Інші ознаки нестабільності міжнародно-правового режиму нерозповсюдження ядерної зброї

Колишній генеральний секретар НАТО й державний секретар із питань оборони Великої Британії Лорд Робертсон, відповідаючи в лютому 2015 року на заклики місцевої Шотландської націоналістич­ної партії щодо доцільності для країни відмовитися від ядерної зброї як засобу стримування можливої агресії, звертає увагу на ситуацію навколо України.

Серед інших неядерних держав, які виявляють (або виявили) ін­терес до атомної енергетики та володіють (чи володіли) технічни­ми можливостями, що дозволяють у майбутньому створити ядерні боєприпаси, можна назвати такі: Сирія, Японія, Республіка Корея, Тайвань, Алжир, Єгипет, Лівія, Південно-Африканська Республіка

(ПАР), Саудівська Аравія, Туреччина, Україна, Арген­тина та Бразилія. Свого часу такі країни, як Австрія, Ні­меччина, Норвегія, Швейца­рія та Японія, мали техноло­гічні можливості створення ядерної зброї, але відмови­лися від цього. ПАР (1991 р.) і Україна (1994 р.), які реаль­но володіли такою зброєю, під тиском визнаних ядер­них держав добровільно від неї відмовилися.

Складний комплекс про­блем нерозповсюдження ядерної зброї, а також оче­видний провал, здавалося б, надійних міжнародних гарантій територіальної ці­лісності та непорушності кордонів України в обмін на добровільну відмову від ядерної зброї можна вважа­ти серйозним дестабілізую­чим фактором ерозії, якщо не руйнування, міжнародно- правових систем нерозпо­всюдження зброї масового знищення, і не лише ядерної зброї. Така невтішна ситуація з дотри­манням міжнародних гарантій, руйнуючи довіру до міжнародних до­мовленостей, може також вплинути на стабільність інших режимів нерозповсюдження — хімічної та бактеріологічної зброї.

Варто звернути увагу на характерну тенденцію, що спостерігаєть­ся останнім часом у настроях населення України. За оприлюдненими у жовтні 2014 року результатами опитування, проведеного Центром Разумкова, 49,3% громадян вважають, що наша країна має віднови­ти статус ядерної держави, водночас проти виступають 27,7% опи­таних. За ядерний статус виступає західний і центральний регіони (відповідно 64,3% і 60,3%), а також відносна більшість мешканців півдня країни (39,5%). Кількість прибічників і противників на Сході приблизно однакова (36,8% і 39,5%).

За інформацією українських ЗМІ, 20 березня 2014 року народні де­путати України від фракцій «Батьківщина» й «УДАР» внесли до Вер­ховної Ради проект Закону про денонсацію ДНЯЗ та вихід України з міжнародно-правового режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Однак представники Адміністрації Президента та керівництво МЗС України неодноразово відсторонювалися від подібних ініціатив. Згідно з офіційною заявою МЗС України не планувала й не планує відновлювати свій ядерний статус. А втім, восени 2014 року відомий російський політик-опозиціонер Б. Нємцов, який трагічно загинув у лютому 2015-го, заявив, що відмова Росії від консультацій підписантів Будапештського меморандуму дає Україні право повернути ядерний статус, а дії Путіна щодо анексії Криму та інтервенції на Сході Укра­їни ламають світовий порядок нерозповсюдження ядерної зброї та розв’язують руки Києву у створенні власних ядерних сил.

Не вдаючись до теоретичної дискусії щодо можливості чи немож­ливості відновлення подібного розвитку подій і того, мала чи не мала вона статус ядерної держави перед тим, як добровільно відмовилась у 1994 році від залишеної СРСР у спадок ядерної зброї, нині можна стверджувати про тенденції зростання «войовничості» у настроях українських громадян. Зокрема представників політикуму, що може віддзеркалювати глобальну тенденцію еволюції настроїв населення багатьох країн, які не почуваються захищеними в сучасних складних умовах турбулентного світу.

У квітні-травні 2015 року в Нью-Йорку відбулася чергова Оглядо­ва конференція з виконання ДНЯЗ на рівні міністрів закордонних справ країн-учасниць, підсумки якої провідний російський фахівець у сфері нерозповсюдження В. Орлов назвав провальними [31]. Оче­видно, що причиною цього провалу стала, зокрема, російська агресія та недотримання Будапештських гарантій Україні, про що доповіли у своїх виступах керівники делегацій США, Канади, Польщі, Естонії та України. Вони звинуватили Росію в агресії проти України та пору­шенні взятих на себе зобов’язань, що спричинило негативний вплив на весь комплекс проблем нерозповсюдження та глобальну безпеку, а також закликали вивести війська з території України та поважати її суверенітет і територіальну цілісність [32].

Глава делегації України, Міністр закордонних справ України П. Клімкін у своєму виступі наголосив: «Міжнародне співтовариство має визнати, що Україна є поворотним пунктом, який визначатиме,

Міністр закордонних справ України Павло Клімкін і Держсекретар США Джон Керрі

чи здатний режим ДНЯЗ зупинити поширення ядерної зброї. Доки не буде відновлено територіальну цілісність України та звільне­но Крим, у рамках ДНЯЗ не можна проводити політику у форматі “business as usual”» [33]. Він сказав, що «Будапештський меморандум не має статусу договору», хоч і «є важливим політичним інструмен­том». Як уже було доведено, перша частина цієї тези не є достатньо обґрунтованою, бо Меморандум є чинним міжнародним договором, обов’язковим для виконання всіма його сторонами й насамперед Ро­сією. Водночас Україна своєчасно й у повному обсязі виконала всі свої зобов’язання, узяті в рамках цього міжнародно-правового до­кумента.

Слід також відзначити заяву, зроблену в жовтні 2015 року по­слом Великої Британії в Україні Дж. Гоф, про те, що Сполучене

Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії в Україні Джудіт Гоф

Королівство готове співпрацювати в рамках Будапештського мемо­рандуму для відновлення повного суверенітету України. На її думку, нинішня позиція держави є незмінною та полягає в підтримці Мемо­рандуму. Посол згадала, як у березні 2014 року вона з колишнім Мі­ністром закордонних справ Великої Британії брала участь у зустрічі на рівні міністрів закордонних справ у Парижі, скликаної разом зі США для виконання положень цього документа (країни-підписанти зобов’язані проводити зустрічі в разі його порушення). «Велика Бри­танія, США та Україна були присутніми на цій зустрічі, а Росія не з’явилася... Ми продовжуємо підтримувати Будапештський меморан­дум, хоча Росія не виконує свою роль і не бере участі в дотриманні його положень... Ми готові співпрацювати в рамках Меморандуму, але важко його дотримуватися, коли одна з головних сторін не долу­чається до цього процесу» [34].