Цивільно-правові інститути

Розвиток феодальних відносин характеризувався зміцненням системи надзвичайно складних і заплутаних майнових прав, основним об’єктом яких була земля. У феодальному праві існували два основних види майнових прав на землю: право власності і утримання.

Майнові права на землю

Однією із форм земельної власності, яка мала найбільше розповсюдження в раннє середньовіччя та продовжувала зустрічатись і пізніше (але вже не так часто — Л. Б., С. Б.), був аллод. Така форма землеволодіння, коли власник землі самостійно здійснював усі права на неї, не виконуючи за це служби, не сплачуючи повинностей, мав право передати її у спадщину, не була характерна для розвинутого феодального ладу й аллод завжди залишався як би за його межами.

В умовах розвинутого феодалізму основними і найбільш поширеними правами на землю були утримання — феодальні залежні права, що набувалися від вищестоячого власника. Утримання були вільні і невільні, шляхетні і неблагородні.

Вільні утримання мали форму бенефіція, під яким розумілося майно, що знаходиться лише в користуванні власника. Бенефіцій давався на умовах виконання служби, не передавався в спадщину і зі смертю бенефіціарія повертався власнику.

У період сформованого феодалізму вже не зустрічаються бенефіції, які могли бути взяті власником назад, і які б не передавалися в спадщину. Найбільш поширеними видами земельних утримань стали феоди (лени).

Феод — шляхетне (дворянське) утримання землі на основі ленних відносин. Феодальний сеньйор поступався частиною своїх земель особі, що ставала його васалом і приймав на себе за феодальним договором обов’язок вірності і надання визначених послуг сеньйору. При поступці землі за феодальним договором васал, проте, не був повним власником землі, а сеньйор не повністю позбавлявся прав на неї. Сеньйор міг відчужувати землю іншому сеньйору, не торкаючись прав васалів, що сиділи на ній, і його згода була необхідна при відчуженості васалом своїх прав на землю.

Відносно феодів васали мали повноваження володіння і користування ними. Васалу належали всі прибутки феоду, при цьому він не був зобов’язаний ділитися із сеньйором врожаєм або вносити в будь-який спосіб періодичну платню. Феод переходив до спадкоємців васала, що повинні були, при цьому, сплачувати мито сеньйору (рельєф).

Повноваження васала по розпорядженню феодом були більш обмеженими. У ранній період феодалізму васал не міг ні продати, ні передати його в порядку субінфеодації[62] своєму васалу без згоди сеньйора. У противному випадку сеньйор міг «накласти руку» на феод, тобто відібрати його без будь-якого відшкодування покупцю. З XIII ст. стала можливою повна передача феоду, тобто постановка нового васала на місце продавця з переходом до покупця всіх прав і обов’язків, пов’язаних із «служивим» феодом, без дозволу сеньйора, але з двома обмеженнями: сеньйор мав право, по-перше, одержувати визначене, порівняно високе, мито, а по-друге, повернути собі феод від покупця, відшкодувавши останньому сплачену ним ціну.

У випадку часткової відчуженості феоду для сеньйора могла виникнути небезпека того, що васалу буде важко виконувати покладені на нього обов’язки феодальної служби. Тому в таких випадках була необхідна згода усіх вищестоячих сеньйорів. З цієї ж причини ставилась в залежність від дозволу сеньйора і субінфеодація.

Таким чином, васал, вільно володіючи і користуючись феодом, був обмежений у розпорядженні ним, у силу наявності феодальних прав сеньйора.

У Німеччині довше і міцніше зберігалося право про неможливість для васала відчужувати отриманий лен, він міг тільки передавати його власному васалу. Феоди і лени були вільними, шляхетними утриманнями.

Інший вид вільного утримання землі здійснювався особисто вільними селянами. У Франції він мав назву цензіви. Селянин був спадковим користувачем землі. Ніяких особистих феодальних зв’язків при цензиві не встановлювалося, не було ані обов’язків до військової служби, ані вірності пану.

У Німеччині заможні селяни володіли землею на умовах короткострокової оренди.

Складність феодальної системи власності створювала значні труднощі в усіх випадках, коли було потрібно встановити, хто є дійсно уповноваженою особою і чим підтверджуються його повноваження. Тому особливого значення набуло володіння як найбільш очевидний і простий прояв права особи на річ.

В Англії земельні відносини відрізнялися певними особливостями. Шляхетним утриманням була лицарська служба. Спочатку такі утримання зобов’язували до військової служби протягом 40 днів на рік, але, починаючи з середини XII ст., з переходом до найманого війська, особиста служба була замінена сплатою «щитових грошей». Інші повинності полягали в платежах лорду при укладенні шлюбу дітей утримувача і переході утримання до його спадкоємців. У період утворення «загального права» виник інститут довірчої власності, або траст (при виникненні він іменувався цільовим призначенням). Сутність цього інституту полягала в тому, що одна особа передавала іншій у власність своє майно або його частину з тим, щоб одержувач, ставши формально власником, управляв майном і використовував його в інтересах попереднього власника або за його вказівкою.

В умовах існування різного роду обмежень на угоди з землею передача з цільовим призначенням була єдиним засобом перетворити один вид земельного утримання в інший, забезпечити рідних всупереч феодальним правилам успадкування, дати можливість володіти майном таким колективам, як гільдії, приходи тощо. Цим засобом користувалися лицарі. Відправляючись у дальні походи, вони передавали свої землі друзям, надійним людям.

З погляду «загального права», особа, що віддала майно з цільовим призначенням, втрачала на нього права, тому що одержувач ставав власником. У випадку, якщо цей останній порушував довіру і використовував майно для себе, королівський суд не знав засобів впливу на нього. Але, оскільки справа йшла про порушення слова, тобто про питання совісті, цільові призначення були взяті під захист канцлерським судом справедливості.

Регулювання зобов’язальних відносин

Розмаїття економічних зв’язків, їх подальше зростання, так само, як і поширення римського права, ускладнювали колись досить примітивну галузь договірних відносин. Договори найму, підряду, доручення та ін. почали займати місце поруч із стародавніми

купівлею-продажем, міною і даруванням.

Величезного розмаху отримали всякого роду лихварські операції. Виникли перші банки. З’явився вексель. За однією версією, його винахід приписується флорентійцям, за іншою — арабам. Вексель являв собою по суті перекладену на папір римську стипу- ляцію. Для вимагання грошей за векселем не було перешкод. Той, хто його підписав, повинний був сплачувати в обов’язковому порядку і саме ту суму, яка була зазначена. Недотримання терміну сплати спричиняло негайні репресії — ув’язнення в боргову в’язницю з конфіскацією майна, вигнання з міста (як у Генуї) тощо. Зручність векселя полягала в тім, що показана в ньому сума боргу могла містити в собі будь-який відсоток, набагато більший, ніж дозволялось: ніхто не міг входити в обговорення того, як і з чого утворилася сума боргу за векселем.

Відсоток за позиковими операціями був, як правило, дуже високим — від 40 до 60 річних. Зберіглася розповідь про одного англійського абата, який, узявши в борг 25 фунтів, повинен був через чотири роки сплатити 840 фунтів .

Поступово відійшли у минуле стародавні форми посвідчення угод. Усе більшого значення набували документи. Селяни, утім, віддавали перевагу стародавнім звичаям: при передачі землі, наприклад, продовжували закликати 12 свідків і 12 хлопчиків. Кожному з хлопчиків, що спостерігали запровадження у володіння, надирали вуха і давали ляпаси, щоб вони краще запам’ятали, що відбувається, і могли бути свідками в майбутньому.

Регулювання сімейно-шлюбних відносин

Сімейно-шлюбні відносини регулювалися під впливом канонічного права.

Сімейні відносини будувалися на принципі влади чоловіка і батька, хоча в різний час і в різних місцевостях ця влада мала різний характер. Так, на півночі Франції взаємовідносини між чоловіком і жінкою, а також між батьком і дітьми були більш вільні. Майнові відносини будувалися на спільності майна, яким управляв і розпоряджався чоловік як глава сім’ї. На півдні Франції зберігалася римська влада домовладця, спільності майна не існувало. Чоловік одержував придане, яким він управляв протягом шлюбу і яке поверталося дружині після смерті чоловіка.

В Англії у вищих прошарках суспільства дружина цілком знаходилася під владою чоловіка, у нижчих — користувалася відносною свободою. У ряді місцевостей за дружиною визнавалося право на управління своїм майном.

У Німеччині сімейно-шлюбні відносини будувалися на спільності майна, яке із припиненням шлюбу підлягало поділу, частка дружини складала третину або половину.

Церква категорично відхиляла розлучення, але в деяких випадках (наприклад, при подружній зраді) припускала роздільне проживання.

Складним було положення позашлюбних дітей. їхнє визнання або заборонялося зовсім, або було пов’язане з великими обмеженнями.

Регулювання спадкових відносин

Феодальне право знало спадкування і за законом, і за заповітом. Проте в деяких місцевостях свобода заповіту обмежувалася, заборонялося усувати від спадкування законних спадкоємців. Стосовно земельної власності повсюди затвердився принцип майорату. Щоб уникнути роздрібнення феоду він переходив у спадщину до старшого сина, в разі його відсутності — до старшого в роду. [63]

В раннє середньовіччя (приблизно на початок XV ст.) в галузі карних злочинів і покарань панували норми звичаєвого права.

Злочини

Під злочином у середньовіччя розумівся всякий прояв «невірності» по відношенню до короля, сеньйора, цеху, гільдії. Однак визначення поняття «вірність» не було достатньо точним, і тому завжди існувала загроза свавілля. Злочинні діяння, принаймні більш важливі, почали визнаватися порушенням суспільного порядку і спричиняли за собою покарання, які застосовувалися державною владою.

У Франції було зроблено спробу розподілити злочинні діяння за розрядами. У «Кутюмах Бовезі» розрізняють три види злочинів, тяжкі, середні і легкі. До першого відносили єресь, зраду, вбивство, згвалтування, підпал, крадіжку тощо. Ці злочини каралися досить суворо, часто смертю або нанесенням тілесних ушкоджень. Менш тяжкі злочини каралися в основному штрафом, але суддя міг приєднати і ув’язнення.

Подібний розподіл на види злочинів залежно від їх тяжкості знайомий і англійському праву. У XIII ст. в англійському карному праві склалося поняття фелонії. На початку XVI ст. оформилася трьозвенна система злочинів. тризн (treason), фелонія (felony) і місдімінор (misdimeanour).

Тризн — зрада тлумачилась як злочин, що безпосередньо спрямовувся проти інтересів корони або церкви. Фелонія обіймала собою дії, в яких традиція вбачала порушення васальних обов ’язків, а потім і «королівського миру» (убивство, проникнення в житло, розбій, крадіжка тощо). До місдімінору відносились всі інші злочини.

У Німеччині були відомі два види злочинних діянь. злочини і проступки.

У той же час установився розподіл злочинів за об’єктом посягань. Судова практика розрізняла три основних розряди злочинів. 1) проти релігії, 2) проти держави, 3) проти приватних осіб.

Кароліна передбачала значне коло злочинів.

• державні (зрада, заколот, порушення земського миру тощо);

• проти релігії (богохульство, чаклунство тощо);

• проти приватних осіб — проти особистості (вбивство, отруєння тощо),

• проти моральності (кровозмішення, згвалтування, двошлюбність, порушення подружньої вірності тощо),

• проти власності (підпал, здирство, злодійство, привласнення), а також деякі інші види злочинних діянь.

В Кароліні одержали більш-менш точне визначення не тільки окремі злочини, але і деякі загальні поняття карного права. замах, співучасть, необережність, необхідна оборона тощо.

У період абсолютизму в Європі вже існувала відносно цілісна система злочинів. Як загальне правило, одержав визнання принцип, згідно з яким для відповідальності за вчинення злочину необхідна була провина правопорушника. Але при цьому припускалися винятки; наприклад, процеси проти тварин.

Встановлювався принцип особистої відповідальності злочинця. Проте і тут припускалися винятки. У XVII ст. склалося поняття образи його величності. За вчинення такого роду злочину передбачалася колективна відповідальність, тобто не тільки винного, але і його спадкових родичів.

Покарання, які застосовувалися в середньовіччя, відрізнялися крайньою суворістю. Досить частим була страта. Також широко застосовувалися членоушкоджуваль- ні покарання. Тяжкість покарання залежала від соціального стану злочинця або потерпілого. Найбільш жорстокі і болісні їх види майже не застосовувалися до осіб вищих станів.

Особливою жорстокістю відрізнялися покарання, які передбачалися Кароліною, згідно якої багато злочинів каралися стратою. Причому види страти були кваліфікованими: колесування, четвертування, закопування живим у землю, утоплення, спалення тощо. Значне місце серед покарань займали тілесні. Досить часто застосовувалося виривання язика і відсікання руки. Страта і членоушкодження здійснювалися привселюдно. За проступки практикувалося позбавлення честі, причому, засудженого виставляли до ганебного стовпа або в нашийнику на привселюдне осміяння.

Привертає увагу встановлення жорстоких покарань за посягання на імператорську владу і на власність. Вибір покарання досить часто передавався на розсуд судді, але суддя при цьому не мав права створювати нові покарання, він міг застосовувати лише ті, що були передбачені чинними джерелами права.

Серед інших покарань, що застосовувалися феодальними судами, варто виділити відправлення на галери, де кожні 5—6 чоловік були прикуті до однієї лави й одного весла, там же вони їли і спали. Відправлення на галери почали застосовувати з ХѴ—ХѴІ ст. Каторга була, як правило, довічною. Хворих зносили в трюм, де, позбавлені повітря, світла і потрібної їжі, вони швидко гинули. Важко сказати, яка смерть була більш бажаною — на галерах або на ешафоті. За часів правління Людовика XIV у Франції на галери засилали не стільки злочинців, скільки протестантів, що не бажали змінювати віри, а також авторів і видавців книг, які з будь яких причин не сподобалися уряду. З часом галери стали замінятися каторжними роботами в портах.

Улюбленим засобом покарання в Німеччині були розги. Вони застосовувалися до осіб «податного стану». У Франції винних проганяли через шеренги солдатів.

В ’язниця стала знаряддям покарання не раніше XVI ст. (до цього часу вона була тільки місцем утримування до суду. — Л. Б., С. Б.). Жінки і чоловіки, дорослі і діти, новачки і закоренілі злочинці утримувалися разом. Досить часто (особливо в Англії) в одній і тій же в’язниці, в одній і тій же камері розміщалися неоплатні боржники і рецидивісти, що чекали суду за злочини. Надання роботи не передбачалося. Для того щоб заарештовані не робили спроб втікати, застосовувалися кандали.

Середньовіччя зберегло і «підсилило» звичай, який існував ще в рабовласницькому суспільстві, коли карному переслідуванню піддавалися і тварини. Пояснювали його по-різному. Одні — тим, що всякий злочин потребує очисного покарання, інші — впевненістю в наявності свідомості, психічної діяльності у тварин. Звичайним було обвинувачення тварин у «чаклунстві», церковні суди досить часто розглядали справи про злочини, здійснені комахами, гризунами, коли вони заподіювали шкоду землеробству тощо.

Метою покарання було, насамперед, залякування, тобто прагнення не тільки заподіяти страждання злочинцю, але і жорстокістю покарання вплинути на інших для запобігання вчинення ними злочинів. Типовим прикладом таких методів можна назвати покарання фальшивомонетників, що застосовувалося досить довгий час. Цей злочин, найвищою мірою небезпечний для суспільства і такий, що важко розкривається, переслідувався нещадно. Навіть на початку XVII ст. покарання фальшивомонетників в окремих країнах Європи полягало в тому, що їх мали заживо зварити в олії або воді. Фальшивомонетник мав бути розплавлений так само, як він розплавляв метал, із якого карбував фальшиві монети. У багатьох місцях Європи на стіні міської ратуші висів як застереження «міський казан», в якому варили фальшивомонетників.

2.4.