Право на працю.

У рішенні від 9 липня 1998 року у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професій­них спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна “законодавство”) було визнано неконституційним обме­ження права на працю шляхом розширення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору.

У рішенні Конституційного Суду України від 26 березня 2002 року у справі за конституційними поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення поло­ження частини другої статті 28 Закону України “Про статус де­путатів місцевих Рад народних депутатів” (справа про охорону трудових прав депутатів місцевих рад) було визнано неконсти­туційний додаткові, порівняно з іншими групами працівників, гарантії права на працю. Так, у пункті 5 та 7 цього рішення за­значено, що надання відповідною місцевою радою попередньої згоди на звільнення депутата цієї ради з роботи, від займаної посади, зі служби чи на накладення на нього дисциплінарно­го стягнення містить ознаки попередньої перевірки радою за­конності дій адміністрації (власника) підприємства, установи, організації, командування військової частини щодо свого пра­цівника (службовця), що є перебиранням функцій суду, тоді як стаття 124 Конституції України прямо встановлює, що право­суддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функ­цій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Водночас Конститу­ційний Суд України зазначає, що таким висновком не ущемлю- ються трудові права працівників, які обрані депутатами місце­вих рад і здійснюють депутатські повноваження, не пориваючи з виробничою чи службовою діяльністю. Їхні права, як і права інших громадян, на рівних умовах захищаються у судовому по­рядку. Конституція України (стаття 55) гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.