§ 3 . Правові аксіоми у цивільному судочинстві

Проблема правових аксіом була поставлена у теорії права та теорії цивільного процесуального права давно, втім майже сорок років не до­сліджувалася. Усі роботи, в яких ця проблематика вивчалася, в основному видані у 1970-1980 роках.

Г. І. Манов у загальнотеоретичному плані під аксіомами розуміє положення юридичної науки, що складаються в результаті узагальнен­ня багатовікового досвіду суспільних відносин. Він виділяє дві групи правових аксіом. Перша з них має справу з правом у цілому і відповід­но фіксується в його загальній теорії, інша належить до окремих галу­зей права і знаходить відображення в галузевих юридичних науках («нехай буде вислухана інша сторона», «особиста вигода відступає перед громадською», «ніхто не зобов'язаний себе звинувачувати») .

В. О. Котюк виділяє основні (головні) принципи права (повновладдя народу; розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову; відповідаль­ність держави перед людиною і суспільством та ін.) і вважає, що серед основних принципів права слід виділяти правові аксіоми і правові пре­зумпції. Правові аксіоми — це такі ідеї, положення, які сприймаються без доведення. Правові презумпції — це такі ідеї, які припускають їх істинність без доведення, іншими словами, це припущення (право існує у трьох формах: нормативні акти, правовідносини і правосвідомість; закон хоч і суворий, але він закон; немає прав без обов'язків, як і обов'язків без прав; як ми ставимося до природи, так і вона до нас; хай буде вислухана й інша сторона при здійсненні правосуддя) .

1 Алексеев, С. С. Проблемы теории права [Текст]: в 2 т. / С. С. Алексеев. - Сверд­ловск : Наука. - 1972. - Т. 1. - С. 111-112.

2

Манов, Г. И. Аксиомы в советской теории права [Текст] / Г. И. Манов II Сов. государство и право. - 1986. - № 9 . - С. 30, 32.

3 Котюк, В. О. Теорія права [Текст] / В. О. Котюк. - К. : Вентурі, 1996. - С. 32-33.

125

У науці цивільного процесуального права пріоритет у дослідженні аксіом належить Н. О. Чечиной. Авторка виходила із того, що аксіома­ми в цивільному процесуальному праві слід вважати такі правові норми, які, виражаючи зміст моралі соціалістичного суспільства, вста­новлюють правила поведінки осіб, що беруть участь у процесі, і регу­люють відносини, що складаються в період і в результаті здійснення правосуддя у цивільних справах. Правові аксіоми, будучи соціальними правилами, вимагають обов'язкового їх включення в систему норм цивільного процесуального права, а відповідно і віддзеркалення, без­посереднього або опосередкованого, у нормативних цивільно- процесуальних актах. Іншими словами, цивільно-процесуальні аксіо­ми — обов'язково норми цивільного процесуального права.

В аксіомах закріплюються оціночні формули поведінки суб'єктів цивільного процесу з точки зору добра і зла, прийнятого в суспільстві поняття справедливості. Вони начеб висвітлюють місток зв'язку між цивільним процесуальним правом і мораллю. Вони володіють вищим авторитетом порівняно з іншими нормами. Крім того, аксіоми завжди суть основні логічні поняття, опосередковані найбільш загальні зв'язки

і відносини. Аксіомами вони називаються і тому, що, по-перше, без введення цих логічних понять у галузь права неможлива система норм, що відповідає прийнятому в суспільстві поняттю справедливості, і, по-друге, в системі норм права відіграють роль основних положень, на основі яких базується переважна більшість інших правил системи . Н. О. Чечиній належить також пріоритет у постановці проблеми спів­відношення принципів цивільного процесуального права та аксіом.

2

її думку, принципи виводяться з аксіом .

Тобто очевидна відсутність необхідної єдності у розумінні та ха­рактеристиці аксіом як структурних компонентів правової матерії.

Дослідженню принципів цивільного процесуального права та пра­вових аксіом присвятив свої роботи і А. А. Ференц-Сороцький. Він виходив із того, що правові аксіоми — такі правові норми, які в резуль­таті багатовікової практики їх застосування стали звичними і самооче­видними. В аксіомах права знаходять вираження наступність у діа­лектичному розвитку права від одного історичного типу до іншого і в рамках даного історичного типу. Правові аксіоми становлять свого роду «золотий фонд» правових норм, що склалися в ході розвитку людства.

Чечина, Н. А. Избранные труды по гражданскому процессу [Текст] / Н. А. Чечи­на. - СПб. : Изд. дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2004. - С. 356, 357-358.

2 Там само. - С. 360.

Аксіоми висловлюють загальнолюдський зміст права. Ось чому мож­лива спадкоємність між правовими аксіомами різних історичних епох. У цьому полягає їх відмінність від принципів права, що втілюють на­самперед класові інтереси у праві і тому є різними в різних типах правових систем. Втім принципи права будуються з урахуванням пра­вових аксіом, бо вони відображають не тільки економічні, політичні,

1

а и моральні засади суспільства .

Як видно, А. А. Ференц-Сороцький вже робить наголос на аксіо- логічному характері аксіом у контексті засвоєння правової дійсності, але його судження співзвучні судженням Н. О. Чечиної.

Очевидно, що проблема аксіом у праві була поставлена і почала вивчатися в основному у зв'язку з дослідженням принципів права та логістичною інтерпретацією права, аналізом його логічної природи та системи права, морально-правових імперативів. Однак, враховуючи реальний стан правової теорії, проблематика аксіом цивільного про­цесуального права у наш час переважно має науково-пізнавальний характер як даних певного практичного досвіду судового правозасто­сування, як феномену професійної практичної діяльності.

Дійсно, правові аксіоми формулюються від ідеї правосвідомості, практичної перевірки як нормі, до фіксування правосвідомості. Тому вони, як феномен юридичної практики (у тому числі і правозастосов- но та у широкому сенсі — і науки), генералізуються у професійно- практичній діяльності. Особливо це стосується практики конститу­ційних судів, верховних та інших судів і перш за все у зв'язку із за­стосуванням загальновизнаних норм і принципів міжнародного пра­ва, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, модельних норм цивільного процесу тощо. Більше того, у ца­рині правозастосування вже спостерігаються, так би мовити, саме тенденції аксіоматизації юридичних практик. У цьому сенсі можна сприймати зауваження С. С. Алексеева, що в аксіомах виявляється націленість права на те, щоб «зміцнити початок справедливості й правди, виключити можливість вияву свавілля та беззаконня, а го-

1 Ференц-Сороцкий, А. А. Аксиомы в праве [Текст] І А. А. Ференц-Сороцкий II

Правоведение. - 1988. - № 5. - С. 27-31.

2

Ленин, В. И. Полное собрание сочинений [Текст] / В. И. Ленин. - Т. 29. - С. 172.

127

ловне — відображено ту своєрідність, той дух, який властивий право­вій матерії» .

Більше того, саме у цьому аспекті і професійно-практичному плані реально виявляється аксіологічний характер аксіом як елементів скла­дової професійної правничої культури і як очевидних істин, постулатів, які визнаються суб'єктами юридичних практик та сприймаються як без­заперечні правові цінності. Такий висновок логічно підштовхує до до­сліджень аксіом як засад забезпечення єдності судової практики, як специфічного явища правової системи в цілому. З точки зору змістовної характеристики єдності судової практики через механізм судового пра­возастосування, на наш погляд, еволюційно має виокремлюватися пев­ний аксіоматичний спектр (аксіоматичне ядро) судової практики як до­статньо апробований стандарт справедливого правосуддя.

Запропонована наукова гіпотеза дозволяє уникнути занадто аб­страктних підходів до обґрунтування аксіом цивільного процесуаль­ного права та відбиває їх дійсне походження і значення. Що стосуєть­ся інших аспектів, так би мовити, аксіоматичного виміру права (логіч­них характеристик системи права, логіко-мовних феноменів у праві, співвідношення з юридичними презумпціями і фікціями, іншими ка­тегоріями цивільного процесуального права), то їх дослідження є, мабуть, справою майбутнього. Отже, у запропонованому нами аспекті аксіоми цивільного процесуального права визначають, поряд з прин­ципами цивільного процесуального права, субстанціальну специфіку та межі належного у механізмі правового регулювання цивільних про­цесуальних правовідносин.

Теоретично, говорячи про аксіоми цивільного процесуального права як незаперечні істини практики застосування процесуальних норм, можна виснувати, що аксіоми мають забезпечувати сталість судової практики та стандарт правосуддя у цивільних справах з точки зору належного.

По-перше, з очевидністю аксіоми цивільного процесуального пра­ва можуть застосовуватися при розгляді цивільних справ відповідно до різних обставин справи як при застосуванні норм матеріального права, так і при застосуванні норм цивільного процесуального права. Особливо прикметним при застосуванні аксіом, виходячи з їх специ­фічної субстанціальної природи, є те, що вони визначають попередній практичний досвід як такий, що є беззаперечним, тобто істинним.

Алексеев, С. С. Право и наша жизнь [Текст] / С. С. Алексеев. - М. : Юрид. лит., 1978.-С. 85-86.

По-друге, процесуальні аксіоми є незаперечними, тобто їх не мож­на спростувати.

По-третє, враховуючи їх значення як інструментів пізнання право­вого через специфічний зріз механізму правового регулювання — прак­тичне застосування права, по суті правові аксіоми з точки зору такого свого модусу в механізмі процесуального регулювання складають, так би мовити, паралельний нормам цивільного процесуального права, в тому числі його принципам, «світ належного».

По-четверте, процесуальні аксіоми, як і норми цивільного проце­суального права, мають нормативний характер, хоча природа норма­тивності аксіом і норм процесуального права є різною. Аксіоми мають більшою мірою інтерсуб'єктивний характер і через це відбивають мінімум належного для всіх і кожного, тобто справедливість, засаду справедливості. Норми права мають позитивну нормативну силу пра­ва і легітимацію через законодавчі форми та законодавство.

По-п'яте, і головне — така різнопланова характеристика аксіом і їх місце в механізмі правового регулювання створюють також уні­кальну ситуацію застосування норм цивільного процесуального права, у тому числі його принципів, та процесуальних аксіом. Мова, по суті, йде про застосування цивільного процесуального права, що як правова, законодавча система має свої зміст та форму й застосу­вання аксіом, які, на відміну від норм цивільного процесуального права, мають зміст та форму, вироблені тривалою практикою засто­сування права, які мають відносно самостійний характер відповідних, гак би мовити, правоположень як певних ідеальних моделей функці­онування судочинства, що відбивають вимоги справедливого право­суддя. Справедливого правосуддя тією мірою, якою, як наголошува­ли вище, аксіоми віддзеркалюють уявлення справедливого у профе­сійній та побутовій правосвідомості.

У літературі виділяють різні аксіоми в цивільному судочинстві. Серед них, наприклад, такі, як:

«Позивач повинен доказати обставини, на які він посилається» (Асюг сіеЬеІ ргоЬаге ісі циосі регтіпеї);

129

Курс цивільного пронесу

«Установлення фактів та знання судом законів може оспорюватися у вищестоящому суді» (Hoc ігіЬипаї, еі іпуєпіі со§піііо 1е§ит ітри§пагі роїезі іп зирегіогі атгіо);

«Дія судді, яка не входить до його компетенції, є нікчемною» (ІШІІСІ8 зепіепііат, циае ргаеіег іиз іпапе);

«Суд має справу з тими доказами, які перед ним» (Аітіит паЬеІ зе іпіготіііеге іпсіісіа ргае зе);

«Загальновизнані обставини (явні істини) не підлягають доказу­ванню у суді» (ІЧога Аиірре (Уегит раїеі) іп іисіісіо non езї аг§итепгит);

«Кожний позов (скарга) обмежений межами визначеного часу» (Оиізцие сіатаге (арріісаііоп) сіеіегтіпаїе асі аАиаз Іегтіпоз);

«Показання свідків оцінюються виходячизїх значення, а не з кіль­кості» (Аезіітапсіаз Іезіез зипі ех раїїе ірзіиз, non циапіііаііз)'.

Крім цих, можна навести і інші аксіоми, важливі для цивільного судочинства:

«Вислухати дві сторони» (Ьізіеп го иггіпцие);

«Право бути вислуханим і право бути почутим судом» (Уох аисіігі, зесі еііат іиз іисіісіо аисіігі);

«Правосуддя повинно бути не тільки здійснено, але і має бути видно, що воно здійснено» (Іизііііа non Іапіит пегі зесі уісієгі сіеЬеІ ііегі);

«Якщо закон не визначено — закону немає» (Ші ]из іпсегшт, іЬі пиііит);

«До неможливого нікого не зобов'язують» (Ас! ітроззіЬШа пето оЫі§агиг);

«Ніхто не може бути суддею у власній справі» (N6010 Асіех іп ге

зиа);

«Буквоїдство нижче гідності судді» (Аисиріа уегЬогит зипі іисіісе іпс1і§па);

«Про те, що суддя розглянув, він повинен винести рішення» (Ре Яиа ге с о ш ю у є і ї і іисіех, ргопипііаге циоцие соАепсіиз егії);

«Зроблене всупереч праву є недійсним» (Расіа сопіга іиз non уаіеге);

«У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права» (Ріасиіі іп оптпіЬиз геЬиз ргаесіриит еззе іизііііае аециііаіізяие циат зіїісіі іигіз гаїіопет);

1 Чечина, Н. А. Избранные груды по гражданскому процессу [Текст] / Н. А. Чечи­на. - СПб. : Изд. дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2004. - С. 361.

130

«Рішення суду не повинні стосуватися тих, хто не брав участі у справі» (Іисіісіит іисіісіит non регііпсаі, циі non parlicipabal);

«Ніхто не може бути примушений до пред'явлення позову проти своєї волі» (Мето со§ііиг гасеге сїеЬепІ іп іпуііоз);

«Немає судді без позивача» ( N 0 іисіісез асіогі).

Глибина змісту наведених положень не потребує особливого ко­ментування, оскільки вони кристалізують професійний досвід і «по­вертають» до сутностей юридичних практик і правосуддя у цивільних справах, його правових та соціальних цінностей. І тепер стає очевид­ним, чому вислів «Правосуддя — основа держави» (.шзііііа геАпогит ґипсіатепшт) був узятий за епіграф цього підручника як його основна, концептуальна ідея.

• шшшш — Питання для самоконтролю

1. Визначте сутність принципів цивільного процесуального права як правового явища.

2. Якими с функції принципів цивільного процесуального права у правовому регулюванні цивільних процесуальних відносин?

3. Чим принципи як нормативні вимоги відрізняються від «звичайних» норм цивільного процесуального права?

4. Які є можливі класифікації принципів цивільного процесу­ального права та яке їх значення?

5. Які принципи входять до складу загальновизнаних принци­пів і норм міжнародного права?

6. Які принципи входять до складу організаційно-функціо- нальних принципів цивільного судочинства?

7. Які принципи входять до складу функціональних принципів цивільного судочинства?

8. Дайте поняття та характеристику процесуальних аксіом.

9. Як співвідносяться правові аксіоми та принципи цивільного процесуального права?

10. Яким є значення аксіом цивільного процесуального права?

Загальновизнані принципи і норми міжнародного права як прин­ципи цивільного судочинства є основоположними імперативними нормами міжнародного права, відхилення від яких є неприпустимим. Хоча за походженням вони мають наднаціональний характер і закріп­люються у міжнародно-правових актах чи у прецедентах, але все ж таки є частиною національної правової системи, у тому числі систе­ми судочинства. В Україні визнаються та гарантуються права і свобо­ди людини (ст. З Конституції України). Виходячи із цього, а також із положень ст. 9 Конституції України щодо чинності міжнародних до­говорів, які є частиною національного законодавства України, загаль­новизнані принципи і норми міжнародного права також є елементом національної правової системи.

Слід наголосити на особливостях застосування загальновизнаних принципів та норм міжнародного права. Як вже зазначалось, загаль­новизнані принципи і норми міжнародного права мають субсидіарний характер. Це є результатом гармонізації політики держави на універ­сальному, регіональному, національному рівнях. І тому цілком слуш­но і теоретично доцільно у цьому контексті зазначити, що загально­визнані принципи і норми міжнародного права як компоненти над­національного і національного правопорядків, безперечно, виступа­ють принципами національного цивільного судочинства. Така їх природа означає, що, незважаючи на своє міжнародно-правове по­ходження, велике значення для їх реалізації має саме національний, тобто внутрішньодержавний механізм його реалізації. Більше того, він є визначальним, виходячи із міжнародних забов'язань конкретної держави .

Як вже зверталась увага, до загальновизнаних принципів і норм цивільного судочинства можна віднести принципи пріоритету прав людини, принцип верховенства права, принцип права на суд, принцип правової визначеності та принцип пропорційності. Без сумніву, по­дальша їх наукова розробка та втілення у практику судового право­застосування сприятимуть подальшій соціалізації цивільного процесу, визначенню з точки зору нових соціально-правових реалій функціону­вання судочинства, детермінованих необхідністю утвердження прав людини і верховенства права.

Принцип верховенства прав людини є загальновизнаним принци­пом міжнародного права і доктринально, і на рівні правозастосування нерідко тлумачиться у взаємозв'язку і взаємозалежності з принципом верховенства права. Наприклад, П. М. Рабінович вважає, що принцип верховенства права означає пріоритетність у суспільстві прав людини, що має прояв у закріпленні в конституційних та інших законах держа­ви основних прав людини (закони, які суперечать правам та свободам людини, не є правовими законами); пануванні в суспільному і держав­ному житті таких законів, які виражають волю більшості чи всього населення країни, що відображають при цьому загальнолюдські цін­ності та ідеали — перш за все права і свободи людини; врегулюванні відносин між особою і державою на основі принципу: «особі дозволе­но робити все, що прямо не заборонене законом»; взаємної відпові- , . 2 дальності особи і держави .

Видаються не достатньо обгрунтованими точки зору про те, що верховенство права зводиться по суті до верховенства права людини. Існують достатні формальні й неформальні підстави цей принцип роз­глядати як самостійний поряд із принципом верховенства права. Так, у ст. З Статуту Ради Європи проголошується, що кожен Член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства права і принцип, відповідно до якого всі особи, які перебувають під його юрисдикцією,

1 Проблема співвідношення міжнародного і національного права вирішується в межах основних теорій - моністпчната дуалістична концепції (див.: Марочкин, С. Ю. Действие норм международного права в правовой системе России [Текст] / С. Ю. Ма­рочкин. - Тюмень, 1998; Лукашук, И. И. Международное право. Общая часть [Текст]

/ И. И. Лукашук. - М. : Волтере Клувер, 2005. - С. 255-256).

2

Рабінович, П. М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтер­претації вихідних конституційних положень) [Текст] УП. М. Рабінович. — X. : Право, 1997.-С. 12.

Принцип верховенства права закріплений у низці міжнародних нормативно-правових актів як загального (Загальна декларація прав людини), так і регіонального рівнів (Статут Ради Європи, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Амери­канська конвенція прав людини, Африканська хартія прав людини та народів). Крім того, він дедалі більше впроваджується на рівні націо­нальних законодавств. Конституція України у п. 1 ст. 8 містить поло­ження про те, що в Україні визнається та діє принцип верховенства права, що свідчить про намагання національного законодавця відо­бразити в тексті Основного Закону основоположний принцип права, який сьогодні став одним із найвизначніших здобутків демократичних держав у всьому світі.

За своїм характером принцип верховенства права є загальновизна­ним принципом міжнародного права]іі8 со§еш, що пов'язується з особ­ливим значенням верховенства права для сучасних демократичних суспільств. Ця норма є загальновизнаною, надімперативною нормою міжнародного права та має найвищу юридичну силу. Це означає, що позитивне право має відповідати положенням цієї норми, інакше воно повинно визнаватися юридично недійсним, а національні суди мають безпосередньо його застосовувати при ухваленні своїх рішень.

Розвиток ідеї верховенства права відбувався не завдяки його пря­мому закріпленню у нормативно-правових актах, а більшою мірою завдяки практиці судів, у європейському регіоні це перш за все Євро­пейський суд з прав людини.

Сьогодні не існує єдності у визначеннях верховенства права. На доктринальному рівні усі концепції верховенства права прийнято по­діляти на субстантивні або матеріальні (зиЬзІапйуе) та формальні (ґогтаї) , які зосереджуються на дотриманні змістовних або формаль­них вимог верховенства права відповідно.

Серед змістовних вимог верховенства права різні вчені виокрем­люють права людини та громадянина; демократію; рівність перед за­коном; гідність людини тощо, серед формальних — закони, які відомі широкому загалу та є досить постійними; відсутність законів, які за­стосовуються тільки до певних індивідів або до певних класів; від­сутність зворотної сили законів; судовий нагляд за діяльністю уряду тощо.

На відміну від такого підходу Лукіс Г. Лукаїдес вважає, що принцип верховенства права має як мінімум п'ять самостійних цінностей: а) функ­ціонування держави, яка пов'язана вимогами права; б) дотримання принципу рівності громадян перед законом; в) установлення законнос­ті та порядку в суспільстві; г) наявність ефективного і передбаченого правосуддя; д) охорона прав людини. Водночас підкреслюється, що всі ці цінності включені в концепцію верховенства права відповідь на різні потреби, що виникали з вимогою справедливості» .

На наш погляд, проблема верховенства права нерозривно пов'язана з проблемою типів праворозуміння. З огляду на це матеріальні та фор­мальні концепції верховенства права відбивають особливості відповід­но природно-правового та позитивістського типів праворозуміння, що повинно враховуватися при оцінці тієї чи іншої концепції.

Останнім часом дедалі більше вітчизняних вчених схиляються до думки про подвійну структуру принципу верховенства права, що міс­тить як матеріальні, так і формальні вимоги, які однаково мають бути

2

дотримані для забезпечення принципу верховенства права . Цей факт беззаперечно свідчить про поворот сучасних вітчизняних досліджень у бік природно-правової парадигми. Тим більше це є прикметним у зв'язку з тим, що саме природно-правового, спрямованого на права людини, підходу дотримувалися держави і при закріпленні принципу верховенства права на міжнародному рівні. Так, після Другої світової війни принцип верховенства права набуває статусу міжнародного принципу права, про що свідчить його закріплення у низці міжнародно- правових актів. Зокрема, у Преамбулі Загальної декларації прав люди­ни 1948 р. закріплювалось, що держави беруть до уваги необхідність, щоб права людини охоронялися верховенством права, з метою забез-

1 Лукис Г. Лукаидес. Принцип верховенства права и права человека [Електронний

ресурс] / Лукис Г. Лукаидес // Режим доступу: ппрУЛудалу.гопагакоп.ги

2

Див.: Погребняк, С. П. Основоположні принципи права (змістовна характерис­тика) [Текст] : монографія / С. П. Погребняк. - X. : Право, 2008. - 240 с; Вовк, Д. Проблеми визначення та дії принципу верховенства права в Україні [Текст] / Д. Вовк // Право України. - 2003. - № 11. - С. 127-13; Козюбра, М. Принцип верховенства права і конституційна юрисдикція [Текст] / М. Козюбра // Вісн. Конституц. Суду Укра­їни. - 2000. - № 4. - С. ЗО.

печення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останньо­го засобу до повстання проти тиранії і гноблення.

На європейському рівні верховенство права як певний стандарт закріпив Статут Ради Європи, у Преамбулі якого зазначається, що уряди держав, які підписали цей документ, підтверджують свою від­даність духовним та моральним цінностям, які є спільним надбанням їхніх народів і справжнім джерелом особистої свободи, політичної свободи та верховенства права, принципам, які становлять підвалини кожної справжньої демократії.

Наступним документом, який став одним із найвизначніших для розвитку верховенства права в європейському регіоні, стала Європей­ська конвенція з прав людини і основоположних свобод 1950 p., яка у Преамбулі закріпила положення про те, що уряди держав — членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію, сповнені рішучості як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спад­щину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права. Крім того, ЄКПЛ стала правовою основою унікального інституційного ме­ханізму захисту прав та свобод людини — Європейського суду з прав людини, який зробив вагомий внесок у розбудову принципу верховен­ства права і який своїми рішеннями сприяв інституціоналізації еле­ментів принципу верховенства права, постійно наповнюючи його де­далі новим змістом. Як зазначив М. JI. Ентін, завдяки створенню ЄСПЛ прецедентного права, текст ЄКПЛ втратив самодостатнє значення і перетворився в один із головних елементів ширшої системи зобов'язань держав-членів .

Неабияка увага, що приділяється Європейським судом принципу верховенства права, зумовлена тим, що, як неодноразово зазначав ЄСПЛ у своїх рішеннях, верховенство права є одним із основополож­них принципів у демократичному суспільстві, що властивий усім статтям ЄКПЛ. Так, у рішенні у справі Амуур проти Франції зазна­чається, що верховенство права є принципом, який властивий кожній статті ЄКПЛ і ним слід керуватися при її тлумаченні.

Такий підхід ЄСПЛ до принципу верховенства права зумовив по­дальший розвиток у його практиці найрізноманітніших елементів цього принципу як змістовного, так і формального характеру. Зокрема, у рішеннях ЄСПЛ надає тлумачення таким вимогам верховенства права, як: визнання пріоритетності, домінування, визначальної ролі

Энтин, М. J1. Международные гарантии прав человека: опыт Совета Европы [Текст] / М. Л. Энтин. - М., 1997. - С. 28.

прав людини у діяльності держави; поширюваність цієї пріоритетно­сті, цього принципу на діяльність усіх без винятку органів держави; правова певність (визначеність) положення людини в тій ситуації, в якій вона перебуває; неприпустимість затримання особи на невизна- чений і непередбачений термін, якщо воно не грунтується на законі чи судовому рішенні; достатня чіткість визначення в законі обсягу будь- якого правового розсуду та способу його здійснення; наявність громад­ської довіри до судів, як до гарантів справедливості; доступ до суду; наявність судового контролю за втручанням виконавчих органів у пра­ва людини; підпорядкованість судовому рішенню всіх органів держави, обов'язковість його виконання без винятку будь-якими органами і по­садовцями; можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набрало чинності; незмінність, неоспорюваність остаточ­ного судового рішення, яке набрало чинності; невтручання законодав­чої влади у відправлення правосуддя; секулярність (світський характер) держави; забезпечення державою у разі застосування смертельної зброї швидкого й ефективного розслідування справи її органами; якість за­кону; наявність демократичного режиму; свободи слова; презумпція невинуватості; рівність перед законом .

Вищезазначене свідчить про те, що ЄСПЛ при тлумаченні прин­ципу верховенства права виходить із природно-правових поглядів щодо сутності прав людини. Ця обставина знаходить своє підтвердження і у Звіті Комітету Ради Європи з правових питань та прав людини, в яко­му зазначається, що дослідження принципу верховенства права у різ­них правових сім'ях на європейському рівні має на меті наголосити на відмінностях між формальними концептами даних теорій, які дослі­джують інституційні або процедурні вимоги, з одного боку, і субстан­тивними концептами, які вимагають, щоб зміст позитивних правових

приписів звертався до беззаперечного ідеалу, виведеного, зокрема,

2

з посиланням на права людини .

До тлумачення принципу верховенства права вдається і Конститу­ційний Суд України. Зокрема, у п. 4.1 Рішення Конституційного Суду

^ив.: Рабінович, П. Верховенство права (за матеріалами практики Страсбурзь­кого суду та Конституційного Суду України) [Текст] / П. Рабінович // Вісн. Акад. прав, наук України. - 2006. - № 2 (45). - С. 3-21; Головатий, С. Верховенство права [Текст] : монографія / С. Головатий : у 3 кн. Кн. 3. - К. : Фенікс, 2006; Лукайдес, Л. Принцип верховенства права и права человека (с особым учетом практики Европейского суда по правам человека) [Текст] / Л. Лукайдес // Права человека. Практика Европейского Суда по правам человека. - 2006. - № 4. - С. 25-34.

2

ТЬе ргіпсіріе оГ Клііе оГ Ьалу [Електронний ресурс] Керогт СоттіКее on Ье§а1 АгТаіге апсі Нитап Кщпіз. - Режим доступу: ЬПр://а55етЫу.сое.іпі.

України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 2.11.2004 р. зазначено, що Україна є правовою державою. Відповідно до Основного Закону України людина, її життя І здоров'я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою со­ціальною цінністю. Верховенство права — це панування права в сус­пільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у пра- вотворчута правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути просякнуті передусім ідеями соціальної справед­ливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені істо­рично досягнутим культурним рівнем суспільства.

компетентним, незалежним та безстороннім судом, створеним на під­ставі закону.

В європейському регіоні розвиток права на суд пов'язується зі ст. 6 ЄКПЛ та практикою ЄСПЛ. Варто зауважити, що аналогічні положен­ня містяться в Американській конвенції прав людини, у ст. 8 якої за­кріплене право на справедливий суд, і в Африканській хартії прав людини та народів, ст. 7 якої закріплює право на суд.

Право на суд у цивільному судочинстві є фундаментальним правом людини, закріпленим у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, відповідно до якого кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Звертає на себе увагу той факт, що, як неодноразово зауважувало­ся самим ЄСПЛ, принцип верховенства права є базовим при тлумачен­ні права на суд, який вважається його частиною. З огляду на це при­кметно, що ЄСПЛ у своїх рішеннях підкреслює, що без абсолютизації принципу права на суд стають ефемерними і права людини, і верхо­венство права.

Принцип права на суд передбачає ті мінімальні гарантії, які держа­ви повинні забезпечити на рівні національних законодавств для забез­печення ефективного відправлення правосуддя з метою захисту прав та свобод людини і громадянина.

Право на суд має досить складну структуру, яка виявляється в су­купності інституціональних та процедурних елементів. Серед інсти- туційних елементів можна виділити доступ до суду, незалежний, без­сторонній суд, створений на підставі закону. До процедурних елемен­тів, які безпосередньо забезпечують належний судовий розгляд у ци­вільному судочинстві, слід віднести рівноправність сторін і змагаль­ність, публічність (гласність), вмотивованість та здійсненність судових рішень, розумний строк судового розгляду тощо'.

Багато з цих елементів тлумачаться безпосередньо у прямому зв'язку з принципом верховенства права. Так, першим рішенням, в яко­му було приділено увагу принципу верховенства права та праву на доступ до суду, було рішення у справі Голдер проти Сполученого Ко­ролівства. Ця справа має вирішальне значення для розвитку права на суд, адже у ній зазначається, що процесуальні вимоги самі по собі

Докладніше про це див. главу II цього підручника.

є недостатніми для встановлення повного змісту п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, це лише елементарні гарантії, такі ж як ті, що відрізняють судовий процес від інших способів визначення юридичного становища особи. Саме ці вимоги, у поєднанні з доступом до судів, становлять сутність верхо­венства права.

У більш пізніх рішеннях {Іело проти Італії, Кордова проти Іспанії, Уайт та Кєннеді проти Німеччини, Феімблат проти Румунії, С. Г. І. Л. і Кофератті проти Італії) ЄСПЛ знову і знову ставить питання про те, чи не були певні процедури національних систем такими, що об­межують ступінь доступу до суду, щоб забезпечити право заявників на суд, з урахуванням принципу верховенства права у демократичному суспільстві.

Верховенство права у практиці ЄСПЛ пов'язується також з неупе­редженістю суддів. Так, стосовно суб'єктивної неупередженості суду в рішенні у справі Пуллар проти Сполученого Королівства ЄСПЛ зазначає, що принцип, згідно з яким суд вважається вільним від осо­бистих переконань та упередженості, має давню історію у судовій практиці ЄСПЛ. Він відображає важливий елемент верховенства пра­ва, а саме те, що рішення суду має бути остаточним та обов'язковим, якщо воно не скасоване вищестоящим судом через неправильність або несправедливість. Цей принцип повинен однаково застосовуватися до всіх форм суду, у тому числі й до суду присяжних.

Ще однією з основних вимог, яка випливає з концепту верховенства права і складає важливий елемент принципу права на суд, є заборона втручання законодавця у процес відправлення правосуддя. Це поло­ження було виведене у рішенні у справі Грецькі нафтопереробні за­води "Стрен " і Стратіс Андреадіс проти Греції, де зазначається, що принцип верховенства права та поняття справедливого судового роз­гляду, закріплене у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, виключає будь-яке втручання з боку законодавчого органу у процес відправлення правосуддя з метою впли­нути на вирішення спору судом.

Таким чином, з огляду на вищезазначене, можна зробити висновок, що ЄСПЛ у багатьох своїх рішеннях розглядає елементи права на суд як складові принципу верховенства права. Це свідчить про існуючу дихотомію між правом на суд та принципом верховенства права. Зва­жаючи на це право на суд можна розглядати як підсистему принципу верховенства права, яка характеризується складною структурою та дозволяє оцінити конкретний судовий розгляд на відповідність між­народним стандартам справедливого судочинства.

Уо єктивну основу правової визначеності становить система чинни­ків як публічних заходів держави, які стосуються сфери нормотворення та правореалізації. Виходячи з цього, до них відносять доступність нор­мативних актів, їх несуперечливість, відсутність прогалин, визначення меж дискреційних повноважень державних органів, обов'язкове опри­люднення нормативних актів, їх стабільність, єдність у застосуванні

.2

закону, остаточність судових рішень та їх здійсненність .

Принцип правової визначеності застосовує у своїй практиці Кон­ституційний Суд України. Показовим щодо цього може бути його рі­шення щодо відповідності Конституції України (конституційності)

положень статті 92, пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земель­ного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005.

Одним із фундаментальних процесуальних аспектів принципу правової визначеності є остаточність рішень суду, тобто неможливість піддавання їх сумніву. Остаточність судового рішення у механізмі ін- станційності судової влади та наявності перевірочних проваджень цивільного судочинства передбачає як умову диференціацію повно­важень кожної судової інстанції та неможливість дублювання їх функ­цій. Чіткий стандарт правової визначеності міститься у попередній резолюції Комітету міністрів Ради Європи Кек (2006) 1 «Про по­рушення принципу правової визначеності процедурою перегляду справ в порядку нагляду в цивільному судочинстві в Російській Федерації — прийняті загальні засади питання, що залишаються у світлі Постанов Європейського суду з прав людини у справі Рябих (24 липня 2003 р.) тау справі Волкова (5 квітня 2005 р.)», прийнятій 8 лютого 2006 р. на зустрічі Заступників Міністрів. У ній висловлюється стурбованість щодо стану гарантування принципу правової визначеності у зв'язку з тим, що на регіональному рівні часто той самий суд діє послідовно як дві інстанції в одній справі.

Виходячи з принципу правової визначеності, підстави для пере­гляду судових рішень на кожній стадії судового провадження не можуть бути ідентичними. У справі Брумареску проти Румунії ЄСПЛ конста­тував: виходячи із загальновизнаного принципу правової визначенос­ті (певності) слід мати на увазі стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Тому при встановленні підстав для оскарження і перегляду судових рішень, що набрали чинності, строку, в межах якого допускається таке оскарження, треба виходити з того, що учасники цивільних правовідносин повинні мати можливість у ро­зумних межах передбачати наслідки своєї поведінки і бути впевнени-

У контексті принципу правової визначеності судове рішення, що набуло чинності, має бути остаточним і може бути переглянуто лише у виняткових випадках з підстав об'єктивного, а не суб'єктивного характеру і у порядку, визначеному процесуальним законом. Особливо слід підкреслити, що жодна зі сторін не може вимагати перегляду остаточного судового акта тільки з метою проведення повторного слу­хання та отримання нового рішення. Так, у справі Науменко проти України ЄСПЛ прямо посилається на принцип правової визначеності щодо остаточності судового рішення, недопустимості повторного роз­гляду вже раз вирішеної справи у контексті того, що жодна сторона не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень. Відхилення від цього принципу можливе тільки тоді, коли воно спричинено незалежними і непереборними обставинами.

Важливим елементом принципу правової визначеності в аспекті застосування процесуального законодавства є також здійсненність остаточних судових рішень. Виконавче провадження, як зазначалось, є частиною судового розгляду і сприяє реалізації судових рішень, що набрали законної сили.

Цей загальновизнаний принцип міжнародного права базується на визначальних постулатах верховенства права і, виходячи з пріоритету прав людини, передбачає баланс необхідного державного втручання у приватні справи.

Принцип пропорційності спрямований на забезпечення у право­вому регулюванні розумного балансу приватних і публічних інтересів, відповідно до якого цілі обмежень прав повинні бути істотними, а за­соби їх досягнення — обгрунтованими і мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються. З огляду на це доктринальні характерис­тики цього принципу з точки зору системи його вимог у площині правозастосування зводяться до такого: мета встановлення певних об­межень має бути легітимною й істотною; обмеження, що переслідують істотну мету, мають бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими; при застосуванні обмежень має забезпечуватися розумний баланс при­ватних і публічних інтересів .

У розбудову принципу пропорційності неабияких зусиль доклав ЄСПЛ. Дослідники підкреслюють, що при цьому Суд послідовно ви­рішував чотири групи питань: 1) чи було передбачене законом те об­меження (втручання), що заперечується; 2) чи переслідувало воно одну з легітимних цілей, зазначених у ЄКПЛ; 3) чи було воно необхідним

у демократичному суспільстві; 4) чи було воно співрозмірним тій пра- . „ . .. 2 вомірніи меті, якої досягали .

Хрестоматійною щодо цього є справа Жовнер проти України. За­явниця скаржилася до ЄСПЛ на невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 p., що визнало за нею право на над­бавку за вислугу років.

Суд визнав, що рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 p., яке зобов'язало державний заклад сплатити заявниці її над­бавку за вислугу років, стало остаточним і таким, що підлягає при­мусовому виконанню, створило право вимоги, достатнім чином вста­новлене, щоб підлягати задоволенню і вважатися «майном» відповідно до ст. 1 Першого Протоколу. Суд також вважав, що неможливість для заявниці домогтися виконання судового рішення, яке набрало законної сили, було втручанням у її право на майно.

Суд зауважив, що стаття 1 Першого Протоколу містить три чітких положення: перше, яке міститься у першому абзаці першого пункту та має загальний характер, проголошує принцип поваги до права влас­ності; друге, яке міститься у другому абзаці того ж пункту, передбачає можливість позбавлення права власності та встановлює умови для

нього; третє, яке міститься у другому пункті, визнає за державами повноваження регулювати користування майном відповідно до загаль­них інтересів. Мова не йде про правила, які не мають зв'язку між со­бою. Друге та третє положення стосуються конкретних випадків по­сягання на право власності; таким чином, вони повинні тлумачитися у світлі принципу, зазначеного у першому положенні.

Суд виходив із того, що стаття 1 Першого Протоколу вимагає, перш за все і особливо, щоб втручання державної влади у використання права на майно було законним і була дотримана справедлива рівно­вага між вимогами загального інтересу і вимогами захисту основних прав громадян. Контролюючи виконання цієї вимоги, Суд визнає за державою певну свободу розсуду як для вибору способів впроваджен­ня, так і для вирішення, чи їх наслідки є виправданими та відповідають загальному інтересу у спробі досягти зазначеної мети закону. Тому Суд нагадав, що в принципі система тимчасового зупинення або відстроч­ка виконання судових рішень не критикується як така, особливо беру­чи до уваги свободу розсуду, дозволену в другому абзаці статті 1. Проте така система має наслідком ризик покладання на власників не­помірного тягаря, зокрема, можливості розпоряджатися своїм майном

і, таким чином, повинна передбачати певні процедурні гарантії для спостереження за запровадженням системи та її непередбачуваних наслідків для права власності.

Суд зауважив, що в даному випадку відстрочка виконання рішення не містила жодного точного строку і що зазначене рішення залишалось невиконаним вже протягом шести років. Що, більше того, для заявни­ці немає жодної гарантії, що воно буде виконаним у найближчому майбутньому. Очевидним є те, що ця ситуація важко узгоджується з вимогою передбачуваності, зазначеною у статті 1 Першого Протоко­лу. Виходячи з цього і навіть якщо припустити, що втручання держави у право заявниці на виконання норм щодо її майна буде засноване на законі і служити правомірній меті, Суд вважає, що була порушена точна рівновага між вимогами загального інтересу спільноти і вимо­гами охорони права заявниці на її майно і що заявниця зазнала і про­довжує нести особливий та непомірний тягар. Єдине і просте право, згадане Урядом, — звернутися до суду з метою отримання компенсації за таке запізнення та індексації суми, що вимагається заявницею, не здатне надати адекватного полегшення ситуації.

З огляду на вищезазначене Суд дійшов висновку, що мало місце порушення статті 1 Першого Протоколу.

148

Показовим є те, що КАС передбачає умови застосування пропор­ційності при розгляді справ про оскарження рішень, дій чи бездіяль­ності суб'єкта владних повноважень, звертаючи увагу на необхідність оцінки рішень чи дій суб'єкта владних повноважень з точки зору до­тримання балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких вони спрямовані (п. 8 ч. З ст. 2 КАС).

Слід також зазначити, що прецедентна практика ЄСПЛ щодо прин­ципу пропорційності починає застосовуватися і національними судами. Так, рішенням Господарського суду Донецької області від 06.01.2009 р. у справі № 37/219 задоволені вимоги Товариства з обмеженою відпо­відальністю «Компанія "Лізинговий дім"», м. Львів до Товариства з об­меженою відповідальністю «Донспецпром», м. Донецьк, про стягнення заборгованості зі сплати лізингових платежів в сумі 888 083,73 грн.

Відповідач звернувся до Господарського суду Донецької області із заявою про відстрочку виконання рішення суду строком на 12 місяців та після закінчення терміну відстрочення розстрочити виконання рі­шення строком на строк 12 місяців. На обґрунтування зазначених вимог відповідач посилався на те, що сума, заявлена до стягнення заданим рішенням, є достатньо великою і сплата всієї суми одразу може при­звести до зупинки діяльності Товариства та його неплатоспроможнос­ті, звільнення працівників та негативних фінансових і соціальних на­слідків.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши надані докази, суд дійшов висновку, що заява відповідача підлягає частковому задоволенню. Від­повідно до вимог ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 1 ч. З ст. 129 Конституції Укра­їни суд має здійснювати повноваження виключно на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Згідно зі ст. 121 Господарського процесуального кодексу України суд за наявності підстав, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони у виняткових випадках, залежно від обставин справи може, серед іншого, відстрочити або роз­строчити виконання рішення.

Враховуючи відомості щодо стану відповідача, суд оцінив обґрун­тованість та адекватність вимог заявника виключно за наявними до­кументами та наголосив, зокрема, на такому: можливість масового вивільнення працівників та зволікання із погашенням перед ними за­боргованості за заробітною платою у разі здійснення одночасного за­доволення вимог позивача, на що звертав увагу голова Куйбишевської районної у м. Донецьку ради у клопотанні про надання відстрочки, призведе до негативних соціальних наслідків, які несумісні із принци­пами ст. З Конституції України, дотримання яких віднесено до загально­державних інтересів за змістом ст. З Закону України «Про основу національної безпеки України». Водночас, згідно з усталеною практи­кою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права для національних судів, здійснення державою пропорційного та адекват­ного втручання у право мирного володіння своїм майном, до якого у розумінні Конвенції можуть бути віднесені і борги за судовим рішен­ням (п. 45 Рішення Суду у справі «Агротехсервіс» проти України від 05.07.2005 p.), може бути зумовлено саме загальними інтересами (п. 46 Рішення Суду у справі Жовнер проти України від 29.06.2004 p.), у розглядуваному випадку — працівників відповідача. Отже, Суд вва­жає, що наведені відповідачем обставини є такими, що істотно усклад­нюють негайне виконання рішення про стягнення грошових коштів на користь позивача.

Водночас Суд зауважив, що задоволення заяви відповідача у повно­му обсязі з огляду на тривалість порушення прав позивача на отриман­ня відповідних грошових коштів та інфляційні процеси в економіці призвело б до непропорційного порушення балансу майнових інте­ресів та невиправданих додаткових втрат позивача. У зв'язку із чим відмовив відповідачу у наданні розстрочки виконання рішення .

правосуддя виключно судами означає також те, що згідно з існуючою судовою системою правосуддя має здійснюватися належним судом, тобто судом, який має відповідну юрисдикцію, тау спосіб, передбаче­ний процесуальним законодавством. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміні­стративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Незважаючи на те, що процесуальна форма цивільного судочинства є універсальною, і господарське та адміністративне судочинство по­будовані на загальних правилах позовного провадження цивільного судочинства, з точки зору принципу здійснення правосуддя виключно судами формально правосуддя має здійснюватися судами в межах їх юрисдикції та у передбачених процесуальних формах цивільного, господарського та адміністративного судочинства.

Це положення має принциповий характер з практичної точки зору і є визначальним для функціонування юрисдикції цивільних, госпо­дарських і адміністративних судів, реалізації принципу здійснення правосуддя виключно судами у практиці різних видів судочинства та застосування ст. 15 ЦПК, ст. 12 ГПК, ст. 17 КАС. Так, у вересні 2005 р. ВАТ «К» звернулося до господарського суду Івано-Франківської об­ласті із позовом про визнання недійсною постанови про відкриття виконавчого провадження з приводу примусового виконання рішення суду від 16 вересня 2005 р. щодо стягнення з ВАТ «К» 55144,17 грн боргу на користь ТОВ «А». Крім того, ВАТ «К» просило суд вжити заходів щодо забезпечення позову та заборонити відповідачу, яким у цьому випадку був міський відділ державної виконавчої служби, вчиняти будь-які дії щодо виконання наказу суду № 18/76 від 25 липня 2005 р. Господарський суд ухвалою про порушення провадження у справі заборонив виконавчій службі вчиняти будь-які дії щодо ви­конання наказу суду, чим фактично зупинив виконання рішення суду. Скасовуючи ухвалу місцевого господарського суду, Вищий господар­ський суд України звернув увагу на ту обставину, що чинним законо­давством (Законом України «Про виконавче провадження», ЦПК, ГПК) не передбачена можливість визнання недійсними актів, що виносяться державними виконавцями при примусовому виконанні рішень. Єдиним таким законодавчо визначеним способом є оскарження дій (бездіяль­ності) державного виконавця. При цьому суд зазначив, що місцевий господарський суд всупереч вимогам Закону порушив провадження за позовом про визнання недійсною постанови про відкриття виконавчо­го провадження з приводу примусового виконання наказу, тоді як такий спір не може бути розглянутий у порядку позовного провадження'. Як видно, уданій справі суд звернув увагу на той принциповий процесу­альний аспект, що справа була порушена в порядку позовного прова­дження, а не в порядку подання скарги, що є неприпустимим при здійсненні захисту права стягувана, боржника чи інших осіб при вчи­ненні виконавчих дій. У теоретичному плані такий висновок, по суті, означає, що належне здійснення правосуддя можливе лише в межах різних існуючих процесуальних форм судочинства, а порядок судочин­ства, передбачений процесуальним законодавством, є конститутивною ознакою легітимності судових рішень.

Крім ознак юрисдикційності правосудної діяльності як складової принципу здійснення правосуддя виключно судами, а також дотриман­ня процесуальних форм (способів) здійснення правосуддя у відповід­них формах судочинства, принцип здійснення правосуддя виключно судами містить також інші імперативи, що визначаються статусними ознаками судді як представника судової влади і посадової особи, що здійснює правосуддя, правової регламентації складу суду, порядку створення судів та інстанційністю як засадничим положенням побудо­ви судової системи, розподілу функцій судів різних інстанцій та їх повноважень. У цьому аспекті принцип здійснення правосуддя ви­ключно судами означає обмеження і заборони щодо розгляду справ неправомочним суддею (при нескладенні присяги, повторної участі у розгляді тієї ж справи, закінченні повноважень, порушенні інстан- ційності судового розгляду тощо).

У ЦПК принцип здійснення правосуддя виключно судами закріп­люється у специфічній редакції та разом із конституційним принци­пом поваги до честі й гідності, рівності перед законом і судом (ст. 129 Конституції України). Відповідно до ст. 5 ЦПК суд зобов'язаний по­важати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійсню­вати правосуддя на засадах рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак. Незважаючи на такий техніко- юридичний прийом, принцип рівності всіх учасників цивільного про­цесу перед законом і судом, який є похідним від обов'язку суду пова-

1 Див.: Постанова Вищого господарського суду України від 08.02.2006 p., справа № 3/230 [Електронний ресурс] // Система комплекси, інформ.-прав, забезпечення ЛІГА:ЗАКОН Бізнес. - Версія 7.8.1. -К.: Інформац-аналіт. центр «ЛІГА», ТОВ «ЛІГА ЧАКОН», 2008; Пащенко, О. Несподівані рішення: актуальне з господарського про­цесу [Текст] / О. Пащенко // Юрид. газ. - 2006. - 20 квіт. - № 7 (67).

жати честь і гідність учасників цивільного процесу, за масштабом дії є самостійним і, більше того, він є соціально-правовою передумовою принципу здійснення правосуддя тільки судами, оскільки ідея право­суддя та рівність перед законом і судом — це врівноважуючі правові цінності.

У цьому зв'язку цей принцип означає, що правосуддя не може бути привілеєм і доступ до правосуддя не обмежуватиметься за ознаками походження, соціального і майнового стану, расовою і національною належністю, статі,"освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Ця суттєва ознака функ­ціонування правосуддя як інституту влади випливає із рівності грома­дян перед законом і принципу верховенства права (статті 8,24 Консти­туції України).

Рівність учасників судового процесу перед законом є похідною від інших положень Конституції України, які визначають рівність консти­туційних прав і свобод громадян та рівність перед законом (ст. 24), а також компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повно­важень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19). Рівність усіх учасників судового процесу перед законом перед­бачає єдиний правовий режим судочинства, який забезпечує реалізацію їх процесуальних прав.

Що стосується іншої складової даного принципу — рівності всіх учасників судового процесу перед судом, то вона є похідною від засад доступності судового захисту та абсолютності права на судовий захист, оскільки громадяни мають право звертатися до суду (ч. 1 ст. 55 Консти­туції України), юрисдикція якого є необмеженою і поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції Укра­їни). Рівність усіх учасників судового процесу перед судом також визна­чається фундаментальним конституційним положенням про інституалі- зацію судової системи як єдиної системи судів загальної юрисдикції і недопущення створення надзвичайних та особливих судів (ст. 125 Конституції України). По суті це означає існування єдиного та рівного для всіх суду, що доктринально має визнаватися як необхідна умова верховенства права та гарантія основних прав і свобод людини і грома­дянина, як конкретизація загального принципу рівності громадян перед законом і судом у сфері здійснення судової влади і судочинства.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом як конституційна засада судочинства потребує певного тлумачення щодо механізму її застосування і переводу абстрактної формули у практику судочинства. У зв'язку з цим можна визначити такі основні складові цього принципу:

- учасники судочинства повинні мати рівний обсяг прав та обов'язків, які відбивають їх процесуальне становище (сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, свідки, експерти тощо);

- процесуальне становище учасників судочинства має визначатися їх процесуальними функціями;

- у судочинстві є неприпустимим «процесуальне сумісництво», тому що статус учасника судочинства має бути єдиним;

- у межах процесуального статусу того чи іншого учасника судо­чинства його дії з реалізації процесуальних прав спрямовані на до­сягнення тих самих юридичних наслідків. Що стосується обсягу про­цесуальних обов'язків, то вони у межах того самого процесуального статусу є рівними;

- дії суду, спрямовані на дискримінацію того чи іншого учасника процесу, є неприпустимими.

»••••»••• § 2. Незалежність суддів і підкорення їх лише закону

Відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України судді при здійснен­ні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Вона відтворює міжнародні стандарти правосуддя — Загальну декларацію прав люди­ни (ст. 10), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 14), Основні принципи незалежності судових органів, схвалених VII Конгресом ООН по запобіганню злочинності і поводженню з пра­вопорушниками 1985 р.

Як зазначалося при характеристиці права на справедливий судовий розгляд, регламентований ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, незалежність суддів слід розгляда­ти удвох аспектах — суб'єктивної та об'єктивної незалежності. У пер­шому випадку суд не може демонструвати своє особисте ставлення до справи і сторін правового спору. При цьому слід виходити із презумп­ції безсторонності суду. У другому — судова незалежність означає наявність тих чи інших фактів, що свідчать про безсторонність суду З точки зору поведінки судді при вирішенні процесуальних питань та ухваленні рішення по суті справи.

Таким чином, визначальний аспект принципу незалежності суддів та підкорення їх лише закону — розгляд та вирішення цивільних справ в умовах, які виключають сторонній вплив на суддів через різні фак­тори такого впливу (зовнішня незалежність). Причому мова має йти не лише про ті чи інші зовнішні чинники опосередкованого, потенцій­ного або безпосереднього впливу на професійну правосвідомість судді, а й на внутрішню психологічну структуру та поведінковий рівень судді при здійсненні ним правосуддя — при виконанні повноважень судової влади суддя має уникати висловлювань та такої поведінки, які б на рівні обивателя могли применшити авторитет судової влади, гід­ність судді та викликати сумнів у його об'єктивності, справедливості та безсторонності (внутрішня незалежність).

Зовнішня незалежність суддів та підкорення їх лише закону забез­печується організаційними та процесуальними гарантіями. Організа­ційні гарантії незалежності передбачаються ст. 126 Конституції Укра­їни та Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Так, відпо­відно до ч. 4 ст. 47 Закону «Про судоустрій і статус суддів» незалежність суддів забезпечується:

- особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення;

- недоторканністю та імунітетом судці;

- незмінюваністю судді;

- порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

- забороною втручання у здійснення правосуддя;

- відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

- окремим порядком фінансування та організаційного забезпечен­ня діяльності судів, установленим законом;

- належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;

- функціонуванням органів суддівського самоврядування;

- визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту;

- правом судді на відставку.

Крім того, органи державної влади, органи місцевого самовряду­вання, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні осо­би та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судді і не по­сягати на неї. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу Визначених Консти­туцією України гарантій незалежності судді (частини 5, 6 ст. 47«Про судоустрій і статус суддів»).

При здійсненні судочинства зовнішня незалежність суддів та під­корення їх лише закону знаходить свій прояв і у процесуальному ре­жимі «внутрішньосудових» відносин складу суду, що розглядає спра­ву, відносинах з учасниками судової справи, вищестоящими судовими органами, всіма організаціями, посадовими особами і громадянами, який унеможливлює втручання у діяльність судді при здійсненні пра­восуддя.

Принцип незалежності суддів при здійсненні правосуддя не ду­блюється і не конкретизується у процесуальному законодавстві. Разом з тим у ЦПК містяться норми, які є похідними від цього принципу. Так, незалежність суддів і підкорення їх лише закону виявляється у передбаченому порядку вирішення питань судом та процесуаль­ному порядку прийняття рішень та інших судових актів, праві судді, не згодного з рішенням більшості, на письмове викладення своєї окремої думки (ст. 19 ЦПК), підставах для відводу судді та недопустимості повторної участі судді в розгляді справи (статті 20, 21 ЦПК).

Відповідно до частин 1, 2 ст. 209 ЦПК суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду; рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду — суддями, які розглядали справу. Згідно зі ст. 212 ЦПК при оцінці доказів суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повно­му, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності; результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводять­ся мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Проявом принципу незалежності суддів є їх незалежність від ви­щестоящих судів. При здійсненні вищестоящими судами функцій су­дового контролю вони не вправі втручатися у розгляд конкретних справ. Крім того, поки рішення суду зберігає законну силу, не можна піддавати сумніву його правосудність. Скасування в установленому порядку судових рішень не може бути підставою для притягнення судді до відповідальності, оскільки суддя діяв добросовісно за своїм внутрішнім переконанням.

Законодавство передбачає заборону втручання в діяльність судді при здійсненні правосуддя. У частинах 1, 2 ст. 47 Закону України «Про су­доустрій і статус суддів» зазначається, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняєть­ся і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Суддя не зобов'язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом.

Принцип незалежності суддів традиційно наводиться як беззапереч­ний імператив організації і діяльності судів при розгляді справ. Однак теоретико-концептуальна складова цього принципу визначається його фундаментальністю в аспекті того, що цей принцип є виразником гли­бинної закономірності функціонування правосуддя у правовій системі, виходячи з таких визначальних положень, як його пряма кореляція та детермінованість з ідеєю правової держави, верховенства права та утвердження орієнтованого на права людини такого соціального інсти­туту, як правосуддя. У зв'язку з цим В. В. Єршов правильно зауважив, що незалежність суду у правовій державі, що характеризується владою права, не є самоціллю, а служить обов'язковим життєво важливим умовам забезпечення реального судового захисту дійсної демократії, реальності прав і свобод громадян, а незалежність суду — це не стіль­ки стан правосуддя, скільки правовий статус суду, його права та обов'язки стосовно законодавчих та виконавчих органів влади, мож­ливість ухвалювати самостійні і незалежні рішення як щодо фізичних і юридичних осіб, так і обмежити дії органів державної влади'.

Незалежність суддів як принцип цивільного процесу формулю­ється як взаємозалежна складова із підкоренням суддів лише за­кону. Друга частина цього принципу, виходячи з текстуального його закріплення, визначає те фундаментальне положення, що при роз­гляді цивільних справ судді підкоряються лише закону та мають застосовувати право. Перш за все суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

1 Ершов, В. В. Статус суда в правовом государстве [Текст] / В. В. Ершов. - М., 1992.-С. 76-77.

Крім того, і на це слід звернути особливу увагу, суд не може від­мовити у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіт­кості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (ч. 1 та ч. 8 ст. 8 ЦПК). Ця складова принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону відбиває межі автономності судді, що є похідним від його статусу як представника судової влади. Оскіль­ки суддя уособлює судову владу при розгляді цивільних справ, то його незалежність щодо цього виявляється в межах інтерпретації ним законодавства і норм права при вирішенні цивільних справ, застосування права та закону відповідно до конкретної правової ситуації як комплексу юридико-фактичних обставин справи. Влас­не кажучи, за такого розуміння судової незалежності мова йде про межі судової інтерпретації юридичних обставин справи (фактів) та межі правотлумачної діяльності судді. У першому випадку на пер­ший план виходить мета цивільного процесу та її забезпечення професійною діяльністю судді — розгляд цивільної справи та до­сягнення завдань судочинства, у другому — механізми тлумачення та застосування права, в тому числі й на підставі судового розсуду, на що особливо слід звернути увагу.

Виходячи з принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону, інтерпретація законодавства, правових норм та їх застосування здійснюються у формі тлумачення правових текстів і по суті відбиває такий важливий феномен правосуддя, як судовий розсуд. За словами JI. Барака, судовий розсуд не обмежується встановленням фактичних обставин справи і застосуванням права. Судовий розсуд існує також у визначенні самого права. Тлумачення правової норми завжди залишає певне місце для судового розсуду. Отже, реальне питання не в тому, чи слід допускати існування судового розсуду. Реальне питання — це на­лежний обсяг, межі судового розсуду'.