Генезис становлення контрольної функції у сфері здійснення нотаріальної діяльності та її значення у сучасних умовах

Пошук найбільш оптимальної моделі адміністративно-правового регулювання контролю за нотаріальною діяльністю, якому присвячене дане дисертаційне дослідження, пропонуємо розпочати з аналізу генезису його становлення та розвитку як у правовій доктрині, так і в національному законодавстві.

Запропонований нами підхід має ще цілий ряд переваг, оскільки дозволить:

• більш глибше осмислити, дослідити, вивчити інститут контролю за нотаріальною діяльністю у взаємозв’язку із попередніми стадіями його розвитку, що надасть дослідженню завершеного характеру;

• окреслити межі історичної повторюваності в процесі формування організаційного механізму контролю за нотаріальною діяльністю, що дасть можливість спрогнозувати основні напрями його подальшого розвитку;

• визначити загальні принципи становлення інституту нотаріату загалом, та контрольної функції держави у цій сфері зокрема, з метою їх подальшого врахування в реформаційних процесах;

• розкрити основні тенденції розвитку адміністративно-правового регулювання контролю за нотаріальною діяльністю та визначити наслідки впливу на нього різних історичних подій;

• з’ясувати особливості застосування форм і методів здійснення контролю за нотаріальною діяльністю на кожному історичному етапі розвитку національної правової системи, визначити форми та методи, які не виправдали себе або ж утратили свою ефективність;

• виокремити недоліки та прорахунки нормативно-правових актів у сфері здійснення контролю за нотаріальною діяльністю, що приймалися в процесі функціонування даного інституту, і на цій основі визначити аспекти, які доцільно врахувати задля підвищення його ефективності в сучасних умовах.

Таким чином, з урахуванням викладеного, є всі підстави стверджувати, що дослідження динаміки розвитку нормативно-правових актів у сфері здійснення контролю за нотаріальною діяльністю в історичному русі та з дотриманням хронологічної послідовності є тим надійним фундаментом, на якому мають бути сформовані теоретичні висновки та практичні рекомендації щодо розвитку аналізованого інституту в найближчій перспективі. Лише завдяки виваженому аналізу історичних подій, які мали вплив на формування функції контролю за нотаріальною діяльністю, можна виявити тенденції її розвитку, напрями еволюціонування, і, відтак, зробити більш виважені оцінки перспектив її реформування.

Інституту нотаріату завжди був у центрі уваги великої кількості науковців з різних галузей знань: юриспруденції, філософії, соціології, економіки, історії. Відповідно, історичним аспектам його розвитку присвячено значну кількість наукових праць. Зокрема, варто відмітити здобутки з цього питання В.В. Баpанкoвoї, М.О. Башти, С. Благовісного, І. Бойка, Л. Буркацького, Н.В. Василини, І.С. Вольмана, А.Г. Гасмана, Г.Ю. Гулєвcькoї, М.С. Долинської, Л.В. Єфименка, Ю.П. Ільїної, М.Б. Кальницького, Н.В. Карнарук, В.В. Комарова, В. Кузнєцова, Ф. Леонтовича, О.І. Неліна, Н. Полтавської, Л.К. Радзієвської, Л.К. Равзієвської, З. Ромовської, Є. Рябоконя, В.Д. Степаненка, KL Фeдopoвoї, СЯ. Фуpcи, Є. Xаритонова, В.М. Чepниша, К.І. Чижмарь, Л.Є. Ясінської та інших правників.

Визнаючи досягнення цих вчених, відзначимо, що проведені ними дослідження присвячені або загальним питанням становлення нотаріату, або особливостям його розвитку в конкретний історичний період чи в окремо взятих країнах, або ж специфіці формування окремих його елементів. Що стосується генезису розвитку саме контрольної функції у сфері здійснення нотаріальної діяльності, то даний аспект розкривається ними лише в загальних рисах, в межах аналізу історії формування інституту нотаріату в цілому.

Отже, викладене вище ще раз підтверджує висловлену нами тезу про необхідність та актуальність проведення системного і комплексного дослідження функції контролю за нотаріальною діяльністю в історичній ретроспективі.

На сьогодні в науковій літературі можна зустріти найрізноманітніші підходи до періодизації розвитку нотаріальної діяльності і нотаріату в цілому - від занадто вузьких, до максимально розширених. Так, наприклад, К.Ф. Досінчук виокремлює лише три етапи, які характеризують розвиток нотаріату в нашій державі: 1) дореволюційний; 2) радянський; 3) сучасний [99, с. 171]; а Л.Є. Ясінська - чотири етапи: 1) до середини ХІХ ст.; 2) середина ХІХ ст. - початок ХХ ст.; 3) початок ХХ ст. - кінець ХХ ст.; 4) з 1993 року і до сьогодні [406, с. 8-14]. Очевидно, що основним недоліком зазначених підходів є ігнорування найбільш раннього етапу зародження нотаріату, який, як буде доведено нижче, характеризується специфічними формами та методами здійснення контролю за нотаріальною діяльністю.

Частково, даний недолік у своїх роботах усувають Н.В. Карнарук та Г. Гулєвська. Так, перший автор історію нотаріату розділяє на шість етапів: 1) «початковий» - середина ХІУ ст. - середина ХІХ ст.; 2)

«реформаторський» - середина ХІХ ст. - 1917 р.; 3) «радянський» - 19171941 рр.; 4) «воєнний» - 1941 р. - 60-ті роки ХХ ст.; 5) 60-90-ті роки ХХ ст.; 6) «новітній» - з 1991 р. [120, с. 26-30]. Другий - на сім етапів: 1) ХУ ст. -1864 р.; 2) 1864-1917 рр.; 3) 1917-1941 рр.; 4) 1941-1945 рр.;

5) 60-ті р. ХХ ст.; 6) 70-ті р. ХХ ст. - набуття незалежності; 7) з 1993 року до теперішнього часу [77, с. 67]. Більш детальний аналіз запропонованих підходів свідчить про неспіврозмірність виокремлених авторами періодів і приділення недостатньої уваги початковому етапу зародження нотаріату.

В.М. Черниш теж виокремлює сім етапів становлення даного інституту, однак визначає для них дещо інші часові межі: 1) період передісторії - XII ст.

В. Комаров та В. Баранкова в історії становлення нотаріату виділяють такі періоди: 1) ХІІ-ХІУ ст.; 2) 1649-1866 рр.; 3) 1866-1917 рр.;

4) 1917-1926 рр.; 5) 1926-70-ті р. ХХ ст.; 6) 1973-1993 рр.; 7) з 1993 р. [137, с. 17-20]. Основним недоліком зазначеного підходу, на нашу думку, є недостатня обґрунтованість необхідності подрібнення ХХ століття відразу на чотири етапи. Аналогічний недолік допускає у своїй роботі також Г. Трофанчук, який виділяє такі етапи розвитку нотаріату: 1) доба Київської Русі; 2) період перебування українських земель під протекторатом Великого князівства Литовського; 3) реформаторський період (1866 - 1917 рр.);

4) революційний період (1917 - 1941 рр.); 5) воєнний період (1941 - 1945 рр.);

6) повоєнний період (1945 - 70-ті рр. ХХ століття); 7) 70-ті - 90-ті рр. ХХ ст.; 8) сучасний період (починаючи з 1991 р.) [357, с. 104-107].

Звісно, кожен із проаналізованих вище підходів є достатньо обґрунтованим і має право на існування. Однак, жоден із них не дозволяє в повній мірі розкрити специфіку становлення саме контрольної функції у сфері здійснення нотаріальної діяльності. У зв’язку з цим, нижче пропонуємо обґрунтувати власний погляд на періодизацію історії розвитку контролю за даним інститутом. При цьому, з метою забезпечення максимальної об’єктивності, повноти та наукової обґрунтованості зроблених висновків, в основу запропонованої періодизації ми поклали наступні критерії: 1) суттєві зміни суспільно-політичних та економічних умов на українських землях в конкретний історичний період; 2) загальні тенденції розвитку інституту нотаріату; 3) розвиток адміністративно-правового регулювання контролю за нотаріальною діяльністю.

З урахуванням зазначених критеріїв, в історії розвитку контролю за нотаріальною діяльністю ми виділили 5 основних етапів: 1) до XV ст.; 2) XV ст.

1. До XV ст. Нотаріат - це не суто вітчизняний інститут. Прийнято вважати, що коріння його історії сягає ще Стародавнього Риму. Саме там у ІІІ столітті до н.е. з’являються посади «табеліонів» - службовців, які складали за винагороду юридичні акти, судові папери, проекти правочинів та інші документи юридичного значення [377, с. 49]. Схожі функції виконували писарі у Вавилоні (редагували акти, виконані на глиняних табличках), а також у Древній Греції (оформлювали та реєстрували договори) [376, с. 12]. Зазначені особи хоч і не перебували на державній службі, однак були повністю підконтрольні державі.

Нажаль, обмежений обсяг даної роботи не дозволяє нам детально проаналізувати історію становлення нотаріату в стародавніх державах. Тим більше, що це виходить за рамки предмета нашого дослідження. У зв’язку з цим, пропонуємо лише визначити загальні передумови виникнення даного інституту. Отже, це: 1) виникнення писемності; 2) розвиток системи товарно- грошових відносин; 3) економічний розвиток, що обумовив розширення цивільного обороту й збільшення кількості укладених угод; 4) необхідність додаткового забезпечення прав сторін цивільно-правових угод, зокрема шляхом їх укладання в письмовій формі, посвідчення і реєстрації.

Під впливом зазначених передумов інститут нотаріату зароджується і розвивається також на українських землях. І хоча з приводу точного часу його виникнення думки науковців розходяться, однак з упевненістю можна стверджувати, що в період утворення Київської Русі (ІХ ст.) розпочалося зародження нотаріату та нотаріального законодавства України, а з прийняттям християнства даний інститут уже набув оформленого вигляду.

Проаналізувавши численні історичні джерела, ми прийшли до висновку, що в аналізований період доцільно виділити кілька самостійних етапів становлення державного контролю за нотаріальною діяльністю, що обумовлено специфічними функціями та різним обсягом повноважень нотаріусів.

1.1) До середини ХІ ст. Це - період зародження інституту контролю за нотаріальною діяльністю. Збільшення товарного обороту, поширення писемності, необхідність посвідчення різного роду договорів і, головне, рецепція грецького та візантійського права, обумовлюють виникнення на початку Х ст. окремої категорії службовців, які виконували квазінотаріальні функції - табуляріїв. Ми не будемо вдаватись до детальної характеристики їх повноважень, оскільки це виходить за рамки предмета нашого дослідження, а зупинимось лише на аналізі основних форм і методів контролю за їх діяльністю. Як нам вдалося з’ясувати, такий контроль здійснювався у двох формах: контроль за допуском до професії та контроль за сумлінним виконанням повноважень.

Основним нормативно-правовим актом, що регулював діяльність табуляріїв, була «Книга епарха». Серед іншого, у другому параграфі першого розділу Книги визначались вимоги, яким вони мали відповідати : «той, хто бажає бути обраним, повинен твердо знати сорок титулів закону Енхірідіон і шістдесят книг Василик, пройти курс енциклопедичної освіти, щоб не допускати помилок при складанні документів і щоб уникати неприйнятих виразів під час проголошення промов; бути в достатньо зрілому віці, розвиненим і розумово, і фізично» [94, с. 123]. Крім того, передбачалось, що кандидат на посаду в присутності загальних зборів табуляріїв мав скласти своєрідний іспит - власноручно оформити документ. За допущення грубих помилок чи свідомих протиправних дій табулярій міг бути позбавлений посади.

1.2) Середина ХІ ст. - ХІІ ст. Цей період характеризується розвитком нормативно-правового регулювання нотаріальної діяльності, розширенням її меж і посиленням контролю за виконанням нотаріусами своїх повноважень. Основна частина звичаєвого права в цей час була зосереджена в «Руській правді» - першому відомому кодифікованому збірнику правових приписів давньоруського княжого законодавства, а також в її більш пізніх редакціях.

Аналіз змісту Руської правди свідчить, що в ній немає жодної норми, яка б прямо стосувалася нотаріату. Водночас, це зовсім не означає, що в аналізований період розвиток даного інституту був призупинений. Квазінотаріальні функції продовжували виконувати відразу кілька категорій службовців. Так, наприклад, митники посвідчували договори позики, а також факт купівлі-продажу речей (особливе значення таке посвідчення мало у випадку купівлі коней, а також речей, щодо яких були сумніви у їх законному набутті) [136, с. 11]; послухи засвідчували договір щодо продажу себе в рабство [93,с. 101], а також договір купівлі-продажу холопів (ст. 99 (110) Розширеної редакції Руської Правди [407, с. 57]); священики були присутні під час складання заповіту, посвідчуючи тим самим добру і свідому волю спадкодавця [181, с. 209]. Що стосується контролю за діяльністю зазначених осіб, то більш-менш урегульованим був статус лише митників. Ними були виключно державні чиновники, призначені вищими органами влади [93, с. 100].

1.3) ХІІ-XV ст. Цей період характеризується поступовим запровадженням письмової форми цивільно-правових договорів. Як свідчить дослівний аналіз норм Руської правди, вона не визначала якоїсь особливої форми правочинів, а відтак, більшість із них укладались в усній формі, що вже не відповідало потребам часу. Більш широкого розповсюдження письмова форма договору набула в середині ХІІ ст., що було пов’язано із процесами феодальної роздробленості Русі та посиленням впливу польсько-литовського права. Як правило, в письмовій формі укладались уставні та жаловальні грамоти удільних князів, а також деякі окремі документи приватних осіб, основним змістом яких було купівля та продаж прав на землю та холопів [354, с. 16].

У свою чергу, широке розповсюдження письмової форми правочинів обумовило підвищення потреби в спеціально обізнаних службовцях. В аналізований період цю потребу задовольняли писарі - так звані дяки та піддячі. Спочатку це були особи вільної професії, однак з розвитком приказної системи вони увійшли до державного апарату й перебували на службі при різних державних установах [407, с. 56]. Дяки та їх помічники вели діловодство в громадських установах, складали та підписували грамоти, видавали оригінали та посвідчували копії документів [38, с. 17]. В ХІІІ ст. до їх компетенції було віднесено вчинення всіх нотаріальних дій, пов’язаних із укладанням догорів про нерухомість, перехід права власності на землю, вотчину, холопів. В XIV ст. паралельно з приказними дяками з’являються майданні піддячі, основною функцією яких було складення писемних актів в містах.

Більш детальний аналіз повноважень площадних піддячих дозволяє деяким науковцям вважати їх родоначальниками вітчизняного нотаріату, а XV століття, в якому їх повноваження набули оформленого характеру - першим етапом історії його виникнення [79, с. 22; 358, с. 19].

Визнання за документами, які були складені чи посвідчені площадними піддячими, безспірного характеру та доказової сили, обумовило зародження перших форм державного контролю за їх діяльністю. Спочатку такий контроль був номінальний і зводився лише до особливого порядку призначення «на площу» указом царя. Так, особа, яка виявила бажання працювати на посаді площадного піддячого, повинна була подати царю «чолобитну» з відповідним проханням, до якої в обов’язковому порядку долучалась характеристика моральних та ділових якостей кандидата від виборного старости [219, с. 5; 337 с. 21]. З часом контрольні повноваження виборних старост розширювались і зрештою вони перейняли на себе всі функції контролю за правильністю вчинення нотаріальних дій. Також, запроваджувалось правило про обов’язкове занесення (реєстрацію) окремих угод до спеціальних урядових книг, що також служило вагомою гарантією забезпечення їх законності та безспірності.

Окрім державного, в аналізований період зароджуються перші форми корпоративного контролю за нотаріальною діяльністю. Він полягав у тому, що всі площадні піддячі входили до корпорації професійних писарів, яка несла за члена своєї громади кругову поруку на випадок настання шкоди від його діяльності [79, с. 22].

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що перші форми контролю за нотаріальною діяльністю з’являються вже із самого початку зародження даного інституту в Київській Русі. Спочатку такий контроль носив дещо примітивний характер і обмежувався встановленням особливого порядку допуску до нотаріальної діяльності. Однак згодом він набув жорсткішого характеру і доповнився корпоративним контролем.

2. XV ст. - 1730 р. Наслідком постійних міжусобиць та феодальної роздробленості Київської Русі стало включення українських земель до складу сусідніх держав (Литви та Польщі). Відповідно, розвиток державного контролю за нотаріальною діяльністю у повній мірі залежав від розвитку законодавства зазначених держав.

Більш детальний аналіз різноманітних історичних джерел дозволив нам виділити кілька самостійних етапів формування інституту контролю за нотаріальною діяльністю в аналізований період.

2.1) XV-середина XVI ст. У цей час на розвиток нотаріату і, відповідно, державного контролю за нотаріальною діяльністю, суттєвий вплив мали правові норми Литовських статутів у трьох редакціях - 1529, 1566 та 1588 років. І хоча Статути прямо не вказували на існування в той час нотаріату як оформленого правового інституту, однак вони містили низку положень, які визначали порядок здійснення квазінотаріальних дій та контроль за такою діяльністю. Так, наприклад, чітко прописувались умови та порядок складання заповітів на нерухоме майно, а також визначались органи, на які покладалося здійснення цих функцій («земські» або «гродські») [116, с. 65]. Окрема увага приділялась нормативно-правовому оформленню статусу авторизованих писарів, тобто попередників сучасних нотаріусів. Щодо таких правочинів, які купівля-продаж, позика, застава, дарування тощо, то Статути не лише визначали їх форму (здебільшого, письмову) та порядок укладання, але також чітко прописували наслідки недодержання встановлених вимог.

Факти укладення правочинів, як правило, фіксувались у спеціальних книгах, що було своєрідною формою контролю за законністю їх вчинення. Так, деякі історики наголошують, що вже на початку XV ст. у більшості міст Великого князівства Литовського, наділених магдебурзьким правом, активно функціонували канцелярії, в яких велися війтівські або лавничі книги [407, с. 414]. Перший Литовський Статут 1529 р. узаконив дану форму контролю і встановив обов’язкове ведення в замкових судах актових книг. З прийняттям Другого Литовського Статуту 1566 р. розпочався процес створення земських і гродських судів, в книги яких судові писарі записували майнові та інші правочини, що фактично означало їх санкціонування від імені держави [407, с. 57].

Отже, на підставі викладеного вище, можна зробити висновок, що основною формою контролю за порядком учинення квазінотаріальних дій в аналізований період було внесення записів про вчинені правочини до урядових книг (своєрідні збірники документів, що складалися за результатами діяльності різних судів). Такі записи мали форму офіційно засвідчених копій, а їх юридична сила прирівнювалась до оригіналу.

2.2) Середина XVI ст-1649р. Виокремлення даного етапу пов’язано із укладенням в 1569 р. Люблінської Унії, за якою відбулося об’єднання Польської Корони і Великого князівства Литовського в єдину державу - Річ Посполиту. На території українських земель поступово запроваджується існуючий в Польщі порядок реєстрації актів і правочинів. У канцеляріях усіх судово-адміністративних установ в обов’язковому порядку запроваджується ведення діловодства у формі актових книг. Зокрема, такі книги велись в гродських, земських і підкоморських судах, головному трибуналі, магістратах, ратушах, каптурових судах, сотенних судах, полкових судах, судах конфедерацій, церковних судах, прикордонних комісіях тощо [376, с. 44].

До-речі, існувала стандартизована структура, єдина форма та уніфікований порядок ведення актових книг. Спочатку, для реєстрації всіх документів була передбачена одна актова книга на рік. Записи до неї робились щоденно, в хронологічній послідовності, в порядку місяців і чисел. Однак згодом, для зручності здійснення контрольно-наглядових функцій, почали вести 3 види книг: 1) декретові (для запису судових рішень); 2) записові, які, по суті, мали нотаріальний характер (для запису документів громадського і приватного змісту з метою надання їм юридичної сили); 3) поточні (для фіксації скарг, заяв, показань свідків, протестів, повідомлень тощо) [402, с. 87]. Доступ до актових книг був вільний, а порядок внесення записів - максимально спрощеним.

Записи в книги робили, як правило, писарі (дяки), а згодом і регенти. На відміну від інших судових чиновників, які виконували обов’язки за одноразовим дорученням, писарями були постійно призначені

висококваліфіковані фахівці в канцелярських і судових справах. Водночас, варто зауважити, що держава висувала досить високі вимоги до осіб, які мали право робити записи до актових книг, що є однією з основних форм здійснення контролю за здійсненням нотаріальної діяльності. Так, наприклад, писарями могли бути лише особи шляхетного роду, які проживали у відповідному повіті, сповідували християнську віру, були обізнані в праві тощо. Писарі обирались повітовою шляхтою і затверджувались великим князем. Вони в обов’язковому порядку мали скласти присягу перед воєводою або каштеляном в присутності шляхти [407, с. 68].

Зважаючи на особливу цінність актових книг, як основного гаранта непорушності майнових прав громадян, держава приділяла особливу увагу забезпеченню контролю за дотриманням порядку їх ведення та зберігання.

Зокрема, передбачалось, що такі книги «мають постійно зберігатися під трьома замками, ключі від яких були лише у воєводи, судді і писаря» [158, с. 11].

2.3) 1649-1730рр. Наступний етап розвитку інституту вітчизняного нотаріату пов’язаний із прийняттям Уложення Олексія Михайловича 1649 р. Даний нормативно-правовий акт не лише систематизував існуючі на той час розрізнені нормативно-правові акти, але й створив передумови для докорінного оновлення інституту досудового захисту майнових прав громадян. З урахуванням специфіки предмета нашого дослідження важливим є те, що Уложення вперше розмежувало функції органів, які складали угоди (площадні піддячі), та органів, які були уповноважені проводити їх подальшу реєстрацію (помісний приказ) [79, с. 22]. Відповідно, були розмежовані функції державного контролю та нагляду за вказаними видами діяльності.

Водночас, варто зауважити, що на українських землях норми аналізованого Уложення почали діяти дещо пізніше, лише після їх входження до складу Московської держави як автономної адміністративно-територіальної одиниці. Однак, навіть після 1654 р. на території Гетьманщини, на підставі отриманого від царя «загального підтвердження прав», ще тривалий час зберігалась чинність законодавчих актів Речі-Посполитої.

Таким чином, специфічною особливістю аналізованого періоду було те, що паралельно із адміністративно-судовими органами, створеними у відповідності з правовими нормами Московської держави, діяли козацькі суди (сотенні, полкові та генеральний суд), які замінили ліквідовані польські суди. Так само як і в решті адміністративно-судових установ, писар в таких судах відігравав одну з ключових ролей. Водночас, з негативного боку слід відмітити той факт, що козацькі суди діяли паралельно, а часом і разом з ратушними судами. Разом з тим, у жодному з них актові книги не велись, а замість них користувались ратушними чи магістратськими книгами. Безладдя і зловживання, що панували в козацьких судах, продовжувалось до другої чверті XVIII ст., поки центральний уряд і гетьманська влада не прийняли рішення про ізоляцію козацьких судів від судів магістратських та ратушних і започаткування ведення при сотенних урядах окремих актових книг [158, с. 26].

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що аналізований період характеризується остаточною ліквідацією всіх елементів вільної професії писарів та її остаточним переходом під державний контроль. Як наслідок, суттєво підвищено вимоги, яким мали відповідати кандидати на такі посади, а також ускладнено процедуру їх призначення. Державний контроль за нотаріальною діяльністю здійснювався, як правило, шляхом перевірки дотримання порядку ведення та зберігання актових книг.

3. 1730-1917 рр. У другій половині ХУШ ст. українські землі входили до складу відразу кількох держав. Відповідно, інститут нотаріату тут розвивався під випливом пpавoвиx систем Російської Імперії (на сході), Авcтpo-Угopщини, Литви, Польщі (на заході) та Туpeччини (на південному заході). Національна нотаріальна система все більше втрачала риси автономії, що, в першу чергу, позначилось на запровадженні нових форм і методів державного контролю за нотаріальною діяльністю.

На основі аналізу різноманітних історичних джерел ми виділили кілька самостійних етапів формування інституту контролю за нотаріальною діяльністю в аналізований період.

3.1) 1730-1866рр. Даний етап пов’язаний із прийняттям в 1730 р. так званої «Інструкції судам», яка ліквідувала рештки національної самобутності й визначила прерогативу російських законів у подальшому формуванні нотаріату. В першу чергу, відбувалось активне запровадження інституту майданних піддячих, який на той час вже активно функціонував на російських землях. Згодом, інститут піддячих скасовується, а їх місце займають кріпосні писарі, які посвідчували документи в Палаті кріпосних справ, пізніше - в Юстиц-колегії та у губернаторів. Однак, низький рівень кваліфікації, бюрократія, хабарництво та інші недоліки діяльності чиновників обумовили повернення до інституту піддячих з одночасним встановленням суворого контролю за їх діяльністю та повною залежністю від урядових органів [79, с. 22].

Паралельно відбувається створення земських і підкоморських судів, а також реорганізація полкових судів в гродські. В зазначених адміністративно - судових установах почали вести актові книги, щоправда за старими формами та зразками, які були встановлені ще Литовськими статутами. Сотенні і городові видавали на прохання людей «купчі» записи і духівниці [407, с. 69]. В подальшому, здійснення нотаріальних функцій було покладено спочатку на суди, а потім ще на низку різноманітних установ: цивільні, повітові суди, кріпосні відділення, військові правління, військові цивільні суди, волосні правління, повітові управи, міські магістрати і ратуші, митні чиновники, станові пристави, поліцейські тощо [103, с. 105]. Очевидно, що така розпорошеність і децентралізація системи суб’єктів нотаріальної діяльності обумовила низький рівень контролю та нагляду за їх функціонуванням. Як наслідок, поширеними були такі зловживання, як прострочений протест, протизаконний акт, несправедлива умова, посвідчення незаконних боргових угод, приховування і розтрата мита, ствердження неправдивих підписів тощо [407, с. 95].

За часів правління Петра І в Російській Імперії виникає нотаріат у сучасному розумінні даного інституту. Його формування було пов’язано з активним запозиченням позитивного досвіду європейських держав, у яких діяльність різноманітних маклерів та нотаріусів вже стала звичним явищем. Так, слово «маклер» вперше можна зустріти в указі Петра І від 1721 р. «Про створення установ купецьких бірж», у якому рекомендується обирати «маклерів» для запису торгових договорів [376, с. 46]. Офіційно посада «приватного маклера», на якого покладались численні функції, в тому числі нотаріальні, запроваджується в 1782 р. згідно «Уставу благочинія» [86, с. 132]. У період з 1781 по 1846 рр. були встановлені також посади приватних маклерів, маклерів прислуги і робітників; маклерів цехових управ і судових розправ [407, с. 93].

Термін «нотаріус» вперше зустрічається у вексельному статуті 1729 р., яким зобов’язувалось протестувати векселі, визнавши «привселюдного нотаріуса» [376, с. 46]. Однак, про введення посади «публічного нотаріуса» в апарат губернського магістрату вперше йде мова лише в Екстракті з указів, інструкцій та установ 1786 р. [398, с. 18].

Нотаріуси і маклери вважалися державними службовцями, а їх дії визнавалися публічними, санкціонованими державою. До кандидатів на посаду нотаріуса висувались підвищені вимоги, а також встановлювались певні обмеження і заборони (наприклад, займатись торгівлею, іншою публічною діяльністю). Вони перебували у віданні міської управи, призначались на посаду за результатами конкурсу і складали присягу. Саме в цей час широкого розповсюдження набуває така контрольна процедура, як державна авторизація нотаріуса, що передбачає обов’язкове затвердження кандидата відповідним державним органом (наприклад, всі кандидати в маклери погоджувались із Департаментом зовнішньої торгівлі).

У 1765 р. Комерц-колегія через Головний Магістрат - урядовий орган контролю за місцевим самоврядуванням, призначила першого київського нотаря [376, с. 48], який здійснював вищий контроль і нагляд за діяльністю публічних нотаріусів. Контрольно-наглядові функції за нотаріальною діяльністю покладались у різні часи також на збройову палату, Московську ратушу, губернаторів, Юстиц-Колегію тощо. Водночас, контроль за дотриманням порядку вчинення нотаріальних дій був мінімальним, оскільки законодавчі акти такий порядок детально не регламентували. Перевірялось лише дотримання правил нотаріального діловодства, яке обмежувалось правильністю ведення кожним нотаріусом і маклером власної актової книги та книги грошових зборів. Під особливим контролем перебував також процес урядового посвідчення, реєстрації та внесення записів про вчинений правочин до актових книг.

Отже, говорячи про особливості здійснення контролю за нотаріальною діяльністю в аналізований період можна відмітити дві визначальні риси: протиборство польського і російського впливу на формування даного інституту; підвищення ролі та значення нотаріально-посвідчених актів як доказів в справі, а відтак, посилення державного контрою за нотаріальною діяльністю в цілому.

3.2) 1866-1917 рр. Початок цього етапу пов’язаний із прийняттям та набранням чинності Положенням про нотаріальну частину 1866 р. Робота над створенням Положення розпочалась ще в 1862 р., коли було затверджено «Г оловні положення про перетворення судової частини в Росії», в преамбулі до яких наголошувалось на необхідності уніфікації норм про нотаріат на всій території Російської Імперії, їх суттєвого оновлення, а також відокремлення нотаріальної частини від судової. Дійсно, як було зазначено вище, нормативно- правове регулювання нотаріальної діяльності в аналізований період мало децентралізований, безсистемний та суперечливий характер. Крім того, була відсутня чітка система нотаріальних органів; нотаріальні функції покладались на численні адміністративно-судові установи та окремих чиновників. У таких умовах особливо відчутним був брак правильного і добре організованого контролю за нотаріальною діяльністю.

За свідченням істориків, в основу Положення 1866 р.було покладено досвід організації нотаріальної діяльності таких західноєвропейських держав, як Франція, Австрія та Баварія. При цьому зі 187 статей Положення 129 було безпосередньо запозичено з Нотаріальних положень вказаних держав [376, с. 48]. Нажаль, обмежений обсяг дослідження не дозволяє нам більш детально проаналізувати зміст Положення, а тому, нижче пропонуємо основну увагу зосередити лише на характеристиці основних форм і методів контролю за нотаріальною діяльністю, які ним встановлювались. Для цього, в першу чергу, стисло окреслимо систему органів і посадових осіб, які уповноважувались на виконання нотаріальних функцій.

Положення 1866 р. передбачало створення єдиного універсального інституту нотаріату як форми публічної діяльності незалежних нотаріусів. Водночас, внутрішня структура даного інституту була більш складною і включала в себе дві відособлені частини: нотаріальну, яка полягала в складанні актів і посвідченні різних документів, та кріпосну, що поширювалась на затвердження і реєстрацію правочинів, пов’язаних із передачею майна [103, с. 106]. Правом вчиняти нотаріальні дії наділялись відразу кілька категорій осіб: 1) публічні (городові) нотаріуси; 2) біржові маклери та нотаріуси, корабельні маклери; 3) маклери вузької спеціалізації; 4) магістрати, ратуші, думи, посадові особи митниці, станові пристави, торгові словесні суди (за відсутності нотаріуса чи маклера); 5) консули (вчиняли нотаріальні дії за кордоном); 6) поліція, карантинні та військові власті, капітани суден (вчиняли лише деякі нотаріальні дії) [95, с. 101; 98, с. 462; 187, с. 13; 337, с. 22].

Зважаючи на таку розгалужену систему нотаріальних органів, контроль за їх діяльністю в аналізований період виражався в найрізноманітніших формах.

По-перше, Положенням 1866 р. було передбачено здійснення державного контролю за допуском до посади нотаріуса. При цьому сам нотаріус мав неоднозначний правовий статус: з одного боку, він визнавався державним службовцем (передбачалось присвоєння VIII класу за посадою, але без права на підвищення такого класу та права на пенсію), а з іншого, був представником вільної професії, який одержував винагороду за свою діяльність. До-речі, держава особливу увагу приділяла контролю за чисельністю нотаріусів. Їх кількість визначалося Міністерством юстиції за погодженням із Міністерством фінансів та Міністерством внутрішніх справ для кожної місцевості окремо з урахуванням кількості населення та інших обставин. Нотаріус міг вчиняти нотаріальні дії лише в межах нотаріального округу, який визначався підсудністю відповідного окружного суду [376, с. 50].

До кандидата на посаду нотаріуса висувались не високі вимоги: наявність російського підданства, досягнення повноліття (21 року), бездоганна репутація («неопорочений судом чи громадським вироком»). Також, він не міг обіймати будь-які посади на державній чи громадській службі. Окремим циркуляром міністра юстиції від 6.06.1887 р. заборонялося обіймати посаду нотаріуса євреям. Особливих вимог до рівня освіти кандидатів не висувалось.

По-друге, Положення 1866 р. передбачало здійснення державного контролю за дотриманням встановленої процедури призначення на посаду

нотаріуса. Так, кандидат на посаду в обов’язковому порядку мав здати кваліфікаційний іспит на фахову придатність, що включав оцінку вміння правильно оформляти різноманітні нотаріальні документи, знання правил ведення нотаріального діловодства, а також усіх необхідних для виконання функцій нотаріуса законодавчих актів. Іспит приймала спеціальна комісія у складі голови окружного суду, старшого нотаріуса та окружного прокурора [110, с. 50]. Відібраний на посаду нотаріуса претендент вносив грошову заставу в значному розмірі, а також приймав присягу на відкритому засіданні окружного суду [95, с. 105]. Призначення на посаду нотаріуса відбувалося за рішенням старших голів судових палат за поданням голів окружних судів.

У місцевостях, де наявність нотаріуса визнавалася необхідною, однак бажаючих зайняти вакантні посади не було, нотаріус призначався від уряду. Він повинен був відповідати всім вимогам, що висувались до нотаріусів. Водночас, нотаріус від уряду відносився до державних службовців, користувався таким ж привілеями, як і секретар окружного суду, отримував винагороду, яка призначалась міністерством юстиції, а також не вносив заставу [132, с. 12].

По-третє, Положення 1866 р. встановлювало різноманітні форми контролю за безпосереднім виконанням нотаріусами покладених на нього обов’язків. Зокрема, суворо контролювалось дотримання ним встановлених обмежень та графіку роботи. Так, нотаріусу заборонялось бути присяжним повіреним, займатися адвокатською діяльністю, вчиняти нотаріальні дії від свого імені, на своє ім’я чи на ім’я своїх родичів, а також у будь-який спосіб рекламувати свою діяльність (окрім розміщення обмеженої інформації перед входом до контори) [376, с. 48]. Чітко врегульовувався робочий графік нотаріуса, який погоджувався із окружним судом. Так, нотаріус повинен був знаходитись у своїй конторі в робочі дні не менше 6-ти годин. Дозвіл на відпустку нотаріусу давав голова окружного суду але з обов’язковою умовою залишення відповідального заступника, за якого, до-речі, він ніс повну матеріальну відповідальність [337, с. 14].

По-четверте, особлива увага в Положенні 1866 р. приділялась контролю за веденням нотаріусами службової документації. Зокрема, передбачалось ведення: реєстру для реєстрації всіх вчинених актів, а також пред’явлених найомних зобов’язань та договорів; двох актових книг для реєстрації актів на нерухоме майно та на все інше; книги для реєстрації стягнутих зборів; загального алфавіту усіх вчинених нотаріальний актів і засвідчень; відомостей всіх документів, які знаходяться на зберіганні; алфавітного вказівника осіб, які оголошені банкротами чи над якими встановлено опіку чи піклування [95, с. 104].

По-п’яте, такими, що не відповідають тогочасному законодавству розвинутих європейських держав, були закріплені в Положенні 1866 р. правила оплати нотаріальних послуг. Зокрема, передбачалось, що нотаріус одержував винагороду за вчинення нотаріальних дій не за державними тарифами, а за добровільною угодою з клієнтом. І лише в тому випадку, коли угода відсутня, то плата визначалась за особливою таксою [330, с. 41]. Такий підхід породжував нездорову конкуренцію між нотаріусами у великих містах і робив посаду нотаріуса не вигідною в невеликих селищах. Крім того, це унеможливлювало здійснення належного контролю за фінансовою стороною діяльності нотаріусів. Європейська практика йшла протилежним шляхом: оплата нотаріальних послуг здійснювалась за чітко встановленими тарифами і лише у виняткових випадках нотаріусу дозволялось укладати добровільну угоду про оплату з клієнтом. [407, с. 105]. Така процедура відбувалась під контролем нотаріальної палати і суду, що гарантувало надходження коштів до державної скарбниці.

По-шосте, Положення 1866 р. суттєво розширило систему суб’єктів, які здійснювали контроль за нотаріальною діяльністю, хоча й не передбачало запровадження корпоративного контролю за прикладом законодавства європейських країн. Як випливає з проведеного нами вище аналізу, контрольними повноваженнями були наділені судові (голови судових палат окружних судів) та адміністративні органи (уряд, Міністерство юстиції).

Положення не встановлювало обов’язкових вимог щодо періодичності здійснення контрольних перевірок, а тому контролюючі органи, переобтяжені виконанням своїх безпосередніх обов’язків, як правило не виявляли ініціативи в цьому напрямі [118, с. 447].

Певні контрольні функції здійснювали також старші нотаріуси по відношенню до молодших нотаріусів. Вони безпосередньо не вчиняли угод, а лише їх затверджували, тим самим виконуючи функцію контролю за законністю вчинення нотаріальних дій. Також, старші нотаріуси контролювали функціонування нотаріальних архівів, що створювалися при кожному окружному суді.

По-сьоме, особливу увагу в Положенні 1866 р. було приділено порядку притягнення нотаріусів до відповідальності. Так, за неналежне виконання своїх обов’язків нотаріус міг бути притягнутий до кримінальної, дисциплінарної, та майнової відповідальності. Кримінальна відповідальність наставала, наприклад, за навмисне розголошення нотаріальної таємниці. За такі дії нотаріус міг понести покарання у вигляді усунення з посади, звільнення зі служби, або навіть тюремного ув’язнення. Різновидами дисциплінарних стягнень були зауваження, догана без занесення до послужного списку та арешт до семи діб. Майнова відповідальність нотаріуса не обмежувалася розміром застави і поширювалася на все його майно [110, с. 51]. Дисциплінарною владою щодо нотаріусів наділялись судові органи. Скарга на дії нотаріуса могла бути подана у двотижневий термін від дня вчинення оскаржуваної дії через самого нотаріуса. Протягом семи днів нотаріус зобов’язаний був передати її в окружний суд разом із поясненнями.

Звільнення нотаріуса з посади відбувалося лише за постановою суду. Звільнення нотаріуса в позасудовому порядку допускалося лише у випадках його особистого прохання, витрати і не поповнення застави, тяжкої і тривалої хвороби (понад 1 рік) [407, с. 114].

Отже, проведений нами вище аналіз основних норм Положення 1866 р. дозволяє говорити про його прогресивний характер і ту вагому роль, яку воно відіграло у розвитку державного контролю за нотаріальною діяльністю. Водночас, незважаючи на той факт, що під час розробки Положення було враховано найбільш прогресивні здобутки європейського законодавства, практика застосування окремих його положень в національних умовах виявила деякі недоліки. Зокрема, це: невизначеність службового становища нотаріуса, низький віковий ценз та відсутність освітнього цензу, формальний кваліфікаційний іспит, величезні застави, відсутність форм корпоративного контролю, неврегульованість тарифів за надані послуги тощо.

Наявність цих та інших недоліків обумовили необхідність продовження роботи над удосконаленням адміністративно-правового регулювання інституту контролю за нотаріальною діяльністю. Так, вже в 1867 р. Міністерством юстиції було розроблено й затверджено «Тимчасові правила для керівництва мирових судів, нотаріусів і старших нотаріусів при застосуванні Положення про нотаріальну частину», що деталізували процедуру контролю за веденням діловодства та дотриманням внутрішнього розпорядку роботи нотаріальних контор і архівів [376, с. 50]. У 1887 р. було суттєво спрощено процедуру звільнення нотаріусів в позасудовому порядку. Зокрема, старший голова судової палати міг одноособово звільнити нотаріуса практично за будь-який недолік по службі чи ганебну, антиморальну поведінку поза роботою. З 1889 р. у тих місцевостях, де була відсутня чи вакантна посада нотаріуса, окремі нотаріальні функції було прокладено на мирових суддів чи міських суддів, або на повітових членів окружного суду. У період з 1910 по 1912 рр. помічникам старших нотаріусів було надано право самостійно посвідчувати нотаріальні акти, а нотаріусам дозволено оскаржувати дії старших нотаріусів, [407, с. 109].

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що аналізований період характеризується відокремленням нотаріальної частини від судової та остаточним оформленням інститут нотаріату за зразком найбільш розвинених європейських держав (латинського типу). Компетенція нотаріусів значно розширилась, а посвідчені ними документи мали підвищену доказову силу в судових процесах. Відтак, посилився контроль за допуском до посади нотаріуса, а також за дотриманням порядку вчинення нотаріальних дій і веденням нотаріального діловодства. Функціями такого контролю були наділені одночасно і адміністративні, і судові органи. Водночас, контроль за нотаріальною діяльністю в аналізований період був номінальний, і зводився, переважно, до формальної перевірки дотримання обмеженого кола вимог. Також, не достатньо розвиненим було адміністративно-правове регулювання контрольного механізму в цілому, та порядку і періодичності здійснення окремих перевірок зокрема. Низькі кваліфікаційні вимоги, що висувались до кандидатів на посаду нотаріуса, позначались на їх загальному професійному рівні, а відсутність суворого регулювання розмірів оплати наданих нотаріальних послуг обумовили прерогативу комерційної складової.

4. 1917-1991 рр. Послідовний та закономірний процес становлення інституту нотаріату, запроваджений Положенням 1866 р., був перерваний Жовтневою революцією. Відтоді, інститут нотаріату зазнає постійних змін, що було обумовлено суперечливим характером розвитку суспільних відносин і неоднозначним сприйняттям ролі та місця нотаріусів в механізмі радянської держави. Відповідно до цього, змінювались форми та межі контролю за нотаріальною діяльністю: від повного їх заперечення до тотального панування.

Аналіз специфіки виконуваних нотаріусами функцій на тому чи іншому етапі розвитку нашої держави в радянський період дозволив нам виділити кілька самостійних етапів становлення контролю за нотаріальною діяльністю.

4.1) 1917-1923 рр. На даному етапі правовий статус нотаріату суттєво змінювався: від фактичного скасування до поступового відновлення. Так, у зв’язку із запереченням права приватної власності на землю, основні засоби виробництва, житло тощо, радянською владою приймається рішення про скасування дореволюційних нотаріальних органів (Декрет № 1 «Про суд» 1917 р.). Однак, існуюча в ті часи практика врегулювання цивільно-правових відносин не дозволила в повній мірі відмовитись від даного інституту (Декрет № 2 «Про суд»). Вже в 1918 р. приймається «Положення про муніципалізацію нотаріальних контор» [99, с. 172], згідно якого вчинення нотаріальних дій було покладено на спеціально створені при радах нотаріальні відділи. Також, окремі нотаріальні функції здійснювали адміністративні органи - відділи комунального та соціального забезпечення, відділи юстиції, відділи запису актів громадянського стану [224, с. 11].

25.02.1919 р. Декретом РНК України «Про утворення народних нотаріальних камер» остаточно оформлюється інститут народних нотаріусів [96, с. 89; 115, с. 114], основною відмінністю якого від

дореволюційного нотаріату була підконтрольність не судовим, а адміністративним органам. Починають створюватись нотаріальні столи, очолювані народними нотаріусами: у містах - при судово-слідчих підвідділах відділів юстиції губернських виконкомів, а в повітах - при повітових бюро юстиції [193, с. 15].

Як свідчить аналіз історичних джерел, вказані нотаріальні органи не відігравали особливої ролі в розвитку цивільно-правових відносин, оскільки їх компетенція була незначною і фактично зводилась до офіційного засвідчення документів і підписів. Фінансування нотаріальних відділів здійснювалось за залишковим принципом, а номінальний контроль за їх діяльністю покладався на Народний комісаріат юстиції та його територіальні органи. Нотаріальні відділи очолювались народними нотаріусами, яких обирали місцеві виконавчі комітети терміном на один рік з числа кандидатів, запропонованих нотаріальними підвідділами. Вимоги до кандидатів на цю посаду теж були спрощені: нотаріусом міг стати громадянин, який досяг 18 років, не судимий і не божевільний. Жодних вимог до рівня освіти чи кваліфікації не висувалось. Водночас, суворо контролювалась відповідність кандидата моральним вимогам: заборона займатись приватною комерційною діяльністю, жити на «нетрудові доходи», бути служителем культу, колишнім агентом поліції чи жандармерії, членом «царської, гетьманської чи будь-якої королівської фамілії» [121, с. 17].

У період військової інтервенції, громадянської війни та проведення радянською владою політики «військового комунізму» нотаріальні столи взагалі були ліквідовані, що було обумовлено суттєвим скороченням майнового обігу та суцільною націоналізацією нерухомості [79, с. 27; 196, с. 10]. В 1920 році нотаріальна справа поступово відновлюється. Циркуляром Народного комісаріату юстиції виконання основних нотаріальних функцій покладається на повітові та губернські відділи юстиції, а менш значущих - на народні суди. Водночас, на практиці, нотаріальні дії досить часто вчиняли також і волосні виконкоми, сільські ради та навіть міліція [79, с. 27; 103, с. 108]. В 1921 р. губернські відділи і повітові бюро юстиції, при яких функціонували нотаріальні столи, були ліквідовані. Останні почали діяти як самостійні органи під загальним керівництвом і наглядом президій народних судів [407, с. 145].

Таким чином, підсумовуючи викладене, можна зазначити, що на етапі встановлення радянського режиму на українських землях інститут нотаріату притерпів кардинальних перетворень: від зміни його правової природи (віднесення до відання адміністративних органів), повної ліквідації, до відновлення й подальшого розвитку. Відповідно, змінювались форми та методи контролю за вчиненням нотаріальних дій, які були обумовлені правовим статусом нотаріусів, їх підпорядкованістю та специфікою виконуваних функцій.

4.2) 1923-1937рр. Наступний етап розвитку радянського нотаріату пов’язаний із прийняттям»Положення про державний нотаріат» 1923 р., яким було кардинально переформатовано призначення даного інституту і, відповідно, змінено форми та методи контролю за його функціонуванням. До основних передумов проведення таких реформ можна віднести пов’язану із переходом до нової економічної політики відчутну активізацію майнового обігу; збільшення обсягів товарно-грошових відносин; відновлення приватної торгівлі та діяльності невеликих приватних промислових підприємств. Водночас, лібералізація цивільних правовідносин відбувалась під суворим контролем держави. І нотаріат в механізмі такого контролю зайняв особливе місце.

У першу чергу слід відмітити, що в аналізований період нотаріат набув статусу самостійної державної установи в системі державних органів юстиції, покликаної гарантувати посвідчення угод матеріального характеру й інших дій. Він був представлений державними нотаріальними конторами, що створювались у містах, великих сільських населених пунктах, вузлових залізничних станціях, пристанях, ярмарках. В решті населених пунктів виконання нотаріальних функцій покладалось на народні суди, а згодом, також на волосні й районні виконкоми, сільські ради. Нотаріальну контору очолював державний нотаріус, який призначався на посаду президією губернської Ради народних суддів [197, с. 26]. Кандидат на таку посаду повинен був мати загальні виборчі права, а також пройти кваліфікаційний іспит за програмою, затвердженою Народним комісаріатом юстиції. Іспит приймала комісія у складі чотирьох членів: голови губернського суду чи його заступника, помічника губернського прокурора, одного із місцевих народних суддів і одного із місцевих нотаріусів [407, с. 142].

Контроль за нотаріальною діяльністю покладався як на судові, так і на адміністративні органи. Так, загальний контроль та оперативне керівництво роботою нотаріальних контор здійснювала президія губернської ради народних суддів, тоді як методичне керівництво та загальний нагляд покладався на Народний комісаріат юстиції та його територіальні органи. Скарги на дії чи бездіяльність нотаріусів розглядали народні суди, рішення яких могли бути оскаржені в цивільний відділ губернського суду.

Основи судоустрою Союзу РСР та союзних республік, які були прийняті в 1924 р., обумовили прийняття нового Положення про судоустрій Української РСР 1925 р. Серед іншого, Положенням 1925 р. було внесено певні корективи в організацію нотаріату, а відтак, змінено організаційно-правові форми контролю за нотаріальною діяльністю. Відтепер, нотаріуси призначалися та звільнялися з посади рішенням виконкому окружної Ради за поданням голови відповідного окружного суду. Кандидати на таку посаду повинні були відповідати таким же вимогам, що й кандидати на посаду народного судді, а також пройти випробування в спеціальній іспитовій комісії при окружному суді. Контроль та безпосереднє управління нотаріальними органами в межах округу покладалося безпосередньо на голову окружного суду, а розгляд скарг на дії нотаріусів - на цивільно-касаційні колегії окружних судів [407, с. 149].

У 1926 р. ЦВК і РНК СРСР приймають Постанову «Про основні принципи організації державного нотаріату». На його основі в 1928 р в УРСР було прийнято «Нотаріальну уставу» [38, с. 18; 376, с. 51], а в 1930 р. - Положення «Про державний нотаріат УРСР» [98, с. 463]. Вказаними нормативними актами уніфіковано основні засади організації та діяльності нотаріальних контор, розширено компетенцію нотаріату, а також посилено державний контроль за діяльністю нотаріальних контор [103, с. 108]. Також, підвищувались вимоги до кандидатів на посаду нотаріуса. Зокрема, вводилась обов’язкова наявність вищої юридичної освіти та одного року стажу на посаді помічника нотаріуса. Нотаріусам заборонялось суміщати свою діяльність із роботою в приватних і державних підприємствах, в установах, організаціях, однак дозволялось обіймати виборні посади та займатись викладацькою діяльністю. Плата за вчинення нотаріальних дій стягувалась на користь держави, яка, в свою чергу, виплачувала нотаріусам заробітну плату та несла витрати по утриманню нотаріальних контор. Здійснення безпосереднього контролю за діяльністю нотаріальних контор покладалось на Народний комісаріат суддів [38, с. 19].

У подальшому, історія розвитку вітчизняного нотаріату йде шляхом поступового обмеження повноважень нотаріусів, що головним чином пов’язано із поступовим витісненням із господарського життя приватнокапіталістичних елементів. Різке скорочення навантаження на нотаріальні контори призвело до їх повального закриття у зв’язку з нерентабельністю. Зрештою, в 1933 р. усі діючі на той час нотаріальні контори були ліквідовані, а виконувані ними нотаріальні функції покладено на нотаріальні відділи обласних судів, які, крім того, здійснювали контроль і нагляд за вчиненням нотаріальних дій народними суддями, надавали їм методичну та організаційну підтримку.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що в аналізований період інститут нотаріату остаточно змінив своє первісне призначення - від забезпечення майнових прав громадян, до здійснення державного нагляду за законністю в цивільному обороті з метою забезпечення дотримання державних інтересів. Як наслідок, нотаріальні органи зазнавали тотального контролю та втручання держави в їх організаційно-функціональну та процесуальну діяльність і зрештою припинили свою діяльність, передавши виконання нотаріальних повноважень судовим установам.

4.3) 1937-1974рр. Виконання суддями невластивих їм нотаріальних функцій, які вимагали наявності специфічних знань і технічних навиків, призвело до суттєвого прогрішення їх якості. У зв’язку з цим, 20.10.1937 р. ЦВК і РНК УРСР було прийнято постанову про ліквідацію нотаріальних відділів обласних судів і створення нової розширеної мережі нотаріальних контор [149, с. 25]. Такі контори почали утворюватись в обласних центрах і містах, а в місцевостях, де їх функціонування було недоцільним, утворювались нотаріальні столи. Обласні нотаріальні контори очолювали старші нотаріуси, які призначались на посаду президією відповідного облвиконкому за поданням голови обласного суду, узгодженим із Наркомюстом. Міські нотаріальні контри та нотаріальні столи очолювали нотаріуси, які призначались на посаду президією відповідної міської чи районної Ради за поданням старшого нотаріуса узгодженим із головою обласного суду [407, с. 151].

Контроль, організаційно-методичне забезпечення та загальне керівництво роботою нотаріальних контор здійснював Наркомюст УРСР через відділ нотаріату. Водночас, окремі контрольні повноваження все ще зберігались також і за судовими органами. Так, голова обласного суду здійснював персональний нагляд за діяльністю нотаріальних контор і нотаріальних столів відповідної області, міг давати їм вказівки щодо усунення недоліків у роботі з одночасним доведенням до відома Наркомюсту УРСР. Останній, до-речі, вирішував всі спірні питання, які виникали між нотаріусами і головами обласних судів.

Однак, уже в 1940 р. на виконання Постанови РНК УРСР «Про покращення організації державного нотаріату УРСР», обласні нотаріальні контори були реорганізовані в міські, а нотаріальні столи - в районні державні нотаріальні контори. Всю повноту контрольно-наглядових повноважень було передано обласним управлінням юстиції, які здійснювали організаційно - методичне, матеріальне, фінансове забезпечення діяльності підконтрольних установ, а також підбір кадрів, складення підсумкових звітів та інші забезпечувальні функції. Начальник відповідного управління призначав і звільняв нотаріусів з посади.

У період Великої вітчизняної війни на території України запроваджується спрощений порядок вчинення окремих нотаріальних дій щодо військовослужбовців, зокрема, це право надається командирам військових частин та начальникам шпиталів. Контроль за нотаріальною діяльністю в цей час здійснювало військове командування країни.

Після закінчення війни відбувається перерозподіл контрольно-наглядових повноважень. Так, згідно Постанови РНК УРСР 1944 р. «Положення про Державний нотаріат УРСР» та Наказу Міністра юстиції УРСР 1946 р. «Правила вчинення нотаріальних дій», функція загального контролю за нотаріальною діяльністю покладається на Міністерство юстиції та його територіальні органи. З 1956 р. у зв’язку із ліквідацією управлінь юстиції здійснення безпосереднього контролю та загальне керівництво нотаріальними конторами знову переходить до компетенції обласних судів. Серед іншого, суди визначали територіальне розміщення та штат нотаріальних контор, проводили ревізії та перевірки їх діяльності, призначали та звільняли нотаріусів, видавали загальнообов’язкові для виконання нотаріусами інструкції тощо [79, с. 27; 99, с. 173]. З метою виконання таких контрольно-наглядових повноважень в штаті обласних судів навіть були введені посади нотаріальних ревізорів [407, с. 157].

Далі, розвиток інституту нотаріату йде закономірним шляхом без суттєвих змін в його організаційно-структурній побудові та контрольно- наглядовому механізмі. Нові редакції Положення про нотаріат 1956 р. та 1964 р. лише відображали оновлені процедури вчинення нотаріальних дій, які відбулися під впливом розвитку цивільного, цивільно-процесуального, шлюбно-сімейного, колгоспного, земельного, трудового та інших галузей законодавства. Практика поєднання обласними судами функцій судового нагляду і судового управління все ще зберігалась, хоча з кожним роком втрачала свою ефективність. Керівництво судів не приділяло достатньої уваги здійсненню контролю за діяльністю нотаріальних контор, а також своєчасному і правильному спрямуванню нотаріальної практики.

У зв’язку з цим, в 1970 р. приймається рішення про відновлення діяльності Міністерства юстиції та відділів юстиції виконкомів обласних Рад [407, с. 152]. Відтепер, керівництво нотаріальними конторами здійснювали управління юстиції при місцевих Радах, в штаті яких запроваджувались посади консультантів з питань нотаріату. Загальне керівництво прокладалось на Міністерство юстиції, в апараті якого створювався відділ нотаріату.

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що аналізований період характеризується постійним перерозподілом контрольних повноважень у сфері здійснення нотаріальної діяльності: спочатку пріоритетне місце в механізмі контролю займали адміністративні органи, потім - суди, однак згодом контрольно-наглядові повноваження остаточно закріпилися за Міністерством юстиції та його територіальними органами.

4.4) 1974-1991 рр. Виділення даного етапу обумовленепереходом від підзаконного до законодавчого регулювання організаційних засад здійснення контролю за нотаріальною діяльністю. Так, в 1973 р., під впливом економічних, соціальних і культурних перетворень, активізації процесу систематизації та кодифікації законодавства, ВР СРСР приймає перший Закон «Про державний нотаріат». Аналогічний Закон, однак більш розширений та деталізований, 25.12.1974 р. приймається ВР УРСР [238, с. 10].

Проаналізувавши текст Закону 1974 р., ми прийшли до висновку, що більшість його статей присвячено детальному врегулюванню порядку вчинення нотаріальних дій, а також організаційно-правовому механізму здійснення контролю за нотаріальною діяльністю, на дослідженні якого пропонуємо зупинитись більш детально.

Нотаріат входив до системи органів юстиції, а нотаріуси вважались державними службовцями. Закон встановлював суворий контроль за допуском до посади нотаріуса, хоча дещо послаблював вимоги до рівня їх фахової підготовки. Зокрема, передбачалось, що нотаріус повинен мати вищу юридичну освіту, однак допускалось призначення на посаду осіб, які не мають такої освіти за умови наявності у них не менш як трирічного юридичного стажу. Обов’язковою умовою допуску до безпосереднього виконання нотаріальних функцій було проходження стажування в державних нотаріальних конторах. Державні нотаріуси поділялись на три категорії: старші державні нотаріуси, їх заступники та державні нотаріуси [38, с. 18]. Державні нотаріуси призначалися на посаду та звільнялися з посади начальниками відповідних органів юстиції. Міністр юстиції призначав та звільняв з посад старших нотаріусів перших нотаріальних контор (які створювались в обласних центрах та на які покладалось вчинення найбільш складних нотаріальних дій) [79, с. 31].

Здійснення функцій загального контролю за нотаріальною діяльністю покладалося на розгалужену систему органів, серед яких: Рада Міністрів, виконкоми місцевих рад народних депутатів, міністерство юстиції та його територіальні підрозділи, інші державні органи. Так, наприклад, Міністр юстиції затверджував штати нотаріальних контор, а відділи юстиції виконкомів обласних рад здійснювали безпосереднє керівництво ними, а також перевіряли їх діяльність.

Правом вчинення нотаріальних дій наділялись не лише державні нотаріуси, але також виконкоми місцевих Рад, консульські установи, головні та чергові лікарі, капітани суден, начальники експедицій, командири військових установ, начальники місць позбавлення волі та інші. Крім того, саме в цей період відбувається зародження приватної нотаріальної діяльності, що пов’язано із проведенням у 1988 р. за наказом Міністра юстиції СРСР економічного експерименту із переведення деяких нотаріальних контор на нові умови роботи (госпрозрахунок) [358, с. 168].

Подальший розвиток нотаріату пов’язаний із кардинальними змінами в громадсько-політичному та економічному житті країни. Поступове впровадження елементів ринкових відносин, поява приватної власності, розвиток підприємницької діяльності та інші важливі процеси не лише збільшили попит на нотаріальні послуги, але також обумовили необхідність підвищення їх якості. Формальне посилення державного контролю за нотаріальною діяльністю, до якого періодично вдавалось Міністерство юстиції, мало тимчасовий ефект й не впливало на вирішення проблеми в цілому. А тому, наприкінці ХХ століття проблема кардинального реформування існуючого адміністративно-правового механізму контролю за нотаріальною діяльністю вже стала очевидною і вимагала свого негайного розв’язання.

Таким чином, узагальнюючи історію розвитку інституту нотаріату в радянський період, можна зробити висновок, що після 1917 р. обраний Російською імперією шлях розвитку нотаріату латинського типу був штучно перерваний. В умовах домінуючого панування державної власності, заборони займатись підприємницькою діяльністю, обмеження обсягів цивільних правовідносин, нотаріат перетворився з інституту захисту прав громадян на інструмент захисту майнових інтересів держави. Контрольні повноваження досить часто зосереджувались в руках некомпетентних суб’єктів, які здійснювали їх формально. Форми та методи контролю були неефективними й зводились до номінальної перевірки загальних умов вчинення окремих нотаріальних дій. Як наслідок, радянський нотаріус перетворився на низькооплачуваного некваліфікованого державного службовця, який займав одне із найнижчих місць в ієрархії державних посад. Він був не зацікавлений в підвищенні ефективності своєї діяльності та якості наданих нотаріальних послуг, оскільки отримував не винагороду за їх учинення, а заробітну плату від держави.

Починаючи з проголошення незалежності України історія становлення нотаріату переходить на новий етап, більш детальне дослідження якого буде зроблене нами в наступному підрозділі роботи.

Підсумовуючи аналіз історичних аспектів становлення інституту контролю за нотаріальною діяльністю в Україні, можна зазначити, що перші його форми виникли відразу ж після появи квазінотаріальних органів як гарантів правової захищеності громадян. З цього моменту розвиток контрольних повноважень не припинявся й завжди був пов’язаний зі зміною призначення та організаційної структури нотаріату на конкретному історичному етапі [165].

1.2.