Судовий процес

У першій половині середньовіччя при розгляді цивільних справ залишався порядок судочинства, який застосовувався в королівстві франків. Відмінною рисою його був формалізм — сторони і свідки зобов’язані були вимовляти установлені формули, найменша помилка могла спричинити за собою невдачу при розгляді справи.

З XIII ст. це судочинство поступалося місцем іншому, що складалося значною мірою під впливом канонічного і римського права. Судовий поєдинок як засіб доказу, було скасовано, замість нього використовували свідчення свідків і документи. Так виникала нова форма судочинства змішаного характеру. Підготовка до розгляду справи (допит свідків, огляди тощо) проводилася уповноваженим на те суддею, непублічно і письмово — у вигляді складання протоколів.

У карному процесі зберігалися деякі риси звинувачувального процесу. Потерпілий, або інший позивач, міг пред’явити карний позов, а обвинувачуваний — оскаржити і довести його неспроможність. Сторонам давалося право подавати документи і свідчення свідків, користуватися послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалося, позивач мав «відшкодувати збиток, безчестя й оплатити судові витрати».

Але незабаром домінуюче положення почав займати слідчий (розшуковий) процес. Характерними рисами слідчого процесу континентальних країн були:

• значна ініціатива судових органів у порушенні карного переслідування і розслідування справи (збирання доказів цими органами),

• негласність судочинства,

• писемність,

• обмеження процесуальних прав обвинувачуваного.

У Кароліні обвинувачення пред’являлося суддею від імені держави «з обов’язку служби». Слідство велося з ініціативи суду і не було обмежене термінами. Процес поділявся на три стадії: дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування.

Дізнання полягало у встановленні факту вчинення злочину і підозрюваної в ньому особи.

Загальне розслідування складалося в стислому допиті заарештованого про обставини справи і мало на меті уточнити деякі дані про злочин.

Спеціальне розслідування, що засновувалося на теорії формальних доказів, являло собою докладний допит обвинувачуваного і свідків, збір доказів для остаточного викриття й осуди злочинця.

Визнання розглядалося першим і кращим доказом (regina probationum — лат. цариця доказу). Свідчення двох свідків, якщо вони збігалися, розглядалися як повний доказ. Один свідок подавав тільки половину доказу, а виключно один побічний доказ взагалі не мав сили доказу. Обвинувачуваний не міг заперечувати свідчення свідків, якщо тільки йому не загрожувала страта. Якщо обвинувачуваний не признавався і не можна було виставити проти нього двох свідків, то і засудити його було неможливо.

Вже в XII ст. широко здійснювалися засоби фізичного впливу на підозрюваного, наприклад допит під катуванням. Кароліна, зокрема, докладно регламентувала умови застосування катування. Щоб докази були визнані достатніми для застосування допиту під катуванням, їх мали довести два «добрих» свідка.

Подібне офіційне узаконення катування в багатьох інших країнах Європи відбувалося шляхом або спеціального законодавства, або спеціальної практики. Далі всіх у цьому питанні пішла Австрія, що прийняла в 1768 р. замість «Кароліни» свій кримінальний кодекс — «Терезіану». Вона не тільки узаконювала катування, але і містила ілюстрації, що роз’яснювали, як і якими засобами слід катувати. В «Терезіані» містилися найбільш витончені покарання, наприклад, перед стратою дозволялося вирізання ременів із людської шкіри. Не випадково, через 9 років, при «освіченому» королі Йосипові ІІ покарання були декілька пом’якшені.

Представники руху Просвітництва на чолі з Вольтером активно виступали проти катування в карному процесі, що знаходило широкий відгук у суспільній думці того часу.

Боротьба представників просвітництва проти катування увінчалася низкою повних перемог. «Філософи на троні» — «освічені монархи абсолютизму» провели реформи за скасування катування, і до кінця ХѴІІІ ст.

В Англії карні обвинувачення могли бути висунуті трьома засобами: 1) у порядку приватного обвинувачення, 2) судовим переслідуванням за звинувачувальним актом і 3) т.зв. сумарним судочинством. Характер обвинувачення, його обставини визначалися тим, хто звинувачував. Обвинувачення у фелонії означало, що для злочинця можна зажадати конфіскації майна і страти. За менш значущі злочини накладалися штраф і ув’язнення. На практиці, проте, реально застосовувалися й інші різні покарання, що як би заміняли собою ті або інші, які передбачалися загальним правом. Особливо це стосувалося найбільш тяжких злочинів.

Приватне обвинувачення у фелонії продовжувало давню традицію приватного карного переслідування. До XV ст. такі обвинувачення були приватною справою, але потім стали ускладнюватися різними формальностями. Основним засобом спростування обвинувачення виступав судовий поєдинок.

Судове переслідування за звинувачувальним актом було найважливішим засобом захисту «громадського спокою»; тут висування обвинувачення і рішення справи проходило за участю присяжних. Заарештованого в підозрі передавали суду за рішенням Великого журі графства. Розгляд справи спочатку йшов із застосуванням ордалій — тортури залізом або окріпом. Найпростішим засобом виправдання була очисна присяга. Іноді ув’язненому дозволялося викликати у виправдання 12 соприсяжників, які запри- сяглися б у його невинуватості. Відмова від цих засобів або формальні помилки в присязі означали негайний і повний осуд при обвинуваченні в зраді або місдімінорі. Мовчання також розцінювалося як повне визнання провини.

У 1215 р. церква заборонила застосування ордалій і участь у них священиків. Після цього кримінальні справи стали вирішуватися виключно за вердиктом присяжних — Малого журі. Спочатку на рішення справи за участю присяжних була потрібна згода обвинувачуваного. Якщо він мовчав або відмовлявся, то обвинувачення у фелонії знімалося (і можна було зберегти якщо не своє життя, то майно сім’ї).

У порядку сумарного виробництва розглядалися незначні обвинувачення й в основному у земських судах, а також мировими суддями. З XVI ст. такий одноосібний процес став переважаючим.

* * *

Середньовіччя — це історичний період, коли у межах національних держав, які утворювалися, поступово формувалися основи майбутніх національних правових систем. Цей тривалий процес завершився у більшості країн вже у наступну, нову історичну епоху — епоху громадянського суспільства. Але саме у середньовіччя визначалися контури і майбутніх значних світових правових систем (сімей права) — континентальної й англосаксонської, формувалися їх специфічні і несхожі правові інститути.