Розділ 1 Основні засади екологічного права

Історичні аспекти правового регулювання відносин в системі «суспільство - природа». Людство з давніх часів «підкоря- ло»природні ресурси та використовувало їх для своїх життєвих потреб.

Вже в Конституції Пилипа Орлика можна бачити спроби врегулю­вання права природокористування. Так, згідно з давніми правами і привілеями, передбачається право зберегти у законному во­лодінні Війська Запорозького і нікому з визначніших людей ду­ховного чи світського стану не дозволяти у Дніпрі від Перево- лочної аж до самого гирла риболовити без обмежень^[1]. Зокрема річками, потоками і всіма визначеними угіддями у Дикім полі аж по Очаків не має права володіти і користуватись ніхто, крім самого Війська Запорозького^[2]. В цьому історичному документі, піднімається питання використання незалежно від інших дер­жав права на загальне природокористування. Проте Московська імперія з метою пригноблення і грабунку Війська Запорозького розбулувала, орудуючи в найрізноманітніший спосіб, на його ґрунтах і угіддях самарські городи, розмістила по Дніпру фор­теці, щоб таким чином заподіяти Війську Запорозькому неза­конних перешкод у риболовних і ловецьких промислах, прини­зити і завдати несправедливих втрат.

Тома VIII-XII Зводу законів Російської імперії, до якої входила Україна, містять законодавчі акти щодо природокористування та охо­роні природи в цілому, в тому числі і по Україні. Найбільш ро­зробленим за часів Російської імперії було земельне, лісове, вод­не та гірниче законодавство.

«Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого» спробував врегулю­вати відносини права власності на землю в Україні. Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І че­рез те ми хочемо, щоб після того, як буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, манастирські та інші землі у влас­ність народів, як буде видано про це закона на Всеросійському Учредительному Зібранні, право порядкування нашими україн­ськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським Зборам (Соймові)^[3].

Але напівмірами в той час не можна було обійтись і земля бу­ла відібрана у тих, хто її безпосередньо не обробляв. Однині на території Української Народньої Республіки існуюче право влас- ности на землі поміщицькі та инші землі нетрудових хазяйств сільсько-господарського значіння, а також на удільні, кабінетські та церковні землі - касується. Признаючи, що землі ті єсть власність усього трудового народу й мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає Гене­ральному Секретареві по земельних справах негайно виробити Закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів^[4].

Скасування права приватної власності, соціалізація землі та право власності Української республіки на ліси, води, надра відбулися за IV-м Універсалом Української Центральної Ради... В справі земельній комісія, вибрана на останній сесії нашій, вже зробила закон про передачу землі трудовому народові без вику­пу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі, згідно з нашою постановою на сьомій сесії. Закон сей буде розглянуто за кілька день в повній Центральній Раді, й Рада Народних Міністрів вживе всіх заходів, щоб передача землі в руки трудящих уже до початку весняних робот через земельні комітети неодмінно відбулась. Ліси ж, води й всі багацтва підземні, яко добро українського трудящого народу, переходять в порядкування Української Народньої Республіки^[5].

Маніфест Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду України від 29.11.1918 констатував, що за сім місяців діяльності гетьманського уряду фабрики та банки були повернуті капіталістам, земля та сільськогосподарський інвентар - дар- моїдам-поміщикам. Ім’ям повсталих мас було об’явлено, що всі землі поміщиків із всим живим та мертвим інвентарем мають бути негайно відібрані у поміщиків та безоплатно передані селянам^[6].

Конгрес Трудового Народу України у своєму Універсалі до українського народу висловив своє нерушиме побажання, щоб Директорія і Рада Народних Міністрів провадили й надалі свою працю по проведенню земельної реформи, в основі якої лежить передача землі без викупу трудящому народові^[7].

Першим Конституційним актом радянського періоду слід вважати Конституцію УСРР 1919 року. Республіка проводила в життя заходи, безпосередньо направлені в бік знищення існувавшого економічного ладу, що знаходив своє відображення у відміні приватної власності на землю і всі інші засоби вироб- ництва^[8].

Конституція (Основний закон) Української соціалістичної ра­дянської республіки, що була прийнята у Харкові на XI Всеукра­їнському з'їзді рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів проголосила, що вся земля, надра, ліси і води є соціалістичною державною власністю на підставах, визначених законодавством Союзу радянських соціалістичних республік і Української соціалістичної радянської республіки^[9].

Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 1937 року надалі закріплювала у ст. 6 положення, що земля, її надра, води, ліси є державною власністю, тобто всенародним добром. Кожний колгоспний двір, крім основного доходу від громадського колгоспного господар­ства, має в особистому користуванні невелику присадибну ділянку землі і в особистій власності підсобне господарство на присадибній ділянці, жилий будинок, продуктивну худобу, птицю та дрібний сільськогосподарський інвентар - згідно з статутом сільсь­когосподарської артілі.

Конституція України 1978 р.^[10] у ст. 11 закріпила положення, згідно з яким державна власність - спільне надбання всього ра­дянського народу, основна форма соціалістичної власності. У виключній власності держави перебували: земля, її надра, во­ди, ліси.

Декларація про державний суверенітет України проголосила, що земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково- технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Рес­публіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян^[11].

Чинна Конституція^[12] також передбачає право власності Українського народу на землі, її надра, атмосферне повітря, вод­ні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Консти­туцією. Кожний громадянин має право користуватися природ­ними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гаран­тується. Це право набувається і реалізується громадянами, юри­дичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Аналізуючи систему «суспільство - природа», слід відзначи­ти, що земля, а з економічної точки зору до неї відносяться і во­ди, попервах забезпечували людину їжею, готовими життєвими засобами та існують без всякої людської праці.

За словами Маркса, всякий прогрес капіталістичного земле­робства є і мистецтвом пограбування ґрунтів, всякий прогрес у підвищенні її родючості на даний термін є в той же час прогре­сом у руйнації постійних джерел цієї родючості^[14]. На сучасному етапі поширюється система впровадження генетично модифіко­ваних організмів (ГМО) живих змінених організмів. ГМО це будь-який організм, у якому генетичний матеріал був змінений за допомогою штучних прийомів переносу генів, які не відбува­ються у природних умовах. Особливого поширення зараз набу­ває вивільнення ГМО у навколишнє середовище - діяння (дія або бездіяння), в результаті якого відбулося внесення ГМО у навколишнє середовище^[15]. Таким чином людство у повсякден­ному житті своїми діями все більше негативно втручається у природничі процеси, порушуючи зв'язки між природними об’єктами та спустошуючи довкілля, не в силах зупинити тех­нічний прогрес і змінити культуру споживання, частіше за все не передбачаючи до кінця всіх негативних наслідків свого втручан­ня.

Від цього постає проблема правової охорони навколишнього природного середовища на сучасному етапі. Охорона навко­лишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки жит­тєдіяльності людини - невід'ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України.

і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого заб­рудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціо­нальне використання і відтворення природних ресурсів. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Термін охорона навколишнього природного середовища можна визначити проаналізувавши чинне природоохоронне за­конодавство. Так, під охороною атмосферного повітря слід ро­зуміти систему заходів, пов’язаних із збереженням, поліпшен­ням та відновленням стану атмосферного повітря, запобіганням та зниженням рівня його забруднення та впливу на нього хімічних сполук, фізичних та біологічних факторів^[16]. Під охоро­ною ґрунтів законодавець визначає систему правових, ор­ганізаційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на збереження і відтворення родючості та цілісності ґрунтів, їх за­хист від деградації, ведення сільськогосподарського вироб­ництва з дотриманням ґрунтозахисних технологій та забезпе­ченням екологічної безпеки довкілля^[17]. Можна також навести приклад визначення охорони водних живих ресурсів як системи заходів, спрямованих на їх збереження, відтворення та раціо­нальне використання, охорону і поліпшення умов їх існування^[18]. У більшості випадків, в екологічному законодавстві під охоро­ною природних об’єктів і самого навколишнього природного середовища слід розуміти систему заходів, спрямованих на збе­реження і відтворення самого природного об’єкта.

Термін навколишнє природне середовище зараз вживаєть­ся і без слова природне, що передбачено стандартом ISO 14001 в редакціях 1996 і 2004 років, згідно з яким підприємства прохо­дять екологічний аудит і отримують відповідні сертифікати для виходу на світовий ринок. Цей стандарт визначає навколишнє середовище як оточення, в якому функціонує організація, включаючи повітря, воду, землю, природні ресурси, флору, фау­ну, людей, а також їх взаємодію. Оточення у даному контексті поширюється від середовища в межах організації до глобальної системи^[19]. Законодавець вживає разом із термінами «навко­лишнє природне середовище», «навколишнє середовище» і термін - «довкілля», тобто оточення, у якому функціонує об’єкт (повітря, вода, земля, флора, фауна тощо)^[20]. Хоча Конституція України у ст. 50 передбачає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої по­рушенням цього права шкоди. Кожному також гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Навколишнє середовище - одна із найбільш фундаменталь­них категорій сучасної науки та практики, що стоїть в одному ряду з такими категоріями, як світ, економіка, суспільство, де­мократія. Саме навколишнє середовище, а не природа є інтегро­ваним об’єктом правового регулювання суспільних відносин сто­совно природи на сучасному етапі відповідно як національного, так і міжнародного права^[21].

Поряд із терміном «навколишнє природне середовище» в природоохоронному законодавстві вживаються суміжні терміни: «довкілля», «навколишнє середовище», «природні ре­сурси», «природа» і т.ін.

Поняття «раціональне використання природних ресурсів» юридично не визначено, але на прикладі визначення терміна «раціональне використання паливно-енергетичних ресурсів», що означає досягнення максимальної ефективності використан­ня паливно-енергетичних ресурсів при існуючому рівні розвитку техніки та технології і одночасному зниженні техногенного впливу на навколишнє природне середовище^[22], можна говорити про максимальну ефективність використання природних об’єктів при одночасному зниженні на них техногенного наван­таження. Під раціональним природокористуванням розуміють форми та методи природокористування, що забезпечує необ­хідні умови існування людства та отримання матеріальних благ із навколишнього середовища без заподіяння істотної шкоди її стану^[23].

Поки що термін «природні ресурси» домінує в національно­му природоохоронному законодавстві. Під цим словосполучен­ням у вузькому значенні прийнято розуміти сукупність усієї природної сировини^[24]. Законодавець, маючи на увазі охорону навколишнього природного середовища, вживає різні поняття - «об’єкти» та «ресурси» - в однаковому значенні, хоча слово «ре­сурси» (від франц. resourse) означає допоміжні засоби, і далеко не всі природні об’єкти беруть участь чи можуть бути потенційно задіяні в господарському обігу. Немає єдності думок з цієї проблеми і з теоретичної точки зору.

Великий енциклопедичний словник визначає природні ре­сурси, як компоненти природи, що використовуються люди- ною.^[25]. Головні види природних ресурсів можна класифікувати таким чином: на основі їх генезису - мінеральні ресурси, біологічні ресурси (рослинний та тваринний світ), земельні, кліматичні, водні ресурси; за засобом використання - у ма­теріальному виробництві (у промисловості, сільському госпо­дарстві та ін. галузях), у невиробничій сфері; за вичерпністю - вичерпні, у т.ч. відновлювані (біологічні, земельні, водні та інші) та невідновлювані (мінеральні), практично невичерпні (сонячна енергія, внутрішнє тепло Землі, енергія проточної води). Вели­чезні обсяги природних ресурсів, що залучаються в сучасну люд­ську діяльність, загострили проблеми їх раціонального викори­стання та охорони і надали їм глобального характеру.

Що стосується термінів «біологічні, рекреаційні ресурси» чи «ресурси корисних копалин і компонентів», то законодавець ро­зуміє під ресурсами біологічними - біологічні компоненти біосфери, що можуть бути використані для отримання людьми матеріальних та інших благ^[26], а під ресурсами рекреаційними - об’єкти та явища природного і антропогенного походження, що використовуються для оздоровлення, відпочинку і туризму. Ре­сурси корисних копалин і компонентів - це обсяги корисних ко­палин і компонентів невідкритих родовищ, оцінені як можливі для видобутку і переробки за сучасного техніко-економічного рівня розробки родовищ даного виду мінеральної сировини^[27]. Основний наголос робиться на можливості використання при­родного об’єкта тепер (у майбутньому) залежно від техніко- економічного розвитку суспільства.

Під життєдіяльністю людини українське законодавство визначає повсякденну діяльність, здатність організму особи здійснювати діяльність у спосіб і в межах, звичайних для людини^[28].

Сталий розвиток (sustainable development - англ.) є основною складовою національної безпеки, яка передбачає захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам^[29]. Навколо самого поняття «сталий розвиток» і досі не вщухають наукові дискусії. Концепція сталого розвитку почала набирати оберти від еко- логізації наукових знань та соціально-економічного розвитку, що бурно розпочався у 1970-ті роки. У цей період людство поча­ло усвідомлювати проблеми обмеженості природних ресурсів, а також забруднення навколишнього середовища, яке є основою життя, економічної та будь-якої діяльності людини. Реакцією на цю стурбованість було створення міжнародних неурядових нау­кових організацій з вивчення глобальних процесів на Землі, та­ких як Міжнародна федерація інститутів перспективних до­сліджень (ІФІАС), Римський клуб (з його славнозвісною до­повіддю «Межі зростання»), Міжнародний інститут системного аналізу, а в СРСР — Всесоюзний інститут системних досліджень^[30].

У Декларації тисячоліття, прийнятій Організацією Об’єднаних Націй і затвердженою резолюцією № 55/2 Гене­ральної Асамблеї від 08 вересня 2000 року, розкрито цінності і засади справедливого світу, серед яких і повага до природи. В основу охорони та раціонального використання усіх живих ор­ганізмів та природних ресурсів повинна бути покладена обачли­вість згідно з постулатами сталого розвитку. Тільки таким чином можна зберегти для наших нащадків ті величезні багатства, які даровані нам природою. Теперішні нестійкі моделі виробництва та споживання мають бути змінені в інтересах нашого май­бутнього добробуту й благополуччя наших нащадків^[31].

13 січня 2003 року відбулися парламентські слухання щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства в Україні, на яких було вироблено рекомендації, схвалені Постановою Вер­ховної Ради України від 20 лютого 2003 року N°565-IV^[32], серед яких, згідно з п. 4, з метою формування сучасної екологічної політики на засадах сталого розвитку передбачалися розробка та внесення на розгляд Верховної Ради України до 1 листопада 2003 року проекту Стратегії сталого розвитку України. Відповідний проект Постанови Верховної Ради України «Про Концепцію переходу України до сталого розвитку» було розроб­лено^[33]. На жаль, цей проект відхилено Верховною Радою України 05.10.2005 р.

Основні напрями державної політики України в галузі охоро­ни довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до ст. 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подо­лання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи пла­нетарного масштабу, збереження генофонду Українського наро­ду є обов’язком держави^[34]. Поряд з екологічною політикою існу­ють і інші види державної політики, тісно взаємопов’язані між собою. Так, метою державної промислової політики є створення сучасного, інтегрованого у світове виробництво і здатного до са­морозвитку промислового комплексу, який відповідатиме ана­логічним утворенням у розвинутих державах світу за основними критеріями, серед яких і високий рівень екологічної безпеки^[35]. Законодавство визначає різні види екологічної політики, одним із яких є, наприклад, регіональна екологічна політика.

Беручи до уваги визначення галузі права вченими теорії дер­жави та права, та розглядаючи її як уособлену сукупність норм, спрямованих на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин^[36], слід відзначити існування екологічного права, як над-супер-зверхгалузь^[37] права.

Визначаючи поняття екологічного права, перш за все слід порівняти цю дефініцію із закордонними положеннями. Англійські науковці С. Вольф та Н. Стенлі вважають провідною функцією екологічного права регулювання викидів, що забруд­нюють повітряне, водне та земельне середовища^[38]. Н. Ф. Реймерс вважає, що право природоохоронне розробляє юридичні основи збереження природних ресурсів та середовища проживання^[39]. Російські вчені стверджують, що це галузь права, яка являє со­бою систему правових норм, що регулюють суспільні відносини в сфері взаємодії суспільства і природи^[40]. Або ж акцентують увагу на досягненні гармонійних відносин між суспільством та приро- дою^[41] чи деталізують самостійність комплексної галузі права, яка регулює відносини в галузі взаємодії суспільства і людини з нав­колишнім середовищем або окремими її компонентами^[42].

Українські вчені, екологи-юристи вважають, що екологічне право як галузь права являє собою систему правових норм, які регулюють екологічні відносини з приводу приналежності, ви­користання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних ресурсів у їх нерозривному зв’язку з природним се­редовищем, охорони навколишнього природного середовища з метою реалізації інтересів відповідних суб’єктів та підтримання сталого екологічного розвитку, екологічної рівноваги в країні та окремих її регіонах^[43]. В. І. Андрейцев вказує на формування нор­мативно-правових засад комплексної галузі екологічного права - права екологічної безпеки як системи правових норм та інших засобів, які спрямовані на створення правових умов для ре­алізації суб’єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля та захист його у разі порушення, а також регу­лювання відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності з метою попередження погіршення екологічного ста­ну, виникнення небезпеки для природних систем, населення, інтересів держави і юридичних осіб та здійснення системи за­ходів у разі виникнення екологічної небезпеки щодо ліквідації небезпечних наслідків, визначення режиму використання еко­логічно небезпечних територій і об’єктів, встановлення особли­вого статусу осіб, потерпілих від негативних наслідків природної стихії чи техногенного впливу, досягнення режиму безпечного існування населення і стану довкілля на місцевому, регіональ­ному, національному і транснаціональному рівнях^[44].

Вказані два визначення екологічного права як галузі права поєднано у навчальному посібнику за редакцією О. О. Погрібного - комплексна галузь права, яка об’єднує сукуп­ність еколого-правових норм, що регулюють суспільні відносини щодо раціонального використання та охорони природних ре­сурсів, охорони особливо цінних та унікальних природних ком­плексів і забезпечення екологічної безпеки^[45]. Доповненням до цього визначення може бути заміна природних ресурсів на при­родні об’єкти. Також вважаємо за потрібне зазначити про існування підгалузей екологічного права: земельного, водного, гірничого, лісового і т.ін.

Екологічне право знаходить своє місце в системі екологічних функцій держави. Головне призначення екологічної функції держави полягає в тому, щоб забезпечити науково обґрунтоване співвідношення екологічних та економічних інтересів суспіль­ства, створення необхідних гарантій для реалізації та захисту прав людини на чисте, здорове та сприятливе для життя людини навколишнє природне середовище^[46].

Сучасне нормотворення характеризується подальшою «еко- логізацією» норм різних галузей права. Спільним використан­ням еколого-правових інститутів, наприклад, інституту права природокористування, який знаходить своє відображення в кон­ституційному, кримінальному, цивільному, аграрному та інших галузях права.

Основні принципи охорони навколишнього природного се­редовища викладені в ст. 3 Закону України «Про охорону навко­лишнього природного середовища»^[47]. Такими принципами є:

- пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів вико­ристання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

- гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей;

- запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

- екологізація матеріального виробництва на основі ком­плексності рішень у питаннях охорони навколишнього природ­ного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх техно­логій;

- збереження просторової та видової різноманітності і ціліс­ності природних об’єктів і комплексів;

- науково обґрунтоване узгодження екологічних, еко­номічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднан­ня міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природ­ничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища;

- обов’язковість екологічної експертизи;

- гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

- науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

- безоплатність загального та платність спеціального викори­стання природних ресурсів для господарської діяльності;

- стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компен­сація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

- вирішення питань охорони навколишнього природного се­редовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної зміненості територій, сукупної дії фак­торів, що негативно впливають на екологічну обстановку;

- поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища;

- вирішення проблем охорони навколишнього природного се­редовища на основі широкого міждержавного співробітництва.

Принципи, сформульовані в цій статті, є спеціальними для екологічного права і базуються на загально-правових принци­пах. Можна виділити принципи, присвячені окремим природо­охоронним правовим інститутам, таким, як інститут екологічної експертизи, інститут екологічної безпеки і т.ін. У Законі прин­ципи виокремленні в коментованій статті як основні, але це не означає, що цей перелік є вичерпним для природоохоронного права, бо принципи можуть виводитись із змісту всього чинного законодавства. Переліченими принципами мають керуватися всі учасники природоохоронних правовідносин - юридичні та фізичні особи, посадовці та громадяни.

Хоча в назві статті не вказується, що мова йде саме про пра­вові принципи, слід розглядати їх саме таким чином і відрізняти від принципів природокористування. Наприклад, Н. Ф. Реймерс у словарі-довіднику «Природокористування» наводить більше двадцяти подібних принципів, починаючи з «Принципу агре­гації особини (В. Оллі)», до «Принципів зв’язку біотопу - біоце­нозу»^[48]. Але ці принципи в більшості своїй не регулюють суспіль­ні правовідносини, а є предметом екології: у традиційному ро­зумінні - це розкриття сутності взаємозв’язків рослин, тварин, мікроорганізмів та їх угруповань між собою й усією сукупністю факторів навколишнього середовища^[49].

Під принципами звичайно розуміють основні засади, основні положення, основні ідеї правового регулювання (галузі права, правового інституту чи іншого правового масиву), сформульо­вані в одній або кількох правових нормах. Принципи - це поло­ження чинного, сьогоднішнього права. Тому їх присутність, від­сутність, кількість і інші характеристики чималою мірою зале­жать від розвитку відповідної галузі законодавства. Принципи пронизують правове регулювання, лежать в основі правових ін­ститутів, відповідних прав природокористування, мають визна­чальне значення для всіх чи окремих таких інститутів, є виразом сутності останніх^[50]. Тобто принцип, зазначений у коментованій статті, може бути виведений чи підкріплений на основі принципів охо­рони та використання природних об’єктів, тобто земель, вод, надр, або еколого-правових інститутів: екологічної експертизи, екологічного страхування і т.ін.

Ці принципи мають формальний, чітко виражений характер і в разі конкуренції окремої норми права з принципом права охо­рони навколишнього природного середовища, слід керуватись останнім.

У науковій та практичній юридичній літературі пропонується різноманітний поділ їх за групами залежно від обраного кри­терію. Виходячи з практики застосування Закону кожен прин­цип слід підкріплювати нормами матеріального чи процесуаль­ного екологічного права^[51]. Дієвість задекларованих основних принципів охорони навколишнього природного середовища за­лежить від послідовного нормативного забезпечення в еко­логічному законодавстві.

Природоохоронне законодавство інших країн також вио­кремлює подібні принципи, наприклад, законодавство Німеч­чини. У Законі ФРН «Про захист навколишнього середовища від шкідливих впливів» (1974 р.) виділено принцип матеріальної відповідальності винуватця екологічного правопорушення, принцип загальності витрат та принцип запобігання шкоді^[52], а у звіті про стан навколишнього середовища ФРН за 1976 р. вперше виписано принцип співпраці у природоохоронній діяльності.

Принцип пріоритетності вимог екологічної безпеки, обов’язковості додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні гос­подарської, управлінської та іншої діяльності полягає в пер­шості, переважності, провідному значенні^[53] і не допускає запере­чень щодо екологічної безпеки - такого стану навколишнього природного середовища, при якому забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров’я людей.

Під екологічними стандартами слід розуміти, відповідно до ст. 32 Закону, поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, інші питання, пов’язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів. А екологічні нормативи, відповідно до ст. 33 Закону, встановлюють гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище забруд­нюючих хімічних речовин, рівні допустимого шкідливого впли­ву на нього фізичних та біологічних факторів.

Законодавство формулює, наприклад, ліміти (квоти) для спеціального використання водних живих ресурсів - дозволені обсяги вилучення (вилову, добування, збирання) водних живих ресурсів із природного середовища. У нормативно-правових ак­тах виділяються такі види лімітів: ліміти скидів у водні об’єкти державного значення; ліміти скидів забруднюючих речовин у водні об’єкти місцевого значення; ліміти розміщення відходів^[54].

Господарська діяльність визначається в чинному законо­давстві як:

- будь-яка діяльність, в тому числі підприємницька, пов’язана з виробництвом і обміном матеріальних та нема­теріальних благ, що виступають у формі товару^[55];

- будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридич­них осіб, а також фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з виробництвом (виготовленням) про­дукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт^[56];

-будь-яка діяльність особи, спрямована на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах у разі, коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи^[57].

Відповідно до ст. 16 Закону, управління охороною навко­лишнього природного середовища полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експер- тизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.

Принцип гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей закріплює, що життя і здоров’я лю­дей, як стан повного фізичного, душевного і соціального благо­получчя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів^[58], є вищою цінністю нашої держави. На цьому наголошує у ст. 3 Конституція України: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні най­вищою соціальною цінністю.

Принцип запобіжного характеру заходів щодо охорони нав­колишнього природного середовища проявляється у заходах, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки шляхом при­пинення чи заборони роботи підприємств, установ та ор­ганізацій, що порушують законодавство про охорону навко­лишнього природного середовища. Також цей принцип сто­сується запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техно­генного та природного характеру: підготовка і реалізація ком­плексу правових, соціально-економічних, політичних, ор­ганізаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та інших заходів, спрямованих на регулювання техногенної та природної безпеки, проведення оцінки рівнів ризику, завчасне реагування на загро­зу виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природно­го характеру на основі даних моніторингу, експертизи, до­сліджень та прогнозів щодо можливого перебігу подій з метою недопущення їх переростання у надзвичайну ситуацію техноген­ного та природного характеру або пом’якшення її можливих наслідків^[59].

Принцип екологізації матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього при­родного середовища, використання та відтворення відновлюва­них природних ресурсів, широкого впровадження новітніх тех­нологій проявляється у застосуванні у сфері виробництва (виго­товлення) - діяльності, що пов’язана з випуском продукції, яка включає всі стадії технологічного процесу, а також реалізацію продукції власного виробництва, новітніх природоохоронних технологій. Відновлювані природні ресурси - це біологічні, зе­мельні, водні та інші, а до тих, що не відновлюються, належать мінеральні. Прикладом відновлення енергії є використання го­рючих відходів паковання як засобу генерації енергії шляхом безпосереднього спалювання з іншими відходами чи без них, про­те з відновленням тепла^[60].

Під технологією розуміють сукупність методів обробки, виго­товлення, зміни стану, властивостей, форми сировини, ма­теріалу чи напівфабрикату, що здійснюється в процесі вироб­ництва продукції. Технологією називають також самі операції видобутку, обробки, транспортування, збереження, контролю, що є частиною загального виробничого процесу^[61]. До новітніх технологій слід віднести технології маловідходні - технології, які дозволяють обійтись мінімальними відходами^[62].

Принцип збереження, просторової та видової різноманітності і цілісності природних об’єктів і комплексів передбачає перш за все «біологічну різноманітність»- варіабельність живих істот з усіх джерел, включаючи, серед іншого, наземні, морські та інші водні екосистеми та екологічні комплекси, частиною котрих во­ни є; це поняття включає в себе різноманіття в рамках виду, між видами та різноманіття екосистем^[63]. У законодавстві закріплено також поняття «екомережа» - єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потен­ціалу території України, збереження ландшафтного та біорізно- маніття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій охороні^[64]. Екологічна мережа дозволяє ви­конати вказаний принцип.

Принципи науково обґрунтованого узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєд­нання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, при­родничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнь­ого природного середовища та науково обґрунтованого нор­мування впливу господарської та іншої діяльності на навко­лишнє природне середовище реалізуються в положеннях За­конів України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»^[65]; «Про інноваційну діяльність»^[66]; «Про наукову і науково-технічну експертизу»^[67]; «Про пріоритетні напрями розвитку науки і тех­ніки»^[68]; «Про наукову і науково-технічну діяльність»^[69], а також в Постанові Верховної Ради України «Про Концепцію науково- технологічного та інноваційного розвитку України»^[70].

Принцип обов’язковості екологічної експертизи розкриваєть­ся в ч.з ст. 13 Закону України «Про екологічну експертизу»^[71], згідно з яким здійснення державної екологічної експертизи є обов’язковим для видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку. Перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку^[72], вста­новлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціаль­но уповноваженого центрального органу виконавчої влади з пи­тань екології та природних ресурсів і спеціально уповноважено­го центрального органу виконавчої влади з питань охорони здо­ров’я.

Принцип гласності і демократизму при прийнятті рішень, ре­алізація яких впливає на стан навколишнього природного сере­довища, формування у населення екологічного світогляду впро­ваджується шляхом консультацій з громадськістю. Вони прово­дяться з метою залучення громадян до участі в управлінні дер­жавними справами, надання можливості для їх вільного доступу до інформації про діяльність органів виконавчої влади, а також забезпечення гласності, відкритості та прозорості в діяльності цих органів^[73]. Цей принцип також реалізується, наприклад, у ст. 10 Закону України «Про екологічну експертизу» і визначає заса­ди гласності екологічної експертизи. Так, замовники екологічної експертизи об’єктів, що в процесі реалізації (будівництва, експлуатації тощо) можуть негативно впливати на стан навко­лишнього природного середовища, зобов’язані оголосити через засоби масової інформації про проведення екологічної експер­тизи у спеціальній Заяві про екологічні наслідки діяльності. У цій заяві, серед іншого, повинні міститися відомості про інфор­мування громадськості щодо запланованої діяльності, її мету і шляхи її здійснення.

Серед основних принципів участі громадськості в прийнятті рішень з питань, що справляють чи можуть справити негатив­ний вплив на стан довкілля визначаються прозорість та демо- кратизм^[74].

Принцип безоплатності загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності або принцип платності природокористування, згідно з яким будь-яке використання природних ресурсів здійснюється за пла­ту, за винятком загального природокористування фізичних осіб, а також випадків прямо передбачених у законодавстві^[75]. Збір за спеціальне використання природних ресурсів встановлюється на основі нормативів збору і лімітів їх використання. Нормативи збору за використання природних ресурсів визначаються з урахуванням їх розповсюдженості, якості, можливості відтво­рення, доступності, комплексності, продуктивності, місце­знаходження, можливості переробки, знешкодження і утилізації відходів та інших факторів.

У Посланні Президента України «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000­2004 рр.» передбачалося здійснення на національному, регіо­нальному та об’єктному рівнях найбільш гострих поточних зав­дань і довгострокових пріоритетів екологічної безпеки та охоро­ни навколишнього природного середовища, розвиток і вдоско­налення відповідної законодавчої бази, застосування еко­номічних інструментів (поетапного запровадження платного природокористування) для відтворення та раціонального вико­ристання природних ресурсів^[76].

Принцип стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ре­сурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища ре­алізується декількома шляхами. Збір за забруднення навко­лишнього природного середовища встановлюється на основі фактичних обсягів викидів, лімітів скидів забруднюючих ре­човин в навколишнє природне середовище і розміщення від­ходів, а збір за погіршення якості природних ресурсів (зниження родючості ґрунтів, продуктивності лісів, рибопродуктивності водойм тощо) в результаті володіння і користування встанов­люється на основі нормативів.

Існує також принцип вирішення питань охорони навко­лишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної^[77] змінності тери­торій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на еко­логічну обстановку. До антропогенних змін належать зміни, викликані діяльністю людини^[78]. Можна розглядати територіаль­ну антропоекосистему як екологічну систему, в якій людина ви­ступає її центральною ланкою («хазяїном»), а всі інші елементи системи розглядати як оточуюче людину середовище, внутрішні зв’язки якого на неї зорієнтовані^[79]. Так, ст. 33 Закону України «Про зайнятість населення»^[80] визначає, що законодавством України можуть передбачатися за рахунок бюджету держави до­даткові гарантії громадянам, вивільнюваним з підприємств, що підлягають ліквідації у зв’язку із здійсненням заходів щодо поліпшення екологічної обстановки або внаслідок стихійного лиха.

До охоронних (забезпечувальних) правовідносин у галузі екології науковці відносять: антропоохоронні (охорони життя і здоров’я людини від небезпечного довкілля), правовідносини з охорони життя і здоров’я людини від небезпечного антропоген­ного впливу та правовідносини в галузі охорони природно- антропогенних ландшафтів^{[81] [82]}.

Принцип поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища роз­кривається в коментарі до ст. 48 Закону щодо заходів стимулю­вання, а відповідальність за порушення законодавства про охо­рону навколишнього природного середовища передбачається ст. 68 Закону. Порушення законодавства України про охорону нав­колишнього природного середовища тягне за собою встановлену Законом та іншим законодавством України дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність.

Принцип розв’язання проблем охорони навколишнього при­родного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва пов’язаний із загальними та спеціальними принципами міжнародного екологічного права. Перші тісно пов’язані із принципами міжнародного публічного права і яв­ляють собою такі принципи: поваги до державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи інших держав, добровільного виконання міжнародних зобов’язань, мирного вирішення спорів та деякі інші. Вони зафіксовані у Статуті ООНД у Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами, схваленою 25-ю сесією Гене­ральної Асамблеї ООН, та інших міжнародних документах. Пе­релічені принципи закріплені також у вигляді звичаїв: принци­пи добросусідства, міжнародного співробітництва, не заподіяння шкоди, міжнародної відповідальності держав. Ці принципи по­ширюються і на сферу міжнародного екологічного права, прояв­ляючись у формі такого використання природних ресурсів од­нією державою, яке не заподіює шкоди іншій державі, міжнародному співробітництву у сфері охорони довкілля.

До спеціальних принципів міжнародного екологічного права належать:

- право людей на життя у сприятливому навколишньому се­редовищі та відповідальність за охорону і покращення навко­лишнього середовища на благо теперішньому і майбутньому по­колінням;

- суверенне право держав розробляти свої природні ресурси і їх обов’язок у рамках національної юрисдикції не заподіювати шкоди навколишньому середовищу інших держав;

- міжнародна відповідальність за заподіяння такої шкоди;

- міжнародне співробітництво держав у сфері охорони дов­кілля на основі рівноправ’я;

- запобігання забрудненню морів та заподіянню шкоди нав­колишньому середовищу.

Ці принципи зафіксовані у Декларації Стокгольмської кон­ференції ООН з проблем навколишнього середовища. Поділ міжнародних принципів охорони навколишнього середовища запропонувала Н. Р. Малышева'.

У новітньому Європейському праві також передбачені прин­ципи охорони навколишнього середовища. Під принципами права Європейського Союзу слід розуміти основи даної правової системи, які визначають зміст правотворчої, правозастосовної та правоохоронної діяльності Союзу в цілому і його держав-членів зокрема^{[83] [84]}. Поділ цих принципів, залежно від сфери дії, можна здійснити на загальні, які належать до правової системи в ціло­му, спеціальні, які належать до її окремих галузей та інститутів^[85].

До спеціальних принципів Європейського права навколишнього середовища, згідно зі ст. 174(2) Договору про заснування Євро­пейського Співтовариства, слід віднести принципи, на яких ба­зується політика Співтовариства у сфері навколишнього середо­вища:

- принцип попередження;

- принцип перестороги;

- відшкодування шкоди, завданої навколишньому середо­вищу, в основному, шляхом її усунення на самому початку виникнення;

- принцип «забруднювач платить».

Коментовані принципи гарантують також реалізацію консти­туційних прав та свобод людини і громадянина.

Міжнародно-правові гарантії співробітництва встановлені у чинних міжнародних договорах, обов’язкових для України. У свою чергу, вони також є нормами:

- матеріальними (скажімо, можливість звернення до Єв­ропейського Суду встановлена Європейською конвенцією з прав людини);

- процесуальними (наприклад, доступний для кожного порядок такого звернення);

- організаційними (система і організація діяльності Євро­пейського Суду)^[86].

Об’єкти правової охорони навколишнього природного сере­довища законодавчо закріплені у ст. 5 Закону України «Про охо­рону навколишнього природного середовища». Державній охо­роні і регулюванню використання на території України підляга­ють: навколишнє природне середовище як сукупність природ­них і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовуванні в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, ат­мосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.

Особливій державній охороні підлягають території та об’єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об’єкти, визначені відповідно до законодавства України.

Державній охороні від негативного впливу несприятливої еко­логічної обстановки підлягають також здоров’я і життя людей.

Державна охорона та використання природних об’єктів перш за все регламентуються нормами Конституції України, які прямо чи опосередковано встановлюють: 1) принципи, вихідні поло­ження; 2) конкретні правила поведінки у сфері охорони навко­лишнього природного середовища та природокористування. Як джерело права вищої юридичної сили Конституція України містить комплекс норм, які: а) виділяють в якості особливої функцію охорони навколишнього природного середовища; б) встановлюють загально-правовий принцип пріоритету охоро­ни довкілля; в) закріплюють відповідальність нинішнього по­коління перед майбутніми; г) передбачають екологічний суве­ренітет країни та обов’язковість його захисту державою у внутрішніх та зовнішніх відносинах. Таким чином, Основний Закон країни установлює конституційний екологічний правовий порядок^[87].

У науковій літературі виділяється проблема вжитку термінів «захист» та «охорона» природних ресурсів. За своїми суб’єктивними якостями, по своїй суті, охорона взагалі та право­ва у тому числі, є категорією позитивною, активним засобом за­хисту. Тому в правових нормах, що захищають природні об’єкти, сформульовані точні та категоричні вимоги, які підлягають ви­конанню всіма, хто тією чи іншою мірою здійснює вплив на природні об’єкти.

Законодавство оперує поняттями об’єктів правової охорони навколишнього природного середовища, або природних об’єктів та природних ресурсів. Під першими розуміють складову части­ну навколишнього середовища, відмінну від продуктів людської праці природним характером свого походження, відсутністю вартості як сукупності затрат суспільно необхідної праці, станом в екологічній системі природи. Вони виконують екологічну, еко­номічну, культурно-оздоровчу функції. Природні ресурси в ши­рокому розумінні - це всі природні блага, призначені для задо­волення екологічних, економічних, культурно-оздоровчих по­треб людини та суспільства; у вузькому - природні джерела за­доволення потреб матеріального виробництва (земельні, водні, лісові ресурси, мінеральні ресурси)^[88].

Застосовуючи норми природоохоронного законодавства, слід чітко розрізняти природні ресурси або об’єкти, виділені чи за­кріплені законодавчо, і ті, які не мають відповідного норматив­ного закріплення та розкриття їх змісту. Так, чинне природоохо­ронне законодавство оперує юридичними поняттями «рослин­ний» та «тваринний світ». У свою чергу, в національному та міжнародному природоохоронному законодавстві також вжи­ваються терміни «флора»^[89] і «фауна»^[90]. У деяких випадках до флори і фауни відносять конкретні види, що підлягають особ­ливій охороні^[91], або ставляться вимоги щодо захисту рослин і тварин, серед яких збереження корисної флори і фауни^[92]. Вер­ховний Суд України, кваліфікуючи тяжкі наслідки за ч. 3 ст. 204 КК України, пропонує розуміти під іншими тяжкими наслідками знищення чи пошкодження майна, тварин, флори, фауни, по­вітря, ґрунту, вод, чим заподіяно шкоду у великих чи особливо великих розмірах^[93]. Правознавці використовують доктринальні визначення, які дають природознавці. Вони розуміють під фау­ною: 1) еволюційно-історично сформовану сукупність усіх видів тварин, що живуть чи жили у геологічному минулому на даній території (акваторії); 2) список видів тварин, що мешкали на даній території (акваторії - для водних тварин)^[94]. А під флорою, в свою чергу, слід розуміти: 1) еволюційно-історично сформовану сукупність видів рослин, що знаходяться, чи тих, що знаходи­лись у геологічному минулому на певній території суспільства; 2) список видів рослин, що знаходяться на даній території (аква­торії). Автор цих визначень дає застереження щодо того, що не

слід змішувати терміни та поняття «флора», «рослинність», «рослини»^[95].

Природні ресурси можна чітко диференціювати лише з пра­вової точки зору, а використання їх, як правило, здійснюється комплексно, оскільки негативний вплив на один природний об’єкт призведе до негативних наслідків щодо іншого.

Законодавство виділяє такі види природних ресурсів:

земельні ресурси - сукупний природний ресурс поверхні суші як просторового базису розселення і господарської діяльності, основний засіб виробництва в сільському та лісовому госпо­дарстві, згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про охорону земель», або, відповідно до цієї норми, земля - поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею. Існує також визначення згідно з п. 2.5. Методики визначення розмірів шко­ди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства^[96]: земельні ресурси (землі) - верхній шар земної поверхні в межах зони ае­рації;

- надра - це частина земної кори, що розташована під по­верхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння, згідно зі ст. 1 Кодексу України про надра^[97];

- водні ресурси - обсяги поверхневих, підземних і морсь­ких вод відповідної території, згідно з ч. 1 ст. 1 Водного кодек­су України^[98]. Більш детально про стан водних ресурсів України викладено у Загальнодержавній програмі розвитку водного господарства^[99];

- атмосферне повітря - життєво важливий компонент навколишнього природного середовища, який являє собою природну суміш газів, що знаходиться за межами жилих, ви­робничих та інших приміщень, згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про охорону атмосферного повітря»;

- лісовими ресурсами є деревина, технічна і лікарська си­ровина, кормові, харчові та інші продукти лісу, що викори­стовуються для задоволення потреб населення і виробництва згідно з ч. 1 ст. 7 Лісового кодексу України^[100];

- природні рослинні ресурси - об’єкти рослинного світу, що використовуються або можуть бути використані населен­ням для потреб виробництва та інших потреб відповідно до ч. 1 ст. з Закону України «Про рослинний світ»^[101];

- мисливські тварини, що перебувають у стані природної волі або утримуються у напіввільних умовах, належать до природних ресурсів загальнодержавного значення, згідно зі ст. 2 Закону України «Про мисливське господарство та полю­вання»^[102]. Закон України «Про тваринний світ»^[103] розглядає тваринний світ як один із компонентів навколишнього при­родного середовища, національне багатство України, джере­ло духовного та естетичного збагачення і виховання людей, об’єкт наукових досліджень, а також важливу базу для одер­жання промислової і лікарської сировини, харчових про­дуктів та інших матеріальних цінностей. Як природний ре­сурс загальнодержавного значення розглядаються у вищеза­значеному законі дикі тварини, які перебувають у стані при­родної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об’єкти тваринного світу, на які поширюється дія цього Зако­ну і які перебувають у державній власності, а також об’єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством поряд­ку придбані у комунальну або приватну власність і визнані об’єктами загальнодержавного значення;

- риба та інші водні живі ресурси (водні біологічні ресур­си) - це сукупність організмів, життя яких неможливе без пе­ребування (знаходження) у воді. До водних живих ресурсів належать прісноводні, морські, анадромні та катадромні риби на всіх стадіях розвитку; круглороті, морські ссавці; водні безхребетні, у тому числі молюски, ракоподібні, черви, гол­кошкірі, губки, кишковопорожнинні, наземні безхребетні у водній стадії розвитку, водорості та інші водні рослини^[104];

- природний ландшафт - цілісний природно- територіальний комплекс з генетично однорідними, одноти- повими природними умовами місцевостей, які сформувалися в результаті взаємодії компонентів геологічного середовища, рельєфу, гідрологічного режиму, ґрунтів і біоценозів, у відповідності із Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000 - 2015 ро­ки^[105];

- природні комплекси, такі наприклад, як:

- водно-болотні угіддя - райони маршів, боліт, драговин, торфовищ або водойм природних або штучних, постійних або тимчасових, стоячих або проточних, прісних, солонкуватих або солоних, включаючи морські акваторії, глибина яких під час відпливу не перевищує шість метрів^[106];

- «природна спадщина»:

o природні пам’ятки, створені фізичними й біологіч­ними утвореннями або групами таких утворень, що мають видатну універсальну цінність з точки зору естетики чи науки;

o геологічні й фізіографічні утворення й суворо обме­жені зони, що є ареалом видів тварин і рослин, які зазна­ють загрози й мають видатну універсальну цінність з точ­ки зору науки чи збереження;

o природні визначні місця чи суворо обмежені природ­ні зони, що мають видатну універсальну цінність з точки зору науки, збереження чи природної краси^[107];

- екомережа - єдина територіальна система, яка утво­рюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного по­тенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів при­родно-заповідного фонду, а також інших територій, які ма­ють особливу цінність для охорони навколишнього природ­ного середовища і відповідно до законів та міжнародних зо­бов’язань України підлягають особливій охороні відповідно до ст. з Закону України «Про екологічну мережу України»;

- природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об’єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рос­линного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього при­родного середовища згідно із Законом України «Про природ­но-заповідний фонд України»^[108].

Природні ресурси можна класифікувати (поділити) на від­повідні групи залежно від характеру їх походження, місцез­находження, складу, використання, відтворення, охорони, екологічної, економічної, соціальної значущості і особливос­тей правового режиму^{[109] [110].}

Від негативного впливу несприятливої екологічної обстанов­ки підлягають охороні здоров’я і життя людей. Це здійснюється шляхом запровадження, наприклад, кримінальної відповідаль­ності. Так, відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» № 17 від 2004.12.10,

створення небезпеки для життя і здоров’я людей (ч. 1 ст. 239 - 244, ч. 1 ст. 253 КК України^) має місце в разі, коли забруднення навколишнього природного середовища чи вчинення інших протиправних дій могло призвести до загибелі хоча б однієї лю­дини, масових захворювань людей, зараження хоча б однієї лю­дини епідемічним або інфекційним захворюванням, зниження тривалості життя чи імунного захисту людей, відхилень у розвитку дітей тощо^{[111] [112] [113]}.

Конституція України у ст. 3 передбачає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи люди­ни та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Державна охорона життя і здоров’я полягає у тому, що дер­жавний службовець не повинен приховувати від громадян факти та обставини, що становлять загрозу для життя, здоров’я і безпе­ки людей, крім випадків заборони розголошення відомостей, що становлять державну таємницю².

Відповідно до ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я³, кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає безпечне для життя і здоров’я навко­лишнє природне середовище.

Ст. 6 Закону України «Про охорону праці»^[114] передбачає права працівника на охорону праці під час роботи, серед яких і право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкіл­ля.

Суб’єктом права вважається фізична або юридична особа, яка за законом володіє здатністю мати і здійснювати безпосередньо або через представника права і юридичні обов'язки, тобто пра- восуб'єктністю. Суб'єкт права є обов'язковим елементом пра­вовідносин у всіх галузях права, хоча в кожній із них він має певну специфіку. Специфіка екологічного права проявляється в обмеженості права власності на природні об’єкти, тому що влас­ність відповідно до ст. 13 Конституції України зобов'язує. Влас­ність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспіль­ству. Також впливає на поведінку природокористувача цільове призначення природного об’єкту, яке накладає на нього певні права та обов’язки, яких не має в інших галузях права. Права та обов’язки суб’єктів екологічного права, щодо їх поводження з природними об’єктами додатково визначається спеціальним законодавством.

Суб’єктами екологічного права є фізичні та юридичні особи. Суб’єкт права має характерні ознаки: він наділений юридични­ми правами та обов’язками; реально здатний брати участь у пра­вовідносинах в екологічній сфері. Юридичні норми створюють обов’язкову основу участі суб’єктів екологічного права у відповідних правовідносинах (власності на природні об’єкти, їх використанні та ін.). Здатність володіння екологічними правами і обов’язками складає екологічну правоздатність, а здатність са­мостійно здійснювати екологічні права і обов’язки - екологічну дієздатність.

Фізичні особи - це переважний різновид індивідуальних суб’єктів в екологічному праві. Вони за наявності певних умов можуть бути суб’єктами права власності на визначені в законо­давстві природні ресурси, права користування природними ре­сурсами, на володіння екологічною інформацією; вони мають право на подання позовів до винних осіб про відшкодування збитків, заподіяних забрудненням природного середовища тощо. В екологічному законодавстві можуть бути конкретно визначені умови, за яких громадяни стають суб’єктами еко­логічного права. Так, у ст. 22 Закону України «Про тваринний світ»^[115] встановлено, що право на полювання в межах визначених для цього мисливських угідь мають громадяни України, які до- сягли 18-річного віку і одержали відповідні документи, що за­свідчують право на полювання.

Юридичними особами, є організації, підприємства, установи, що наділені спеціальною правосуб’єктністю. Вони підрозділяються на державні, громадські, приватні, колективні та іноземні. Деякі з них володіють владними повноваженнями, наприклад, органи державного управління в галузі екології; інші виступають

суб’єктами оперативно-господарської діяльності. Право-

суб’єктність органів, які виконують управлінські функції у сфері екології, визначається їх компетенцією. Дані суб’єкти підрозділяються на органи загальної і спеціальної компетенції. До перших належать Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, місцеві органи влади і управління. До органів спеціальної компетенції належать орга­ни, що вирішують спеціальні питання у галузі екології. Це міністерства, держкомітети, інші органи, які виконують еколого- управлінські функції.

До суб’єктів екологічного права належать також держава Україна, Автономна Республіка Крим, адміністративно- територіальні одиниці України. Суб’єктами екологічного права можуть бути іноземні юридичні особи, держава, міжнародні ор­ганізації у сфері екології, громадяни, спільні підприємства, міжнародні об’єднання, організації з участю іноземних осіб.

Методом екологічного права є сукупність засобів та прийо­мів впливу на суб’єктів відносин у сфері охорони та використан­ня навколишнього природного середовища. Метод можна поділити на імперативний та диспозитивний.

Система екологічного права являє собою сукупність еколо- го-правових інститутів, що складаються із правових норм, які регулюють однорідні, єдині за змістом екологічні правовідноси­ни. Еколого-правові інститути - сукупність взаємопов’язаних норм, що складають сегмент галузі екологічного права та забез­печують якісне регулювання цілісної групи суспільних відносин. Інститути поділяються на галузеві та міжгалузеві. Вони пов’язані між собою і кожен із них займає місце в тій чи іншій частині права. До інститутів екологічного права можна віднести наступ­ні: природокористування, управління природними об’єктами, права власності на природні об’єкти, відповідальності за пору­шення екологічного законодавства та ін.

Система екологічного права знаходить своє відображення в структурі поресурсових кодексів, де частині відповідає розділ, інститут - главі, а норма є статтею.

Система екологічного права складається із трьох частин:

- загальна частина - містить в собі правові інститути, які ви­користовуються всією галуззю права (право природокористу­вання, управління природними об’єктами, права власності на природні об’єкти та ін.);

- особлива частина - складається із інститутів, що регулюють відносини по охороні окремих природних об’єктів та спеціально­го використання довкілля (інститути правової охорони та вико­ристання земель, вод, надр, лісів, атмосферного повітря і т.ін., а також охорони та використання природних комплексів) та права екологічної безпеки;

- спеціальна частина присвячена міжнародно-правовій охо­роні навколишнього природного середовища.

Екологічне право як науку слід розрізняти від навчальної дисципліни. Під першим слід розуміти систему знань про еко­логічне право та екологічне законодавство, екологічні пра­вовідносини, історію та динаміку розвитку екологічного законо­давства, практику його застосування, правові форми міжнарод­ної співпраці у галузі екології, міжнародне екологічне право, екологічне право зарубіжних країн, шляхи удосконалення віт­чизняного екологічного права. Курс навчальної дисципліни пе­редбачає сукупність знань, вмінь та навичок, які повинні здобу­ти студенти у ході вивчення екологічного права. Навчальна дис­ципліна охоплює не всю науку, а лише її частину, винесену на вивчення студентами^[116].

Знання теоретичних основ і регулюючої ролі екологічного права необхідні практикуючим юристам, які працюють у право­охоронних органах, адвокатурі, займаються приватною практи­кою. Вивчення екологічного права сприяє зростанню їхнього професіоналізму, рівня загальної і правової культури.

Норми екологічного права широко застосовуються в діяль­ності органів внутрішніх справ. МВС України є одним із органів спеціалізованого функціонально-галузевого управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та викори­стання природних ресурсів, компетенцію якого закріплено у ст. 16 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та в інших законах і підзаконних актах.

Закон України «Про міліцію»^[117] у ст. 1 даючи визначення міліції в Україні вказує, що це державний озброєний орган ви­конавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Міліція у випадках прямо передбачених законом може застосовувати спеціальні засоби. Так, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 14 працівники міліції мають право застосовувати наручники, гумові кийки, засоби зв'язування, сль­озоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для відкриття приміщень і примусової зупинки транс­порту, водомети, бронемашини та інші спеціальні і транспортні засоби, а також використовувати службових собак для припи­нення масового захоплення землі та інших дій, що можуть приз­вести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізу­ють роботу транспорту, життєдіяльності населених пунктів, по­сягають на громадський спокій, життя і здоров'я людей.

Міністерство внутрішніх справ України є центральним орга­ном виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і коорди­нується Кабінетом Міністрів України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з пи­тань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від про­типравних посягань, ведення боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, без­пеки дорожнього руху, охорони та оборони особливо важливих державних об'єктів. МВС України відповідно до покладених на нього завдань забезпечує участь органів внутрішніх справ у межах їх повноважень у здійсненні заходів щодо охорони дов- кілля^[118].

Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і тери­торіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, МВС України з дозволу КМ України можуть ство­рювати спеціальні підрозділи міліції.

Серед основних обов'язків міліції, відповідно до своїх зав­дань, згідно до п. 17 ч. 1 ст. 10 Закон України «Про міліцію» - сприяння забезпеченню відповідно до законодавства режиму воєнного або надзвичайного стану, зони надзвичайної екологіч­ної ситуації в разі їх оголошення на всій території України або в окремій місцевості.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про ветеринарну меди­цину»^[119], КМ України затвердив Положення «Про підрозділи ве­теринарної міліції з проведення карантинних ветеринарних за­ходів»^[120] та «Про карантинний ветеринарно-міліцейський пост»^[121], яке визначає правові та організаційні засади функціонування карантинного ветеринарно-міліцейського поста, обов’язки осіб чергового наряду підрозділу ветеринарної міліції з проведення карантинних ветеринарних заходів та/або територіального ор­гану внутрішніх справ, а також інших осіб, які несуть чергування на посту. Підрозділи ветеринарної міліції з проведення каран­тинних ветеринарних заходів Міністерства внутрішніх справ України функціонально підпорядковуються Державному депар­таменту ветеринарної медицини (Держветмедицини)^[122] - урядо­вому органу державного управління, що діє у складі Мінагро- політики і йому підпорядковується.

Міліція залучається до проведення комплексних обласних операцій по контролю за охороною рибних запасів у водоймах на період весняно-літньої заборони на вилов риби. Так, напри­клад, операція «Нерест—2010» проводилась із залученням міліції, а також інспекторів рибоохорони, Державного управлін­ня екології та природних ресурсів по областях, засобів масової інформації та громадськості.

Органи внутрішніх справ беруть участь у проведенні спільних спеціальних операцій, у тому числі сезонних — «Урожай»^[123], по охороні шпилькових насаджень у передноворічний період^[124], охо­роні місць зимівлі водних живих ресурсів (на зимувальних ямах)^[125].

У деяких населених пунктах України створюються або пла­нуються до створення підрозділи екологічної міліції. Так, у Рішенні Київської міської Ради «Про затвердження Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції фор­мування зелених насаджень в центральній частині міста»^[126] було підкреслено, що одночасно потребує розгляду питання створен­ня при ГУ МВС України окремого спеціального підрозділу еко­логічної міліції з охорони паркових і лісопаркових та інших озе­ленених територій, змін у механізмі стягнення та розмірах штрафів за нищення та пошкодження зелених насаджень, включаючи паркування транспортних засобів на газонах, рух автотранспорту парковими алеями, самовільне викидання сміття на озеленені території та ін.

КМ України своєю Постановою затвердив Положення «Про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ»^[127]. У ньому передбачено, що Державна автомобільна ін­спекція (Державтоінспекція) є складовою частиною системи МВС. Одним із основних завдань Державтоінспекції є ор­ганізація контролю за дотриманням законів, інших норматив­них актів з питань безпеки дорожнього руху та охорони навко­лишнього середовища від шкідливого впливу автомототранс­портних засобів (транспортних засобів).

Згідно з п.4 Положення, Державтоінспекція відповідно до покладених на неї завдань: здійснює контроль за дотриманням власниками (володільцями) транспортних засобів, а також гро­мадянами, посадовими і службовими особами вимог Закону України «Про дорожній рух», правил, норм та стандартів з пи­тань забезпечення безпеки дорожнього руху, які регламентують вимоги щодо охорони довкілля від шкідливого впливу транс­портних засобів; разом з відповідними службами Міноборони, МНС, дорожніх, комунальних, транспортних та інших підприємств, установ та організацій здійснює невідкладні захо­ди щодо організації дорожнього руху на вулицях і дорогах у разі виникнення стихійного лиха, аварій та катастроф, оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, інших надзвичайних подій, а також для евакуації громадян, тех­ніки, підприємств, установ та організацій.

Пункт 5 Положення регламентує, що підрозділи Державтоін- спекції мають права, передбачені Законами України «Про міліцію», «Про дорожній рух»^[128], «Про оперативно-розшукову діяльність»^[129], іншими нормативно-правовими актами, що регу­люють їх діяльність. Зокрема, працівники Державтоінспекції під час виконання службових обов’язків мають право: перевіряти виконання власниками (володільцями) транспортних засобів вимог законодавства, в тому числі правил, норм та стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху і охорони довкілля, а також вимагати і отримувати від них безплатно необхідні відомості та документацію; обмежувати, забороняти та вносити оперативні зміни в організацію руху на окремих ділян­ках автомобільних доріг і вулиць у разі виникнення загрози без­пеці дорожнього руху, під час стихійного лиха, оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, аварій, катастроф, інших надзвичайних подій; зупиняти транс­портні засоби у разі порушення вимог правил, норм та стан­дартів забезпечення безпеки дорожнього руху, виявлення ознак, що свідчать про їх технічну несправність або забруднення дов­кілля.

Екологічне право у своєму розвитку проходить все більшу диференціацію і намагається протистояти протиправним діям окремих осіб, які виникають в процесі приватизації природних об’єктів. Різноманітність форм власності на природні об’єкти впливає на охорону навколишнього природного середовища. Це накладає на господарюючих суб’єктів обов’язок щодо дотриман­ня ними правил природокористування. Особливо це стає акту­альним при банкрутстві, реорганізації чи ліквідації підприєм­ства. Тому екологічне право має все більше враховувати специ­фіку ринкових відносин. Вони стосуються екологічного прогно­зування та планування, стимулювання природоохоронної діяльності, екологічного страхування та аудиту, фіскальної політики і т.ін. Вказані інструменти впливу будуть розглянуті у наступних розділах.

Питання для самоконтролю:

1. Історичні передумови виникнення і розвитку еколого- правових норм та формування системи екологічного права.

2. Поняття екологічного права, його функції і місце в си­стемі права України.

3. Екологічні функції держави та права.

4. Основні напрями державної політики України у галузі охо­рони навколишнього природного середовища, використання природних об’єктів та забезпечення екологічної безпеки.

5. Зміст і види суспільних відносин, що регулюються еко­логічним правом.

6. Об’єкти та суб’єкти екологічного права.

7. Методи правового регулювання екологічних правовідно­син.

8. Принципи екологічного права, їх законодавче за­кріплення.

9. Система екологічного права.

10. Взаємозв’язок екологічних правовідносин з цивільно- правовими, управлінськими, фінансовими та іншими пра­вовідносинами. Міжгалузеві інститути в системі екологічного законодавства.

Питання цільових виступів:

1. Історичні аспекти правового регулювання відносин в си­стемі «суспільство - природа».

2. Перспективи розвитку екологічного права.

Теми для рефератів:

1. Сталий розвиток як мета національної політики України та його екологічна складова.

2. Проблеми правової охорони навколишнього природного середовища на сучасному етапі.

3. Основні напрями екологічної політики України.