<<
>>

5. Інші правові підстави користування житлом

Сервітут. У ст. 403 ЦК України сервітут визначають як право обмеженого користування чужим майном, що може бути встановлено для задоволення потреб осіб у житлі, які не мо­жуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут — це речове право невласника на обмежене користування житлом для про­живання.

У ч. 1 ст. 405 ЦК визначається поняття «особистий серві­тут», який належить конкретно визначеній особі — члену сім’ї власника. Особисті сервітути для нечленів сім’ї можуть встанов­люватися внаслідок заповідального відказу і полягати у пра­ві довічного проживання в чужому будинку (квартирі). Підста­вою для виникнення особистого сервітуту є юридичні факти: вступ до шлюбу із власником майна, що тягне за собою спільне проживання подружжя у житлі, яке належить одному із них на праві власності, народження дитини у батьків, які є власниками житла.

Особистим сервітутом є встановлене в ст. 405 ЦК України право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом. Виходячи із зазначеного слід виділити особливості особистого сервітуту на житло: 1) встановлюється законом, договором, за­повітом; 2) носить безоплатний характер; 3) є довічним правом і не переходить до спадкоємців; 4) встановлюється виключно власником житла, який має право визначати порядок користу­вання окремими жилими приміщеннями.

Постає запитання, чи може власник житла припинити осо­бистий сервітут до смерті управомоченої особи з огляду на те, що сервітутне право є довічним? Це можливе у випадку, коли особистий сервітут виникає із сімейних стосунків (одного із по­дружжя, дітей на майно батьків), право на сервітут діє до момен­ту забезпечення іншим житлом власником на умовах власності або користування. Особистий сервітут припиняється у випад­ку, передбаченому п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК, в якому як підстава при­пинення сервітуту зазначається припинення обставини, яка бу­ла підставою для встановлення сервітуту.

Разом із тим, припи­нення сімейних стосунків між чоловіком і жінкою не може пря­мо тягнути припинення особистого сервітуту, в т. ч. і в дітей. Тим більше, місце проживання дитини визначається за тим по­дружжям, яке не є власником житла, а продовжує проживати ра­зом із дитиною у жилому приміщенні, яке належить власнику. Вважаємо, що особа, яка користується правом житлового серві­туту, має право прийняти на проживання дружину і малолітніх дітей, які можуть залишатися на проживання і після досягнен­ня ними повноліття. Виходячи із зазначеного випливає необ­хідність внесення змін до ч. 1 ст. 405 ЦК України згідно з якою: «Члени сім’ї власника житла та колишні члени сім’ї власника житла, які проживають разом із ним, мають довічне право на користування цим житлом відповідно до закону, якщо інше не передбачене договором між ними».

Особистий сервітут може належати певній особі і не пов’я­заній із особою власника. Власник житла наявністю особистого сервітуту тільки обмежується у праві користування своїм жит­лом, але не обмежується у праві розпоряджатися ним, відчужу­вати іншим шляхом, у т. ч. шляхом невиконання договору заста­ви, предметом якої є це житло.

Стаття 40 Закону України «Про іпотеку» передбачає як під­ставу для виселення всіх мешканців із житла звернення стяг­нення на передані в іпотеку жилий будинок чи житле примі­щення. При цьому встановлюється виняток лише для наймачів та членів їх сімей. Таке становище є неправомірним позбавлен­ням житлових прав носіїв особистих сервітутів.

Частину 3 ст. 109 Житлового кодексу України слід допов­нити реченням такого змісту: «Звернення стягнення на переда­не в іпотеку житло є підставою для виселення всіх осіб, які меш­кають у ньому, за винятками, встановленими законом, зокрема тих, на користь яких було встановлено особистий сервітут».

Отже, суб’єкти особистих сервітутів не можуть позбавля­тися своїх речових прав на користування житлом ні законом, ні рішенням суду, ні власником. Підставами припинення осо­бистого сервітуту можуть бути воля самого суб’єкта особисто­го сервітуту, а також визначені у ч.

1 ст. 406 ЦК України обста­вини. З метою запобігання правопорушенням слід зобов’язати іпотекодавця до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, зокрема про особисті сервітути, в т. ч. установлені законами України «Про нотаріат» та «Про дер­жавну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обме­жень».

Користування житлом за правом спадкування. Спадко­ємство жилих приміщень, що належать на праві власності спад­кодавцю, здійснюється як за законом, так і за заповітом. Спад­коємство за законом має місце, якщо заповіт не був складений; якщо в заповіті вказана тільки частина майна або заповіт визна­ний в деякій частині недійсним.

У Цивільному кодексі значно розширено коло спадкоємців за законом, що призведе, на думку розробників Кодексу, до зменшення кількості майна, що переходило до держави. В стат­тях 1258—1265 ЦК України визначено: 1 черга — діти спадкодав­ця, той з подружжя, який його пережив, та батьки; 2 черга — рідні брати й сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; 3 черга — рідні дядько та тітка спад­кодавця; 4 черга — особи, які проживали зі спадкодавцем од­нією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини; 5 черга — інші родичі спадкодавця до шостого ступеня спорід­нення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

У Цивільному кодексі України відновлюється для вжитку в українській правовій лексиці термін «відумерлість» спадщини. Цивільний кодекс надає цьому терміну відповідного правового змісту: якщо спадкоємців немає, майно може бути визнане від- умерлим за рішенням суду і отже, передане державі в особі ор­ганів місцевого самоврядування.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом усу­нення їх від права на спадкування, неприйняття ними спад­щини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою у порядку, встановленому статтями 274—278 ЦПК України, за заявою відповідного органу місцевого самовряду­вання за місцем відкриття спадщини, яка подається після закін­чення одного року з часу її відкриття (ст.

1277 ЦК України). За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення про визнан­ня спадщини відумерлою та про передачу її органу місцевого са­моврядування.

У разі отримання спадщини до спадкоємця переходить весь комплекс не тільки прав, а й обов’язків щодо успадкованого житла, що випливає з права приватної власності: підтримува­ти житло в належному стані, оплачувати всі витрати на утри­мання житла, сплатити всі боргові зобов’язання, державне ми­то залежно від вартості житла тощо. Згідно з ч. 2 ст. 1299 ЦК право власності на житло при спадкуванні виникає з моменту державної реєстрації.

Новим видом цивільного правочину є спадковий договір, за яким одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпо­рядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті на­буває право власності на майно відчужувача (ст. 1302 ЦК У краї­ ни). Хоча закон прямо не передбачає такого майнового об’єк­ту — житло як об’єкт спадкування, проте саме житло становить найбільш цінний за своєю вартістю і значенням предмет спад­кування.

На недосконале правове регулювання спадкового договору вказували деякі автори. Так, С. Я. Фурса зазначає, що є «певна неузгодженість часу переходу права власності на майно відчу­жувача до набувача з часом виконання набувачем обов’язків за договором»1. На наш погляд, правове регулювання спадкового договору потребує вдосконалення.

Місцем відкриття спадщини визначається останнє місце про­живання спадкодавця, яке може не співпадати із місцем знахо­дження жилого будинку, квартири. До уваги береться лише остан­нє постійне місце проживання фізичної особи. Якщо таке місце невідоме, тоді місцем відкриття спадщини визнається місцезна­ходження будинку, квартири, що належали спадкодавцю на пра­ві власності. Якщо жилі будинки (квартири) спадкодавця зна­ходяться в різних місцях, місцем відкриття спадщини визнача­ється те місце, де знаходиться найдорожчий будинок (квартира).

Спадкоємство житла може здійснюватися особами, які про­живали, і тими, які не проживали із спадкоємцем.

Перші можуть вважатися такими, що прийняли спадщину, якщо не заявили відмови про неї, а для других передбачається обов’язкове по­дання заяви до нотаріуса про згоду прийняти спадщину.

Право на обов’язкову частку у спадщині згідно зі ст. 1241 ЦК України мають повнолітні і неповнолітні або непрацездатні ді­ти спадкодавця, а також непрацездатна вдова та непрацездатні батьки померлого. Незалежно від змісту заповіту успадковують половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадку­вання за законом (обов’язкова частка). До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої об­становки та вжитку, вартість заповідального відказу, встанов­леного на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Оскільки право довічного проживання може виникнути в силу заповіту, то заповідач згідно зі ст. 1242 ЦК України може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка при­значена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, про­живання у певному місці, народження дитини тощо). Це зобо­в’язання заноситься нотаріусом до свідоцтва про право спадко­ємства. В разі наступного переходу права власності на будинок або на відповідну частину будинку право довічного користу­вання зберігає силу.

Громадянин, якому за заповідальним відказом надане право користування жилим приміщенням на вказаний у заповіті строк, користується жилим приміщенням так само, як і власник житла. Після спливу встановленого строку право користування у гро­мадянина припиняється.

Дієздатний громадянин, що проживає у жилому приміщен­ні, за заповідальним відказом несе солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із користування житлом.

За ст. 1238 ЦК України на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, квартира, заповідач має право покласти обов’я­зок надати іншій особі право користування ним, яке зберігає чин­ність у разі наступної зміни власника.

Право користування жилим будинком, квартирою, надане відказоодержувачу, не є підставою для проживання у них чле­нів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Цивільний кодекс України у статтях 1225—1230 визначає особливості спадкування права на земельну ділянку, спадкуван­ня частки у праві спільної сумісної власності, спадкування пра­ва на одержання різного роду виплат, але не містить особливос­тей спадкування житла, або права користування житлом.

Позичка. Безоплатне користування житлом можливе на підставі договору позички. Відповідно до ст. 827 Цивільного кодексу за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом установленого строку. Користування житлом вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.

До договору позички застосовуються положення про найм (оренду), визначені у гл. 58 Цивільного кодексу. Позичкодавцем може бути фізична або юридична особа. Строк договору позич­ки визначається договором. Якщо сторони не встановили стро­ку користування річчю, він визначається відповідно до мети ко­ристування нею.

Позичкодавець має право на відчуження речі, яка передана ним у користування. До набувача речі переходять права та обо­в’язки позичкодавця. Користувач не має переважного права пе­ред іншими особами на купівлю речі, переданої йому у користу­вання.

Відповідно до ст. 833 ЦК України обов’язками користувача є: нести звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі, переданої йому в користування; користуватися річчю за її призначенням або відповідно до мети, визначеної у договорі; користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено дого­вором; повернути річ після закінчення строку договору в тако­му самому стані, в якому вона була на момент її передання.

Користувач має право повернути річ, передану йому у кори­стування, в будь-який час до спливу строку договору. Якщо річ потребує особливого догляду або зберігання, користувач зобов’я­заний повідомити позичкодавця про відмову від договору (по­зички) не пізніш як за сім днів до повернення речі.

Позичкодавець має право вимагати розірвання договору і по­вернення речі у разі, якщо: у зв’язку з непередбаченими обста­винами річ стала потрібного йому самому; користування річчю не відповідає її призначенню та умовам договору; річ само­чинно передана у користування іншій особі; в результаті недба­лого поводження з річчю вона може бути знищена або пошко­джена.

Особа, яка стала власником речі, переданої у користування, має право вимагати розірвання договору, який укладено без ви­значення строку. Про розірвання договору користувач має бути повідомлений заздалегідь, у строк, що відповідає меті позички. Відповідно до ст. 835 ЦК України договір позички припиняєть­ся у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, якій річ було передано в користування, якщо інше не встанов­лено договором.

<< | >>
Источник: Житлове право України. Лекції. 2012

Еще по теме 5. Інші правові підстави користування житлом:

  1. Речові права на чуже майно
  2. Стаття 149. Визначення прав і обов'язків члена житлово-будівельного кооперативу
  3. Стаття 156. Права і обов'язки членів сім'ї власника жилого будинку (квартири)
  4. 2. Методи житлового права
  5. 3. Джерела житлового права
  6. 1. Громадяни України та інші фізичні особи як суб'єкти житлових правовідносин
  7. 1. Загальна характеристика законодавства щодо реалізації прав громадян на житло державного житлового фонду
  8. 2. Правові підстави для заселення жилих приміщень у будинках державного і комунального житлового фонду
  9. 1. Загальна характеристика реалізації права власності на житло
  10. 2. Право спільної власності на квартиру (будинок)
  11. 1. Договір найму соціального житла та комерційного найму (оренди) жилого приміщення
  12. 2. Права і обов'язки сторін за договором найму жилого приміщення
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -