясування якого її було призначено, або відмовити у його визнанні( залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза).Відбір матеріалів для судо­во - генетичної експертизи може проводитись у присут­ності матері, дитини та відповідача. Відповідач може бути притягнутий до відповідальності за неповагу до суду у разі його відмови від проведення експертизи. А також суд може розцінити відмову відповідача як підтверджен­ня його батьківства. Законодавство України не заперечує застосування у даному випадку примусового приводу (п.9 вище зазначеної Постанови Пленуму ВС).

В липні 2008 року до суду звернулась T з позовом до Я та просила визнати відповідача батьком доньки В, яка народилась в липні 2007 року.

Задовольняючи позовні вимоги щодо встановлення батьківства відповідача по відношенню до малолітньої В суд виходив з того, що судовим розглядом було встановле­но та підтверджується зібраними по справі доказами, що між позивачкою та відповідачем були близькі стосунки, відповідач часто приходив до позивачки додому, у віталь­них листах відповідач називав позивачку єдиною коха­ною. Відповідач забирав позивачку з донькою з пологового будинку, вітав та цілував її. Коли батько позивачки гукав його „зятьок”, він відкликався, що підтверджується відео- записом. Суд визнав показання свідків, які були допитані за клопотанням позивачки, послідовними, не суперечли­вими та такими, що не протиріч ять іншим доказам.

В судовому засіданні відповідач відмовився від про­ведення судової генетичної експертизи, посилаючись на відсутність грошей для її оплати.

Суд визнав батьківство відповідача по відношенню до малолітньої В на підставі доказів, наданих сторонами.

Відповідно до ст. 128 СК такими доказами можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують ви­моги та заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Стаття 136 Сімейного Кодексу передбачає оспорюван­ня батьківства особою, яка записана батьком дитини.

Оспорювання батьківства можливе лише після на­родження дитини і до досягнення нею повноліття (тобто батьківство, яке не було оспорене до повноліття дитини, не може бути оспорене ніким і ніколи, незалежно від при­чин, які викликали сумнів щодо батьківства) і неможливе у разі смерті дитини. Не має права оспорювати батьківс­тво особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєст­рації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком.

Даною нормою закону до вимог чоловіка про виклю­чення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується.

Оспорюючи батьківство позивач пред,являє вимоги про виключення його імені з актового запису про народжен­ня дитини, а тому резолютивна частина рішення повинна мати запис про виключення імені, по батькові та прізви­ще позивача з актового запису про народження дитини.

Заслуговує на увагу норма закону, яка передбачає ос­порювання батьківства після смерті особи, яка записана батьком дитини (ст. 137 Сімейного Кодексу).

Оспорення батьківства після смерті того, хто записа­ний батьком, можливе у випадках:

- подання ним письмового заперечення свого батьківс­тва до народження дитини, (оскільки оспорення батьківс­тва під час вагітності неможливе, норма частини першої ст. 137 дає право чоловікові матері дитини подати до но­таріуса заяву про невизнання свого батьківства і якщо на момент народження дитини чоловіка не буде в живих, на підставі цієї заяви оспорити батьківство зможуть його спадкоємці;

- пред,явлення ним за життя позову до суду про виклю­чення запису про нього як батька дитини;

- відсутності у нього, з поважних причин, інформації про запис батьком дитини;

Ці висновки є вичерпними.

Зокрема, статтею 123 зазначеного Кодексу визначено, що у разі народження дружиною дитини, зачатої в резуль­таті застосування допоміжних репродуктивних техноло­гій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він за­писується батьком дитини. У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям у ре­зультаті застосування допоміжних репродуктивних тех­нологій, батьками дитини є подружжя. Також подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною піс­ля перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій.

А тому, відповідно до ч. 5 ст. 136 СК не має права оспо­рювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо на момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком, а також особа, яка дала згоду на застосу­вання допоміжних репродуктивних технологій відповід­но до ч. Першої статті 123 цього Кодексу.

Література:

1. П. Муллов. О лицах, зачатых в одном и рожденных в дру­гом браке - Журнал Министерства юстиции, 1981 год.

2. И.А. Покровский. История римского права. СП6.1913.

3. М.А. Филиппов. Взгляд на русские гражданские за­коны. О детях законных и незаконных. Современник, 1861, т.86, стр. 228.

4. Н.С. Нижник Правовое регулирование семейно - брач­ных отношений в русской истории. СПб: Юридический центр Пресс, 2006.