ТЕМА 13. ФОРМИ ДЕРЖАВ ТА ЇХ РОЗВИТОК В ЕПОХУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

У попередньому модулі Ви познайомилися з процесом формування нового за своїм якісним станом типу держави. Буржуазні революції, котрі дали світові модель нової, «суспільної держави», змогли, однак, домогтися на цьому шляху, з одного боку, багато — ліквідувавши стару державну машину, а з іншого — мало, заклавши лише тільки основи нової, буржуазної, держави.

У матеріалі, що був викладений раніше, формами держав приділялося чимало уваги. Але, висвітлюючи їх, ми виходили з того запасу ваших знань про них, який закладено шкільним курсом «Правознавства». До моменту ознайомлення з матеріалом цього модуля, сподіваємося, Ви вже встигли опанувати цю тему більш глибоко, вивчаючи курс теорії держави і права. Оскільки ця навчальна дисципліна є базовою в системі юридичної освіти, спробуємо пов’язати матеріал нашого посібника з її змістом.

Вітчизняна теорія держави і права стверджує, що кожна держава має певну форму, котра, відображаючи структурні і функціональні сторони організації державної влади, складається з трьох взаємопов’язаних між собою елементів.

Ці три форми прояву державної влади також розглядаються в курсі теорії держави і права. Але там, як правило, мова йде про сучасне тлумачення їх дефініцій, визначення ознак, побудови класифікаційних схем тощо, в той час як їх історичні основи залишаються поза увагою або подаються дуже стисло. Тому, висвітлюючи процес становлення сучасних державних форм, ми маємо намір доповнити «логічний», абстрактний матеріал теорії держави, більш конкретним «історичним». Наш досвід педагогічної роботи показує, що такий взаємозв’язок методично обґрунтований і йде на користь тим, хто вивчає обидві дисципліни.

§1. Форми держави та основні тенденції їх розвитку

Уособленням форми держави старого суспільства була абсолютна централізована монархія — держава з монархічною формою правління, абсолютистським політичним режимом і централізованою формою державно-територіального устрою. Народжена на підвалинах пізнього середньовіччя, принципово важлива державна форма відіграла позитивну роль у становленні централізованої національної держави. І якщо сама форма державно-територіального устрою, що упритул наблизилася до унітарної, вже задовольняла потреби третього стану (буржуазії), то про форму правління й особливо політичний режим, цього сказати не можна. Недемократичні, часом деспотичні форми й методи, якими монархічні структури здійснювали свою владу, призвели до того, що абсолютизм став оплотом, символом і водночас виразником «старого режиму».

У боротьбі з абсолютною монархією утверджувалися принципи народного правління: верховенство законодавчих органів, заснованих на народному представництві, поділу влади в державі, що стали наріжними для нової організації держави. Але ця боротьба була нелегкою. Пошук та утвердження нових форм організації влади відбувалися в обстановці гострої соціально-політичної боротьби, що наклала відбиток на весь подальший процес розвитку державних форм.

У країнах, де не вдалося цілком усунути дворянство від влади чи навпаки, де його значні прошарки поповнили ряди буржуазії, складається правлячий союз останньої з дворянством, втіленням котрого є дуалістична монархія. Лише в подальшій політичній боротьбі, яка часто супроводжувалася новими революціями, вона поступово перетворилася з дворянсько-буржуазної в буржуазну парламентську монархію, або в республіку (Англія, Франція).

Осторонь стоять США, державні форми якої ґрунтувалися на трьох основних принципах: республіканізмі, федералізмі та демократизмі. Той факт, що в інших країнах (зокрема, континентальної Європи) ці принципи взяли верх лише через багато років, говорить про суперечливий характер їх соціально-економічного й політичного розвитку. Республіка стає панівною формою правління тільки після Другої світової війни, а федерація, котра найбільше відповідає внутрішньому змістові громадянського суспільства (оскільки вона більшою мірою дозволяє забезпечити фактичні права і свободи громадян на рівні територіальних громад. — Л. Б., С. Б.), дотепер не одержала досить значного поширення у світі.

Основною тенденцією розвитку форми державно-територіального устрою було домінування унітаризму, що зміг пристосуватися до потреб нового суспільства. Він знаходить своє закріплення насамперед у Конституції, яка, будучи єдиною для всієї країни, визначала правові межі взаємовідносин між центральною владою і владою адміністративно-територіальних одиниць. Але, незважаючи на це, централізаторські «гени» абсолютизму дають про себе знати. Наражаючись на протидію, вони породжують тенденцію децентралізації унітарної держави — тенденції, котра (особливо після Другої світової війни) знайшла свій прояв майже у всіх унітарних демократичних країнах.

У той же час продовжує існувати (щоправда, у двох проявах) така форма державно- територіального устрою, як імперія. Перша, класична, імперія успадкована від станово- кастової епохи, прийшла до свого закономірного фіналу після закінчення Першої світової війни, коли кілька найбільших багатовікових імперій — Російська, Германська, Ав- стро-Угорська й Османська — розвалилися. Друга, завуальована, імперія проіснувала аж до 60-х рр.

В епоху громадянського суспільства змінюється значимість елементів форми держави. На відміну від попередньої епохи, форма реалізації державної влади стала більшою мірою залежати не від форми правління, а від форми політичного режиму. У державно-політичне життя надовго увійшло протистояння демократизму й тоталітаризму.

Тоталітаризм, націлений на повну перебудову громадянського суспільства, став чи не найяскравішим і водночас загальним явищем історії ХХ століття. Пристосовуючись до умов окремих країн, він проявився у вигляді державності фашистсько-нацистського типу (Німеччина, Італія, Іспанія тощо) та більш поширеного соціалістичного типу. Існування тоталітарних режимів було закономірним наслідком ідеології соціалістичної перебудови суспільства й перебільшеної уваги до довільно-революційної практики народних мас. Тоталітаризм виявився недовговічним, зруйнованим або в результаті Другої світової війни, або в ході власних внутрішніх кризових явищ кінця ХХ століття (СРСР та європейські соціалістичні країни на рубежі 1980—1990-х рр.). Але він сформував цілісний державно-правовий уклад з особливим деформувальним впливом на стан суспільства.

§2. Форми державного правління та їх розвиток після буржуазних революцій

Оскільки тривалий час (аж до ХХ ст.) головним елементом у системі форми держави була форма державного правління, перший параграф цієї теми присвячений розкриттю історичних процесів, пов’язаних із пошуком і встановленням оптимальних для епохи громадянського суспільства форм державного правління.

Пригадаємо, що форма державного правління — це структурно-інституціо- нальна та функціональна система державної влади, зміст якої визначається порядком формування, правовим становищем та принципами взаємовідносин вищих органів державної влади.

До системи вищих органів входять глава держави (уособлює єдність державної влади), парламент (законодавчий орган), уряд (центр системи виконавчих, управлінських органів). Форма державного правління, власне кажучи, виражає структуру розподілу державної влади «по горизонталі» й охоплює лише систему законодавчої та виконавчої влади, оскільки судова влада суттєво на неї не впливає.

За наявною в юридичній науці традицією форма правління тієї чи іншої держави залежить насамперед від правового становища одного з вищих органів державної влади — глави держави. Залежно від того, хто стоїть на чолі держави і яким чином заміщується цей пост, визначаються дві основні форми правління: монархія та республіка. Історично такий підхід є більш характерним для визначення форми правління держав кастово-станового суспільства. Перехід від кастово-станового до громадянського суспільства, котрий супроводжувався появою і зміцненням інститутів народного представництва, привів до суттєвих змін в структурно-інституціональній системі верховної влади. Колишня «єдина і неподільна» монархічна влада під тиском народних мас змушена була «поділитись» на окремі гілки, які частково або ж повністю формуються цими масами. Правління в державі вже не є результатом дій однієї особи (інституту), а певної, як правило, законодавчо закріпленої системи влади, що складається з кількох інститутів: глави держави, парламенту та уряду, кожний з котрих, маючи окремі повноваження, вносить свою частку у процес державного правління. Тобто на зміну монархічній структурі влади приходить поліархічна, складовими якої є вже не один (моно), а багато (полі) інститутів влади і джерелом їх формування виступають теж багато (полі) учасників державного спілкування — громадяни-виборці.

Дослідивши процес поліархізації державної влади в епоху громадянського суспільства та аналізуючи зміст і сутність нової її структурно-інституціональної системи, один з авторів цього посібника (С.

Також зауважимо, що в епоху громадянського суспільства форми державного правління нібито «роздвоюються» на дві частини (грані): формально-юридичну (система влади, закріплена у відповідних правових нормах) і політичну (система влади, яка існує [109] на практиці). В ідеалі (теорії) вони мають збігатися, але на практиці, про що говорить історичний досвід, цього майже не буває. Тому в нижченаведеному матеріалі Ви маєте можливість ознайомитися з різними правовими й політичними проявами форми правління.

2.1.