Історія Європейського союзу.

Європейський Союз — це інтеграційне міждержавне об’єднання 27 європейських країн, що поєднує в собі риси міжнародної організації і федеральної держави.

ЄС — унікальне міжнародне явище.

у світі за рівнем якості життя та доходами населення.

Головними досягненнями ЄС на сучасному етапі його розвитку є побудова спільного ринку, створення економічного і валютного союзу на основі єдиної грошової одиниці — євро, створення Шенгенського простору і введення єдиної візи для іноземців на підставі Шенгенських угод, розробка і проведення інститутами Європейського Союзу загальної політики в різних галузях; формування права Європейського Союзу - самостійної правової системи, яка регулює багато важливих сфер суспільних відносин за участю держав-членів, юридичних осіб і пересічних громадян; введення інституту громадянства Союзу як стійкого правового зв'язку громадян держав-членів безпосередньо з Європейським Союзом; перетворення Європейського Союзу на самостійного учасника міжнародних відносин, встановлення Союзом партнерських відносин з іноземними державами.

Іскрою, що розпалила факел європейської єдності, стала промова Уїнстона Черчилля, проголошена ним в Цюріху в 1946 році. Виражаючи настрої післявоєнної епохи, він говорив про «Сполучені Штати Європи» (вперше це гасло, за даними багатьох історичних джерел, прозвучало на першому конгресі Ліги Миру і Свободи в 1868 р.

Ж. Моне взагалі називають батьком об'єднаної Європи. Він очолював Комісаріат по плануванню і адміністрації Ш. де Голля після звільнення Франції. Ж. Монне підготував проект об'єднаної Європи, а потім добився його прийняття лідерами низки західноєвропейських країн. У основі проекту лежала ідея створення Європейського Об'єднання вугілля і сталі (ЕС8С). За її реалізацію взявся Робер Шуман, що досяг успіху в цій справі, хоча уряд Великобританії від участі в проекті відмовився. Близько року зайняла копітка робота над доведенням підготовленого Жаном Моне і схваленого Робером Шуманом проекту створення Європейського Об'єднання вугілля і сталі до стадії конкретної угоди. І ось 18 квітня 1951 р. воно було підписане. Текст віддрукували у французькій друкарні на голландському папері німецьким чорнилом. Палітурка була виготовлена в Бельгії і Люксембурзі, а шовкові закладки - в Італії.

До складу ЕС8С входили 6 країн: Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург та Нідерланди. Успіх Договору надихнув ці держави розширяти процес на інші сфери.

У 1957 році Римський Договір встановив Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство по атомній енергії. Вони, відповідно, були націлені на створення митного союзу і ломку внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства, а також розвиток атомної енергетики в мирних цілях.

У 1967 році сталося злиття виконавчих органів трьох Співтовариств, внаслідок чого була створена базова структура, що визнається і сьогодні, з такими основними інститутами, як Європейська Комісія, Рада Європейського Союзу, Парламент і Суд.

Наступним наріжним каменем в процесі європейської інтеграції став Маастрихтський договір (Договір про ЄС) 1992 року, який визначив три стовпи Європейського Союзу: перший - це Європейське Співтовариство, два нових - це міжурядова співпраця в міжнародній політиці і безпеці, а також в правосудді і внутрішніх справах.

Зокрема було вирішено, що:

• Генеральний секретар Європейської ради отримає повноваження Верховного представника з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки;

• під його керівництвом створюється Відділ політичного планування та раннього попередження;

• протягом одного року з моменту набуття чинності Амстердамським договором ЄС, спільно з ЗЄС, розробляє систему вдосконаленої співпраці між двома організаціями;

• гуманітарні, рятувальні та миротворчі завдання, а також ті, що передбачають використання збройних сил для врегулювання кризових ситуацій, включаючи операції з підтримки миру вносяться в нову редакцію Договору.

Подальші кроки обговорювалися на Міжурядовій конференції, яка почалася в 1996 році в Туріні і завершилася підписанням Амстердамського договору в червні 1997 року. Завданням нового століття декларувалося розширення Європейського Союзу і включення нових членів — особливо країн з Центральної і Східної Європи.

На початку XXI століття Європейський Союз вступив в новий етап перетворень, мета яких - зробити цю організацію демократичнішою і здатною ефективно функціонувати в умовах, коли в її склад входитимуть близько тридцяти держав.

У столиці Греції 16 - 17 квітня 2003 р. пройшов історичний саміт розширення ЄС, в якому взяли участь глави держав, урядів і міністерств закордонних справ 15 країн-членів і 10 кандидатів в члени ЄС. На цій зустрічі Європейський Союз прийняв до своїх лав 10 нових членів: до «п'ятнадцяти» офіційно приєдналися Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія і Естонія.

Це розширення було п'ятим по рахунку і найбільш складним в історії Європейського Союзу. Угода про розширення ЄС була ратифікована парламентами всіх 15 країн, що входили на той момент в ЄС. Всі майбутні члени ЄС, окрім Кіпру, провели референдуми з питання про членство в Союзі.

1 травня 2004 року 10 нових членів формально стали членами ЄС.

А в січні 2007 року, з приєднанням до ЄС Болгарії і Румунії, спільна чисельність населення Союзу зросла приблизно до 500 мільйонів чоловік. Проте розширений ЄС став бідніший: середній дохід на душу населення в країнах, що приєдналися, складав всього 40% від середнього рівню по «старому» Союзу.

Отже розширення, що супроводжувалося, окрім всього іншого, ще і збільшенням бюрократичного апарату, не викликало особливого захоплення у багатьох рядових європейців.

Країни члени ЄС