§ 3. Джерела господарського процесуального права України

Первісним джерелом господарського процесуального права як і системи права, взагалі, є Конституція України. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Роль конституційних норм у процесі правового регулювання важко переоцінити, оскільки норми Конституція України є нормами прямої дії, вони виступають безпосереднім регулятором відповідних суспільних відносин. Безпосередньо Конституції України встановлюються загальні засади функціонування системи права нашої держави.

Джерелом господарського процесуального права є нормативно-правові акти, які вміщують правові норми, що регулюють господарське судочинство. Зокрема, це Закон України «Про судоустрій та статус суддів» і Господарський процесуальний кодекс України, які становлять основу господарського процесуального законодавства. Закон визначає завдання господарських судів, інші питання судочинства. Норми Господарського процесуального кодексу визначають принципи господарського судочинства, склад господарського суду, підвідомчість і підсудність спорів, порядок подання позову, доказування, вирішення спорів, перегляд рішень господарського суду, виконання судових рішень та інші питання, пов’язані з діяльністю господарського суду.

Правовідносини в сфері господарського судочинства регулюються міжнародними договорами, що діють у цій сфері, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які стали частиною національного законодавства, або рекомендаційні положення норм міжнародного права, що прямо включені до чинного законодавства України.

Як зазначається в пункті 3.2 роз’яснення Президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» № 04-5/608 від 31 травня 2002 р., в разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.

Джерелом господарського процесуального права є також підзаконні нормативно-правові акти, які містять норми з питань, що стосуються господарського процесу. Такими можуть бути укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, акти Верховного Суду України, Вищого господарського суду України, акти інших державних органів та органів місцевого самоврядування.

В контексті, що розглядається слід звернути на увагу на «звичаї» як джерело господарського процесу. У давньоримському праві ці джерела позначалися терміном «non scripta» (неписані закони). З посиленням законодавчої діяльності держави звичай значною мірою втратив своє значення, хоч і не перестав бути джерелом права.

В Україні ставлення до правового звичаю як джерела права у різні періоди її історії було неоднозначне. Беззаперечним є те, що державно-нормативне регулю­вання не охоплює всі суспільні відносини і тому звичай зберігає своє значення в окремих галузях приватного і публічного права. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як джерело права, але окремі акти законодавства містять такі норми. У статті 7 Цивільного кодексу України передбачається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Звичай має велику роль у формуванні конституційного законодавства. Створення парламенту, відкриття першого його засідання, порядок голосування та деякі інші звичаї отримали закріплення у Регламенті Верховної Ради України та інших законодавчих актах. Таким чином, звичай виступає одним з факторів правотворчої діяльності.

У цілому ж використання правового звичаю як джерела права має обмежений характер в силу консерватизму і неможливості впорядкування всіх сфер суспільних відносин. З певними винятками сфера його використання може звужуватись відповідно до вдосконалення законодавства.

На сьогодні правовий звичай залишається провідним джерелом права в країнах із звичаєвою правовою системою, мусульманського права, одним з основних в країнах англосаксонської правової сім’ї.

Батьківщиною правового прецеденту традиційно вважається Англія, де на ранніх етапах формування державності основним джерелом права був правовий звичай. Розвиток суспільних відносин призвів до централізації влади, що в умовах відсутності законодавчих актів викликало потребу винесення судами подібних рішень при розгляді аналогічних справ. Так виник судовий прецедент як джерело права.

Залежно від характеру правового звичаю розрізняють кілька його видів: звичаї ділового обороту; міжнародні звичаї; звичаї внутрішньодержавні; звичаї, засновані на звичаєвому праві; судовий звичай¹.

Звичаї ділового обороту знайшли своє втілення і в окремих нормах господарського кодексу. Так, частиною першою ст. 32 ГК передбачено, що недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Частиною третьою ст. 268 ГК також передбачено, що у разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості.

Слід виділити такі характерні риси звичаю як джерела господарського процесуального права:

♦ звичай є загальним правилом поведінки, що склалося внаслідок неодноразового, тривалого і однакового застосування;

♦ не є обов’язковою фіксація звичаю в якихось документах, що прямо випливає зі змісту окремих статей господарського та цивільного кодексів.

Умовами застосування звичаю неврегульованість питання, що є предметом господарського спору, в чинному законодавстві або договорі.

Матеріал з Вікіпедії.

З огляду на вимоги процесуального законодавства (належність і допустимість доказів за ГПК) і теорії доказів взагалі - скоріш за все, судова практика не сприйме посилання сторін на звичаї, не зафіксовані у якихось письмових документах. Посилаючись на якісь звичаї у своєму рішенні, суд має вказати достовірне джерело такої інформації, а не лише відповідні пояснення сторін. Інакше важче надати належну оцінку і встановити об’єктивну наявність ознак правового звичаю відповідно до вимог ст. 7 ЦК. При цьому слід розрізняти джерело правового звичаю (форма вираження правових норм) і письмовий доказ його наявності у контексті ст. 36 ГПК. Інколи на практиці ці поняття можуть співпадати¹.

Для прикладу використання письмових доказів наявності певних звичаїв в господарських судах, можна навести приклад. Зокрема, відповідно до частини 2 ст. 3 Закону України «Про торгово-промислової палати в Україні», одним із завдань торгово-промислових палат є:

♦ надання довідково-інформаційних послуг, основних відомостей, що не є комерційною таємницею, про діяльність українських підприємців і підприємців зарубіжних країн згідно з національним законодавством, сприяння поширенню, зокрема через засоби масової інформації, знань про економіку і науково-технічні досягнення, законодавство, звичаї та правила торгівлі в Україні і зарубіжних країнах, можливості зовнішньоекономічного співробітництва українських підприємців;

♦ сприяння розвитку торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності.

Наведені варіанти дій дають змогу надати суду певний письмовий документ (довідку або висновок торгово-промислової палати про затвердження правил поведінки та звичаїв у певній галузі господарювання тощо). Задача суду полягатиме у з’ясуванні того, наскільки ці документи відповідають вимогам ст. 7 ЦК.¹