Юридичні поняття і терміни на літеру E

Евіанські угоди 1962 - угоди, підписані урядом Франції і Тимчасовим урядом Алжирської республіки 18.Ш.1962 у франц, м. Евіан-ле-Бен. Ними врегульовувалися питання, пов’язані з на­буттям Алжиром статусу незалежної держави і заклали основи його майбутніх відносин із Францією.

Евікція (лат. evincere - витребувати, відсудити) - позбав­лення покупця володіння річчю за судовим рішенням на підставі речового позову власника.

Евокація (лат. evocatio - виклик) - у середньовічній Фран­ції процес прийняття королівською юстицією до свого виробниц­тва будь-якої справи з некоролівського суду, на якій би стадії су­дового розслідування вона не перебувала.

Евпатриди - родова знать, що у УШ-VI стст. до н.е. захо­пила провідні політичні позиції в Афінах. Представники цієї знаті були противниками демократії, займали вищі посади архонтів в ареопагу, за давньою традицією тлумачили звичаєве право та ма­ли безпосереднє відношення до перерозподілу земельних угідь, найродючішими з яких вони володіли.

Едикт - 1. У Стародавньому Римі - усна заява, наприклад заява магістрату на народних зборах; особлива заява, що роби­лася судовими магістратами (преторами) під час їх вступу на по­саду та фіксувалася письмово; 2. Назва деяких королівських актів у феодальній Франції.

Едили - посадові особи у Стародавньому Римі, які здійсню­вали нагляд за громадським порядком у місті та за роздачею хлі­ба бідним.

Ейсфора - майновий податок у Стародавніх Афінах, яким обкладалися заможні громадяни і метеки.

Екзогамія (грец. έξω - зовні, поза + γάμος - шлюб) - 1. Ха­рактерний для первіснообщинного ладу звичай, за яким суворо заборонялося шлюби між людьми однієї родової групи.

Екклесія (грец. ekklesia) - народне зібрання у Стародавніх Афінах, вищий орган державної влади. Мало широке коло повно­важень - ухвалювало закони, затверджувало проголошення війни й миру, ратифікувало договори з іноземними державами, надава­ло громадянство та громадянські права, приймало звіти магіст­ратів. На народних зборах також обиралися посадові особи, ви­рішувалися деякі господарські питання. Збиралися народні збори 274

регулярно - 4 рази на місяць у кожному з 10 циклів року (1 цикл - 36 днів). Порядок денний зборів обговорювався заздалегідь ра­дою, головуючий обирався жеребкуванням. Народні збори були найвищим законодавчим органом Афін. Кожен громадянин мав право внести будь-який закон на розгляд зборів.

Еклога (грец. έκλογή - вибірка, витяги) - 1. Збірник законів Візантії, виданий 726 імператором Львом Ш Ісаврійським. Міс­тила витяги (часто перероблені) з Корпус юріс цівіліс, а також пізніше видані норми в галузі цивільного й кримінального зако­нодавства тощо. Е. відповідала інтересам феодалів і мала на меті пристосувати римське право до феодальних відносин у візантій­ському суспільстві.

Екологічне право - галузь права, що регулює збереження та оздоровлення навколишнього природного середовища і раціо­нальне використання природних ресурсів.

Економічна і соціальна Рада OOH (Economic and Social Council), EKOCOP - один з гол. органів Організації об ’єднаних націй, який координує екон. і соціальну діяльність її спеціаліз. установ та інститутів. Згідно із Статутом OOH (стст. 61-72) EKOCOP уповноважена: виступати центр, органом для обгово­рення міжнар. екон. і соціальних проблем глобального та міжга­лузевого характеру і вироблення рекомендацій стосовно політики з цих проблем для держав-членів; здійснювати дослідження, складати доповіді й давати рекомендації з між нар.

Ексклюзивне право (від англ, exclusive - єдиний в своєму роді, що належить лише одній людині, одному колективу) - ви­ключне право, поширюване на певне коло осіб, предметів (на­приклад, Е. інтерв’ю, що надається виключно одному журналісту, друкованому органу тощо).

Екскусія - повне або часткове звільнення феодалів від по­датків, що практикувалося у Візантії (XI-XII стст.).

Екстрадиція (від лат. ех - з і traditio - передавання) - вида­ча іноземній державі особи, що вчинила злочин. (Див.: Видача злочинців).

«Екстракт малоросійських прав» (від лат. extractum - ви­добуте, витягнене з рослинних або тваринних тканин) - пам’ятка феодально-кріпосницького права України XVΠI ст. Її уклав 1767 член генерального суду О.А. Безбородько. «Е. м. п.» - системати­зований збірник норм держ., адм. і суд. права. Збірник складаєть­ся з вступу, 16 розділів (про гол. правління в Малій Росії; права малоросійські; про міста; про шляхетство, переваги й маєтки йо­го; про духовенство; простий народ тощо), інструкцій про суди 1730 та відомостей про чини 1765.

Екстраординарний процес (лат. Cxtraordinarius - надзви­чайний, від extra - поза, без і Ordinarius - звичайний) - у римсь­кому праві розгляд приватних позовів у порядку надзвичайної юстиції. Ця форма цив. процесу широко впроваджується у Ста­родавньому Римі за часів принципату. Е.п. поступово витіснив формулярну систему судочинства. Е.п. означав, що правосуддя почало здійснюватися виключно органами д-ви. Від початку і до завершення суд. справа велася одним і тим же суддею - держав­ним чиновником, який ніс особисту відповідальність перед прин- цепсом. Зазнав обмеження принцип гласності. Суд відбувався в закритому приміщенні без участі усіх бажаючих. Процес став платним: сторони зобов’язані були вносити суд. мито на покриття усіх витрат. Е.п. став менш демократичним, ніж формулярний процес. (Див.: Формулярний процес).

Екстраординарні магістри (від лат. Cxtraordinarius - над­звичайний і magister - начальник) в Римській республіці: дикта­тор і начальник кінноти, його заступник.

Ексцепція - в римському праві - посилання на фактичні обставини або правову норму, що виключала можливість задово­льнити позов.

Еллінек Георг (1851-1911) - нім. державознавець і спеціа­ліст з цивільного права, проф. Віденського, Базельського і Гей- дельбергського університетів. В останньому він очолював кафед­ру публічного права, яка стала центром німецького державознав­ства. Осн. праці: «Соціально-етичне значення права, неправди і покарання» (1878), «Система суб’єктивних публічних прав» (1892), «Права меншості» (1898), «Право сучасної держави», «За­гальне вчення про державу» (1900), в яких дослідник з’ясовує юридичну й соціально-психологічну природу права і держави. Право, за E., «це не що інше як етичний мінімум. Об’єктивно, це - умови збереження суспільства, оскільки вони залежать від люд­ської волі...». Концепція Е. про державу розпадається на дві осно­вні частини, що мають кожна свій предмет і метод дослідження.

«У першому випадку предметом вивчення є держава як соціальне явище». Його метод вивчення «зазвичай називають історико- політичним». У другому випадку предметом вивчення є юридич­на сторона держави, тобто право. Е. вважає, що існує й практична наука про державу - політика - вчення про досягнення держав­них цілей, у т.ч. в галузі законотворчості. Наука про політику не повинна змішуватися з наукою про державу, але вона не має пра­ва й ігноруватися останньою, тому що ризикує перетворитися в суто схоластичне вчення.

Еллінізм - умовна назва періоду історії країн Cx. Середзем­номор’я, Передньої Азії та Причорномор’я від часу завоювань Александра Македонського (334-323 стст. до н.е.) до підкорення цих країн Стародавнім Римом (завершилося ЗО ст. до н.е.). (Див.: Елліністичні держави).

Елліністичні держави - держави, що утворилися на улам­ках імперії Александра Македонського. Як відомо, після смерті завойовника (323 ст. до н.е.) між його полководцями (діадохами) розгорнулася боротьба за розподіл підкорених територій імперії, що завершилася утворенням окремих, т.з. елліністичних держав: Селевкідів, Птолемеїв, Македонії, Віфінії, Понтійського царства та ін. Держ. утворення елліністичного типу в 3-2 стст. до н.е. яв­ляла собою Боспорська держава (столиця Пантикапей) в Пн. Причорномор’ї, Греко-Бактрійське царство у Серед. Азії. З ослаблення елліністичних держав скористався Старод. Рим. По­чинаючи з 2 ст. до н.е., під його владу підпали Греція, Македонія, д-ви Малої Азії, Північного та Східного Причорномор’я. В ЗО ст. до н.е. владу Риму визнав Єгипет.

Емір - намісник халіфа на завойованих територіях, який здійснював управління ними. Посада Е. була запроваджена за ча­сів правління Османа (644-656 рр.) з роду Омейядів.

Емманюель Жан-Мішель-Фредерік Макрон (21.XΠ.1977) - франц, держ. діяч, політик, 25-й Президент Франції, князь Андор­ри з 14.V.2017. Ступінь бакалавра здобув в елітному Ліцеї Генріха IV. В подальшому вступив до Університету Париж X Нантер (Університет Париж-Захід - Нантер-ла-Дефанс) з відверто лівим політичним забарвленням, а згодом навчався в Інституті політич­них досліджень, де студіював філософію.

Емпіризм (фр. empirisme, від гр. empeiria = досвід) - 1. Фі­лософський напрям у теорії пізнання, що на противагу раціоналі­змові вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий до­свід, применшує значення логічного аналізу і теоретичних уза­гальнень; 2. Метод дослідження, що ґрунтується на описі фактів без теоретичних узагальнень; 3. Практична діяльність.

Емський акт 1876 - таємне розпорядження, підписане 18.V.1876 рос. царем Олексаедром II у м. Емсі (курорт побл. М. Вісбадена в Німеччині) про заборону друку та поширення книг укр. мовою. Е. а. 1876 називають також «указом Юзефови­ча», пом. куратора Київ, навчального округу, який надіслав царе­ві доповідну записку про т.з. українофільський рух, в якому він вбачав «замаскований соціалізм» і «приховане зазіхання на дер­жавну єдність Росії». У відповідь на це Е. а. 1876 заборонялося ввезення у межі Рос. імперії без дозволу будь-яких книг і брошур, виданих за кордоном укр. мовою; заборонялося також друкуван­ня і видання в імперії ориг. творів і перекладів укр. мовою (крім істор. док-тів і пам’яток, а також творів красного письменства, причому у процесі друкування істор. пам’яток було дозволено дотримуватися правопису оригіналу, а в творах худож. л-ри не допускалося жодних відступів від загальновизнаного рос. право­пису). Друкування творів красного письменства «на малорусько­му наріччі» дозволялося тільки після розгляду рукописів у гол. управлінні у справах друку при м-ві внугр. справ. Е. а. 1876 забо­ронялися також сценічні вистави і виступи укр. мовою і навіть публікація текстів для муз. творів. На підставі цього акта було за­крито укр. громади, припинив діяльність Пд.-Зах. відділ Рос. ге- огр. т-ва в Києві, заборонено видання газ. «Киевский телеграф», усунено від роботи кількох професорів Київ, ун-ту (М.П. Драго- манова, Ф.К. Вовка, М.І. Зібера) тощо. Е.а. 1876 був виданий усу­переч звичайному порядку підготовки нормат.-правових актів: його проект не розглядала ні Держ. рада, ні Рада Міністрів. Е. а. 1876, що доповнював Валуєвський циркуляр 1863, став чер­говим актом шовініст, політики рос. самодержавства, спрямова­ної на посилення нац. гноблення укр. народу. В наст, роки реалі­зація акта супроводжувалася новими репрес. заходами: 24.П.1881 заборонено друкування статей, в яких ішлося про необхідність відзначення пам’яті Т.Г. Шевченка, а також про викладання у нар. школах і виголошення церк. проповідей укр. мовою; 16.Х. 1881 - ухвалено заборону друкувати словники укр. мовою, створювати укр. театри і трупи для виконання п’єс укр. мовою; 21.ХП.1885 і 24.ХП.1889 - заборонено друкувати укр. твори «ку­лішівкою»; 30.ПІ.1889 - визначено порядок внесення змін до ка­талогу заборонених укр. творів «злочинного змісту» (каталог складено 1884); 10.VΠI.1890 та 12.VΠ.1891 - посилено вимоги щодо неухильного дотримання правил рос. правопису під час ви­дання укр. творів; 10.1.1892 - заборонено перекладати укр. мовою рос. твори й посилено цензуру щодо укр. л-ри. На поч. XX ст. бу­ло закрито значну частину «Просвіт». Заборонялися укр. клуби та б-ки, «Товариство грамотності», 1914 рос. уряд не дозволив свят­кувати День народження Т.Г. Шевченка.

Емфітевзіс (лат. emphyteusis - насаджувати) - різновид прав на чужі речі в античному і середньовічному праві, спадкова оре­нда землі з правом відчуження. Емфітевтами частіше всього були селяни, але іноді могли бути й великі землевласники.

Енгельс Фрідріх (28.XI. 1820-05.VIΠ. 1895) - нім. мисли­тель, філософ і соціолог, економіст і публіцист, товариш і сорат­ник К. Маркса, співавтор класової теорії держави і права. Наро­дився в сім’ї фабриканта. У 1841-1842 відвідував Берлін, ун-т., співробітничав у «Рейнській газеті», редактором якої був Маркс. 1845 видав книгу «Становище робітничого класу в Англії», 1848 разом з Марксом - «Маніфест Комуністичної партії». Перу Е. на­лежить велика кількість праць з історії суспільно-політичного ла­ду і класової боротьби в Німеччині, Франції та Англії, з філософії та теорії марксизму. Держава і право розглядалися ним на основі історико-матеріалістичного підходу як надбудовне явище щодо економічного базису суспільства в їх детермінації. Історико- політичні і державно-правові питання виклав у працях «Похо­дження сім’ї, приватної власності і держави», «Анти-Дюрінг» та ін., а також у спільних працях з К. Марксом. Брав активну участь в

організації робітничого руху в Європі та Америці, створенні Між­народного товариства робітників (І і ІІ-го Інтернаціоналу) соціалі­стичних партій в кількох країнах Європи і в СІНА.

Ендогамія (грец. ένδον - всередині + γάμος - шлюб) - зви­чай, за яким дозволяються шлюби лише між особами однієї сус­пільної групи (рід, плем’я, каста). У первісному суспільстві в ро­ді зазвичай існувала екзогамія, а плем’я, як правило, було ендо­гамним. Однак у деяких народів побутувала родова ендогамія. (Див.: Екзогамія).

Енкомендерос - назва оброку, який сплачували індіанці Америки своїм колонізаторам іспанцям в XVI-XVIII стст.

Енком’єнда - форма експлуатації індіанського населення в іспанських колоніях Америки в XVI-XVIΠ стст. Е. не давала пра­во на володіння землею, її власник отримував право на експлуа­тацію общинників. Індіанці повинні були сплачувати оброк енко­мендерос (колонізаторам) та відбувати панщину на їхніх ділянках та рудниках. Землі общини проголошувалися її невідчуджуваною власністю. Е. введено вперше в Мексиці Е. Кортесом.

«Енсі» (шумер. - «той, що очолює общинний культ, закла­дає храм») - титул верховного жреця головного міського храму - голови міста-держави у Стародавньому Шумері. Е. очолював об­щинний культ, керував військом, головував в раді старійшин і народних зборах. (Див.: «Патесі»),

Енцикліка - послання Папи Римського до церковних ієрар­хів або до всіх католиків з приводу релігійних, моральних та по­літичних питань, яке містить у собі директивні вказівки, не підля­гає обговоренню та є обов’язковим для виконання.

Енциклопедія права (від грец. έγκνκλοπαίδεία-коло знань) - 1. Короткий перелік і характеристика юрид. наук або сумарний виклад усіх правових знань. У такому значенні Е. п. наближаєть­ся до звичайного складу будь-яких (загальних та галузевих) 282

енциклопедій, де сукупність знань викладається за певною сис­темою. Однією з перших праць в історії Е. п. була «Універсальна енциклопедія права» нім. юриста Г. Гунніуса (Кельн, 1638). У до­гмат.-описовому стилі Г. Гунніус виклав окр. юрид. науки, а саме основи цив.-процесуального та канонічного права без досліджен­ня сутності права і правознавства. Він уперше застосував термін «енциклопедія права». 2. Самост. наука в системі юрид. наук, що дає цілісне уявлення про право. Виникла в др. пол. XVΠ ст. у Ні­меччині. В Рос. імперії набула поширення в перш. пол. XIX ст. Вчені, які визнавали Е. п. самост. наукою (К.О. Неволін, М.К. Ренненкампф, М.М. Капустін та ін.), виходили з того, що галузеві юрид. науки (держ., цив., крим. право) самі містять заг. положен­ня, тому починати засвоєння права з їх вивчення було б методо­логічно неправильно. Потрібна загальнотеор. наука, здатна забез­печувати зв’язок між усіма юрид. науками і створювати умови для сприйняття їх заг. положень. Така наука спочатку дістала на­зву «енциклопедія законодавства». Назва пов’язана з тим, що до 30-х рр. XIX ст. в рос. юрид. науці переважав природно-правовий напрям, прихильники якого, оцінюючи право з позицій натурфі­лософії, розрізняли право і закон, тому йшлося саме про енцик­лопедію законодавства. Так, К.О. Неволін, прихильник природно- правового напряму, під «енциклопедією законодавства» розумів самост. науку - теорію «наук, законодавства» і одночасно їх ско­рочений виклад. Вважав, що енциклопедія покликана з’єднувати філософію права з науками про закони. Завдання наук, законо­давства він висвітлював з позиції розрізнення природ, права (природ, закону) і позит. права (позит. закону). При цьому при­род. закон трактував як «ідею законодавства» (тобто правове на­чало позит. закону), а позит. закон - як її «виявлення». Свій фі- лос.-правовий підхід до закону вчений обґрунтовував так: сут­ність закону - це правда, а «сутність правди може бути визначена лише у філософії». Ця позиція приводила до ототожнення Е. п. з філософією права. З утвердженням ідей позитивізму з’являється Е. п., прихильники якої ототожнювали право і закон, джерело права вбачали лише в законодавстві. Для теоретиків цього на­пряму вивчати зак-во означало вивчати право, а звідси - знання законів є знанням права, або правознавством. Учені, які вважали Е. п. самост. наукою, дотримувалися думки, що вона має дослі­джувати правові явища як єдине органічне ціле, чітку систему понять. Е. п. повинна визначати сутність правознавства і сприяти зв’язку його окр. галузей між собою та з цілим. Ця наука мусить бути постійним регулятором усієї системи юрид. наук. 3. Одна з базових наук, дисциплін юрид. профілю. Дехто з учених вважав, що Е. п. не є самост. наукою, що вона не має свого предмета; її розглядали як вступ до науки про право. Найб. популярності така точка зору набула серед франц, правознавців XIX ст., які обстою­вали думку, що Е. п. є лише навч. дисципліною особливої ваги, вивчення якої має передувати вивченню позит. зак-ва. Е. п. як на­вч. дисципліна з’явилася у Німеччині ще в серед. XVIΠ ст. і за­лишається у деяких європ. країнах дотепер. У Рос. імперії цю ди­сципліну вперше почали викладати у ХУШ ст. в Моск, ун-ті. Згі­дно з університ. статутом 1835 Е. п. (законодавства) як навч. дис­ципліна складалася з двох самост. частин: а) енциклопедії юрид. і політ, наук і б) історії філософії права. Після прийняття універ­сит. статуту було розроблено програму Е. п., обов’язкову для усіх рос. ун-тів. Програма передбачала такі теми для вивчення: понят­тя норм права, співвідношення моралі і права, визначення права за його джерелом, теорії природ, права, виникнення права, право в об’єктивному розумінні, право в суб’єктивн. розумінні, елемен­ти юрид. норм: гіпотеза, диспозиція, санкція, юрид. факти, прива­тне і публічне право, право як сусп. порядок, вчення Г.В.Ф. Геге­ля, Л. Штейна, Г. Аренса, Р. Моля, Л. Гумпловича, визначення д- ви, влада і право, застосування права, тлумачення законів тощо. Ця програма дала підстави К.О. Неволіну, М.М. Капустіну, М.К. Рен- ненкампфу, П.Г. Редькіну, Є.Н. Трубецькому, Ф.В. Тарановсь- кому та ін. зблизити Е. п. з теорією д-ви і права та впритул підій­ти до нової назви енциклопед. науки і навч. дисципліни - теорії д-ви і права, яка означає узагальнюючу назву ряду окр. теорій і яка з кін. XIX - поч. XX стст. починає конкурувати з Е. п.

Епанагога (грец. έπαναγωγή - піднесення, повернення) - збір­ник правових норм, укладений у Візантії між 884 і 886 від імені імператора Василя І (867-886) та його синів Лева й Олександра. Слугував посібником для суддів. Значною мірою повторював положення Прохірона. Але до Е. увійшли нові положення, що мі­стилися у новелах імператора Василя І, подано нове трактування прав патріарха, розроблене під безпосеред. впливом патріарха Фотія, причетного до укладання Е. Всупереч традиційному ві- зант. уявленню про єдиновладдя, в Е. розвинене вчення про дві рівноправні влади - імператорську і патріаршу, що доповнюють одна одну. У галузі шлюбно-сімейного права в Е. зберігалися норми Еклоги, зокрема елементи викупу майб. дружини при вступі в шлюб.

Enapx (грец. eparchos) - вищий чиновник (голова Сенату і голова міської адміністрації) Константинополя в Візантійській імперії.

Епікур (341-270 рр. до н.е.) - філософ-матеріаліст, послідо­вник Демокріта. 307 р. заснував свою школу в Афінах. Його тво­ри збереглися лише в уривках та кількох листах. Розвивав філо­софію індивідуалізму, ідеї рабовласницької демократії. Першоря­дного значення у філософії надавав етиці. Вона, на його думку, визначає мету життя й критерії поведінки.

Епонім - назва першого архонта у Стародавніх Афінах, який вважався найголовнішою посадовою особою в афінській ре­спубліці, мав судові функції з сімейних справ та справ про спадок.

«Епоха вікінгів» (від давньосканд. vikingr - «пірат», захід­ноєвропейське найменування - нормани, давньоруське - варяги). В. VIΠ-XI стст. - воїни-мореплавці зі Скандинавії, що справили значний вплив на хід Європейської історії. Займалися грабіжни­цькими походами і торгівлею в Європі, Західній Азії, Середзем­номор’ї та Північній Африці. Упродовж IX-XI стст. колонізували значні регіони Європи: насамперед Східну Англію, Нормандію, Ісландію, Фарерські та Шотландські острови, Сицилію, Русь то­що. Етнічно складалися переважно з данців, норвежців та шведів. Первісно сповідували своєрідне скандинавське язичництво, проте протягом X-XI стст. повернулися до монотеїстичної релігії - християнства. Через перенаселення Скандинавії та відносну без­захисність сусідів здійснювали часті грабіжницькі рейди в глиб континенту. Як на морі, так і на повноводних північних ріках та озерах використовували довгі вітрильні човни дракари. Нападали і грабували міста і поселення, здебільшого розташовані в прибе­режній зоні. Очолювалися ватажками конунгами - великими зем­левласниками чи вождями родів. У вільний від походів час за­ймалися риболовлею, полюванням на пушного звіра, землеробст­вом і торгівлею. Значною мірою сприяли розвитку Дніпровського та Волзького торговельних шляхів. Першими з європейців серед­ньовіччя досягли Гренландії та Північної Америки. Створили ба­гатий епос, що зберігся у численних сагах та історичних перека­зах. Цілком заслужено період їхньої бурхливої експансії у 793­1066 називають в історіографії Середньовіччя «епохою вікінгів» (норманів, данів, варантів, варягів, русів).

«Епоха освіченого абсолютизму» - із середини ХУШ ст. у деяких державах Західної Європи настає епоха т. зв. «освіченого абсолютизму». Найвидатнішими представниками «осв. абсолю­тизму» у Пруссії був Фрідріх П Великий, а в Австрії - Іосиф (Йосип) П Габсбург. Варто підкреслити, що «осв. абсолютизм» був одним із закономірних етапів розвитку абсолютної монархії. Політика «осв. абсолютизму» проводилася нібито в інтересах до­бра усіх громадян і опиралася на твердження, що вся влада в кра­їні має абсолютно належати монархові, який «тільки один має правити у державі». Ця політика була спробою пристосувати державний лад абсолютної монархії до потреб класу буржуазії, що вже з’явилася. Завданням цієї політики було збереження аб­солютизму і станового ладу, який базувався б на перевазі дворян­ства, через проведення реформ, які могли б примирити з таким по­рядком міцніючу буржуазію. Під час правління Фрідріха П Велико­го (1740-1786) система поліцейської держави у Пруссії дедалі роз­вивалася. Фрідріх П управляв державою через розгалужений бю­рократичний апарат. В армії панувала чітка дисципліна і вона (армія) була засобом проведення агресивної зовнішньої політики (наприклад, поділ Польщі 1772 за участю Австрії та Росії). Була проведена реформа, за якою суди відокремлювалися від адмініст­рації. Фрідріх П також був зацікавлений у збереженні селянських господарств, оскільки селяни поставляли рекрутів до армії і пла­тили податки. Саме тому він уживав заходів щодо забезпечення прав селян на їх земельні ділянки. За селянами було визнано спа­дкове право на землю. Фрідріїх П навіть зробив спроби скасувати кріпацтво, але йому це вдалося зробити тільки в окремих провін­ціях. Більш послідовне проведення політики «освіченого абсолю­тизму» було продемонстровано Іосифом П Габсбургом (1780— 1790), який здійснив спробу перетворити землі, що входили до складу Австрійської монархії, у централізовану державу. Він

1) розділив австрійські землі на губернії, губернії - на округи;

2) зрівняв у правах православних, протестантів та іудеїв; 3) від­мінив кріпосне право в Австрії (1782) і Угорщині (1785). Проте селяни мали відбувати на користь поміщиків певні повинності. Селянам було надано право викуповувати у поміщиків земельні наділи, якими вони користувалися. Під кінець правління Іосифа П повинності селян на користь поміщиків були замінені грошовим оброком. Політика Іосифа П, безумовно, викликала сильну опо­зицію серед дворянства та духовенства, що змусило його відмі­нити деякі свої реформи (крім проголошеної свободи совісті та звільнення селян від кріпосної залежності).

Еразм Роттердамський (28.X.1466-12.VΠ.1536) - нідерл. теолог, філолог і письменник, доктор теології з 1506. У 1495-1499 вивчав теологію у Париз. ун-ті. Крім Нідерландів, жив у Франції, Англії, Італії; з 1513 - переважно у Швейцарії (Базель). Осн. праці - сусп.-політ, і державно-правового спрямування: «Похвала Глупоті» (1509), «Виховання християнського володаря» (1516), «Скарга Ми­ру, звідусіль гнаного і повсюдно топтаного» (1517), «Домашні бе­сіди» (1518), «Про свободу волі» (1524). Вчення Е. Р. про д-ву і право можна назвати «антропологічним», оскільки в його основі - христ. гуманізм, найвищою цінністю якого є гідність людини як основа соціального і державного життя. Людина в Е. Р. постає як «особа божественна», що природою і законом наділена свободою волі. Відтак д-ва є механізмом реалізації спільної волі індивідів. Звідси - високі вимоги до правителя, який має бути мудрим, щоб правильно зрозуміти спільну волю, що виступає як справедливість, і вміти спрямувати цю волю в інтересах заг. блага. Якщо правитель не наділений високими моральними якостями, то його владу варто обмежити. Мета держ. управління полягає у захисті свободи. Особ­ливу увагу Е. Р. приділяв способам досягнення держ. інтересу, вжи­ваючи поняття «політична доброчинність», яка означає послідовне, поступове (з урахуванням об’єктивних можливостей і конкр. ситуа­ції) наближення до мети. Е. Р. визначав д-ву як складний організм, що характеризується єдністю окр. індивідів та цілісністю, і віддавав перевагу останній. Зак-во в д-ві має сприяти згладжуванню майнової і соціальної нерівності. Мислитель вважав, що значна частина зло­чинів здійснюється через повсюдне піднесення багатства і знева­жання бідності. Він виступав за рівність перед законом і гуманне ставлення до соціальних низів. Закони розглядав як засіб не лише примусу, а й заохочення. Зазначені моральні принципи Е. Р. поши­рював і на зови, політику, зокрема пропонував створити міжнар. ар­бітраж для розв’язання конфліктів та запобігання війнам. Е. Р. гост­ро критикував негат. сторони феод, побуту та ідеології, підкреслю­вав роль людини, її розуму й цілеспрямованої волі у процесі мора­льного вдосконалення. Гуманіст, ідеї мислителя справили значний вплив на ідеологію Реформації та становлення бурж. відносин.

Ерга омнес (лат. erga omnes - такий, що розповсюджується на всіх) - у сучас. міжнародному праві кваліфікація загальних, таких, що поширюються на всі д-ви, обов’язків. Між, власне, д-вою і міжнар. співтовариством як сукупністю держав склада­ються відносини, які ґрунтуються на нормах заг. права і необхід­ності захисту фундам. інтересів цього співтовариства. Наявність заг. обов’язків держав у зв’язку із спільними інтересами співтова­риства не раз констатував Міжнародний суд ООН, який кваліфіку­вав їх як обов’язки (навіть позадоговірні) перед співтовариством у цілому. Порушення обов’язків Е. о. розглядається співтовариством як міжнар. злочин. Ідеться про обов’язки, які виникають внаслі­док заборони агресії, геноциду, захисту фундам. прав людини тощо. У своїй сучас. практиці Міжнар. суд OOH знову підтвердив чинність норм Е. о. та необхідність їхнього дотримання («Справа Східного Тімору», 1995).

Ергард (або Ерхард) Людвіг (04.Π.1897-05.V.1977) - міністр економіки в уряді Конрада Аденауера та його наступник на посту федерального канцлера у 1963-1966, християнський демократ (ХДС). Отримав середню освіту у Фюрті та Нюрнбергу, а вищу - в університеті Франкфурта. Вчився у Франца Оппенгеймера і з юна­цьких років ввавжав його одним з найкращих німецьких вчених економістів, соціологів, людиною, що заклала основи ліберального світогляду в Німеччині. Творець «німецького економічного дива». Як керівник економічної адміністрації Тризонії (1947-1949), підго­тував і провів валютну реформу, внаслідок якої в обіг було введено німецьку марку і започатковано, власне, старт т. зв. «німецького економічного дива» 1950-х рр. Він встановив 1965 дипломатичні відносини з Ізраїлем, робив кроки для налагодження контактів з країнами радянського блоку, нормалізував стосунки з Югославією. Один з ініціаторів створення Європейського об’єднання вугілля і сталі та Європейського економічного співтовариства, сприяв про­цесові європейської інтеграції, однак не зміг запобігти тертям у ві­дносинах між економічними партнерами у середині 1960-хрр. Кри­за у вугільній і сталеливарній промисловості та інші проблеми ста­ли причиною його відставки. Протягом 1966-1967 очолював Хрис­тиянсько-демократичний союз. У своїх відомих наукових працях «Добробут для всіх» (1957), «Німецька економічна політика» (1962) виклав неоліберальну концепцію побудови соціального рин­кового господарства, яка призвела до швидкого подолання післяво­єнної руїни і до майбутнього господарського процвітання ФРН.

Ерли (англ, earl) - родоплемінна знать англів і саксів у до- нормандській Англії.

Ерліх Євген (14.IX. 1862-02.V. 1922) - австр. і укр. правозна­вець, соціолог, професор з 1896.3акін. 1886 Віден. ун-т, одержавши ступінь доктора права. Займався адвокатською практикою та наук, діяльністю; викладав у Віден. ун-ті: з 1894 - приват-доцент, з 1896 - екстраординарний професор, а з 1900 - ординарний професор рим. права. З 1900 до 1918 - у Чернівецькому ун-ті: декан юрид. ф-ту, ректор (з 1906). Один з організаторів т-ва з досліджень «живого

права» в Ченрнівцях. Заперечував юрид. позитивізм, що розглядав право лише як сукупність юрид. норм, прийнятих д-вою, Е. у праці «Основи соціології права» (1913) сформулював свій гол. теор. пус- тулат: «Центр ваги розвитку права в наш час, як і раніше, знахо­диться не в законодавстві, не в юриспруденції чи судочинстві, а в самому суспільстві». Призначення юриспруденції - пошуки «живо­го права» у взаєминах індивідів, людських спільнот, об’єднань то­що. За E., «живе право» панує здебільшого не в кодексах законів, а в юрид. док-тах, зокрема в договорах, угодах, заповітах та ін.

Етатизм (франц, etatisme, від etat - держава) - 1. Течія у полі- тико-правовій думці. Антипод анархізму. Розглядає д-ву як найви­щий результат і мету суспільного розвитку. На позиціях Е. стояли Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, Г. Гегель, які вважали д-ву най­вищим благом людства. Термін «етатизм» з’явився у 80-х рр. XIX ст. у Франції та означав доктрину, яка вимагала макс. посилення впливу д-ви і розширення повноважень її органів. 2. Сучасна соціол. докт­рина, яка обґрунтовує необхідність втручання д-ви в екон. і політ, життя сусп-ва, наголошуючи, зокрема, на можливостях регулятивної функції д-ви в процесі конкурентної боротьби на внутр, і зовн. рин­ку. З. Втручання д-ви в усі сфери сусп. життя шляхом їх докладної регламентації та підконтрольності бюрокр. апаратові. Як свідчить істор. досвід, така політика призводить до перевищення необхід. рі­внів держ. управління у сусп-ві, концентрації, централізації та бю­рократизації політ, влади. Це, в свою чергу, суттєво обмежує права і свободи особи, надмірно посилює вплив репрес. органів, осн. приз­наченням яких стає виявлення і переслідування інакомислячих.

Етельберта правда - див.: Правда Етельберта.

Етноцид (від грец. έθνος - плем’я, народ і лат. caedere - убивати) - насильн. спосіб здійснення нац. політики шляхом знищення окр. народів, їх частини або їх окр. яскравих представ­ників. Злочини Е. кваліфікуються не за кількісними характерис­тиками і не зводяться лише до вбивства. Е. вважається будь-яка акція, спрямована на ліквідацію етносу, його осн. ознак (етн. те­риторія, мова, культура, самосвідомість). Політика Е. суперечить нормам і принципам міжнар. права. Права народів, націй, нац. меншин, як і права та свободи особи, підпадають під регулюючу дію міжнар. та нац. права, насамперед їх оси. принципів. Усі оси. принципи міжнар. права взаємопов’язані та рівноцінні: керуючись одним із них, не можна порушувати інші. Зокрема, без дотримання права на самовизначення народів неможливе дотримання прав окр. особи, а у разі забезпечення права народу на самовизначення не можна порушувати права та свободи окр. людини.

Етьєн де JIa Боесі (01.XI. 1539-18.VΠI. 1563) - франц, пись­менник і філософ, гуманіст, автор перекладів Плутарха, Вергілія, Ксенофонта і Аріосто, ідеолог тираноборців (Ф. Гетман, Ю. Брут, Т. Без, Дж. Бьюкенен та ін.). Закінчив юрид. фак.-т Орлеанського ун-ту. Радник парламенту в м. Бордо. Його памфлет «Міркування про добровільне рабство» (бл. 1553 р.) використовувався у боро­тьбі проти королівського абсолютизму багатьма тираноборцями, просвітителями, лідерами якобінців - Робесп’єром, Маратом та ін. 1563 раптово захворів та помер від чуми.

Ефети - судова колегія у Стародавніх Афінах, що розгляда­ла справи про ненавмисні вбивства.

Ефіальта реформи - див.: Реформи Ефіальта.

Ефори - колегія з п’яти осіб у Стародавній Спарті, яка що­річно обиралася для повсякденного керівництва державними справами; помічники архагетів, які пізніше отримали право на­гляду над їх діяльністю.

Ешафот (франц, echafaud - поміст) - дерев’яний поміст для страти, споруджений у публічному місці із залякувальною метою для прилюдного здійснення смертної кари, виконання ганебних покарань; плаха.