<<
>>

Стаття 102-1.Підстави набуття і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови

1. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) може виникати також на підставі заповіту.

2. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

(Частина друга статті 102-1 із змінами, внесеними згідно із Законом №509-VJ від 16.09.2008)

3. Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди), внесено до статутного фонду, передано у заставу.

(Статтю 102-1 доповнено частиною згідно із Законом N509-VI від 16.09.2008)

4. Строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб або для забудови не може перевищувати 50 років.

(Статтю 102-1 доповнено частиною згідно із Законом N509-VIвід 16.09.2008)

5. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

6. Право користування чужою земельною ділянкою для сільсько господарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) припиняються в разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю в разі користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб;

4) невикористання земельної ділянки для забудови в разі користування чужою земельною ділянкою для забудови протягом трьох років.

7. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть бути припинені за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

(Кодекс доповнено главою 16-1 згідно із Законом N997-Vвід 27.04.2007)

До частини першої. Формулювання коментованої статті не дає чіткої відповіді на питання про природу емфітевзису та суперфіцію. Із положень коментованої статті, а також глав 33 "Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб'", 34 "Право користування чужою земельною ділянкою для забудови" ЦК України можна вивести більш повні визначення цих понять.

Так, емфітевзис можна визначити як відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, а суперфіцій - як відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для забудови. При цьому варто враховувати обмеження щодо відчуження вказаних прав відповідно до ч. З коментованої статті.

Важливою ознакою прав на чужі речі є визначення їх переліку виключно законом шляхом формулювання закритого переліку (numerus clausus)™. Оскільки ці права є абсолютними, тобто встановлюють обов'язок для невизначеного кола осіб, ці особи повинні бути поінформовані про зміст і види таких прав.

Коментована норма вказує на можливі способи встановлення цих прав: за договором (емфітевзис) та договором і заповітом (суперфіцій). Щодо форми, змісту та необхідності реєстрації договорів про встановлення емфітевзису та суперфіцію див. коментар до ч. 5.

До частини другої. Положення коментованої частини вказують на важливу ознаку емфітевзису та суперфіцію як речових прав - відчужуваність. Ця ознака, серед іншого, відрізняє ці права від оренди як зобов'язального права, для уступки якого, за загальним правилом, необхідна згода орендодавця.

Порядок здійснення права на відчуження емфітевзису передбачений ст.

411 ЦК України. Особливістю є передбачене цією статтею право переважної купівлі емфітевзису власником земельної ділянки.

Інша особливість відчуження встановлена щодо суперфіцію. Згідно із ч. З ст. З ст. 415 ЦК України, право суперфіцію слідує за будівлею (спорудою), зведеною на земельній ділянці.

Коментована норма передбачає щодо прав користування земельною ділянкою державної або комунальної власності виняток із загального правила про можливість відчуження цих прав (див. ч. З ст. 102-1 ЗКУ та коментар до неї).

До частини третьої. Коментованою нормою передбачено, що емфітевзис та суперфіцій на земельні ділянки державної та комунальної власності є особистими правами, окрема передача яких до інших осіб неможлива. Дане правило підтверджується ч. З ст. 407, ч. З ст. 413 ЦК України. Разом із тим, законодавець зберіг у всій повноті принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована (див. коментар дост. 120 ЗКУ).

Внесення права до статутного фонду юридичної особи відповідно до ст. 140 ГК України породжує перехід до такої особи відповідного права користування земельною ділянкою. Тому заборона внесення права до статутного фонду фактично дублює загальну заборону на відчуження. Те саме стосується і окремої заборони передачі права в іпотеку, оскільки передане в іпотеку може бути лише майно, що може бути іпотекодавцем відчужене (ч. 1 ст. 5 ЗУ "Про іпотеку").

Виняток щодо можливості відчуження прав емфітевзису та суперфіцію, передбачений коментованою нормою, випливає із принципу про єдність юридичної долі земельної ділянки та нерухомості, що на ній знаходиться (див. ст. 120 ЗКУ).

До частини четвертої. Загальне правило про допустимість встановлення безстрокових емфітевзису чи суперфіцію (ст. 408, ч. 4 ст.413 ЦК України) не поширюється на земельні ділянки державної чи комунальної власності, строк користування якими законодавчо обмежено.

До частини п'ятої. Із положень коментованої статті, а також глави 33 "Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб" ЦК України можна вивести істотні умови договору емфітевзису.

Першою очевидною умовою є (1) об'єкт - відповідна земельна ділянка. Необхідно визначитися і щодо (2) цільового призначення земельної ділянки (ч. 1 ст. 409 ЦК України). Ця умова може бути сформульована у загальному вигляді (сільськогосподарське використання за цільовим призначенням), а може бути деталізована (наприклад, шляхом прив'язки до певної сівозміни). Також умовою договору є (3) строк, який може бути і "невизначеним" (ст. 408 ЦК України), а також (4) плата за користування із зазначенням розміру, форми, умов, порядку та строків її виплати (ч. 2 ст. 409, ч. 2 ст. 410 ЦК України).

Аналогічно, істотними умовами договору суперфіцію (виходячи насамперед із положень глави 34 "Право користування чужою земельною ділянкою для забудови" ЦК України) слід вважати (1) об'єкт - земельну ділянку, (2) її цільове призначення (будівництво "промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель" - ч. 1 ст. 413 ЦК України), (3) визначений або невизначений строк (ч. 4, 5 ст. 413 ЦК України), (4) плата за користування, що може бути встановлена у вигляді "частки від доходу землекористувача", "[я]кщо на земельній ділянці збудовані промислові об 'єкти" (ч. 1 ст. 414 ЦК України). Дуже доцільним є визначення у договорі також (5) долі будівель та споруд у випадку закінчення договору (див. ст. 417 ЦК України), хоча дана умова і не віднесена законом до істотних.

Виходячи із існуючої редакції ч. 2 ст. 2 ЗУ "Про плату за землю" ("[власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі, крім орендарів та інвесторів -учасників угоди про розподіл продукції, сплачують земельний податок ), земельний податок повинен сплачувати і власник, і емфітевта або суперфіціарій. На наш погляд, земельний податок має сплачуватися тільки власником, зважаючи на те, що закон, звичайно, не міг переслідувати мети встановлення подвійного оподаткування.

Договір про встановлення емфітевзису або суперфіцію укладається в письмовій формі (вимога щодо нотаріального посвідчення законом не передбачена).

Необхідність додержання письмової форми випливає із ст.ст. 206 та 208 ЦК України, а також необхідності державної реєстрації договору, передбаченої ст.ст. 182, 210 ЦК України (див. також ст. 202 ЗКУ, ЗУ "Про державну реєстрацію речових право на нерухоме майно та їх обмежень").

На даний час, враховуючи, що положення ЗУ "Про державну реєстрацію речових право на нерухоме майно та їх обмежень" залишаються "непрацюючими", у правозастосовчій діяльності існує підхід, за яким як державну реєстрацію прав слід розглядати реєстрацію відповідних правочинів за ПКМ від 26.05.2004 №671 "Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів" (здійснюється при нотаріальному посвідченні). Такий підхід диктується міркуваннями доцільності, проте, на жаль, він не спирається на закон, який відрізняє підстави реєстрації прав (див. ЗУ "Про державну реєстрацію речових право на нерухоме майно та їх обмежень") та право чинів (ст. 210 ЦК України).

В Україні існує практика опосередкування договорами емфітевзису відносин із використання земельних ділянок для садівництва (див. фото)304. Між тим, використання земельної ділянки для садівництва передбачає можливість будівництва "необхідних будинків, господарських споруд тощо" (ч. З ст. 35 ЗКУ), тому відносини сторін одночасно мають ознаки не лише емфітевзису, а й суперфіцію. Подібна ситуація може скластись у випадку використання земель ФГ, земель різних сільськогосподарських підприємств, на яких розташовані будівлі і споруди. Як видається, відносини сторін мають регулюватися одночасно положеннями і про емфітевзис, і про суперфіцій. У цивілістичній доктрині у подібних випадках пропонується вести мову про існування т. з. складених речових прав305.

До частин шостої та сьомої. Положення ч. 6 ст. 102-1 ЗКУ є механічним узагальненням положень ст.ст. 412 "Припинення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб" та 416 "Припинення права користування земельною ділянкою для забудови" ЦК України.

Разом із тим, ч. 7 ст. 102-1 ЗКУ залишає відкритим перелік підстав припинення емфітевзису та суперфіцію шляхом відсилки до "інших випадків, встановлених законом". У коментованій статті на сьогодні не згадано лише підстави для припинення суперфіцію, передбаченої п. З ч. 1 ст. 416 ЦК України: "відмови землекористувача від права користування".

Варто зазначити, що власник земельної ділянки, якою користується суперфіціарій, відповідно до ч. 2 ст. 414 ЦК України має право на відчуження своєї земельної ділянки. При цьому перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права забудовника (суперфіціарія) або власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою. Дане правило застосовується і щодо таких власників, як держава, територіальні громади.

Важливі положення щодо наслідків припинення суперфіцію передбачені ст. 417 ЦК України. Вони визначають долю розташованих на ділянці будівель та споруд. За загальним правилом, за відсутності згоди між сторонами щодо подальшої долі таких будівель та споруд вони підлягають знесенню (ч. 1 ст. 417 ЦК України), проте за певних умов у судовому порядку може бути прийнято рішення про викуп земельної ділянки власником будівель або навпаки, або суд може "визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк" (ч. 2 ст. 417 ЦК України).

У судовій практиці трапляються численні спроби поширити положення ч. 2 ст. 417 ЦК України на всі випадки, коли на земельній ділянці розташовані правомірно збудовані будівлі та споруди, що не належать власнику земельної ділянки. Суди вищих інстанцій поки що обережно ставляться до таких спроб, не вдаючись до застосування ст. 417 ЦК України за аналогією.

<< | >>
Источник: Мірошниченко А. М., Марусенко Р. І.. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України. - К., 2009. - 496 с.. 2009

Еще по теме Стаття 102-1.Підстави набуття і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови:

  1. Стаття 102-1.Підстави набуття і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови
  2. § 3. Окремі види договорів щодо земельнихділянок
  3. Формування правової системи
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -