2.2 Українські ідеї про права і свободи людини та їх закріплення в правових та інших документах

Україннська земля має багаті традиції розвитку людських прав. Достатньо нагадати, що саме на українській землі було створено блискучий зразок античної демократії - присягу громадянина Херсонесу, а згодом в союзі східнослов’янських племен зародився оригінальний, досить ефективний для тих часів, суспільно-політичний лад з елементами демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування.

Пригадаймо і могутню Давньоруську державу (IX-XII ст.), досить знану на той час у світі, яка мала розвинуті і багатогранні міжнародні стосунки, високий рівень суспільного, економічного і політичного розвитку. Внаслідок збігу ряду історичних обставин Русь не знала нелюдського у своєму ставленні до особистої свободи рабовласницького ладу, хоча окремі його риси у вигляді холопства і мали місце. Давнєзвичаєве право - Закон руський створювало певні правові гарантії, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти і таліону, обмежувало сваволю і врегульовувало

повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були «ряди»- договори, які укладали жителі зі своїми князями. А договори з Візантією Х ст. засвідчили і помітну віротерпимість наших предків.

Правову основу Давньоруської держави становила «Руська правда» (1036-1037рр.) - перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права, авторство якого пов’язують з іменами Ярослава Мудрого та його нащадків. «Руська правда» в багатьох аспектах вигідно відрізнялася своїм відносним гуманізмом і юридичною

технікою від аналогічних

європейських «варварських

правд».

Кодексом урегульовувався широкий спектр суспільних відносин і в тому числі в ньому містилися норми, що

безпосередньо стосуються особи, її прав і свобод:

Оригіналу цього кодифікаційного акта так і не знайдено, натомість зберіглася значна кількість списків так званих «короткої», «широкої» і «скороченої» «Руської правди» з ХІІІ-XVIII ст.

«Руська правда» діяла і в часи Галицько-Волинської держави (1199­1340 рр.).

Починаючи з XIV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського, а «Руська правда» діяла як джерело права. Згодом власні акти великокнязівської влади теж спиралися на давні руські правові джерела. У цьому періоді основна частина населення - селянство - підпала під владу земельних власників, а у розшарованому на окремі стани суспільстві на перший план вийшла боротьба за станові права, вольності та привілеї. В результаті Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), особливо останній з них, який багатьма сучасниками вважався найдосконалішою книгою законів у Європі, діяли до 1840-1842 рр.

Литовські статути закріпили нові підходи до статусу особи:

- закон один для всіх підданих;

- рівність перед законом (декларативна);

- віротерпимість (лише для християнських релігій);

- проголошення особистої свободи:

заборонялося перетворювати вільну людину на невільника і видавати жінку заміж проти її волі;

- недопустимість арешту без законних підстав;

- покарання лише за рішенням суду;

- право на адвоката;

- виборність суддів та незалежність суду від інших органів влади.

Оскільки руське право було одним з основних джерел Статутів, останні ніколи не розглядалися українським населенням як прояви іноземної правової культури, а лише як власне «старе право».

Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі більшої ваги набувало магдебурзьке право, яке стало основою їх самоуправління і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі.

Частина українських земель з XIV ст. перебувала під владою Польщі - виборної монархії. Польська шляхта не бажала поступатися владою, постійно велася мова про права, честь і гідність шляхти.

Паралельно була Запорізька Січ - «козацька християнська республіка», де панували ідеали свободи, рівності та поваги до гідності людини.

Переяславська угода 8 (18) січня 1654 р., Березневі статті та інші акти, які передбачали протекторат московського царя, залишали Україну окремим державним організмом з власними політичним і правовим устроєм, адміністрацією, судами, військом, фінансами.

Вершиною козацького нормотворення вважається Конституція Пилипа Орлика 1710р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному (Бендерська конституція, «Конституція прав і свобод Війська Запорізького», договір між запоріжцями та гетьманом Малоросії). Вона відображає вимоги козацтва до гетьмана, на якого зокрема покладався обов’язок забезпечувати додержання непорушних громадянських вольностей.

Хоча Конституція Пилипа Орлика за межами емігрантського оточення

гетьмана реальної сили так і не набула, вона залишилася в історії як оригінальна правова пам’ятка.

Реформи Російської імперії: селянська реформа 1861р., судова реформа 1864 р., земська реформа 1864, міська реформа 1870.

Селянська реформа 1861 р. мала позитивне значення, оскільки вона спричинила значні зміни у становищі селян, які на той час становили переважну більшість населення на українських землях, зокрема, усунула перешкоди на шляху соціально-економічної модернізації імперії. Скасування у 1861 р. кріпацтва зумовило необхідність проведення реформ: судової, місцевого самоуправління, освітньої, військової справи та економічної. Метою реформування державної політики у цих сферах було модернізація інших сфер життя Російської імперії.

Історико-правовий розвиток самостійності України був і є центром уваги вітчизняної політико-правової думки. Визначними діячами та одними із фундаторів конституційних ідей, що мали вирішальний вплив на хід і результати українського визвольного руху наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

У 1884 році Михайло Драгоманов розробив проект конституції за якою проголошувалися:

Рівність всіх громадян перед законом

Недоторканість особи

Недоторканість житла

Вільний вибір місця проживання

Скасування в Російській імперії смертної кари

Політичні свободи: свобода слова, друку, зібрань, створення

громадських об’єднань

Право подавати в суд на владу та опиратися незаконним діям

чиновників.

Проект конституції М. Грушевського 1905 р. включив норми щодо особистих свобод

людини; гендерної

рівності, право українців на українське

громадянство;

Михайло Драгоманов

Михайло Грушевський

відокремлення церкви від держави тощо. За конституцією українська мова визнавалася офіційною, але і всі мови, уживані в Україні, проголошувалися вільними.

В результаті революції 1905— 1907 рр. відбулися деякі демократичні зміни. Маніфестом 17 жовтня 1905 р. було проголошено свободу совісті, слова, зібрань і спілок. Проте наступного законодавчого

закріплення ці свободи в повній мірі не отримали. Суспільство вимагало більшої демократизації держави, наслідком чого стала революція лютого 1917 р.

В Наддніпрянській Україні було проголошено Українську Народу Республіку, основним органом влади якої стала Центральна Рада. Її робота здійснювалася в приміщенні

Київського міського будинку вчителя Було сформовано також Малу Раду - орган Української Центральної Ради, який діяв між її пленарними засіданнями.

Мала Рада мала повноваження законодавчого органу. З кінця 1917 і до 28 квітня 1918р. в УНР було прийнято 30 законів, які мали закласти правовий фундамент Української держави.

Київський педагогічний музей, де проходили засідання Української Центральної Ради

Універсали Центральної Ради:

Перший універсал Центральної Ради ухвалено 23 червня (10 червня за юліанським стилем) 1917 р.

Другий універсал Центральної Ради від 16 липня (3 липняза юліанським стилем) 1917 р. Вважається відступом від першого документа, став компромісом між ЦР та петроградським Тимчасовим урядом.

29 квітня 1918 Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР).

Конституція проголошувала:

- Суверенітет народу

- Право на самовизначення нацменшин

- Рівність у правах

- Свобода і недоторканість особистості

(покарання тільки за рішенням суду)

- Скасування смертної кари

- Політичні права

- Пасивне й активне виборче право

- Тимчасове припинення прав у разі загрози

державності - відповідно до виданого на такий випадок закону.

Згодом було прийнято низку конституційних актів Гетьманату, Директорії і ЗУНР, які закріплювали досить широкий спектр політичних і особистих прав і свобод громадян України.

За часів Радянської влади в Україні було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). У Конституціях УРСР 1919 і 1929 рр. було закріплено дещо ширший, ніж у попередніх конституційних актах, перелік прав людини і громадянина. А Конституція УРСР 1937 р. закріпила широку гаму прав та свобод, провідне місце серед яких посідали:

У 1945 р. Україна стала одним із фундаторів Організації Об’єднаних Націй.

Міжнародна правосуб’єктність колишньої УРСР і її участь у міжнародних відносинах відзначається напрямком забезпечення прав і свобод людини.

УкраїниД. Мануїльський, сформулював преамбулу, цілі і принципи Статуту ООН. На його пропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини.

Активну участь брала Україна у підготовці й прийнятті міжнародно- правових документів у галузі прав і свобод людини. Так, конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники- юристи В. Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР, основоположник української школи міжнародного права, член Міжнародного суду ООН, представник СРСР у Комісії ООН з прав людини у 1947-1949 рр.) і П. Недбайло (професор, завідувач кафедри теорії держави і права Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, який у 1958-1968 рр. був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому в 1968 р. було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини).

Таким чином, у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, які послугували “позитивною” атестацією Україні після проголошення нею незалежності.

На тлі всіх попередніх радянських конституцій Конституція УРСР 20 квітня 1978 р.вигідно вирізняється як структурою, так і обсягом закріплених прав та свобод. У ній статусу особи було присвячено дві глави:

- окрема глава - принципи громадянства, статус іноземців та осіб без громадянства на території України;

- ціла глава присвячена правам і свободам людини, в якій проголошувалась повнота прав громадян у всіх основних сферах, встановлювалась рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок. зокрема, в ст. 37 зазначалося, що громадяни УРСР мають всю повноту соціально-економічних, політичних і особистих прав і свобод, що гарантувалися Конституцією СРСР, Конституцією УРСР і законами. Проголошувалась можливість розширення прав і свобод громадян у міру реалізації програми розвитку суспільства. В той же час не повністю було враховано стандарти прав людини, закріплені в міжнародно-правових актах, учасницею яких була УРСР.

У системі прав і свобод пріоритет надавався соціально-економічним та культурним правам. Практично ця категорія прав найбільш реально втілювалася у життя. Це передусім права на працю, відпочинок, охорону здоров’я, на житло, право користуватися державною власністю, право особистої власності, яке мало дещо обмежений характер. Серед культурних прав проголошувалося право на освіту, що забезпечувалося безоплатністю усіх видів освіти і загальнообов’язковою середньою освітою, право на користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної і художньої творчості.

Політичним, громадянським та особистим правам і свободам, як і в попередніх радянських конституціях, відводилася другорядна роль. До цієї категорії прав та свобод належали: право брати участь в управлінні державними і громадськими справами; право вносити пропозиції в державні органи і громадські організації, критикувати недоліки в їх роботі; свобода слова, друку, зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Ці положення здебільшого були декларативними і не мали відповідних механізмів своєї реалізації.

До особистих прав належали недоторканність особи і житла, охорона державою особистого життя громадян, таємниці листування тощо. Новелою серед особистих прав було закріплення права громадян оскаржувати дії посадових осіб державних і громадських органів. Скарги мали розглядатись у порядку і строки, встановлені законом. Дії посадових осіб, вчинені з порушенням закону, могли бути оскаржені до суду.

Становлення прав людини в Незалежній Україні

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» 5 грудня 1991 р.

наголошувалося на тому, що до сім’ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини і громадянина і зобов’язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини.

Перші законодавчі акти щойно утвореної незалежної нашої держави не залишили жодних сумнівів щодо правового закріплення окресленої пріоритетної мети. Достатньо відкрити зміст законів України «Про власність», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про підприємництво», «Про громадянство України», «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.

Прийняття 9 листопада 1995 р. України в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретні зобов’язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього членство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції- основного закону нової демократичної держави.

Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина.

Конституція передбачає гарантії забезпечення прав і свобод та механізм їх забезпечення і охорони.

Конституція передбачила:

- національні гарантії: конституційно- правові гарантії (статті Конституції) та організаційно-правові України, Верховна омбудсман, органи правоохоронні органи);

(Президент Рада України, самоврядування,

- можливість міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.

використання

Контрольні запитання:

1. Назвіть етапи розвитку та закріплення фундаментальних прав людини

2. Який історичний період розвитку людства став, на вашу думку, найбільшим проривом у розвитку людських прав.

3. Охарактеризуйте захист прав людини в діяльності Ліги Націй.

4. Яка роль ООН у розвитку прав людини?

5. Вкажіть основні етапи розвитку правової думки на українських землях.

6. Дайте загальну характеристику 1-4 Універсалам.

Теми для рефератів, повідомлень та презентацій:

1. Погляди античних мислителів щодо людських прав.

2. Права людини і релігія.

3. «Руська правда» і права людини.

4. Закріплення людських прав у Конституції Пилипа Орлика.

Теми для есе:

1. «Держава є справедливою тоді, коли правителі правлять, робітники працюють, а раби залишаються рабами» (Платон).

2. «Король може бути дворянином, але не джентельменом» (Е. Берк).

3. «Найжорстокіша тиранія та, яка виступає під покровом законності й під правором справедливості» (Ш.-Л. Монтеск’є).