6.1.1. Загальний огляд директив ЄС з питань корпоративного управління

Починаючи розгляд цієї теми, слід зазначити, що питання корпоративного управління є сферою, у якій гармонізація зазнала безперечне фіаско, незважаючи на те, що Єврокомісія докладала значних зусиль з метою забезпечити хоча б часткову гармонізацію норм національного законодавства держав-членів.

Проект П’ятої директиви уперше був розроблений Єврокомісією ще у 1972 році [434]. Директива мала врегулювати різні аспекти управління АТ, зокрема: структуру органів управління АТ; компетенцію загальних зборів; обов’язки та відповідальність директорів товариства; права акціонерів, особливо міноритарних; затвердження річної звітності товариства; функції та відповідальність аудиторів; питання залучення працівників в управління товариством [343, c. 32].

Метою Директиви було чітке розмежування компетенції органів (осіб), що виконують у товаристві управлінські функції. Однією з основних проблем було поділення країн ЄС на чотири значні групи. Для країн першої групи характерна дворівнева (германська) модель побудови органів управління товариством, тобто наявність, крім загальних зборів, виконавчого та наглядового органів управління (Германія, Австрія, Данія). Країни другої групи закріплювали у законодавстві однорівневу (британську) модель, яка передбачала функціонування в товаристві унітарного органу управління – ради директорів (Великобританія, Ірландія, Бельгія, Італія, Іспанія, Греція). Альтернативна модель, яка надає товариствам можливість формування в товаристві наглядового органу, закріплювалась законодавством Франції, Фінляндії та Португалії. Змішана модель, що закріплює унітарну модель, але передбачає обов’язкове формування наглядового органу за певних умов, запроваджена у Нідерландах та Швеції (див.

В проекті П’ятої директиви було зроблено спробу досягти певного компромісу шляхом допущення як однорівневої системи управління, що передбачала створення у товаристві єдиного органу управління (ради директорів), який би обирався загальними зборами, так і дворівневої, згідно до якої у товаристві створювались би наглядовий та виконавчий органи. Члени наглядового органу повинні були обиратися загальними зборами, а члени виконавчого органу – наглядовим. При дворівневій системі, відповідно до проекту, наглядовий орган наділявся повноваженнями надавати згоду на здійснення товариством певних дій, таких як припинення, реорганізація, істотне скорочення або розширення діяльності товариства тощо. При однорівневій системі повноваження надавати згоду на вирішення перелічених питань належали тим членам єдиного органу управління, що мали наглядові повноваження (невиконавчим директорам).

Проект передбачав встановлення відповідальності директорів товариства за збитки, завдані товариству внаслідок порушення обов’язків, встановлених у законі або статуті товариства, чи за інші протизаконні дії. Директори – члени колегіального органу управління чи виконавчого органу мали притягуватись до солідарної відповідальності, з можливістю звільнення окремого директора від такої відповідальності за умови доведення ним відсутності персональної вини. Стосовно акціонерів одним із основних досягнень проекту було закріплення права на похідні позови (позови щодо захисту прав та законних інтересів товариства, що подаються його акціонерами). Правом подання таких позовів планувалося наділити акціонерів, що у сукупності володіють не менше як 5 % голосуючих акцій товариства або акціями на суму не менше ніж 100 тис. екю.

У проекті закріплювалось положення щодо відсторонення акціонера від голосування на загальних зборах за наявності конфлікту інтересів.

Проект П’ятої директиви неодноразово переглядався Єврокомісією з метою урахування зауважень Ради ЄС та Європарламенту. Оновлені проекти висувались у 1983 році (COM/1983/185/FINAL), 1990 році (COM/1990/629/FINAL) та 1991 році (COM/1991/372/FINAL) [406].

Навіть поверхневий огляд питань, що мала врегулювати П’ята директива, свідчить про їх велику значущість та занадто імперативний характер регулювання, запропонованого розробниками проекту. Внаслідок цього багато положень П’ятої директиви викликали незадоволення країн – членів ЄС. Але наріжним каменем стали норми щодо обов’язкового залучення працівників в управління товариством. Питання участі найманих працівників у корпоративному управлінні вирішувалися дуже болісно, тому що вимоги законодавства європейських країн з цього питання найбільше розходились. У результаті Комісія в 1990 р. висунула нову, більш компромісну пропозицію: ті ж дві моделі одно- та дворівневої системи на вибір держав-членів могли сполучатися з однією із чотирьох запропонованих систем участі найманих працівників в обранні наглядового органу. Перша система участі заснована на німецькій моделі – наймані працівники обирають від однієї третини до половини членів наглядової ради. Друга система заснована на голландській моделі – члени наглядового органу обираються ним самим, але загальні збори акціонерів і найманих працівників в особі своїх представників мають право відводу. Третя модель передбачає участь найманих працівників через спеціальний орган, що представляє їхні інтереси в товаристві, – раду працівників. Четверта модель, заснована на англійській системі, передбачає участь працівників через систему колективних договорів, укладених між компанією і профспілкою. Однак, незважаючи на нові пропозиції, протиріччя перебороти не вдалося, і Директива не була прийнята.

Незважаючи на провал із прийняттям П’ятої директиви, деякі питання корпоративного управління регулюються у чинних актах законодавства ЄС. Так, аналіз Другої, Третьої, Шостої, Десятої, Дванадцятої та Тринадцятої директив, а також регламентів про ЄТ та ЄКТ дозволяє визначити певні концептуальні підходи до регулювання питань управління товариством на рівні ЄС.

Друга директива проводить розмежування між компетенцією загальних зборів та виконавчого органу (органу управління) товариства щодо вирішення питань, пов’язаних зі структурою капіталу АТ (зміна розміру капіталу, виплата дивідендів, викуп акцій тощо). Третя, Шоста та Десята директиви вирішують аналогічне коло питань стосовно процесів реорганізації АТ. Тринадцята директива визначає механізм взаємодії акціонерів та менеджменту товариства, якому зроблено пропозицію про поглинання. Директиви побудовані на концепції забезпечення реальної можливості акціонерів приймати участь в управлінні товариством й вирішувати найбільш важливі питання його діяльності, що можуть мати безперечний вплив на їхні корпоративні права. Всі зазначені Директиви встановлюють також певні вимоги до кворуму загальних зборів та/або порядку прийняття ними певних рішень, закріплюють право акціонерів на ознайомлення з відповідною інформацією та інші права. Детальний аналіз положень цих Директив міститься у відповідних підрозділах цієї роботи.

Дванадцята директива передбачає специфіку управління товариствами однієї особи. Так, у ст. 4 Директиви передбачено, що єдиний учасник має повноваження загальних зборів товариства. Рішення, ухвалені єдиним учасником, мають бути зафіксовані у протоколі або вчинені у письмовій формі.