Система органів державного управління промисловою власністю

Система органів та її правове становище має велике смислове навантаження. Її необхідність закономірно пов’язана з принципом поділу державної влади, який означає, що державна влада реалізується через певні види органів публічної влади.

Адже ефективність правового регулювання інтелектуальної власності все більшою мірою визначається рівнем знань суб’єкта регулювання про відносини у сфері інтелектуальної власності. На наш погляд, на сучасному етапі розвитку суспільства саме стан правової охорони об’єктів права інтелектуальної власності та динаміка їх якісних характеристик є визначальним фактором та критерієм розвитку правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності [94, с. 89].

Наведене свідчить, що важливе місце в організаційно-правовому механізмі державного управління інтелектуальної власності, в тому числі у сфері промислової власності, об’єкти якої виступають складовою об’єктів права інтелектуальної власності, займає суб’єкт управління.

Конституційний поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову, покладає на вказані органи здійснювати свої повноваження у межах встановлених Конституцією і відповідно до законів України. Проте «поділяється не сама влада, а структурно-функціональний механізм її здійснення. Це означає, що державний апарат як цілісна сукупність органів, що здійснюють державну владу, формується за функціональною та суб’єктивною (інституційною) ознаками» [104, с. 68].

У першому випадку поділ влади означає виділення основних функціональних видів діяльності держави: 1) законотворення; 2) виконання законів; правосуддя. У другому - означає розмежування у структурному устрої держави різних видів державних органів: 1) законодавчих; 2) виконавчих; 3) судових (і це тільки основні види) з притаманними їм державно -владними повноваженнями. Тобто поділ влади доцільно тлумачити як констатацію того факту, що різні функції державної влади реалізуються через певні види

державних органів» [104, с. 68].

Крім того, органи виконавчої влади відрізняються від законодавчих та судових органів - своїм цільовим призначенням, функціями, характером діяльності, порядком утворення, формами і методами здійснення своїх юридично-владних повноважень.

Основою управління будь-якою системою є правильна організація її структури. З часу незалежності української держави триває процес реформування адміністративно-державного управління системи її органів. На протязі всього цього періоду відбувається пошук оптимальної системи органів державного управління. У сьогоднішніх умовах реформування системи органів державного управління має будуватись на наукових основах, враховуючи цілий ряд суб’єктивних та об’єктивних факторів. У першу чергу це пов’язано зі становленням української державності. Невипадково увесь цей час відбувається постійний процес пошуку оптимальної системи державного управління [122, с. 225].

Поділ державної влади, означає, що державна влада реалізується через певні види державних органів. Саме тому в Конституції України чітко виділене не конкретні гілки влади, а конкретні види її суб’єктів (інституцій) - державні органи та їх системи [104, с. 205].

Таким чином, «поняття «система органів» щодо гілки влади означає:

по-перше, відокремленість відповідної групи державних органів, що входять до конкретної системи, від решти видів органів держави;

по-друге, чітко визначений склад цієї системи;

по-третє, наявність у сукупності відповідних державних органів певних ознак, притаманних складним соціальним системам» [104, с. 205 ].

Незважаючи на специфічну діяльність органів державного управління у сфері охорони об’єктів промислової власності, що пов’язано із її об’єктами, їх діяльність здійснюється на основі норм права і має юридичні наслідки. Правова природа державного регулювання проявляється і в тому, що уповноважені державою органи, їх посадові особи при здійсненні державного регулювання діють у межах, визначених нормативно-правовими актами, на підставі норм права і у відповідності з ними. Тобто, такий вид управлінської діяльності здійснюється у визначених державою правових межах, чинними нормами права і завжди має певні юридичні наслідки. Це свідчить про те, що в основі його виникнення й у процесі здійснення лежать правові засади. Вони проявляються і характеризуються низкою ознак. Такими ознаками, насамперед, є те, що така діяльність здійснюється уповноваженими державними органами і закріплюється в нормах, які визначають їх діяльність і повноваження [123, с.105].

В адміністративно-правовій науці під органом виконавчої влади визнають частину державного апарату (організацію), яка має власну структуру та штат службовців і в межах установленої компетенції здійснює від імені й за дорученням держави функції державного управління в економічній, соціально - культурній і адміністративно-політичній сферах суспільного життя. Це поняття має найвагоміші ознаки органів виконавчої влади. Такі органи є державними й разом з органами законодавчої та судової влади складають єдиний державний апарат. Тому органи виконавчої влади мають усі найвагоміші ознаки органів державної влади, але крім того, вони мають специфічні риси, обумовлені завданнями та особливим характером державного управління [124, с. 69].

Науковці визначають характерні ознаки органів виконавчої влади. Зокрема, С. М. Алфьоров, С. В. Ващенко, М. М. Долгополова, А. П. Купін, визначають такі їх ознаки:

- орган виконавчої влади являє собою організацію - колектив людей - державних службовців. У рамках цього колективу (структурних підрозділів) розподілені повноваження і відповідальність за доручену справу;

- кожен орган виконавчої влади має офіційне найменування та повноваження використовувати різні атрибути з державною символікою;

- це різновид державних органів, найбільш значна частина державного апарату;

- вони створюються державою у встановленому законом порядку

спеціально для здійснення її управлінських функцій - функцій державної виконавчої влади (забезпечують фактичну реалізацію цієї влади);

- цільовим призначенням цих органів є здійснення виконавчо - розпорядчої (управлінської) діяльності шляхом безпосереднього

повсякденного керівництва економікою, соціально-культурним та

адміністративно-політичним будівництвом;

- кожний орган наділений державно-владними повноваженнями, має

певний обсяг прав та обов’язків у сфері державного управління,

компетенцію [125, с. 39].

Органи виконавчої влади є численними і різноманітними, що обумовлено безпосередньою спрямованістю виконавчо-розпорядчої діяльності. В зв’язку з чим, науці адміністративного правова існують різні класифікації побудови системи органів виконавчої влади. Так, О. В. Дьяченко, залежно від територіального масштабу діяльності, органи виконавчої влади поділяє на чотири групи: центральні, органи виконавчої влади АРК, міжтериторіальні, місцеві [124, с. 73]. На думку В. Б. Авер’янова, базовою засадою структурної побудови системи органів виконавчої влади є ієрархічна організація системи органів, яка зумовлює необхідність існування так званої управлінської вертикалі. Ієрархічну вертикаль виконавчої влади утворюють органи трьох організаційно-правових рівнів. Кожний з цих рівній вчений представляє такими органами:

1) рівень вищого органу в системі органів виконавчої влади - Кабінетом Міністрів України (урядом);

2) рівень центральних органів виконавчої влади - міністерствами, державними комітетами, центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом;

3) рівень місцевих органів виконавчої влади - а) місцевими органами загальної компетенції: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські, районні державні адміністрації;

б) місцевими органами спеціальної ( галузевої, функціональної, змішаної) компетенції, котрі як безпосередньо підпорядковані відповідним центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні місцевих державних адміністрацій [104, с. 207].

Найбільш розгалужену класифікацію органів виконавчої влади надають С. М. Алфьоров, С. В. Ващенко, М. М. Долгополова, А. П. Купін, які для кращого вивчення особливостей організації їх діяльності, а також для виявлення закономірностей у взаємозв’язках окремих органів, при їх класифікації, за основу взяли беруть різні критерії, а саме:

1. Від обсягу і характеру компетенції:

- загальної компетенції (КМУ, Рада міністрів АРК, місцеві державні

адміністрації);

- галузевої компетенції (Міністерство внутрішніх справ, Міністерство

оборони, Міністерство науки і освіти, Міністерство промислової політики

України);

- спеціальної компетенції (міжгалузеві) (Міністерство економіки та з

питань європейської інтеграції, Міністерство фінансів та інші);

2. Від порядку вирішення питань:

- єдиноначальні (міністерства, комітети та ін.);

- колегіальні (КМУ, РМ АРК);

3. Від предмета спрямованості компетенції:

- органи управління економічною сферою;

- органи управління соціально-культурною сферою;

- органи управління адміністративно-політичною сферою;

4. Від обсягу повноважень по території:

- центральні (КМУ, міністерства, комітети);

- місцеві (державні адміністрації);

5. Від характеру повноважень: міністерства, державні комітети (державні служби), центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

6. За місцем в системі органів виконавчої влади:

- вищі та нижчі [125, с. 41].

Варто звернути увагу, що спеціальне законодавство у сфері правової охорони об’єктів промислової власності не дає чіткого визначення органу виконавчої влади, а лише констатує належність не визначених законом органів та установ до державної системи правової охорони інтелектуальної власності.

Наприклад, в ст. 1 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» зазначено, що державну систему правової охорони інтелектуальної власності, становлять - Установа і сукупність експертних, наукових, освітніх, інформаційних та інших відповідної спеціалізації державних закладів, що входять до сфери управління Установи [28].

На думку Ю. П. Битяка, з усіх галузей і сфер, які регулюють адміністративно-правові норми, найскладнішими є ті, що належать до економіки. Формування Україною власної економічної політики пов’язано з визначенням головних її напрямів на основі принципів демократії, свободи підприємництва й відкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство. Ефективна національна економіка є гарантією незалежності держави. Серед органів управління економікою визначальне місце посідає Кабінет Міністрів України. До суб’єктів управління економіки вчений також відносить міністерства та місцеві державні адміністрації [103, с. 299-301].

До органів виконавчої влади, які здійснюють організуючу, цілеспрямовану діяльність у сфері економіки В. К. Гіжевський і О. П. Рябченко відносять Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, керівників державними підприємствами та організаціями [126, с. 18].

Перехід до ринкового механізму регулювання економічних відносин передбачає постійне поглиблення правового впливу на економічні процеси та пошуку оптимальних форм організації економіки її галузей та створення нової системи управління економіки. Саме з цією метою постановою КМУ «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» №442 від 14 вересня 2014 р., Державна служба інтелектуальної власності України була підпорядкована Міністерству економічного розвитку і торгівлі України [127].

Традиційно науковці, які досліджували систему суб’єктів державного управління інтелектуальної власності, поділяють суб’єктів на органи загальної та спеціальної компетенції. Наприклад, О. П. Світличний до органів загальної відносить: Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство культури України, Міністерство аграрної політики та продовольства України, Міністерство охорони та здоров’я України, Державну фіскальну службу України, Антимонопольний комітет України, Міністерство юстиції України. До органів спеціальної компетенції: Державну службу інтелектуальної власності України і Державну служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів [8, 58-59].

Оскільки об’єкти промислової власності виступають лише складовою об’єктів права інтелектуальної власності, наведений перелік суб’єктів державного управління інтелектуальною власністю охоплюється й органами державного управління сфери промислової власності.

Взявши за основу структуру побудови системи органів виконавчої влади запропоновану О. П. Світличним, розглянемо систему суб’єктів управління промисловою власністю, щоправда, з урахуванням специфіки останньої.

При характеристиці системи органів виконавчої влади виконавчої влади певні труднощі виникають при визначені повноважень Президента України. Це пов’язано із тим, що встановлена Конституцією України республіканська форма державного правління змішаного типу закономірно пов’язана з так званим дуалізмом виконавчої влади. Він означає, що повноваження вищого суб’єкта виконавчої влади певним чином поділені між Президентом України і Кабінетом Міністрів України [104, с. 210]. Підставою такого твердження були зміни внесені Законом від 8 грудня 2004 р. до Конституції України в напрямі перетворення у парламентську-президентську республіку [128], який Рішенням Конституційного Суду України №20-рп/2010 від 30 вересня 2010 р. визнано неконституційним [129].

На сьогодні Президент України є носієм вагомих повноважень у сфері

виконавчої влади. Зокрема, він:

- вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України;

- зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

- утворює суди у визначеному законом порядку;

- створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

- підписує закони, прийняті Верховною Радою України.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Про це свідчать і укази Президента у сфері інтелектуальної власності. Зокрема, «Про Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні» [25], «Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні» [130], «Про приєднання України до Найробського договору про охорону Олімпійського символу» [131] та багато інших.

На думку В. Б. Авер’янова «пост (посада) Президента України належить до системи органів виконавчої влади суто функціонально, а точніше - компетенційно, тобто через певний обсяг своїх повноважень (компетенції). Але він не віднесений до неї структурно, як самостійний складовий елемент системи органів виконавчої влади» [104, с. 212].

Відповідно до ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.

Статус Кабінету Міністрів України як вищого серед органів виконавчої влади підтверджується також пунктами 9, 9-1 та 9 -2 частини першої ст. 116 Конституції, згідно з якими КМУ спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр -міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України.

Статус КМУ як вищого серед органів виконавчої влади також підтверджується Законом України «Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 р., який розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону тощо [132].

Деякі повноваження і функції КМУ спрямовано на забезпечення і реалізацію державної науково-технічної політики, розвиток і зміцнення науково-технічного потенціалу України. Вказані повноваження КМУ у цій сфері здійснюються відповідно до Закону України «Про наукову і науково- технічну діяльність» від 26 листопада 2015 р. [133].

Важливу роль в охороні прав на об’єкти промислової власності відіграють нормативно-правові акти видані КМУ. Серед значної кількості яких слід звернути увагу на розпорядження Кабінету Міністрів України «Про спеціально уповноважені органи для визначення та контролю особливих властивостей та інших характеристик товарів» №149-р від 23 квітня 2001 р. [134]. У цьому розпорядженні зазначено, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» покласти повноваження щодо визначення та контролю особливих властивостей, певних якостей та інших характеристик товарів на:

Мінагрополітики - щодо товарів сільськогосподарського виробництва;

Мінкультури - щодо виробів художніх народних промислів;

Державну службу з питань геодезії, картографії та кадастру - щодо визначення меж географічних місць, з якими пов’язані особливі властивості, певні якості та інші характеристики товарів;

МОЗ - щодо продуктів харчування, продовольчої сировини та мінеральних природних вод.

Оскільки, згідно ст. 1 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» під географічним зазначенням походження товару, слід розуміти будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару, який має певні якості, репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактора [40], вказане розпорядження КМУ значно розширює систему суб’єктів управлінської діяльності покликаних забезпечити правову охорону об’єктів промислової власності.

До системи суб’єктів управлінської діяльності слід віднести Міністерство юстиції України, в складі якого діє науково-дослідний центр судової експертизи з питань інтелектуальної власності, створений розпорядженням Кабінету Міністрів України № 984-р від 31 грудня 2004 р. Центр є державною спеціалізованою установою, яка належить до сфери управління Міністерства юстиції України [135].

Відповідно до Положення про Державну фіскальну службу України - ДФС є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.

Одним із завдань ДФС є вжиття заходів до захисту прав інтелектуальної власності у процесі зовнішньоекономічної діяльності, недопущення переміщення через митний кордон України контрафактних товарів [136].

Автор погоджується з думкою, що вагомий вплив на діяльність господарюючих суб’єктів має Антимонопольний комітет України, який є державним органом зі спеціальним статусом, що здійснює державний контроль за дотриманням законодавства про захист від недобросовісної конкуренції.

Відносини, пов’язані із захистом від недобросовісної конкуренції, можуть бути пов’язані із незаконним використанням об’єктів права інтелектуальної власності. Відповідно до Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 липня 1996 р., в частині: неправомірного використання позначень; неправомірного використання товару іншого виробника;

копіювання зовнішнього вигляду виробу [137].

Згідно Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» неправомірним є: використання імені, комерційного (фірмового)

найменування, торговельної марки (знака для товарів і послуг), рекламних матеріалів, оформлення упаковки товарів і періодичних видань, інших позначень без дозволу (згоди) суб’єкта господарювання, який раніше почав використовувати їх або схожі на них позначення у господарській діяльності, що призвело чи може призвести до змішування з діяльністю цього суб’єкта господарювання. Неправомірним використанням товару іншого виробника є введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи [137].

Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб’єкта господарювання і введення його у господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб’єкта господарювання [8, с. 65].

За певних обставин, важливе значення для суспільства має використання окремих об’єктів промислової власності без згоди власника відповідного патенту чи/або свідоцтва. У вирішенні цього питання важливу роль відіграє «Порядок надання Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі) чи зареєстрованої топографії інтегральної мікросхеми», затверджений постановою кабінету міністрів № 8 від 14 січня 2004 р. [138].

Цей Порядок визначає процедуру розгляду клопотання про надання КМУ дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі) чи зареєстрованої топографії інтегральної мікросхеми без згоди власника відповідного патенту (свідоцтва), але з виплатою йому компенсації.

Такий дозвіл надається з метою забезпечення охорони здоров’я населення, екологічної безпеки та задоволення інших інтересів суспільства. Він може бути надано будь-якій особі, яка має намір використовувати запатентований винахід (корисну модель) чи зареєстровану топографію інтегральної мікросхеми, за наявності підстав і з дотриманням вимог ст. 30 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» та ст. 19 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем».

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері економіки є Міністерство економічного розвитку і торгівлі України,

діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

У загальних рисах повноваження Міністерства економічного розвитку і торгівлі України визначені в Положенні про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, затвердженого постановою КМУ № 459 від 20 серпня 2014 р. [139].

Серед широкого загалу завдань Мінекономрозвитку, виділимо такі:

1) забезпечення формування та реалізація: державної політики економічного і соціального розвитку; державної цінової політики; державної промислової політики;

державної політики у сфері розвитку підприємництва; державної політики у сфері захисту прав споживачів;

2) забезпечення формування та реалізації державної політики: у сфері державного експортного контролю; у сфері інтелектуальної власності тощо.

Оскільки Мінекономрозвитку є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, яке забезпечує формування та реалізує державну політику економічного, соціального розвитку і торгівлі, державну промислову політику, державну інвестиційну політику, державну зовнішньоекономічну політику, державну політику у сфері технічного регулювання, стандартизації, інтелектуальної власності, рішення Мінекономрозвитку, крім інших органів виконавчої влади, є обов’язковими до виконання і Державною службою інтелектуальної власності України.

Відповідно до Положення про Державну службу інтелектуальної власності України, ДСІВ є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра економічного розвитку і торгівлі [35].

ДСІВ відповідно до покладених на неї завдань: узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів міністерств та в установленому порядку подає їх Міністрові економічного розвитку і торгівлі; організовує в установленому порядку проведення експертизи заявок на об’єкти права інтелектуальної власності, видає патенти/свідоцтва на об’єкти права інтелектуальної власності; здійснює державну реєстрацію об’єктів права інтелектуальної власності, проводить реєстрацію договорів про передачу прав на об’єкти права інтелектуальної власності, що охороняються на території України, ліцензійних договорів; визначає уповноважені заклади для проведення експертизи заявок на об’єкти права інтелектуальної власності та доручає їм проведення такої експертизи; веде державні реєстри об’єктів права

інтелектуальної власності тощо.

У межах своєї компетенції ДСІВ видає нормативно-правові акти, які безпосередньо викликають правові наслідки, пов’язані із встановленням або застосуванням норм права. Останнім часом набуває поширення адміністративно-договірна практика надання адміністративних послуг.

Відповідно до частини першої ст. 1 Закону України «Про адміністративні послуги» від 6 вересня 2012 р., адміністративна послуга - це результат здійснення владних повноважень суб’єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов’язків такої особи відповідно до закону [140].

Будучи носієм державно-владних повноважень щодо інших суб’єктів надання адміністративних послуг ДСІВ надає адміністративні послуги пов’язані з об’єктами промислової власності. Наприклад, з метою визначення найменувань адміністративних послуг та стандартів їх надання, ДСІВ виданий наказ: «Про визначення найменувань адміністративних послуг, які надаються Державною службою інтелектуальної власності України та стандартів їх надання» № 139-Н від 18 вересня 2015 р. [141].

Важливо наголосити, що відповідно до пункту 4.5 Рекомендацій Парламентських слухань: «Про стан та законодавче забезпечення розвитку науки та науково-технічної сфери держави» від 11 лютого 2015 р., Кабінету Міністрів України доручено уточнити функції Міністерства освіти і науки України та Мінекономрозвитку в частині повноважень щодо трансферу технологій та питань інтелектуальної власності та повернути ДСІВ у підпорядкування Міністерства освіти і науки України [142].

До вищевикладеного слід додати, що відповідно до Рекомендацій Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти від 17 червня 2015 р., Комітетом розглянуто питання щодо реорганізації Державної служби інтелектуальної власності України в Державну службу України з питань інтелектуальної власності як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується

Кабінетом Міністрів України, враховуючи міжгалузевий характер відносин у сфері інтелектуальної власності. Поряд з іншими повноваженнями покласти на новоутворену державну службу сприяння трансферу (передачі) та поширенню технологій, надання правової охорони сортам рослин та породам тварин [143].

Як бачимо, існують реальні підстави не тільки щодо розширення повноважень ДСІВ, але й підпорядкування її Міністерству освіти і науки України.

Особливе місце у відповідній системі управління посідає Державне підприємство «Український інститут промислової власності», який здійснює експертизи заявок на об’єкти промислової власності [34].

Саме «Укрпатент» після проведення експертизи заявок забезпечує функціонування об’єктів промислової власності. Важливо також звернути увагу, що у питанні пов’язаних із об’єктами промислової власності «Укрпатент», крім іншого, бере участь у розробці пропозицій формування державної політики в сфері охорони промислової власності, заходів щодо її реалізації та здійсненні цих заходів тощо.

Про важливість діяльності «Укрпатенту» свідчать і статистичні дані. Так, тільки у 2014 році до «Укрпатенту» надійшло більше 4,8 тис. заявок на винаходи, майже 9,4 тис. - на корисні моделі, понад 2,6 тис. - на промислові зразки і більше 2 27,5 тис. - на знаки для товарів і послуг [144].

На прийняття управлінських рішень у сфері промислової власності, мають вплив так звані науково-експертні ради. У структурі ДСІВ діє науково- експертна рада, яка виконує функції дорадчого органу, який створений відповідно до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» та Положення про ДСІВ, членами якого є представники секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Академії правових наук України, Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Української Групи Міжнародної асоціації з охорони інтелектуальної власності, Всеукраїнської асоціації представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених), Всеукраїнського об’єднання суб’єктів авторських і суміжних прав «Оберіг», Коаліції виконавців і продюсерів України, Асоціації музичної індустрії України, Об’єднання підприємств «Український музичний альянс», Європейської Бізнес Асоціації, Американської Торгівельна Палати в Україні, Асоціації правників України, Торгово-промислової палати в Україні, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України, Асоціації адвокатів України, журналу «Інтелектуальна власність в Україні» [145].

У питанні діяльності місцевих державних адміністрацій, які діють у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці, слід звернути увагу на здійснене дослідження діяльності цих органів О. В. Кульчицькою, яка свідчить, що діяльність державних адміністрацій у сфері охорони об’єктів інтелектуальної власності обмежується об’єктами авторського права і суміжних прав в частині створення координаційних рад з боротьби з порушниками прав інтелектуальної власності щодо вказаних об’єктів [88 с. 97-98].

До цього слід додати, що активність державних адміністрацій у сфері охорони об’єктів авторського права і суміжних прав була пов’язана із проведенням в Україні чемпіонату Європи 2012 року, в частині забезпечення захисту прав інтелектуальної власності УЄФА.

Крім органів державного управління, важливу роль у сфері охорони об’єктів промислової власності відіграють й інші державні суб’єкти, серед яких: Верховна Рада України; Рада національної безпеки і оборони; Г енеральна прокуратура України; Служба безпеки України; Міністерство внутрішніх справ України та судові органи.

Про важливість системи інтелектуальної власності йдеться і в «Проекті Національної стратегії розвитку сфери інтелектуальної власності в Україні на період до 2020 року» [146]. В ній зазначається, що Національна стратегія здійснюється на основі аналізу сучасного стану сфери інтелектуальної власності, визначенні пріоритетів та перспектив розвитку Національної системи інтелектуальної власності, меті, стратегічних напрямів та основних завдань, на виконання яких має бути спрямована реалізація державної політики в сфері інтелектуальної власності.

Таким чином, в Україні існує розгалужена система суб’єктів державного управління, які в межах, визначених нормативно-правовими актами повноважень (компетенції), спрямовані на виконання завдань у сфері охорони об’єктів промислової власності. Вони перебувають у певних системних зв’язках, вступають в адміністративно-правові відносини з приводу виконання покладених на них обов’язків і реалізації належних їм прав у сфері державного управління. Особливість суб’єктів державного управління полягає в тому, що саме вони забезпечують виконання завдань держави шляхом здійсненні владно- організуючого впливу.

Як зазначають Т. О. Коломоєць і О. Ю. Меліхова, саме наявність елементів та зв’язків між ними є атрибутами системи. Зв’язки між цими суб’єктами є внутрішніми (між собою) та зовнішніми (з іншими державними органами та недержавними організаціями, установами). Внутрішні, у свою чергу поділяються на вертикальні (враховуючи ієрархічність структури системи органів виконавчої влади) та горизонтальні (між однорідними органами) [147, с. 138].

Сказане притаманне системі суб’єктів державного управління промисловою власністю, яке здійснюється у формі управлінської діяльності.

Звідси вплив державного управління спирається на авторитет держави і силу державної влади, підкріплюється і забезпечується нею. Це не просто побажання, наміри, заклики й очікування, а силовий вплив (який потенційно існує завжди, а здійснюється за необхідності). Це означає, що поставлені в управлінні цілі, організаційні заходи, встановлені ним регулюючі норми повинні бути беззаперечно досягнуті, здійснені, виконані [104, с. 75].

Отже, в Україні діє розгалужена система суб’єктів державного управління, яка покликана забезпечити належну охорону та захист об’єктів промислової власності, що здійснюється у належних формах управлінської

діяльності.

До системи суб’єктів державного управління промисловою власністю відносимо: Президента України; Кабінет Міністрів України; Міністерство аграрної політики і продовольства України; Міністерство культури України; Міністерство охорони здоров’я України; Міністерство юстиції України; Державну фіскальну службу України; Антимонопольний комітет України; Міністерство економічного розвитку і торгівлі України; Державну службу інтелектуальної власності України.

Державні органи управління промисловою власністю, слід поділити на суб’єктів загальної та спеціальної компетенції. До суб’єктів загальної компетенції відносимо: Президента України; Кабінет Міністрів України; Міністерство аграрної політики і продовольства України; Міністерство культури України; Міністерство охорони здоров’я України; Міністерство юстиції України; Державну фіскальну службу України; АМКУ; Міністерство економічного розвитку і торгівлі України.

Для цих суб’єктів реалізація управлінських функцій у зазначеній сфері відносин не є основним призначенням.

Суб’єкти загальної компетенції мають різноманітний управлінський вплив на сферу промислової власності і поділяються на декілька груп.

Перша група: Президент України; Кабінет Міністрів України.

Друга група: Міністерство економічного розвитку і торгівлі України.

Третя група: Міністерство аграрної політики і продовольства України; Міністерство культури України; Міністерство охорони здоров’я України; Міністерство юстиції України; Державна фіскальна служба України; АМКУ [148, с. 180].

Суб’єктом спеціальної компетенції, який безпосередньо покликаний здійснювати управлінські функції у сфері промислової власності є Державна служба інтелектуальної власності України та підпорядковане цій службі Державне підприємство «Український інститут промислової власності».

Варто зазначити, що на відміну від суб’єктів загальної компетенції, які віднесені до другої і третьої групи, розподіл суб’єктів спеціальної компетенції у сфері промислової власності за територіальним принципом чинними нормативно-правовими актами не передбачений.

2.3.

<< | >>
Источник: ГАРБУЗ ТЕТЯНА ОЛЕКСАНДРІВНА. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ ПРАВ НА ОБ’ЄКТИ ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Система органів державного управління промисловою власністю:

  1. 3. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади
  2. 2. Загальні засади організації державного управління промисловістю
  3. 2. Організація державного управління в агропромисловій сфері
  4. Розділ 14. Організація управління в українських землях королівської Румуни (1918-1940 рр.)
  5. Розділ 18. Відродження державного управління в УРСР (1943-1945 рр.)
  6. Організація управління економікою
  7. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  8. Формування правової системи
  9. Вищі органи державної влади і управління
  10. Створення позаконституційного механізму державного управління радянізованою Україною
  11. Особливості організації органів місцевої влади
  12. 4. Організація управління економікою в умовах соціально-економічних реформ
  13. Організація влади за Конституцією СРСР 1977 р.
  14. Перебудова як невдала спроба вдосконалення державної машини
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -