Зміна основ системи оподаткування України

Особливістю податкової системи України стала поява в 1992 р. нових видів податків. Так, виникають механізми податку на доходи (введений Законом України від 21 лютого 1992 р. "Про оподаткування доходів підприємств і організацій”), податку на додану вартість, Особливості появи якого могли б скласти предмет особливого дослідження.

Залишаючись у цілому схожими за формою використовуваних податкових важелів, податкові системи країн СНД характеризувалися як певною схожістю, так і рядом відмінностей. Найбільші зміни були пов’язані із введенням податку на додану вартість. З його допомогою необхідно було створювати рівний рівень податкового тягаря по всіх колишніх республіках CPCP, щоб не виникали економічні стимули переливу коштів з регіонів з більшим податковим тягарем. У такий спосіб події й розвивалися: майже одночасне введення, потім вихід на уніфіковані ставки (близько 20%) і схожий механізм нарахування й вилучення, пільги.

Подібним чином розгортався процес і відносно основних видів прямих податків з юридичних і фізичних осіб. Перехід до податку на прибуток підприємств і організацій характеризувався й пошуком оптимальної ставки (до початку 1993 р. вона становила: Росія - 32%, Казахстан - 25%, Білорусь і Україна - 30%).

Рубіж 1992-1993 р. в Україні характеризувався жвавими дискусіями під час обговорення перспектив розвитку податкової системи.

Закон України від 19 грудня 1992 p.2886-XΠ “Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання”¹ став помітною віхою в регулюванні оподаткування. Фактично вже через тиждень податкова система України була істотно перетворена. З метою оперативного вирішення питань, пов’язаних зі здійсненням ринкової реформи, Верховна Рада України ухвалила: делегувати Кабінету Міністрів ^[1]

України тимчасово, строком до 21 травня 1993 р., повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань, передбачених п. 13 ст. 97 Конституції України, у частині відносин власності, підприємницької діяльності, соціального й культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно- фінансової системи, оподаткування, державної політики оплати праці й ціноутворення.

Таким чином, 26 грудня 1992 р. відбувся “декретний залп” в галузі податкового регулювання, що практично оновив усю систему податків. В 1993 р. основним видом прямих податків з юридичних осіб, що діяли в Україні, був податок на доходи. Закон України “Про оподаткування доходів підприємств і організацій” був прийнятий 21 лютого 1992 р., і протягом усього 1992 р. податок стягувався з юридичних осіб на території України. В умовах пошуку оптимальних податкових важелів з початку 1993 р. в якості основного прямого податку був уведений податок на прибуток (Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. “Про податок на прибуток підприємств і організацій”). Однак, незважаючи на більш прогресивний характер, він був відмінений Законом України “Про Державний бюджет України на 1993 рік” (див. стаггі 7 і 8 даного закону) і, починаючи із другого кварталу 1993 р., був відновлений у дії Закон України “Про оподаткування доходів підприємств і організацій”. Така зміна в 1993 р. пояснюється спробою хоч якимось чином зверстати держбюджет, не збільшуючи його дефіцит. Одним з важелів цієї політики було обране повернення до більш напруженого податкового преса.

Відносно новим явищем у податковому законодавстві України у сфері оподаткування доходу (прибутку) стало впровадження у 1992 р. механізму податкового кредиту. Платники зіткнулися з ним з початку 1992 р. Причому норми, що регулюють таку специфічну відстрочку податкового платежу, з’явилися практично одночасно в законодавстві Росії та України. В Україні ці норми регулювалися ст. 8 Закону України “Про оподаткування доходів підприємств і організацій” (подібна ситуація була збережена й у Декреті Кабінету Міністрів України “Про податок на прибуток підприємств і організацій” від 26 грудня 1992 p., ст. 11). У Росії Закон Російської Федерації “Про інвестиційний податковий кредит” було прийнято 20 грудня 1991 р.

Якісне оновлення податкової системи України припало на 1994— 1995 р. У цей період формуються стійкі, відпрацьовані податкові механізми.

У цей же період законодавче регулювання поширюється й на специфічні облікові податкові механізми. Уперше в Україні з’явилися облікові реєстри платників податків. Правда, на цьому етапі (1992­1996 рр.) вони торкнулися обліку даних фізичних осіб - платників податків. Реєстри підприємств і організацій як платників податків з’явилися пізніше - в 1997 р.

Закон України '‘Про Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів”^[2] 320/94-ВР був прийнятий 22 грудня 1994 р. і уведений у дію з 1 січня 1996 р. Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів являв собою автоматизований банк даних, створений для забезпечення єдиного державного обліку фізичних осіб, зобов’язаних сплачувати податки, збори, інші обов'язкові платежі до бюджетів й внески в державні цільові фонди в порядку й на умовах, обумовлених законодавчими актами України.

Створення Державного реєстру забезпечувало:

- повний облік фізичних осіб, що сплачують податки й інші обов’язкові платежі, з однозначною їхньою іденти­фікацією;

- організацію автоматизованої обробки інформації про сплату податків та інших обов’язкових платежів фізичними особами в режимі комп’ютерної мережі;

- взаємодію державних податкових інспекцій з метою забезпечення контролю за правильністю й своєчасністю сплати податків та інших обов’язкових платежів фізичними особами;

- організацію нормативно-довідкової інформації для взаємо­дії державних податкових інспекцій з іншими державними органами;

- розвиток вітчизняного математичного забезпечення, засобів зв’язку й обчислювальної техніки.

Державний реєстр створювався Головною державною податковою інспекцією України й складався з інформаційного фонду, що міститься в базах даних Головної державної податкової інспекції України, державних податкових інспекцій по Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах і районах у містах.

До інформаційного фонду Державного реєстру включалися такі дані:

- індивідуальні ідентифікаційні номери, які привласнювалися фізичним особам - платникам податків та інших обов’язкових платежів і зберігалися за ними протягом всього їхнього життя;

- загальні відомості про фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів;

- інформація про сплату фізичними особами податків та інших обов’язкових платежів.

Роботи, пов’язані зі створенням Державного реєстру, фінан­сувалися з державного бюджету.

Джерелами формування інформаційного фонду Державного реєстру були:

- дані державних податкових інспекцій по районах, районах у містах і містах без районного поділу про фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів;

- інформація підприємств, установ, організацій всіх форм власності, включаючи Національний банк України і його установи, комерційні банки, інші фінансово-кредитні установи, і фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності про суми виплачених фізичним особам доходів і утриманих з них податків та інших обов’язкових платежів;

- інформація виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів та інших органів, уповноважених проводити державну реєстрацію (ліцензування) фізичних осіб - суб’єктів підприємницької й іншої діяльності;

- відомості міських і районних відділів (управлінь) внутрішніх справ про громадян, що прибули на проживання в даний район або місто чи вибули з них;

- відомості відділів реєстрації актів громадянського стану виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів про померлих громадян.

До Державного реєстру вносилася інформація про осіб, які:

- постійно проживали в Україні, мали об'єкти оподаткування, передбачені чинним законодавством, і зобов’язані були сплачувати податки й інші обов'язкові платежі;

- не мали постійного місця проживання в Україні, але відповідно до законодавства зобов’язані були сплачувати податки в Україні.

При реєстрації в облікову картку фізичної особи - платника податків та інших обов’язкових платежів вносилися такі дані:

- прізвище, ім’я та по батькові;

- дата народження;

- місце народження (країна, область, район, населений пункт);

- місце проживання;

- місце основної роботи;

- види сплачуваних податків та інших обов’язкових платежів.

На підставі відомостей, поданих підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності і фізичними особами - суб’єктами підприємницької діяльності, виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів, іншими органами. Головна державна податкова інспекція України привласнювала фізичній особі - платнику податків та інших обов’язкових платежів ідентифікаційний номер і направляла в державну податкову інспекцію за місцем проживання фізичної особи або за місцем одержання доходів чи за місцезнаходженням об’єкта оподаткування картку з ідентифікаційним номером.

Ідентифікаційний номер Державного реєстру був обов’язковим для використання підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності, включаючи установи Національного банку України, комерційні банки й інші фінансово-кредитні установи за умови:

- виплати доходів, з яких утримувалися податки й інші обов’язкові платежі;

- укладення цивільно-правових угод, предметом яких є об’єкти оподаткування та щодо яких виникають обов’язки сплати платежів;

- відкриття рахунків в установах банків.

Дані Державного реєстру використовувалися виключно для обліку одержаних доходів, об’єктів оподаткування, повноти й своєчасності сплати податків та інших обов’язкових платежів.

Відомості Державного реєстру були інформацією з обмеженим доступом і надавалися іншим організаціям відповідно до чинного законодавства.

Державні податкові інспекції були зобов’язані вчасно формувати й тримати в належному стані Державний реєстр.

Керівники й посадові особи підприємств, установ, організацій всіх форм власності, включаючи Національний банк України І його установи, комерційні банки, інші фінансово-кредитні установи, і фізичні особи - суб’єкти підприємницької діяльності відповідно до чинного законодавства були зобов’язані подавати державним податковим інспекціям відомості про суми виплачених фізичним особам доходів і утриманих з них податків та інших обов’язкових платежів.

Фізичні особи - платники податків та інших обов'язкових платежів зобов’язані були:

- зареєструватися в Державному реєстрі з моменту виникнення об’єкта оподаткування або сплати податків і інших обов’яз­кових платежів;

- подавати до державних податкових інспекцій по районах, районах у містах і містах без районного поділу відомості про зміну даних протягом місяця від дня виникнення таких змін.

Найбільш значні зміни в цей період були пов’язані з прийняттям Закону України від 2 лютого 1994 р. “Про внесення змін і доповнень до Закону Української PCP “Про систему оподаткування” та Закону України від 28 грудня 1994 р. “Про оподаткування прибутку підприємств”. Закріплюються механізми реалізації контролюючої функції податків такими актами, як Закон України від 24 грудня

1993 р. “Про внесення змін і доповнень до Закону УPCP “Про державну податкову службу в УРСР”; Закон України від 22 грудня

1994 р. “Про державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів’’.

Істотно були перетворені основи оподаткування,^[3] і Закон Української PCP “Про систему оподаткування” був викладений у новій редакції. Природно, він був значно поліпшений, більш чіткими і повними стали положення окремих статей. Однак хотілося б звернути увагу на те, що при порівнянні його з аналогічним актом Російської Федерації (Закон Російської Федерації “Про основи податкової системи в Російській Федерації^[4]’) останній був більш логічним і продуманим. Наприклад, в українському законі було відсутнє згадування про фундаментальні принципи оподаткування (стабільність, гнучкість); була відсутня стаття, що регулює податкові пільги; були закріплені тільки обов’язки, права й відповідальність платників податків, тоді як аналогічних статей щодо статусу податкових органів не було.

Закон України від 2 лютого 1994 р. 3904-ХП “Про внесення змін і доповнень до Закону Української PCP “Про систему оподаткування’⁴ уперше в податковому законодавстві України закріпив поняття податку, збору, обов'язкового платежу. Під податком, збором, іншим обов’язковим платежем до бюджетів й внеском до державних цільових фондів розумівся обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками в порядку й на умовах, обумовлених законодавчими актами України. При цьому державні цільові фонди являли собою фонди, створені відповідно до законів України й формовані за рахунок визначених законодавством України внесків юридичних осіб незалежно від форм власності й внесків громадян.

Окремими статтями були деталізовані основні елементи податкового механізму. Платниками податків та інших обов’язкових платежів були юридичні й фізичні особи, на яких відповідно до законодавчих актів було покладено обов’язок сплачувати податки й інші обов’язкові платежі. Облік платників податків та інших обов’язкових платежів здійснювався державними податковими інспекціями й іншими державними органами відповідно до законодавства. Банки й інші кредитні установи відкривали рахунки платникам податків та інших обов’язкових платежів лише за умови пред’явлення ними документа, що підтверджує постановку їх на облік у державній податковій інспекції, і в триденний строк сповіщали про це державній податковій інспекції.

Об’єктами оподаткування були доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість певних товарів, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші об’єкти, визначені законодавчими актами України.

Ставки податків і розміри інших обов’язкових платежів установлювалися Верховною Радою України, Верховною Радою Республіки Крим і місцевими Радами народних депутатів відповідно до законодавства України про оподаткування й не змінювалися протягом бюджетного року, якщо інше не було передбачено законодавчими актами України.

Розділ Il Закону України від 2 лютого 1994 р. 3904-ХП регулював види податків і зборів, поділивши їх на загальнодержавні й місцеві. Однак, на відміну від попередньої редакції закону, була відсутня деталізація механізму кожного податку, а законодавець обмежився тільки закритими переліками.

До загальнодержавних відносилися такі податки й обов’язкові платежі:

а) податок на добавлену (додану) вартість (термін “додана вартість” був уведений Законом України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 р. №168/97-ВР);

б) акцизний збір;

в) податок на доходи підприємств і організацій;

г) прибутковий податок із громадян;

ґ) мито;

д) державне мито;

е) податок на майно підприємств;

є) податок на нерухоме майно громадян;

ж) плата за землю;

з) податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

и) податок на промисел;

і) плата по відшкодування витрат на геологорозвідувальні роботи;

ї) плата за спеціальне використання природних ресурсів;

й) плата за забруднення навколишнього природного середовища;

к) відрахування та збори на будівництво, ремонт і утримання автомобільних доріг;

л) внески до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи й соціального захисту населення;

м) внески до Фонду сприяння зайнятості населення;

н) внески до Фонду соціального страхування України;

о) внески до Пенсійного фонду України.

До місцевих податків і зборів відносилися:

а) готельний збір;

б) збір за паркування автомобілів;

в) ринковий збір;

г) збір за видачу ордера на квартиру;

г) курортний збір;

д) збір за участь у перегонах на іподромі;

е) збір за виграш на перегонах на іподромі;

є) збір з осіб, що беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

ж) податок з реклами;

з) збір за право використання місцевої символіки;

и) збір за право проведення кіно- і телезйомок;

І) збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей;

ї) комунальний податок;

к) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

л) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі.

Зупинимося коротко на основних положеннях податкових механізмів цього періоду.

Податок на додану вартість

Податок на додану вартість був частиною знову створеної вартості й сплачувався до Державного бюджет на кожному етапі виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг і регулювався Декретом Кабінету Міністрів України “Про податок на добавлену вартість” №14-92 від 26 грудня 1992 р.^[5]

Платниками податку на додану вартість були суб’єкти підприємницької діяльності, що перебувають на території України, міжнародні об’єднання й іноземні юридичні особи та громадяни, що здійснюють від свого імені виробничу або іншу підприємницьку діяльність на території України.

Об’єктами оподаткування були обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), крім їх реалізації за іноземну валюту; різниця між цінами їх реалізації за національну валюту України і їх митною (закупівельною) вартістю, перерахованою за курсом Національного банку України, шо діє на день подачі декларації (придбання товарів, виконання робіт, надання послуг).

Об’єктами оподаткування вважалися, як зазначалося, обороти з реалізації всіх товарів як власного виробництва, так і придбаних, а також:

а) обороти з реалізації товарів (робіт, послуг) із частковою оплатою й обороти з передачі товарів (робіт, послуг) без оплати їх вартості усередині підприємства для потреб власного споживання, витрати, на які не відносилися на собівартість виробництва (обігу), а також для своїх працівників;

б) обороти з передачі товарів (робіт, послуг) без оплати їх вартості в обмін на інші товари (роботи, послуги);

в) обороти з передачі безоплатно або із частковою оплатою товарів (робіт, послуг) іншим підприємствам або громадянам.

Податок на додану вартість включався в ціну (тариф) товарів (робіт, послуг) за ставкою в розмірі 20% до оподатковуваного податком обороту, що не включає в себе податок на додану вартість.

Обчислення податку на додану вартість провадилося за ставкою 16,67% до оподатковуваного податком обороту.

Суми податку на додану вартість зараховувалися до державного бюджету України й місцевих бюджетів.

Від податку на додану вартість звільнялися:

а) експорт товарів (робіт, послуг), включаючи послуги транспортування, навантаження, розвантаження, переван­таження експортованих товарів, і транзит іноземних вантажів, включаючи транзитні послуги, через територію України за розрахунками в іноземній валюті, крім бартерних (товаро­обмінних) операцій;

б) товари й послуги, передбачені для офіційного використання іноземних дипломатичних і прирівняних до них представ- ницгв, а також для особистого використання дипломатичного й адміністративно-технічного персоналу цих представництв, включаючи членів їхніх родин, що проживають разом з ними, якщо такі звільнення для України були передбачені іноземною державою;

в) вугілля, вугільні брикети й електроенергія;

г) вартість робіт з будівництва, реконструкції й реставрації культових споруджень, проведених за рахунок пожерт­вувань;

г) вартість робіт з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, виконуваних за рахунок коштідо бюджетуу;

д) реалізація Національному банку України для Державної скарбниці дорогоцінних металів, дорогоцінних каменів та інших цінностей;

е) роботи із благоустрою (озеленення, зовнішнє освітлення, експлуатація міських доріг), виконувані за рахунок бюджету;

є) прання білизни для лікарень, шкільних і дошкільних закладів, навчальних закладів та інших бюджетних установ;

ж) вартість робіт з будівництва об’єктів соціальної сфери й житла, здійснюваних за рахунок державних капітальних вкладень;

з) дитяче харчування, реалізоване молочними кухнями;

и) дитячі журнали й газети;

і) науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, проведені за рахунок державного бюджету;

ї) послуги у сфері освіти: курси, гуртки, секції, студії й уроки, оплачувані учнями;

й) державні, митні й інші збори, що сплачуються повністю до бюджету;

к) операції по страхуванню й перестрахуванню, видачі й передачі позик, а також операції, здійснювані за грошовими внесками, розрахунковими, поточними та іншими рахунками;

л) операції, що стосуються обігу валюти, грошей і банкнотів, що є законними засобами платежу, за винятком тих, які використовуються в нумізматичних цілях, а також цінних паперів (акцій, облігацій, сертифікатів, векселів та ін.), і реалізація поштових марок, крім колекційних, конвертів і листівок з поштовим марками, державних лотерейних білетів, марок державного мита й інших знаків;

м) театрально-видовищні, культурно-освітні заходи й спортивні послуги;

н) товари спеціального призначення для інвалідів;

о) підприємства, а також громадяни, що займаються підприєм­ницькою діяльністю без створення юридичної особи, якщо обсяг реалізації їхніх товарів (робіт, послуг) не перевищував 500 тис. крб на рік;

п) путівки на санаторно-курортне лікування.

Реалізація товарів (робіт, послуг) підприємствами проводилася за цінами (тарифам), збільшеними на суму податку на додану вартість. У розрахункових (платіжних) документах на реалізацію товарів (робіт, послуг) сума податку вказувалася окремим рядком, а при звільненні їх від податку в зазначених документах робилася помитка “Без ЦЦВ”.

Сплата податку провадилася щомісяця виходячи з фактичних оборотів з реалізації товарів (робіт, послуг) за минулий календарний місяць, не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним. Головній Державній податковій інспекції України надавалося право встановлювати інші податкові періоди й строки сплати податку на додану вартість.

Датою здійснення обороту (реалізації) вважався день від­вантаження товарів (виконання робіт, надання послуг), а по експорту товарів (робіт, послуг) - день надходження коштів в іноземній валюті на розрахунковий рахунок підприємств.

Акцизний збір

Певні зміни торкнулися й акцизного збору. Залишивши незмінним визначення акцизного збору як непрямого податку на високорен­табельні й монопольні товари (продукцію), що включався в ціну цих товарів (продукції), Декрет Кабінету Міністрів України “Про акцизний збір” від 26 грудня 1992 р.^[6] істотно змінів ч. 2 ст. 1 Закону України “Про акцізний збір” від 18 грудня 1993 р. №1996-ХІЇ. З 1993 р. змінилася компетенція органа, що встановлює перелік підакцизних товарів (продукції"). Якщо Законом УРСР від 18 грудня 1991 р. цей перелік і ставки акцизного збору затверджувалися Верховною Радою України, то Декрет Кабінету Міністрів України ці повноваження передав Кабінету Міністрів України.

Платниками акцизного збору залишилися суб’єкти підприєм­ницької діяльності - виробники підакцизних товарів (продукції), а також суб’єкти підприємницької діяльності, що імпортують підакцизні товари (продукцію).

Об’єктом оподаткування стали:

а) обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції) шляхом їхнього продажу, обміну на інші товари (продукцію, роботи, послуги), безплатної передачі товарів (продукції) або із частковою їхньою оплатою;

б) обороти з реалізації (передачі) товарів (продукції) для власного споживання, промислової переробки (крім оборотів з реалізації (передачі) для виробництва підакцизних товарів, а також для своїх працівників;

в) митна вартість імпортних товарів (продукції), придбаних знайдених за іноземну валюту, крім тих, з яких у відповідності з Єдиним митним тарифом стягувалося мито.

Акцизний збір обчислювався:

а) за ставками у відсотках до обороту із продажу:

- товарів, реалізованих за вільними цінами, - виходячи з їхньої вартості за цими цінами, установленими з урахуванням акцизного збору, без податку на додану вартість;

- товарів, реалізованих за державними фіксованими і регульованими цінами, - виходячи з їх вартості за цими цінами без урахування торговельних знижок, а також сум податку на додану вартість;

б) у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (про­дукції).

Акцизний збір не стягувався при реалізації підакцизних товарів (продукції) на експорт за іноземну валюту.

Не підлягав оподаткуванню оборот з реалізації легкових автомобілів спеціального призначення для інвалідів, оплата вартості яких проводилася органами соціального забезпечення, а також легкових автомобілів спеціального призначення (швидка медична допомога, міліція тощо) за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Суми акцизного збору, що підлягають сплаті, визначалися платниками самостійно виходячи з обсягів реалізованих підакцизних товарів (продукції) за встановленими ставками.

Оподаткування прибути}' підприємств

Оподаткування прибутку підприємств на стику 1992-1993 р. активно змінювалося. Протягом 1992 р. в Україні здійснювалося оподаткування доходів підприємств (Закон України від 21 лютого 1992 р. “Про оподаткування доходів підприємств і організацій”). 26 грудня 1992 р. відбувся перехід до податку на прибуток (Декрет Кабінету Міністрів України “Про податок на прибуток підприємств і організацій” від 26 грудня 1992 р. Jfel2-92^[7]), що проіснував три місяці. Із другого кварталу 1993 р. Законом України “Про Державний бюджет України на 1993 рік” був відновлений у дії Закон України від 21 лютого 1992 р. І тільки Законом України від 28 грудня 1994 р. №334/94-ВР “Про оподаткування прибутку підприємств”^[8] було остаточно встановлене оподаткування прибутку.

Слід зазначити, що у податкових законодавчих актах з 1992 р. з’являється ст. 1 “Визначення термінів”, у якій закріплюються основні категорії, що використовуються при регулюванні даних відносин, і досить специфічні. Так, у Декреті №12-92 у цій статті містилося вісім термінів, тоді як у Законі України №334/94-ВР - двадцять сім (балансовий прибуток, гудвіл, нерезиденти, корпоративні права, роялті, кредитна операція, посередницька операція, форвардна операція та ін.).

Законом України №334/94-ВР було виправлене протиріччя Декрету №12-92.

Справа в тому, що згідно з Декретом платниками податку на прибуток були:

а) будь-які господарюючі суб’єкти (включаючи їх об’єднання), банки, інші кредитні установи, фінансово-розрахункові центри, їхні філії, відділення й інші відокремлені підрозділі, міжнародні неурядові організації й міжнародні об’єднання, що мають доходи в календарному році від діяльності в Україні;

б) будь-яка інша неприбуткова організація, якщо вона мала доходи від здійснення комерційної діяльності.

Але об’єктом у цьому разі був валовий прибуток (ст. 3), і в цій ситуації підприємство могло мати дохід (за рахунок фонду заробітної плати), але не одержати прибутки. Судячи з такого трактування, платник мав обов’язок, але не міг його виконати, оскільки не було об’єкта оподаткування.

Закон України №334/94-ВР змінив ст. 2 “Платники податків” і закріпив обов’язок за:

- суб’єктами підприємницької діяльності, бюджетними організаціями в частині здійснення госпрозрахункової діяльності, банками (крім Національного банку України і його установ, за винятком госпрозрахункових, а також підприємств пенітенціарних установ), що є юридичними особами відповідно до законодавства України, міжнарод­ними організаціями, що не користуються імунітетом і дипломатичними привілеями й здійснюючою підприєм­ницьку діяльність в Україні;

- філіями, відділеннями й іншими відокремленими підрозділами платників податків, що мають окремий баланс і розрахун­ковий (поточний) рахунок;

- нерезидентами, що здійснюють підприємницьку діяльність через постійні представництва, розташовані на території України;

- нерезидентами, що здійснюють репатріацію прибутків, отриманих із джерел на території України.

Декрет Кабінету' Міністрів України №12-92 визначав об’єктом оподаткування валовий прибуток підприємства. При оподаткуванні підприємств ураховувалися прибуток і доходи, отримані ними із джерел в Україні, на її континентальному шельфі й у виключній (морський) економічній зоні, а також за межами України. Для іноземних юридичних осіб об’єктом оподаткування були прибуток і доходи, отримані ними із джерел в Україні, на її континентальному шельфі й у виключній (морський) економічній зоні.

Законом України №334/94-ВР як об’єкт оподаткування було закріплено вже балансовий прибуток, збільшений на:

- суму збитків за товарообмінними (бартерними) операціями при реалізації продукції (робіт, послуг), здійсненими за цінами, нижчими від ринкових;

- кошти фондів, створених платником податків за рахунок собівартості продукції (робіт, послуг), використаних ним не за цільовим призначенням;

- суму коштів, включаючи валютні цінності, вартість матеріальних цінностей і нематеріальних активів, включаючи корпоративні права й цінні папери, отримані платником податків від інших суб’єктів підприємницької діяльності на власні потреби безоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги або не враховані у реалізації.

Специфіка прибутку як об’єкта оподаткування полягала в тому, що вона вимагала чіткого регулювання складу витрат, які включались у собівартість продукції, і стаття, що регулювала зміст об’єкта оподаткування, повинна була доповнюватися статтею, що деталізує склад витрат. Аналізовані акти по-різному регулювали це положення. Декрет Кабінету Міністрів України припускав відсильну норму, що регулює це положення (ст. 4): “Затрати, що включаються до собівартості продукції (робіт, послуг), визначаються відповідно до Основних положень про склад витрат виробництва (обігу) і формування фінансових результатів на підприємствах України, затверджуваних Кабінетом Міністрів України, з урахуванням особливостей їх визначення в окремих сферах суспільного виробництва” ’

Відповідну постанову Кабінету Міністрів України й було прий­нято восени 1993 р. Вона діяла до 1994 р. і склала основу ст. 9 Закону України №334/94-ВР. Цей Закон по-іншому закріпив дане положення. Зникла відсильна норма Декрету, і ст. 9 урегулювала всі особливості витрат виробництва (обороту), що відносяться на собівартість продукції (робіт, послуг), втрати й витрати, що становлять збитки підприємства.

До складу витрат виробництва, що відносяться на собівартість, включалися:

1. Матеріальні витрати:

А. Витрати, пов’язані з підготовкою й освоєнням виробництва продукції:

Відомості Верховної Ради України. 1993. № 10. Ст. 76.

- на підготовчі роботи в добувних галузях;

- підвищені витрати на виробництво нових видів продукції в період їх освоєння, видатки, пов’язані з підготовкою й освоєнням випуску продукції, не призначеної для серійного або масового виробництва;

- на освоєння нового виробництва, цехів і агрегатів (пускові витрати);

- на винахідництво й раціоналізацію, включаючи витрати на проведення дослідно-експериментальних робіт, виготовлення й випробування моделей і зразків за винахідницькими і раціоналізаторськими пропозиціями, пов’язаних з основною діяльністю підприємства.

Б. Витрати, пов’язані з використанням природної сировини, у частині відрахувань для покриття видатків на геологорозвідку й геологопошук корисних копалин, на рекультивацію земель, плата за деревину, продану на пні, і за воду, відбирану з водогосподарчих систем у межах затверджених лімітів, а також платежі за використання інших природних ресурсів, за викиди й скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів та інші види шкідливого впливу в межах лімітів.

В. Витрати некапітального характеру, пов’язані з удоскона­люванням технологій і організацією виробництва, поліпшенням якості продукції, підвищенням її надійності, довговічності й інших експлуатаційних властивостей, вироблені в ході виробничого процесу.

Г. Витрати на обслуговування виробничого процесу:

- придбання сировини, матеріалів, палива, енергії, інстру­менту, приладів та інших засобів і предметів праці;

- проведення поточного ремонту, технічний огляд і технічне обслуговування основних виробничих фондів;

- контроль за виробничими процесами і якістю продукції (робіт, послуг);

- забезпечення правил техніки безпеки праці, протипожежної й сторожової охорони, санітарно-гігієнічних та інших спеціальних вимог, передбачених правилами технічної експлуатації, нагляду й контролю за діяльністю підприєм­ства у встановленому законодавством порядку;

- забезпечення працівників спеціальним одягом, взуттям, обмундируванням, форменим одягом, захисними пристро­ями й спеціальним харчуванням у випадках, передбачених законодавством.

Д. Поточні витрати, пов’язані з утримуванням і експлуатацією фондів природоохоронного призначення (очисних споруд, улов­лювачів, фільтрів і т. п.)

Е. Видатки, пов’язані з управлінням виробництвом:

- матеріально-технічне забезпечення апарату управління підприємства і його структурних підрозділів, включаючи транспортне обслуговування, пов’язане з управлінням виробництвом;

- службові відрядження в межах норм, передбачених законодавством;

- оплата робіт (послуг) консультаційного й інформаційного характеру, пов'язаних із забезпеченням виробництва, зберіганням і реалізацією продукції;

- оплата робіт із сертифікації продукції;

- оплата послуг інших підприємств по управлінню вироб­ництвом, зберіганню й реалізації продукції (робіт, послуг);

- оплата за використання й обслуговування технічних засобів управління: обчислювальних центрів, засобів зв’язку, засобів сигналізації;

- оплата вартості ліцензій та інших державних дозволів на ведення господарської діяльності підприємства;

- сплата збору за реєстрацію підприємства в органах державного управління, передбаченого законодавством.

2. Видатки на оплату праці.

A. Видатки на виплату основної й додаткової заробітної плати, обчислені згідно з прийнятими підприємством системами оплати праці, включаючи будь-які види ірошових і матеріальних доплат.

Б. Виплати, передбачені законодавством про працю, за невідпрацьованпй на виробництві (не явочний) час: оплата щорічних відпусток (компенсація за невикористану відпустку); оплата перерв працюючим матерям для годівлі дитини; оплата часу, пов’язаного із проходженням обов’язкових медичних оглядів, виконанням державних обов’язків; винагорода за передбачену законодавством вислугу років; інші виплати.

B. Видатки, пов'язані з підготовкою (навчанням) і перепідготов­кою кадрів:

- виплата працівникам підприємства середньої заробітної плати за основним місцем роботи за час їхнього навчання з відривом від виробництва в системі підвищення кваліфікації й перепідготовки кадрів;

- оплата праці кваліфікованих робітників, не звільнених від основної роботи, за навчання учнів і підвищення кваліфікації робітників;

- видатки базових підприємств на оплату праці за керівництво виробничою практикою учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ і студентів вищих навчальних закладів;

- видатки, пов’язані з виплатою учням технічних, професійно- технічних училищ різниці між стипендією в розмірі тарифної ставки (мінімального окладу) робітника 1 розряду й видатками цих навчальних закладів;

- оплата відпусток зі збереженням повністю або частково заробітної плати, надаваної відповідно до законодавства особам, що успішно навчаються у вечірньому й заочному вищому навчальному закладах, заочній аспірантурі, у вечірніх (змінних) і заочних загальноосвітніх школах і вечірніх (змінних) технічних, професійно-технічних училищах, оплата їхнього проїзду до місця навчання й назад, що передбачено законодавством.

Г. Виплати громадянам за виконання робіт (послуг) відповідно до договорів цивільно-правового характеру.

3. Відрахування на соціальні заходи.

A. Відрахування на державне (обов’язкове) соціальне страхування, включаючи відрахування на обов’язкове медичне страхування.

Б. Відрахування на державне (обов’язкове) пенсійне страхування (до Державного пенсійний фонд України), а також відрахування на додаткове пенсійне страхування.

B. Відрахування до Фонду сприяння зайнятості населення. Відрахування на обов’язкове соціальне страхування, обов’язкове пенсійне страхування й до Фонду сприяння зайнятості населення здійснювалися за встановленими законодавством нормами від загального розміру видатків на оплату праці.

4. Амортизація основних фондів і нематеріальних активів.

A. Видатки на повне відтворення основних фондів у вигляді амортизаційних відрахувань від вартості основних виробничих фондів на реконструкцію, модернізацію й капітальний ремонт фондів, що належать підприємству, а також перебувають у користуванні підприємства на умовах оренди (лізингу), обчислені за їх балансовою вартістю відповідно до встановлених норм, включаючи прискорену амортизацію активної їх частини.

Б. Амортизаційні відрахування на надані в оперативну оренду основні фонди (крім належних до державної форми власності) нараховувалися орендодавцем і використовувалися ним на повне відновлення наданих в оренду або інших належних йому основних фондів.

B. Амортизаційні відрахування на надані у фінансову оренду основні фонди, а також на надані в оперативну оренду основні фонди, що належать до державної форми власності, нараховувалися орендарем і використовувалися ним винятково на повне відновлення орендованої частки основних фондів.

Г. Видатки, витрачені орендарем на капітальний ремонт орендованих будинків (приміщень) нежитлового призначення, підлягали амортизації щомісяця рівними частками протягом строку дії договору оренди.

5. Інші видатки.

A. Витрати, пов’язані з набором робочої сили, передбачені законодавством.

Б. Платежі від обов’язкового страхування майна підприємства й цивільної відповідальності, а також окремих категорій працівників, зайнятих у виробництві відповідних видів продукції (робіт, послуг), безпосередньо на роботах з підвищеною небезпекою для життя й здоров’я, передбачених законодавством.

B. Видатки на сплату відсотків за фінансовими кредитами, отриманими для поповнення власних оборотних коштів, а також для придбання основних виробничих фондів і нематеріальних активів для поточної виробничої діяльності.

Г. Видатки на гарантійний ремонт і обслуговування виробни-чої продукції, якщо це передбачено умовами реалізації продукції, але не більше 2% вартості цієї продукції.

Д. Податки, збори й інші обов’язкові платежі, передбачені законодавством, включаючи відрахування до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи й соціального захисту населення, на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримування автомобільних доріг, до Державного іннова­ційного фонду, позабюджетних фондів фінансування галузевих і міжгалузевих науково-дослідних робіт і заходів щодо освоєння нових технологій і виробництва нових видів продукції, до Державного фонду сприяння конверсії.

Е. Сплата рентних платежів за використання земельних ресурсів тощо.

Базова ставка податку залишилася незмінною: і в 1992, і в 1994 р. - 30%. Більш громіздка система додаткових ставок, передбачена Декретом Кабінету Міністрів України №12-92, була значно скорочена. Так, Декретом уточнювалося, що прибуток підприємств, отриманий від реалізації цінних паперів, обкладався податком за ставкою 15%.

Додатково до суми податку, нарахованої у відповідності зі ставкою 30%, сплачувався податок із прибутку, отриманого:

а) від посередницьких операцій, проведення лотерей, доходів від здачі в оренду приміщень і окремих видів майна - за ставкою 15%;

б) від реалізації на аукціоні товарів, продукції, майна відповідно до переліку, затвердженого Міністерством фінансів України,

- за ставкою 20%;

в) від казино, інших ігорних будинків (місць), ігрових автоматів із грошовим виграшем та іншого ігорного бізнесу (включаючи доходи від оренди й інших видів використання) - за ставкою 55%;

г) від відеосалонів, відеопоказу (незалежно від способу показу),

прокату відео- і аудіокасет і запису на них, а також від проведення масових концертно-видовищних заходів на відкритих майданчиках, стадіонах, у палацах спорту, інших приміщеннях, кількість місць у яких перевищувала 2 тисячі,

- за ставкою 40%.

Доходи підприємств (крім іноземних юридичних осіб), одержувані від акцій, облігацій та інших цінних паперів, випущених в Україні, а також доходи підприємств України від участі в діяльності спільних підприємств, створених на території України, обкладалися податком заставкою 15%.

Доходи іноземних юридичних осіб, не пов’язаних З ДІЯЛЬНІСТЮ в Україні через постійне представництво, від дивідендів, відсотків та інших корпоративних прав, джерело яких перебувало в Україні, у випадку їх репатріації за межі України обкладалися податком за ставкою 15%, якщо інше не було встановлено міжнародним договором України з податкових питань.

Суми доходів від фрахту, виплачуваного іноземним юридичним особам у зв’язку зі здійсненням міжнародних перевезень, обкладалися податком за ставкою 6%.

Законом України №334/94-ВС все подібне різноманіття ставок було зведено фактично до двох груп (ст. 4), що й склало зміст п. 2 ст. 4:

“4.2. Ставки оподаткування прибутку від операцій особливого виду.

4.2.1. Прибуток від посередницьких операцій, аукціонних торгів матеріальними цінностями (крім цінних паперів, корпоративних прав, валютних цінностей та інших видів фінансових ресурсів) обкладається податком за ставкою 45 відсотків.

4.2.2. Прибуток від проведення лотерей (крім державних), від казино, інших ігорних будинків (місць), ігрових автоматів із грошовим виграшем та іншого ігорного бізнесу (включаючи доходи від оренди й інших видів використання майна для його потреб) обкладається податком за ставкою 60%, якщо інше не встановлено спеціальним законодавством про оподаткування доходів, одержуваних від ігорного бізнесу”^[9].

В 1994 р. зникає визначеність у регулюванні податкових пільг. Якщо Декретом Кабінету Міністрів України №12-92 вони були фактично зосереджені в одній статті (ст. 7 “Пільги щодо податку”), то Законом України №334/94-ВС вони розчинилися у всьому акті. Зазначеним Декретом були врегульовані такі групи пільг:

1. При обчисленні податку із прибутку оподатковуваний прибуток зменшувався на:

а) суму в розмірі 50% витрат підприємств (крім капітальних вкладень) на проведення власними силами або науковими організаціями науково-дослідних і дослідно-конструкторсь­ких робіт, підготовку й освоєння нових прогресивних і екологічно чистих технологій і видів продукції, здійснюваних за рахунок прибутку;

б) суму прибутку, використаного на реконструкцію і модернізацію активної частини виробничих фондів, на нове будівництво, розширення, уведення й освоєння нових потужностей по виробництву товарів (робіт, послуг);

в) суму в розмірі 60% оподатковуваного прибутку підприємств пенітенціарних установ;

г) суму прибутку, що одержували лікувально-трудові майстерні, підсобні підприємства при психіатричних лікарнях і проти­туберкульозних закладах, будинках-інтернатах для людей похилого віку і інвалідів; виховно-трудові колонії для непов­нолітніх, лікувально-трудові профілакторії та сількогоспо- дарські виробництва пенітенціарних установ; пенітенціарні установи, що використовують працю інвалідів І і II груп інвалідності, хворих на туберкульоз, І і II груп диспансерного обліку, якщо їх чисельність становила не менш 50% від загаль­ної чисельності осіб, що втримуються у цих установах;

д) суму прибутку, перерахованого на спеціально відкриті рахунки благодійних, екологічних і оздоровчих фондів, а також перерахованим підприємствам, установам, організаціям культури, освіти, охорони здоров’я, соці-ального забезпечення, фізкультури й спорту, громадським організаціям інвалідів, але не більше 2% оподатковуваного прибутку. Передбачалися й інши знижки в оподаткуванні окремих груп платників податку.

2. Звільнялися від сплати податку:

а) установи, навчально-виробничі підприємства та об’єднання громадських організацій інвалідів, де інваліди становили більш 50% загальної чисельності працюючих;

б) підприємства - із прибутку, одержуваного від виробництва сільськогосподарської продукції.

3. Підприємства, що виробляють нову продукцію, яка не вироблялася іншими підприємствами України, за переліком, встановлюваним Міністерством економіки України, звільнялися від сплати податку із прибутку, отриманого від реалізації нової продукції в перший рік виробництва. На другий рік прибуток обкладався податком у розмірі 50% від базової ставки податку.

4. По прибутку, отриманому від виробництва товарів народних художніх промислів, підприємства обкладалися податком у розмірі 50% від базової ставки.

5. Підприємства, віднесені відповідно до законодавства України до малих підприємств (крім створених на базі ліквідованих (реорганізованих) підприємств, їхніх філій, структурних підрозділів), які віробляли промислову продукцію, товари для населення, проводили будівельно-монтажні й ремонтно-будівельні роботи, надавали побутові послуги населенню, підприємства освіти, охорони здоров’я й науки сплачували податок із прибутку в перший рік роботи в розмірі 50% від базової ставки податку.

6. Підприємства, розташовані в зонах безумовного (обов’язкового), гарантованого добровільного відселення й посиленого радіоеко­логічного контролю й виконуючі виключно там свою роботу, звільнялися від оподаткування прибутку, крім платежів і відрахувань до місцевих бюджетів.

Розмір податку із прибутку підприємств, розташованих поза межами зон радіоактивного забруднення, який вони одержували від діяльності, пов’язаної з культурно-побутовим, торговельним, іншими видами обслуговування й будівництвом у цих зонах, зменшувався на 30%.

Законом України №334/94-ВР пільги були розосереджені по всьому акту (статті 3,5,6, 7, 10, 11), і єдина система пільг, як це було в Декреті Кабінету Міністрів України № 12-92 (ст. 7), зникла. Серед груп податкових пільг, що застосовувалися щодо податку на прибуток, можна виділити кілька груп:

1. Зменшення об’єкта оподаткування (п. 3.1.2 ст. 3):

Для цілей оподаткування балансовий прибуток зменшувався на суму:

- прибутку від володіння корпоративними правами (отрима­них дивідендів);

- податку на майно підприємств, що вносився до бюджету відповідно до законодавства України;

- податку на землю, використовувану в сільськогосподарському або виробничому обігу;

- податку із власників транспортних засобів;

- видатків на утримання об’єктів соціально-культурного призначення, що перебувають на балансі підприємств;

- коштів, матеріальних цінностей і нематеріальних активів підприємств, перерахованих (переданих) до фондів, установ, закладів, громадських та релігійних організацій, метою діяльності яких не було одержання прибутку, для здійснення екологічної, оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої, наукової й добродійної діяльності, але не більше 4% балансового прибутку.

Знову створені підприємства мали право на зменшення балан­сового прибутку на суму збитків від операцій, отриманих протягом кожного із трьох перших років господарювання, що передували оподатковуваному податком періоду.

2. Операції, що не є об'єктом оподаткування (п. 3.2).

Не вважалися прибутком і не обкладалися податком:

- кошти, матеріальні цінності й нематеріальні активи, що надходять підприємству у вигляді внесків до його статутного фонду, оплати емітованих ним акцій або інших корпоративних прав;

- кошти громадян, що надходять до кредитних союзів, пенсійних фондів й інших спеціалізованих фінансових установ;

- узяті на облік, але не погашені боргові вимоги й права вимоги на виконання договірних зобов’язань;

- сума дооцінок, одержувана від переоцінки залишків товарно- матеріальних цінностей, здійснюваної платниками податків самостійно виходячи із щомісячного офіційного індексу інфляції або за рішеннями Кабінету Міністрів України, спрямованими на поповнення власних оборотних коштів;

- кошти спільного інвестування інвестиційних фондів і інвестиційних компаній;

- кошти, матеріальні цінності або нематеріальні активи, внесені у вигляді іноземної інвестиції й повернуті іноземному інвесторові у випадку припинення інвестиційної діяльності на суму фактичного внеску в грошовій або натуральній формі, І інших.

3. Зменшення сум податку на прибуток (ст. 10):

- до 20% - на відшкодування видатків підприємства на реконструкцію й модернізацію активної частини основних фондів, здійснені в оподатковуваному періоді;

- до 50% - на відшкодування видатків підприємства на закупівлю спеціального устаткування й пристосувань для забезпечення роботи інвалідів 1 і II груп, що перебувають з ним у трудових відносинах;

- до 100% - на відшкодування видатків підприємств громадських організацій інвалідів, зареєстрованих відповідно до чинного законодавства, де інваліди становили більш як 50% загальної чисельності працюючих в основному виробництві, спрямованих на соціально-трудову й медичну реабілітацію працюючих інвалідів.

4. Звільнення від сплати податку певних категорій платників (ст. 5).

Від сплати податку звільнялися:

а) підприємства - із прибутку, одержуваного від виробництва сільськогосподарської продукції й продукції її переробки на власних переробних потужностях, включаючи міжгосподарські підприємства;

б) рибні господарства й рибальські колгоспи - із прибутку від вилову риби і її переробки на власних переробних потужностях;

в) ветеринарно-санітарні заводи - із прибутку, одержуваного від збору й утилізації трупів загиблих тварин і виробництва з них білкових кормових добавок;

г) сума прибутку будівельних, монтажних, проектних та інших підприємств і організацій, одержуваного в результаті спорудження в сільській місцевості житла, об’єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров’я, фізкультури й спорту, освіти, зв’язку.

5. Зниження податкової ставки (ст. 5,6).

Податкова ставка знижувалася таким чином:

а) прибуток підприємств і організацій агропромислового комплексу по обслуговуванню сільськогосподарського вироб­ництва обкладалася податком за ставкою 15%;

б) пасивні прибутки нерезидентів, що не здійснюють підприєм­ницької діяльності в Україні через постійне представництво, доходи від надання технічних послуг (типу інжиніринг), джерело яких перебувало в Україні, у випадку їх репатріації за межі України обкладалися податком за ставкою 15%;

в) суми доходів від фрахту, що сплачують підприємства України нерезидентам у зв’язку зі здійсненням міжна-родних перевезень, обкладалися податком за ставкою 6%.

Змінився канал надходження коштів від податку на прибуток. Якщо Декретом Кабінету Міністрів України №12-92 було закріплене надходження сум податку до державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів (ст. 10), то ст. ІЗ Закону України №334/94-ВР передбачила зарахування сум податку на прибуток до бюджетів місцевого самоврядування базового рівня. Порядок перерозподілу доходів, що надійшли до бюджетів місцевого самоврядування базового рівня, а також інших місцевих бюджетів визначався Законом України “Про бюджетну систему України’’.

Статтею 11 Декрету Кабінету- Міністрів України було уточнене регулювання податкового кредиту. Підприємства мали право на одержання податкового кредиту в таких випадках:

а) поширення експорту виробленої продукції, організація виробництва продукції, що заміняє імпортну, впровадження у виробництво ноу-хау, спорудження природоохоронних об’єктів, виконання інших завдань, визначених Кабінетом Міністрів України;

б) організації виробництва промислових товарів народного споживання, продуктів харчування, дитячого одягу й взуття, дитячого харчування, медикаментів і медичного обладнання, інвалідної техніки, культурно-побутового й виробничого призначення, будівельних матеріалів, якщо випуск цієї продукції був непрофільним для підприємства;

в) якщо малі підприємства придбали й експлуатували обладнання, повністю використовуване для науково-дослідник і дослідно- конструкторських робіт, виконуваних силами самого малого підприємства (у тому числі для реалізації цих робіт), і для захисту природного середовища від забруднення.

Рішення про надання податкового кредиту приймалося Міністерством фінансів України або фінансовим органом Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації (виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів) залежно від того, до якого бюджету зараховувався податок на прибуток.

Податковий кредит надавався на основі кредитної угоди, що укладалася підприємством з податковим органом за місцем реєстрації підприємства за формою, установленою для укладання кредитних угод з комерційними банками.

У кредитній угоді обумовлювалися порядок надання податкового кредиту, строки початку його погашення (не пізніше ніж через два роки після надання кредиту), період погашення (не менше трьох років, якщо на інше не погоджувався платник), нарахування відсотків на суму наданого податкового кредиту в розмірі не менше відсотка інфляції, визначеного на період кредитної угоди відповідним органом, і обумовленого як офіційний індекс інфляції, інші умови, якщо вони не обмежували права кредидора, передбачені законодавством, і не зменшували поточних надходжень податків до державного бюджету.

Плата за землю

Законом України від 19 вересня 1996 р. №378/96-ВР “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про плату' за землю”¹¹ була змінена редакція закону, що діяв, і істотно змінене оподатку­вання землі.

Закон України 378/96-ВР визначав розміри й порядок плати за використання земельних ресурсів, напряму використання коштів, що надійшли від плати за землю, відповідальність платників і контроль за правильністю обчислення й стягнення земельного податку.

Використання землі в Україні є платним. Плата за землю стягується у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначалися залежно від грошової оцінки земель.

Плата за землю вводилася з метою формування джерела коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання й охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодуванню видатків власників землі й землекористувачів, пов’язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення земельного кадастру, здійснення землевпорядкування й моніторингу земель, проведення земельної реформи й розвитку інфраструктури населених пунктів. ^[10]

Платником був власник землі й землекористувач, у тому числі орендар.

Об’єктом плати за землю була земельна ділянка, що перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди.

Ставки земельного податку з одного гектара сільськогоспо­дарських угідь установлювалися у відсотках від їх грошової оцінки:

- для орних земель, косовиць і пасовищ - 0,1;

- для багаторічних насаджень - 0,03.

Ставки земельного податку із земель, грошова оцінка яких була встановлена, закріплювалися в розмірі 1% від їхньої грошової оцінки.

Якщо грошова оцінка земельних ділянок не була встановлена, середні ставки земельного податку встановлювалися в таких розмірах:

У населених пунктах, віднесених Кабінетом Міністрів України до курортних, до ставок земельного податку застосовувалися коефіцієнти:

- на Південному узбережжі Автономної Республіки Крим - 3,0;

- на Південно-східному узбережжі Автономної Республіки Крим — 2,5;

- на Західному узбережжі Автономної Республіки Крим - 2,2;

- на Чорноморському узбережжі Миколаївської, Одеської й Херсонської областей - 2,0;

- у гірських і передгірних районах Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської й Чернівецької областей - 2,3, крім населених пунктів, які Законом України “Про статус гірських населених пунктів в Україні” віднесені до категорії гірських;

- на узбережжі Азовського моря й в інших курортних місцевостях - 1,5.

Від земельного податку звільнялися:

1) заповідники, у тому числі історико-культурні, національні природні парки, заказники (крім мисливських), регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні й зоологічні парки, пам’ятки природи, заповідні урочища й парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва;

2) вітчизняні дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського профілю й професійно-технічних училищ;

3) органи державної влади й органи місцевого самоврядування, органи прокуратури, заклади, установи й організації, які повністю утримувалися за рахунок бюджету (за винятком Збройних Сил України й інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України), спеціалі­зовані санаторії України для реабілітації хворих згідно із списком, затвердженим Міністерством охорони здоров’я України, дитячі санаторно-курортні й оздоровчі заклади України, підприємства, об’єднання й організації товариств сліпих і глухих України, громадські організації інвалідів України і їх об’єднання;

4) вітчизняні заклади культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, фізичної культури й спорту, спортивні споруди, використовувані ними за цільовим призначенням;

5) зареєстровані релігійні й благодійні організації, що не займаються підприємницькою діяльністю.

Грошова оцінка земельної ділянки проводилася Державним комітетом України по земельних ресурсах за методикою, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

Розмір земельного податку не залежав від результатів госпо­дарської діяльності власників землі й землекористувачів.

Ставки земельного податку, порядок обчислення й сплати земельного податку не могли встановлюватися або змінюватися іншими законодавчими актами, крім закону. Зміни й доповнення вносилися не пізніше ніж за три місяці до початку нового бюджетного року й набували чинності з початку нового бюджетного року.

Кошти від плати за землю, що надходили на спеціальні бюджетні рахунки місцевих бюджетів, використовувалися для:

- фінансування заходів щодо раціонального використання іі

охорони земель, підвищення родючості ґрунтів;

- ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель;

- створення земельного інноваційного фонду;

- відшкодування видатків власників землі й землекористувачів, пов’язаних з господарюванням на землях гіршої якості;

- економічного стимулювання власників землі й землеко­ристувачів за поліпшення якості земель, підвищення родючості ґрунтів і продуктивності земель лісового фонду;

- надання пільгових кредитів, часткового погашення позичок і компенсації втрат доходів власників землі й земле­користувачів внаслідок тимчасової консервації земель, порушених не з їхньої вини;

- проведення земельної реформи, а також для земельно- господарського устрою, розробки містобудівної документації й розвитку інфраструктури населених пунктів.

Централізовані кошти від земельного податку направлялися на розробку й виконання державних програм щодо раціонального використання земель, підвищення родючості ґрунтів, на відшкоду­вання витрат власників землі й землекористувачів, пов’язаних з господарюванням на землях гіршої якості, охорону земельних ресурсів у комплексі з іншими природоохоронними заходами, розвиток загальнодержавної й регіональної інфраструктури, ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель, а також проведення земельної реформи.

За нецільове використання коштів, що надходили від земельного податку до відповідного бюджету, фінансовими органами

нараховувався штраф у розмірі 100% використаних сум, що надходили до Державного бюджету України.

Прибутковий податок із громадян

Сплата прибуткового податку з громадян регулювалася Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. №13-92 “Про прибутковий податок з громадян” ¹².

Платниками прибуткового податку були громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні. До громадян, що мають постійне місце проживання в Україні, відносилися громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, що проживають в Україні в цілому не менше 183 днів у календарному році.

Об’єктом оподаткування у громадян, що мають постійне місце проживання в Україні, був сукупний оподатковуваний дохід за календарний рік (що складається з місячних сукупних оподаткову­ваних доходів), отриманий з різних джерел як на території України, так і за її межами. Об’єктом оподаткування у громадян, що не мають постійного місця проживання в Україні, був дохід, отриманий із джерел в Україні.

При визначенні сукупного оподатковуваного доходу враховува­лися доходи, отримані як у натуральній формі, так і в грошовій (національній або іноземній валюті).

Прибутковий податок із сукупного оподатковуваного податком доходу громадян за місцем основної роботи (служби, навчання) нараховувався за такими ставками:

¹² Відомості Верховної Ради України. 1993. № 10. Ст. 77.

Із сум авторських винагород, виплачуваних спадкоємцям повторно (неодноразово), податок обчислювався до джерел виплати в складі сукупного оподатковуваного річного доходу за наведеними ставками, збільшеними удвічі, але не більше 70%. Із сум доходів, одержуваних громадянами не за місцем основної роботи й громадянами, що не мають постійного місця проживання в Україні, податок обчислювався до джерел виплати за ставкою 20%. Із сум доходів, одержуваних громадянами - засновниками й учасниками підприємств у вигляді дивидендів по акціях і внаслідок розподілу прибутку (доходу) цих підприємств і інших корпоративних прав, податок обчислювався до джерел виплати в складі сукупного оподатковуваного річного доходу за ставкою 15%.

У сукупний оподатковуваний дохід, отриманий громадянами в період, за який здійснювалося оподаткування, не включалися:

а) допомоги по державному соціальному страхуванню й державному соціальному забезпеченню, крім допомоги з тимчасовій непрацездатності (у тому числі допомога по догляду за хворою дитиною), зокрема:

- допомога по вагітності й пологах;

- одноразова допомога при народженні дитини;

- допомога по догляду за дитиною;

- грошові виплати матерям (батькам), зайнятим доглядом за трьома й більше дітьми віком до 16 років тощо;

б) суми одержуваних аліментів;

в) державні пенсії, а також додаткові пенсії, виплачувані на умовах добровільного страхування пенсій;

г) компенсаційні виплати в грошовій і натуральної формі в межах норм, передбачених законодавством;

ґ) суми грошового забезпечення; грошових винагород та інших виплат, одержуваних військовослужбовцями, особами рядового й начальницького складу' органів внутрішніх справ у зв’язку з виконанням обв’язків несення служби;

д) суми, одержувані в результаті відчуження майна, що належить громадянам на праві власності, за нотариальне посвідчення якого сплачується державне мито, крім доходів, одержуваних від реалізації продукції й іншого майна в результаті здійснення підприємницької та іншої діяльності з метою одержання доходу;

е) доходи громадян від продажу вирощеної в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній і садовій ділянці продукції рослинництва й бджільництва, худоби, кроликів, нутрій, птиці як у живому вигляді, так і продуктів їх забою в сирому вигляді й у вигляді первинної пере­робки;

є) суми, одержувані в результаті спадкування й дарування, за винятком сум авторської винагороди, одержуваних неодно­разово спадкоємцями (правонаступниками) авторів творів науки, літератури й мистецтва, а також відкриттів, витворів і промислових зразків тощо.

Сукупний оподатковуваний дохід зменшувався на суму, що не перевищує за кожний повний місяць, протягом якого отриманий дохід, установленого чинним законодавством розміру мінімальної місячної заробітної плати (неоподатковуваний мінімум).

Сукупний оподатковуваний дохід додатково зменшувався на суму, що не перевищує за кожний повний місяць, протягом якого отриманий дохід, установленого чинним законодавством розміру мінімальної місячної заробітної плати (не оподатковуваний мінімум) одному з батьків (опікунів, піклувальників) на кожну дитину віком до 16 років, якщо місячний сукупний оподатковуваний дохід не перевищував розміру десяти мінімальних місячних заробітних плат, установленого чинним законодавством.

Сукупний оподатковуваний податком дохід зменшувався до десяти неоподатковуваних мінімумів (включаючи розмір відра­хувань) у:

а) громадян, що постраждали від Чорнобильської катастрофи й віднесені до категорій 1 і 2;

б) інвалідів війни І групи.

Сукупний оподатковуваний дохід зменшувався до п’яти неоподат­ковуваних мінімумів (включаючи розмір відрахувань) у:

а) учасників Великої Вітчизняної війни, інших бойових операцій по захисту колишнього CPCP із числа військовослужбовців, які проходили службу у військових частинах, штабах і устано­вах, що входили до складу діючої армії, і партизанів;

б) військовослужбовців і призваних на навчальні, перевірочні збори військовозобов’язаних, які проходили службу в складі обмеженого контингенту радянських військ у Республіці Афганістан і в Інших країнах, де в цей період велися бойові дії;

в) інвалідів з дитинства, інвалідів І і II групи;

г) громадян, що постраждали від Чорнобильської катастрофи й віднесені до категорій 3 і 4.

Нарахування, утримання й перерахування до бюджету прибут­кового податку здійснювалося підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності й фізичними осібами - суб’єктами підприємницької діяльності, що провадять виплати доходів. Обчислення податку протягом року провадилося із суми місячного сукупного оподатковуваного доходу.

По закінченні календарного року визначалася сума сукупного річного оподатковуваного доходу. Прибутковий податок з річного доходу визначався із середньомісячного доходу, з урахуванням сплаченого (утриманого) протягом року податку з місячних доходів. Обчислення доходу й перерахування провадилося підприємствами, установами, організаціями й фізичними особами - суб’єктами підприємницької діяльності.

Окремими розділами Декрету регулювалося оподаткування доходів від специфічної діяльності або певних категорій плат­ників:

Розділ III. Особливості оподаткування доходів, одержуваних громадянами не за місцем основної роботи (служби, навчання).

Розділ IV. Особливості оподаткування доходів від заняття підприємницькою діяльністю та інших доходів.

Розділ V. Особливості оподаткування доходів, що підлягають виплаті з джерел в Україні громадянам, які не мають постійного місця проживання в Україні.

Розділ VI. Особливості оподаткування доходів іноземних гро­мадян та осіб без громадянства.

Податок на промисел

Податок на промисел був установлений Декретом Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. 24-93 “Про податок на промисел”¹³, що почав діяти з 1 липня 1993 р.

Платниками податку на промисел були громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства як такі, що мають, так і такі, що не мають постійного місця проживання в Україні, якщо вони не зареєстровані як суб’єкт підприємництва й здійснювали несистематичну, не більше чотирьох разів протягом календарного року, продаж виготовлених, перероблених й куплених продукції, речей, товарів.

Об’єктом оподаткування була сумарна вартість товарів за ринковими цінами, яку громадянин вказував у декларації, пред­ставленій в державну податкову інспекцію за місцем проживання, а громадянин, що не мав постійного місця проживання в Україні,

- за місцем продажу товарів.

Ставка податку на промисел встановлювалася в розмірі 10% зазначеної в декларації вартості товарів, що підлягають продажу протягом трьох календарних днів, але не менше розміру однієї мінімальної заробітної плати. При збільшенні строку продажу товарів до семи календарних днів ставка податку подвоювалася.

Податок на промисел сплачувався у вигляді придбання одноразового патенту' на торгівлю, вартість якого визначалася на підставі зазначеної платником сумарної вартості товарів і ставки податку.

Мінімальний строк дії одноразового патенту - три, максимальний

- сім календарних днів. Форма патенту встановлювалася Головною державною податковою інспекцією України.

Податок на промисел зараховувався до місцевих бюджетів за місцем придбання одноразового патенту.

Місцеві податки і збори

20 травня 1993 р. був прийнятий Декрет Кабінету Міністрів України “Про місцеві податки і збори”¹⁴ №56-93, що вперше врегулював в Україні такі відносини.

"Відомості Верховної Ради України. 1993. №19. Ст.208.

¹⁴ Відомості Верховної Ради України. 1993. №30. Ст. 336.

—

Органи місцевого самоврядування самостійно встановлювали й визначали порядок сплати місцевих податків і зборів відповідно до переліку й у межах установлених граничних розмірів ставок. Органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції мали право вводити пільгові податкові ставки, повністю скасовувати окремі місцеві податки й збори або звільняти від їх сплати певні категорії платників і надавати відстрочки в сплаті місцевих податків і зборів.

Місцеві податки і збори перераховувалися до бюджетів місцевого самоврядування в порядку, встановленому Радами народних депутатів. Стягнення не внесених у встановлений строк місцевих податків і зборів здійснювалося відповідно до чинного законодавства.

Усього було закріплено 16 різновидів місцевих податків і зборів (2 податки й 14 зборів):

1. Готельний збір.

Платниками готельного збору були особи, що проживають у готелях. Граничний розмір готельного збору не повинен був перевищувати 20% добової вартості найманого житла (без додаткових послуг). Готельний збір стягувався й перераховувався до бюджету місцевого самоврядування адміністрацією готелю.

2. Збір за паркування автотранспорту.

Платниками збору за паркування автотранспорту були юридичні особи й громадяни, що паркують автомобілі в спеціально обладнаних або відведених для цього місцях.

Ставка збору за паркування автотранспорту встановлювалося з розрахунку за одну годину паркування, її граничний розмір не повинен був перевищувати 3% мінімальної заробітної плати в спеціально обладнаних місцях і 1% - у відведених місцях.

Збір за паркування автотранспорту сплачувався водіями на місці паркування.

3. Ринковий збір.

Ринковий збір сплачувався як плата за торгові місця на ринках і в павільйонах, на критих і відкритих столах, майданчиках для торгівлі з автомашин, візків, мотоциклів, ручних візків, що стягувалася з юридичних осіб і громадян, які реалізують сільськогосподарську й промислову продукцію та інші товари.

Ринковий збір стягувався за кожний день торгівлі. Його граничний розмір не повинен був перевищувати 20% мінімальної заробітної плати для громадян і трьох мінімальних заробітних плат для юридичних осіб залежно від ринку, його територіального розміщення й виду продукції (товару).

Ринковий збір стягувався працівниками ринку до початку реалізації продукції.

4. Збір за видачу ордера на квартиру.

Збір за видачу ордера на квартиру сплачувався за послуги, пов’язані з видачею документа, що дає право на заселення квартири.

Граничний розмір збору за видачу ордера на квартиру не повинен був перевищувати 30% мінімальної заробітної плати на час оформлення ордера на квартиру.

Збір за видачу ордера на квартиру сплачувався через установи банків до одержання ордера й перераховувався до бюджету місцевого самоврядування.

5. Збір із власників собак.

Платниками збору із власників собак були громадяни - власники собак (крім службових), що проживають у будинках державного й громадянського житлового фонду й приватизованих квартир.

Збір із власників собак стягувався за кожний рік. Його граничний розмір за кожного собаку не повинен був перевищувати 10% мінімальної заробітної плати на час нарахування збору.

Збір із власників собак стягувався органами житлово-комунального господарства.

6. Курортний збір.

Платниками курортного збору були громадяни, що прибувають у курортну місцевість.

Граничний розмір курортного збору не міг перевищувати 10% мінімальної заробітної плати.

Від сплати курортного збору звільнялися:

- діти віком до 16 років;

- інваліди й супроводжуючі їх особи;

- учасники Великої Вітчизняної війни;

- воїни-інтернаціоналісти;

- учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильської AEC;

- особи, що прибули за путівками і курсовками у санаторії, будинки відпочинку, пансіонати, включаючи містечка й бази відпочинку;

- особи, що прибули в курортну місцевість у службове відрядження, на навчання, постійне місце проживання, до батьків і близьких родичів;

- особи, що прибули за плановими туристичними маршрутами туристсько-екскурсійних установ і організацій, а також які здійснюють подорож за маршрутними книжками;

- чоловіки віком 60 років і старше, жінки віком 55 років і старше.

Курортний збір стягувався:

- адміністрацією готелю й інших установ готельного типу під час реєстрації прибулих;

- квартирно-посередницькими організаціями при направленні осіб (крім прибулих за путівками туристсько-екскурсійних установ і організацій) на поселення у будинки (квартири), що належать громадянам на праві власності.

З осіб, що зупиняються в будинках (квартирах) громадян без направлення квартирно-посередницьких організацій, а також з осіб (крім тих, що здійснюють подорож за маршрутними книжками), що проживають у наметах, автомашинах і т. п„ курортний збір стягувався в порядку, визначеному Радами народних депутатів, що встановлюють даний збір.

7. Збір за участь у бігах на іподромі.

Збір за участь у бігах на іподромі стягувався з юридичних осіб і громадян, що виставляють своїх коней на змагання комерційного характеру.

Граничний розмір збору за участь у бегах на іподромі за кожного коня не повинен був перевищувати трьох мінімальних заробітних плат.

Збір за участь у бегах на іподромі стягувався адміністрацією іподромів до початку змагань.

8. Збір за виграш на бегах.

Збір за виграш на перегонах стягувався адміністрацією іподромів з осіб, що виграли в грі на тоталізаторі на іподромі, під час видачі їм виграшу. Його граничний розмір не повинен був перевищувати 6% від суми виграшу.

9. Збір з осіб, що беруть участь у грі на тоталізаторі на іпподромі.

Збір з осіб, що беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі, стягувався у вигляді процентної надбавки до плати, визначеної за участь у грі. Його граничний розмір не повинен був перевищувати 5% від суми цієї надбавки. Сума збору стягувалася адміністрацією іподромів з учасника гри під час придбання ним квитка на участь у грі.

10. Податок з реклами.

Об’єктом податку з реклами була вартість послуг за встановлення й розміщення реклами.

Платниками податку з реклами були юридичні особи й громадяни.

Податок з реклами сплачувався із всіх видів оголошень і повідомлень, що передають інформацію в комерційних цілях за допомогою засобів масової інформації, преси, телебачення, афіш, плакатів, рекламних щитів, інших технічних засобів, майна й одягу: на вулицях, магістралях, майданах, будинках, транспорті та в інших місцях.

Граничний розмір податку з реклами не повинен був перевищувати 0,1% вартості послуг за розміщення одноразової реклами й 0,5% за розміщення реклами на тривалий час.

Податок з реклами сплачувався під час оплати послуг за встановлення й розміщення реклами.

11. Збір за право на використання місцевої символіки.

Збір за право на використання місцевої символіки стягувався з юридичних осіб і громадян, що використовують цю символіку в комерційних цілях.

Дозвіл на використання місцевої символіки (герба міста або іншого населеного пункту, назви або зображення архітектурних, історичних пам’яток) видавалося відповідними органами місцевого самоврядування.

Граничний розмір збору за право на використання місцевої символіки не повинен був перевищувати з юридичних осіб - 0,1% вартості виробленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг з використанням місцевої символіки, із громадян, що займаються підприємницькою діяльністю, - п’яти мінімальних заробітних плат.

12. Збір за право па проведення кіно- і телезйомок.

Збір за право на проведення кіно- і телезйомок вносили комерційні кіно- і телеорганІзації, включаючи організації з іноземними інвестиціями й закордонні організації, які проводили зйомки, що вимагають від місцевих органів державної виконавчої влади додаткових заходів (виділення наряду міліції, оточення території зйомок і т. п.).

Граничний розмір збору за право на проведення кіно- і телезйомок не повинен був перевищувати фактичних видатків на проведення зазначених заходів.

13. Збір за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей.

Платниками збору за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей були юридичні особи й громадяни, що мають дозвіл на проведення аукціонів, конкурсної розпродажу й лотерей.

Об’єктом збору за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей була вартість заявлених у місцеві аукціони, конкурсний розпродаж товарів виходячи з їх початкової ціни або суми, на яку випускалася лотерея.

Граничний розмір збору за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей не повинен був перевищувати 0,1% вартості заявлених до місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу товарів або суми, на яку випускалася лотерея.

Збір за право на проведення місцевих аукціонів і конкурсного розпродажу стягувався за три дні до їх проведення, одержання дозволу на випуск лотереї.

Граничний розмір збору за право на проведення лотерей з кожного учасника не повинен був перевищувати трьох мінімальних розмірів заробітної плати.

14. Комунальний податок.

Комунальний податок стягувався з юридичних осіб, крім бюджетних установ, організацій, планово-дотаційних і сільсько­господарських підприємств. Його граничний розмір не повинен був перевищувати 10% річного фонду оплати праці, обчисленого виходячи з мінімального розміру заробітної плати.

15. Збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон.

Збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, стягувався з юридичних осіб і громадян України в розмірі до 0,5 мінімальної заробітної плати залежно від марки й потужності автомобілів, а з юридичних осіб і громадян інших держав, у тому числі й суб’єктів колишнього Союзу PCP, у розмірі від 5 до 50 доларів США. Збір не стягувався за проїзд автотранспорту, що здійснює перевезення за кордон:

- вантажів за державним замовленням й державним контрактом;

- громадян України, що направляються в службові відряд­ження;

- спортсменів, що від’їжджають на міжнародні змагання;

- громадян, що від’їжджають у порядку культурного обміну, на лікування, оздоровлення (дітей) і за телеграмою на похорони близьких родичів.

16. Збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі.

Збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі стягувався як плата за оформлення й видачу дозволів на торгівлю в спеціально відведених для цього місцях. Збір за видачу дозволу на торгівлю стягувався з юридичних осіб і громадян, що реалізують сільськогосподарську, промислову продукцію й інші товари залежно від площі торговельного місця, його територіального розміщення й виду продукції.

Граничний розмір збору за видачу дозволу на торгівлю не повинен був перевищувати 20 мінімальних заробітних плат для суб’єктів, що постійно здійснюють торгівлю в спеціально відведених для цього місцях, і однієї мінімальної заробітної плати в день - за одноразову торгівлю.

1.2.