§ 5. Нормативний договір як джерело господарського права

Нормативним договором є угода двох або більше суб'єктів (членів корпорації, корпорацій, держав тощо), які встановлюють права і обов'язки як загальні правила поведінки на майбутній (невизначений) час для невизначеного (неперсоніфікованого, окрім тих, що беруть участь в укладанні угоди) кола суб'єктів.

Нормативні договори можна умовно розділити на внутрішньо­державні та міжнародні.

До внутрішньодержавних нормативних договорів належать до­говори приєднання, що розглядаються в літературі як формулярне право. Такі договори ґрунтуються на волевиявленні економічно сильного суб'єкта господарювання, вираженому у формулярі або іншій стандартизованій формі, коли договір укладається шляхом приєднання іншої сторони до цих умов без можливості запропо­нувати свої умови (ч. 1 ст. 634 ЦК). До таких договорів належать, наприклад, правила біржової торгівлі і біржового арбітражу, дого­вори на постачання енергоресурсів, договори перевезення, договори банківського рахунку тощо.

Міжнародні нормативні договори займають особливе місце в системі джерел господарського права. Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України, стають частиною національного за­конодавства України.

Найбільш важливими для господарського права є такі міжна­родні договори, як:

- Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 p.;

- Конвенція ООН 1980 р. про міжнародний договір купівлі-продажу;

- Женевська конвенція 1930 p., що встановлює Одноманітний закон про переказний вексель і простий вексель;

- Паризька конвенція 1883 р. про охорону промислової влас­ності;

- Вашингтонська конвенція 1965 р. про врегулювання інвести­ційних спорів між державами і особами інших держав тощо.

Багато міжнародних договорів економічного (господарського) характеру не ратифіковано Україною. Проте це не виключає їх застосування у вітчизняному господарському обороті. В цьому випадку норми нератифікованого міжнародного акта можуть використову­ватися як норми-звичаї. Зокрема, вони можуть застосовуватися при вирішенні господарських спорів в обсязі, що не суперечить закону і договору.

Прикладом тут може служити Конвенція про міжнародні гарантії стосовно рухомого обладнання, підписана у Кейптауні 16.11.2001 p.; Конвенція ООН про відповідальність операторів транспортних терміналів у міжнародній торгівлі (Відень, 19.04.91 p.), Конвен­ція ООН про незалежні гарантії і резервні акредитиви (Нью-Йорк, 11.12.95 р.), Конвенція ООН про поступку дебіторської заборгованості в міжнародній торгівлі (Нью-Йорк, 12.12.2001 p.), Конвенція ООН про використання електронних повідомлень в міжнародних договорах від 23.11.2005 р. тощо.