Методологічна дисципліна у правознавчих дослідженнях. Її постулати

Плюралістичне використання концептуальних підходів, дос­лідницьких методів і засобів, аби не призводити до, так би мови­ти, методологічного анархізму, має відповідати, «підпорядковува­тись» принаймні таким трьом гносеологічним постулатам:

- об'єктивна обумовленість обраних методів дослі­дження його предметом.

- необхідність встановлення єдиної істини, правиль­ність, слушність, якої можна довести й перевірити за посередництва певного об’єктивного критерію. (Щоправда, якщо поняття істинності інтерпретувати як відповідність

суспільствознавчих положень об'єктивним інтересам (потре­бам) лише окремих частин соціально неоднорідного суспільст­ва, тоді доведеться визнавати, так би мовити, плюралізм істин: їх буде стільки, скільки існуватиме видів таких «часткових», групових інтересів. Та чи не буде такий плюралізм істин своє­рідним проявом агностицизму й виправданням будь-яких ак­цій, аби тільки вони відповідали чиїмось груповим інтересам? Втім, це питання заслуговує на подальші дискусії);

- неодмінним показником прийнятності, евристично­сті певного концептуального підходу та дослідницького методу є їхня спроможність призводити до (або ж, при­наймні, наближувати) розкриття соціальної сутності явища, що вивчається (а не до приховування, затушовування її). Як вже зазначалося раніше у посібнику, такою сутністю, взагалі кажучи, є здатність явища задовольняти потреби й ін­тереси певної частини соціально неоднорідного суспільства (а у деяких випадках - й усіх його членів).

Наведені положення видаються, можна стверджувати, наукознавчими аксіомами: вони стверджені реальними ре­зультатами багатовікової дослідницької практики у суспіль­них науках.

Проте у сучасних процесах істотної плюралізації концептуа­льних підходів і дослідницьких методів зазначені аксіоми подеку­ди ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації мето­дологічного безладдя, зокрема, еклектизму. Ці, можна сказати, методологічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:

- використання певних дослідницьких методів поза ме­жами їхньої застосовності, тобто абсолютизації, гіперболізації їхніх евристичних можливостей (зокрема, через ігнорування за­кономірної залежності методу дослідження від його предмета);

- «оприродничування» закономірностей соціальних явищ (зокрема, так би мовити, космізації, фізикалізації, біоло- гізації наукових висновків щодо предмета дослідження), тобто «механічного» виведення досліджуваних закономірностей без­посередньо з положень природничих наук;

- надмірної, тобто соціально-беззмістовної, «вихоло- щувальної» абстрактизації понять про досліджувані соці­

альні явища (зокрема, через використання загальнолюдських термінів без конкретно-історичної сутнісної інтерпретації сми­слу тих понять, котрі такими термінами позначаються). Але чи мають ці поняття (скажімо, поняття буттєвих прав людини) справді загально-, а не частково-людське значення - виявля­ється лише тоді, коли вони «заземлюються», тобто застосову­ються у конкретних умовах місця й часу, якими, власне, і зумо­влюється соціально-змістовне розуміння, смислове «наповнен­ня» відповідних термінів. А воно ж, як свідчить соціальна прак­тика, нерідко буває досить неоднозначним, неодноманітним;

- факторної «зрівнялівки», тобто прокламування рівно­значності, однаковості впливу на досліджуване явище числен­них різноманітних обставин, від яких воно так чи інакше зале­жить. У такий спосіб затушовуються відмінності між необхід­ними й випадковими зв'язками явищ, створюється ґрунт для заперечення й дискредитації поняття об'єктивного закону або ж підміни його більш широким (проте менш змістовним) тер­мінопоняттям «залежність»;

- методологічної «зрівнялівки», тобто проголошення цілковитої рівноцінності усіх методів дослідження, заперечен­ня будь-якої субординації між ними (попри те, що така субор­динація все ж таки об'єктивно зумовлюється різноякісністю, багатогранністю досліджуваних явищ);

- «термінологічної мімікрії», тобто словесного «перев­дягання», як-то кажуть, зміни «вивісок», самих лише назв дос­лідницьких підходів і методів.

Викладене свідчить про підставність вимоги дотримання методологічної дисципліни (безперечно, не формально уніфіко­ваної, не «одержавленої»). Звільнення методології сучасного правознавства від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості не означає її свободу від фактологічної,

логічної, й, врешті-решт, істиннісної дисципліни, свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію під- ставності методології, як реальні наслідки впровадження ре­зультатів її застосування у суспільну практику. Саме ця прак­тика й «вирішує», якою ж бути методології.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й дово­дить, що ніколи не існувало, не існує й не існуватиме методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціально зміс­товномуаспекті, тобто методології, так би мовити, соціально дистильованої, «очищеної» від залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є, зазвичай, конкретним продуктом певних со­ціальних і природних умов, певних обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об'єктивно відпові­дають, «слугують» результати здійсненого дослідження.

5.