Організація Африканської Єдності.

Організація Африканської Єдності (англ. Organization of African Unity, OAU) — міжнародна організація африканських держав, створена для подолання колоніалізму на континенті та сприяння внутрішнього і міжнародного співробітництва.

Створення Організації Африканської Єдності тісно пов’язане з еволюцією ідей Пан-Африканізму та Руху неприєднання на африканському континенті. Пан-Африканизм став тим «позитивним націоналізмом» в континентальному масштабі, який дозволив африканським країнам та народам усвідомити необхідність єднання та взаємодії заради звільнення з-під колоніального гніту та подальшого розвитку.

Шейх Анта Діод з цього приводу зазначав, що тільки наявність федерації африканських країн з центральним демократичним урядом, від Середземноморського узбережжя до Мису Доброї Надії і від Атлантичного океану до Індійського, дозволить Африці якомога повніше розвинутися і зробити себе поважаємою в світі.

Існувала ще й інша течія панафриканського руху - Негритюд. На відміну від Пан-Африканизму, що визначається насамперед геополітичними межами континенту, Негритюд спирається на спільність негритянської раси. Ідея Негритюду була притаманна здебільшого французькій Тропічній Африці і не отримала такого поширення як Пан-Африканизм.

Значний вплив на африканські країни справило також здобуття незалежності азійськими країнами, і передовсім приклад Індії. Найвпливовішими індійськими лідерами для африканців стали Махатма Ганді, який довів доцільність боротьби за незалежність, і Джавахарлал Неру, який додав якісно нового імпульсу ідеям Неприєднання.

Не слід також забувати значного внеску країн Африки в перемогу Союзників в Другій світовій війні. Власне відправною точкою широкомасштабної антиколоніальної боротьби в Африці став V Панафриканський конгрес в Манчестері в жовтні 1945 року, на якому було проголошено, що «всі країни мають бути звільненими від контролю як політичного, так і економічного».

Наступним чинником створення ОАЄ була «Холодна війна». Після встановлення статус-кво між СРСР та США в Азії, почалася боротьба за прихильність країн Африки, де починаючи з 1950-х років дедалі частіше спалахували антиколоніальні повстання. Сполучені Штати Америки вплинули на своїх європейських союзників з метою пришвидшення надання незалежності своїм колоніям.

1960 рік став «роком Африки», коли з-під колоніальної залежності звільнилося 18 країн. В період з 1961 р. по 1963 р. - ще 9 країн. Ці нові незалежні держави одразу переформувалися не лише за субрегіональною ознакою, а й за баченням подальших шляхів розвитку континенту. Проте не виникало сумнівів, що Африці потрібна загальноафриканська організація, оскільки жодна країна не подолала колоніальний спадок самотужки.

Слід зазначити, що звільнення Африки в часових рамках збіглося з появою інтеграційних тенденцій в Європі та інституційним оформленням соціалістичного блоку, тому це підштовхнуло і щойно створені африканські країни до єднання в межах континенту. Тринадцять країн Тропічної та Екваторіальної Африки, що сформували Браззавільську групу, схилялися до повільного руху до повної незалежності, прагнучи зберегти тісні зв’язки з Францією та європейським Спільним ринком, а також розвивати Африканську та Малагасійську Організацію Економічної Співпраці.

Монровійська група на чолі з Нігерією віддавала перевагу градуалістичній стратегії розвитку, а також функціональній кооперації. При цьому вони прагнули створити радше консультативні органи майбутньої організації, ніж виконавчі. Лідери східноафриканських країн, що сформували Панафриканський визвольний рух Східної, Центральної та Південної Африки, також схилялися до поступового просування країн до єдності. Радикальне крило представляли Гана, Гвінея та Уганда, лідери яких виступали за широкомасштабну інтеграцію всередині континенту.

Місцем проведення конференції щодо створення загальноафриканської організації було обрано столицю Ефіопії Аддис-Абебу, тому що Ефіопія була єдиною державою на континенті, яка зберегла свою незалежність.

На самій конференції голів держав і урядів в Аддис-Абебі 22 - 25 травня 1963 р. між африканськими лідерами не було повної згоди щодо цілей і компетенції майбутньої організації. Існувало два проекти організації. Перший, «серединний шлях» полягав у створенні такої організації, яка сприяла б подоланню міждержавних, міжетнічних та релігійних суперечностей, а також сприяти якомога швидшому звільненню решти країн що досі знаходилися під колоніальною залежністю. Один з прибічників цього проекту, сенегальський президент Леопольд Сенгор, виступив з пропозицією створення Африканського спільного ринку, для того щоб «перетворити слабкість на силу».

Ще один прихильник «серединного шляху», камерунський президент Ахмаду Ахідйо зазначав: «Організація Африканської Єдності повинна бути гнучкою.... На сучасному етапі не може бути й мови ні про створення федерації, ні конфедерації».

Цікаву пропозицію висунув президент Конго (Браззавіль) Фулберт Юлу. Він запропонував африканським лідерам проголосити «Доктрину Монро» для Африки. Тобто Африка повинна закритися від зовнішньополітичного втручання неафриканських держав та протистояти неоколоніалізму. Проте існувало й більш радикальне крило, яке очолював президент Гани Кваме Нкрума. Незадовго до саміту вийшла його книга «Африка повинна об’єднатися». Насамперед Нкрума пропонував широкомасштабну економічну інтеграцію, яка б дозволила пришвидшити процес розвитку та індустріалізації континенту. По-друге, він наголошував на політичній єдності континенту, що включало в себе дистанціонування від Радянського Союзу та США. Третім пунктом йшла боротьба з колоніалізмом. По-четверте він пропонував прийняти спільну військову і оборонну стратегії, а також створити Африканські збройні сили. І нарешті, африканські країни мають узгодити спільну зовнішньополітичну доктрину «щоб захистити і сприяти розвитку континенту».

25 травня 1963 року було підписано Статут Організації Африканської Єдності головами держав та урядів 30 країн. Цей день став Днем визволення Африки.

Цілі ОАЄ:

- Укріплювати єдність і солідарність африканських держа.

- Координувати і посилювати співробітництво між ними, і їх зусилля спрямовані на створення кращих умов життя для народів Африки.

- Захищати їх суверенітет, територіальну цілісність і незалежність.

- Знищити всі види колоніалізму в Африці.

- Сприяти міжнародному співробітництву згідно зі Статутом ООН та Загальною декларацією прав людини.

Для досягнення поставлених цілей держави-учасниці декларували необхідність взаємної координації у сферах зовнішньої політики та дипломатії, економіки, транспорту, зв’язку, оборони та безпеки, науки й культури.

Принципи ОАЄ:

- Суверенна рівність всіх держав-членів.

- Невтручання у внутрішні справи держав.

- Повага до суверенітету, територіальної цілісності та права кожної держави на окреме існування.

- Мирне врегулювання спірних питань шляхом переговорів, посередництва, примирення та арбітражу.

- Засудження всіх форм вбивства з політичних мотивів, а також підривної діяльності з боку сусідніх або будь-яких інших держав.

- Відданість справі звільнення всіх африканських територій, що досі є залежними.

- Підтвердження політики неприєднання до будь-якого блоку.

Членом організації може стати будь-яка незалежна африканська країна. Статут ОАЄ передбачав створення в якості головних органів Асамблеї голів держав і урядів, Ради міністрів, Генерального секретаріату та Комісії з посередництва, примирення й арбітражу (ст. 7), а також створення п’яти спеціалізованих комісій (ст. 20): Комісії з економічних і соціальних питань; з питань освіти і культури; з питань охорони здоров’я, санітарії і харчування; з питань оборони; з питань науки, техніки й досліджень. Згодом за браком фінансування діяло лише три перші комісії.

Діяльність ОАЄ поділяється на чотири напрямками:

- Боротьба з расовою дискримінацією та колоніалізмом у всіх його проявах.

- Мирне вирішення суперечок між африканськими країнами.

- Утвердження держав Африки на міжнародній арені.

- Сприяння економічному, культурному і соціальному співробітництву.

Боротьба з режимом апартеїду

Найжахливішим прикладом расової дискримінації в Африці був режим апартеїду в Південно-Африканській Республіці. На установчий конференції ОАЄ була прийнята резолюція, яка засуджувала апартеїд, а також містила заклики як до африканських країн, так і до міжнародної спільноти ввести санкції щодо ПАР. Цікавим фактом є те, що ОАЄ домоглася недопущення збірної ПАР на Олімпійські ігри в Мюнхені 1972 р. Вже наступного 1973 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про злочин апартеїду, яка передбачала і покарання за нього. В 1976 р. в м. Порт- Луї відбулася 13-та сесія Асамблеї ОАЄ, яка прийняла резолюцію про законність збройної боротьби проти колоніальних і расистських режимів, а отже була збільшена військова допомога Народно- визвольній організації Південно-Західної Африки (СВАПО), яка вважалася єдиним представником намібійського народу, і Африканському Національному Конгресу (АНК), який боровся з режимом апартеїду в ПАР. І лише в 1977 р. Рада Безпеки ООН схвалила резолюцію про введення санкцій щодо ПАР. Це пов’язано з тим, що найбільшими торговельними партнерами ПАР були члени Ради Безпеки - Великобританія та Сполучені Штати Америки, на які припадало близько 70% експорту і близько 60% імпорту ПАР. Хоча фактично ПАР і опинилася в міжнародній ізоляції, проте режим апартеїду було скасовано лише з приходом до влади Нельсона Мандели в червні 1991 р., проте ОАЄ сприяла цьому військово і, насамперед дипломатично.

Участь у врегулюванні міждержавних конфліктів

Перший міждержавний африканський конфлікт з яким зіштовхнулася ОАЄ була прикордонна суперечка між Марокко і Алжиром в жовтні 1963 р., яка стала першим випробуванням

організації щодо виконання своїх функцій примирення та арбітражу. Для її вирішення Рада Міністрів ОАЄ на своєму надзвичайному засіданні сформувала місію ad hoc (варто зазначити, що такий принцип використовувався і для врегулювання майбутніх конфліктів).

Вже 30 жовтня президент бен Белла та король Гасан ІІ підписали угоду про припинення вогню, а в листопаді в рамках ОАЄ було створено комісію з визначення кордонів. І хоча остаточно конфлікт було вичерпано лише в 1972 р., не варто применшувати

дипломатичного внеску ОАЄ у його врегулюванні. Також ОАЄ спромоглася успішно вирішити суперечки між Кенією і Сомалі, Руандою і Бурунді, Малі і Буркіна-Фасо. ОАЄ різко засуджувала й агресію Ізраїлю проти Єгипту в 1967 р. Проте поруч з успішно вирішеними конфліктами існують такі, що в різних фазах тривають і до сьогодні (зокрема конфлікти в Сомалі, Нігерії тощо). Проте компетенція ОАЄ була вкрай обмежена щодо вирішення внутрішніх конфліктів. Декларуючи принцип невтручання у внутрішні справи, ОАЄ залишалася осторонь громадянських воєн і державних переворотів, за що її прозвали „клубом диктаторів”. Іншим чинником низької ефективності ОАЄ був чинник блокового протистояння, оскільки континент став ареною боротьби СРСР та США за вплив у "третьому світі".

Багатосторонні ініціативи

Рада Безпеки ООН визнала ОАЄ регіональною організацією резолюцією від 30 грудня 1964 р. Оскільки всі члени ОАЄ були членами ООН, то відповідно сформувалася „африканська група”, яка відстоювала суто спільні африканські інтереси. Завдяки тісній співпраці ОАЄ з ООН, африканські країни змогли налагодити зв’язки як з її спеціалізованими установами, так і з іншими міжнародними інституціями, такими як Міжнародний Валютний Фонд, Міжнародний Банк Реконструкції та Розвитку тощо.

Заслуговують на увагу також ініціативи ОАЄ щодо перетворення Африки на без’ядерну зону в контексті поширення

режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Перша сесія Ради Міністрів ОАЄ в 1963 р. ухвалила резолюцію „Роззброєння та ядерні випробування”, згідно з якою майже всі африканські країни відмовилися надавати свою територію для ядерних випробувань. Перша сесія Асамблеї ОАЄ (Каїр, 1964) прийняла резолюцію про перетворення Африки на без'ядерну зону, відому також як Договір Пеліндаба. Також африканські держави приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. Цікавою є ініціатива ОАЄ про перетворення Індійського океану в зону миру. Йдеться зокрема, про повернення Маврикію о. Дієго-Гарсія, який в 1965 р. було перетворено на базу військового флоту і військово-морських сил США.

Економічні здобутки

Економічні здобутки ОАЄ є вельми скромними. Про те може свідчити той факт, що ВВП країн Африки починаючи з 60-х рр. постійно зменшувався. Але якщо в період з 1965 р. по 1980 р. середньорічні темпи зростання становили 4,8%, то починаючи з 1980 р. вони були вже на рівні 1,6%1. Негативним чином на економічну ситуацію в африканських країнах вплинула світова економічна криза на зламі 1970-х - 1980-х років. Організація прийняла немало

економічних декларацій та програм, таких як Декларація про співробітництво, розвиток та економічну незалежність 1975 року, Монровійська декларація про економічний розвиток 1979 року, Лаоський план дій 1980 року, Першочергова програма підйому економіки африканських країн, проте всі ці ініціативи так і залишилися на папері.

В 1991 році ОАЄ здійснила ще одну широкомасштабну спробу економічної інтеграції континенту шляхом створення Африканської Економічної Спільноти, яку було засновано Абуджійським договором від 3 червня 1991 року. Договір передбачав становлення спільного ринку, спільної тарифної політики, спільної торговельної та митної політики стосовно третіх країн, поступове скасування перешкод для руху робочої сили, ведення спільної сільськогосподарської, промислової та енергетичної політики тощо.

Закінчення «холодної війни» мало важкі довгострокові наслідки для переважної більшості країн Африки. По-перше, вони залишилися сам-на-сам перед обличчям глибоких політичних, економічних та соціальних проблем. По-друге, це спричинило нову хвилю насильства на континенті, пов’язану передовсім з етнічними, економічними та релігійними чинниками, оскільки континент перестав бути ареною двобою СРСР та США.

Виявилося, що джерела конфліктів мають внутрішнє, а не зовнішнє походження. І по-третє, до африканських лідерів прийшло розуміння того, що необхідно власноруч вирішувати власні проблеми. Цей період також характеризується значним зниженням і міжнародної уваги до проблем континенту. На початку 90-х років з’явилося поняття «афропесимізму», що позначило неспроможність африканських країн власними силами вийти з перманентної кризи. На цей же період припадає й найнищий показник іноземної допомоги континенту.

Стала зрозумілою і неспроможність Організації Африканської Єдності протистояти новим викликам постбіполярного світу. На Надзвичайному самміті ОАЄ в місті Сірті (Лівія) 9 вересня 1999 року лідер Лівії Муаммар Каддафі виголосив ініціативу щодо створення «Сполучених Штатів Африки» за принципом

конфедерації, а також про створення Пан-Африканського Парламенту.

Трансформація ОАЄ в Африканський Союз, що закінчилася на саміті ОАЄ в Дурбані (ПАР) 6 - 11 липня 2002 року надала якісно нового імпульсу розвитку системи міжнародних відносин на континенті, а також поклала початок еволюції відносин країн Африки з провідними акторами світової політики.