Юридичні поняття і терміни на літеру Д

Давид Рене (12.I.1906-26.V.1990) - франц, правознавець, доктор юриспруденції, спеціаліст в галузі порівняльного право­знавства. Протягом 1945-1970 очолював кафедру порівн. права в Париз.

Давній Схід, Стародавній Схід - географічне, історико- культурне, цивілізаційне поняття. Саме тут, на території Старо­давнього та Середнього Сходу, вперше в історії людства сформу­валися такі інститути, як держава, право, світові релігії. Термін «Стародавній Схід» запровадили вперше античні автори, які поз­начали так країни, розташовані на схід від греко-римського світу.

Давньокитайська п’ятичленна система покарань - тра­диційна система покарань, запроваджена в Стародавньому Китаї у V-IV стст. до н.е. Пов’язана з її філософським осмисленням на основі використання сакральної у стародавніх китайців цифри п’ять. Шкала покарань включала в себе: таврування, відрізання носа, відрубування ніг, кастрацію та смертну кару. Нерідко вона доповнювалась іншими покараннями - биттям товстими чи тон­кими палицями, обертанням в рабство, штрафом. В шан-іньсь- кому Китаї була відома особлива система символічних покарань («сян»), коли відрізання ноги замінювалося фарбуванням тушшю коліна, а смертна кара - носінням грубої полотняної сорочки та ін. Отже, суспільство прагнуло перевиховати злочинця, вистав­ляючи його на загальний осуд і зневагу.

Даймйо (яп. «велике ім’я») - великі землевласники і водо­дільні князі в Японії до реформ «Мейдзі ісін» у другій половині XIX ст.

Даль Роберт (17.ХП.1915-05.П.2014) - відомий амер, полі­толог, один з основоположників теорії плюралістичної демокра­тії. Автор праць «Вступ до теорії демократії» (1956), «Політична опозиція в західних демократіях» (1966), «Ділеми плюралістичної демократії» (1982) та ін. Відмова від «класично-моністичної де­мократії» дозволила Д. зробити висновок про те, що розвиток де­мократії привів до нового типу демократії, яку він запропонував назвати «поліархією». E інститутами стали універсальне виборче право, надійний захист свободи (виражати свою думку, вклю­чаючи критику уряду, режиму, суспільства, пануючої ідеології тощо), існування незалежних і альтернативних джерел інформа­ції, високий ступінь свободи у створенні автономних і різномані­тних організацій, включаючи опозиційні партії, висока залеж­ність уряду від виборців і результатів виборів. Отже, поліархія - новий тип демократичного режиму, демократичного контролю і система прав, гарантованих і захищених інституціонально.

Данилевський Микола Якович (28.XI. 1822-01.XI. 1885) - російський природознавець, правознавець, філософ, соціолог та публіцист. Закінчив Царськосельський ліцей (1842) та Петерб. ун-т (1849). Заарештований за участь у діяльності гуртка петра- шевців і пропаганду ідей Фур’є та висланий з Санкт-Петербурга (1849). Обстоював теорію циклічних культ.-істор. типів в історії людства, які розвиваються подібно до живих істот. Вважав, що єдиної загальнолюдської цивілізації не існує. У всесвіт, історії виділяв 13 цивіліз. типів: 1) єгипетський; 2) китайський; 3) дав- ньосемітський; 4) індійський; 5) іранський; 6) єврейський; 7) гре­цький; 8) римський; 9) арабський; 10) германо-романський; 11) перуанський; 12) мексиканський та 13) слов’янський. Найбі­льшу увагу приділяв германо-роман, та слов’ян, типам цивіліза­цій. Обмежував час функціонування (цикл) будь-якого культ, ти­пу строком у півтори тисячі років і поділяв його на три періоди:

1) етнічний (1 000 років); 2) державний (400 років); 3) творчий, цивілізаційний (50-100 років).

Данило Романович Галицький (1201-1264, м. Холм) - князь Галицько-Волинського князівства з 1205 (з перервами), ко­роль з 1254. Син кн. Романа Мстиславича й Анни - дочки кн. Рю­рика Ростиславича. Після загибелі батька перебував під опікою матері. Через запрошення галиц. боярами новгород-сівер. князів Володимира, Романа і Святослава Ігоровичів 1206 вивезений ма­тір’ю до Володимира-Волинського, згодом - до Кракова, потім - до Угорщини. За підтримки утор, короля Андрія П в 1211-1212 займав галиц. стіл, однак змушений був повернутися до Угорщи­ни. За допомогою матері домігся від краків. князя Лєшка П, який захопив Волинь, поступки на свою користь міст Тихомеля та Пе­ремишля. Згодом звільнив від польс. військ м. Берестя та Забуж­жя з містами Угровськ, Верещин, Стовп’я та ін. 1219 одружився на Анні - доньці кн. Мстислава Мстиславича Удатного, який з 1209 до 1219 був Новгород, князем, а в 1219-1228 посідав галиць­кий стіл. 1223 брав участь у битві з монголе-татарами на р. Кал­ка. До 1227 утвердився на Волині і розпочав боротьбу за повер­нення собі Галичини. 1230 звільнив Галич від утор, владарюван­ня, однак 1232 знову втратив Галич, Белз і Червенські міста, за­хоплені угорцями. 1237 звільнив м. Дорогичин, по жалуваний ма- зовецьким кн. Конрадом загонові рицарів Тевтонського ордену. Уклавши мир з Конрадом, 1238 утвердився у Галичі; передав Bo- лодимир-Волинський братові Васильку, посадив у Києві свого намісника Дмитра. Відновив держ. управління і господарство, ві­дбудував та зміцнив міста, зруйновані навалою хана Батия 1240— 1241. Підпорядкував княжій владі всі єпископські кафедри Пд- Зх. Русі, здійсним військ, реформи. 1241 переніс свою резиденцію до м. Холма. 1245 розгромив під м. Ярославом військо черніг.

року їздив до ставки Батия, визнавши свою залежність від Золо­тої Орди. Наприкінці 1240-х рр. уклав мир з вел. кн. лит. Міндо- вгом, одержав Чорну Русь і, очевидно, третину Судавії (землі ят- вягів). 1952 брав участь у боротьбі за спадщину австр. герцога Фрідріха II Бабенберга. За підтримки «служилих», переважно дрібних і серед, землевласників, придушував антикнязівську опо­зицію бояр, розгромив їхні опорні пункти в галиц. Пониззі та «болохівські городи» (у зв’язку з тим, що суміжна з Галиц.- Волин, князівством Болохівська земля, визнавши зверхність Зо­лотої Орди, стала, по суті, форпостом останньої), повернув Пере­мишль. З метою залучення європ. держав до боротьби з монгола­ми прийняв 1254 від папської курії королів, титул. Коронувався в м. Дорогичині. 1254-1255 успішно боровся проти орди хана Ky- ремси, однак 1259 не зміг успішно протистояти ханові Бурундаю, який зажадав зруйнувати укріплення міст Галиц.-Волин, князівс­тва. Більш детально діяльність Д.Р.Г. висвітлено в Галицько- Волин. літописі.

Данте Аліг’єрі (1265-1321) - італ. поет, народ, у дворянсь­кій родині Аліг’єрі. Обирався пріором у духовному рицарському ордені. Першим серед мислителів Середньовіччя виступив на за­хист незалежності королівської влади від диктату папства. У сво­єму творі «Про монархію» доводив необхідність сильної світської влади для подолання феодальних міжусобиць, об’єднання Італії в єдину державу, обґрунтував ідею всесвітньої монархії. Планам об’єднання Італії, встановлення «міцного громадянського миру» присвячений також його публіцистичний твір «Пір». Мета усього людського роду, за Данте, - загальний мир (concordia - гармонія, мир). Це і є справа всесвітньої монархії. Основні докази, які він наводить на її користь: єдина мета вимагає єдиного керівного центру. Помер у вигнанні.

Даосизм - одна з найбільш впливових течій давньокитайської філософської і суспільно-політичної думки VI-IΠ стст. до н.е., засновником якої вважається Лао-Цзи.

незалежна від небесного владики природна закономірність, правиль­ний шлях. «... Людина іде за Землею, - зазначається в «Книзі». - Земля іде за Небом. Небо іде за дао, а дао іде за природністю».

Даремність договору - Див.: Марність договору.

Даса (dasya - ті, що живуть за рахунок прислуговування ін­шим) - нижча залежна категорія (варна) населення в Стародавній Індії; підкорене аріями, але вільне місцеве населення. Див.: Шудри.

Датські гроші - прямий королівський податок у донор- мандській Англії.

Дафу - 1. Соціальний ранг у Стародавньому Китаї, якому відповідали глави тих родоплемінних груп (цзу), які складали на­селення володінь чжухоу (третя соціальна група періоду Чжоу);

2. Вищі чиновники у Стародавньому Китаї, які поділялися на три розряди: старші, середні, молодші.

«25 пунктів» - назва програми, з якою 1920 р. виступив А. Гітлер і яка стала програмою Націонал-соціалістичної німець­кої робітничої партії; пронизана шовіністичними ідеями верхо­венства німецької нації; вимагала реваншу з метою встановлення «справедливості, зневаженої Версалем».

«Двічі народжені» - брахмани, кшатрії і вайшії (на відміну від шудр - один раз народжених). Друге народження представни­ків вищих варн було пов’язане з ритуалом особливого посвячення у зв’язку з початком вивчення «священних книг».

Девараджі - релігійно-правова концепція «богоугодного царя» у Стародавній Індії.

Декан (від лат. dekanus, букв. - десятник) - 1. В Європі за доби середньовіччя посадова особа, яка виконувала судово- адміністративні функції у територіальному окрузі (деканії);

2. В католицькій та англіканській церкві - сан священника;

3. У закладі вищої освіти - керівник факультету.

Декартелізація - політика знищення панування фінансової олігархії в галузі промисловості, торгівлі й фінансів Німеччини та Японії в період після Другої світової війни. Виступала складовою частиною політики денацифікації.

Декларації Народних Зборів Західної України 1939 - за­конодавчі акти конституційного характеру з найважливіших пи­тань суспільного і державного ладу Західної України, одноголос­но ухвалені Народними Зборами Західної України 27--28.X. 1939. Першими з Д. було прийнято Декларацію про встановлення ра­дянської влади на Зх. Україні та Декларацію про прийняття Зх. України до складу CPCP і включення її до складу У P CP. Декла­раціями про націоналізацію банків і великої промисловості та про конфіскацію земель польських поміщиків, монастирів і великих урядовців було знищено екон. основи бурж.-поміщицького ладу і створено умови для будівництва соціалістичної економіки. Істо­ричне значення Д. полягає в тому, що вони, втілюючи одностайну волю населення, законодавчо закріпили возз’єднання Зх. України з Українською PCP в єдиній державі.

Декларації OOH - резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які приймаються здебільшого з важливих політ, і соціальних про­блем та присвячених тлумаченню і розвитку принципів Статуту ООН. Окремі декларації, прийняті Ген. Асамблеєю, нерідко пере­дують і стають основою відповідних міжнародних договорів, ук­ладених в рамках ООН. Більшість важливих декларацій OOH сприяють розв’язанню відповідних проблем, зміцненню миру і співробітництва між народами, утвердженню і прогресивному розвитку осн. принципів сучас. міжнар. права. Найважливіші де­кларації ООН: Загальна декларація прав людини, прийнята 10.ХП.1948; Декларація про надання незалежності колоніальним країнамі народам, прийнята 14.ХП.1960, та ін.

Декларація (лат. declaratio, від declare - заявляю, опові­щаю) - 1. Заява одного чи кількох урядів, політ, партій, міжнар. або громад, орг-цій, що доводить до заг. відома програмний акт,

важливу міжнар. подію, закон тощо; урочисте проголошення за­гально по літ. принципів. 2. Заява платника податку про характер і розмір доходів. 3. Документ, що додається до грошових і цінних пакетів, які надсилаються поштою за межі країни. 4. Заява до ми­тниці від особи, що проїздить через кордон, про наявність і кіль­кість у неї речей, цінностей тощо.

Декларація 26 держав 1942 - підписана 01.01.1942 у Ва­шингтоні представниками держав - учасниць антигітлерівської коаліції, Д. проголосила необхідність повної перемоги над фаши­змом для захисту життя, свободи і незалежності народів. Д-ви, які її підписали, зобов’язалися застосувати усі свої військ, та екон. ресурси у війні проти країн Берлінського пакту 1940, не укладати перемир’я або миру з ворогом. У Д. вказувалося на можливість приєднання до неї ін. націй, згодних з її принципами. Від 01.01.1942 до 01.03.1945 до Д. приєдналися 21 країна. Д-ви, які підписали цей документ, дістали назву «Об’єднані нації». Після розгрому фашист. Німеччини на Сан-Франциськіїї конференції 1945 було створено Організацію Об’єднаних Націй.

Декларація незалежності СІЛА 1776 - політичний і юри­дичний акт, який проголосив відокремлення від Англії 13-ти пів- нічно-амер. колоній-штатів і поклав початок існуванню суверен­ної бурж. держави - СІНА. Прийнята 4 липня Філадельфійським Континентальним конгресом представників англ, колоній під час Війни за незалежність у Північній Америці 1775 1783. Автор проекту декларації - Т. Джефферсон. Декларація проголошувала рівність людей, їхнє «право на життя, свободу, прагнення до щас­тя», право народу на революцію, ідеї нар. суверенітету, що мало для того часу прогресивне значення. До основного тексту Д.н. не ввійшло важливе положення про засудження рабства, що було поступкою рабовласникам Півдня СІНА.

Декларація прав (Вірджинська) 1776 - схвалена конвен­том штату Вірджинія 12 червня 1776 р. Є одним з найважливіших документів в історії американського конституціоналізму, яким впе­рше проголошені права людини, ідея демократичної республіки і 228

був даний перший поштовх європейській революції XVIΠ ст. В Декларації прав Вірджинії, укладачем якої став Джеймс Медісон, близький товариш і земляк Джефферсона, було проголошено, що всі люди за своєю природою однаковою мірою є вільними і неза­лежними і володіють притаманними їм правами, від яких вони не можуть відмовитися самі чи позбавити таких своїх нащадків.

Декларація прав дитини 1959 - прийнята 20.11.1959. В ній визначено права, якими повинна користуватися кожна дитина, зокрема на ім’я та громадянство, на матеріальне забезпечення (належне харчування, житло, розваги та мед. обслуговування). Проголошено рівність дітей без будь-якої дискримінації в корис­туванні цими правами.

Декларація прав людини і громадянина 1789 (Declaration des droits de Γhomme et du citoyen - 1789, Франція) - програмний документ Великої французької революції, прийнятий Установчи­ми зборами 26.08.1789. Повністю увійшла до тексту першої Кон­ституції Франції 1791. Д. проголосила принципи нового ладу та ліберальні свободи («народний суверенітет», «природні і не­від’ємні права людини»; загальну рівність громадян перед зако­ном; їхнє право на «свободу, власність, безпеку і опір гнобленню, свободу особи, совісті, слова, друку та ін. бурж.-демократичні свободи), забезпечення яких покладалося на державу. Основою для Д. стали праці французьких та англійських просвітителів (Вольтера, Монтеск’є, Локка тощо) та американська Декларація незалежності 1776. Д. написана у формі маніфесту. Д. мала про­гресивне значення. Вона стала прапором революційних сил, які піднялися на боротьбу проти віджилих феодальних порядків і не­нависного французького абсолютизму.

Декларація про державний суверенітет України 1990 - політ, і правовий акт проголошення держ. суверенітету України. Прийняття BP УРСР 16.VII.1990, коли Україна ще перебувала у складі CPCP, але про свій державний суверенітет вже офіційно заявила найбільша союзна республіка - РФ (12.VI.1990). Не маю­чи чинності закону, Д. про д. с. У. 1990 відіграла важливу роль в утвердженні реального суверенітету України, розбудові Укр. д-ви. Декларація складається з преамбули і десяти розділів. У преамбулі зазначено, що, виражаючи волю народу України та виходячи з ряду ін. підстав, Верх. Рада проголошує держ. суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Респуб­ліки в межах її території та незалежність і рівноправність у зови, від­носинах. У розд. І «Самовизначення української нації» зазначено: «Українська PCP як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення». У розд. II «Народовладдя» проголошено осн. засади реального народовладдя, зокрема вказано, що гр-ни Республіки всіх національностей становлять народ Украї­ни, який є єдиним джерелом держ. влади в Республіці; повновладдя народу України реалізується на основі Конституції як безпосеред­ньо, так і через нар. депутатів, обраних до Верховної і місцевих рад Укр. PCP; від імені всього народу може виступати виключно BP Укр. PCP. Розд Ш «Державна влада» містить гол. засади організації і здійснення держ. влади. Зокрема, підкреслюється, що держ. влада здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, і це є першим офіц. визнанням в Україні принципу поділу влади. В розд. IV «Громадянство Української РСР» громадянство Укр. PCP проголошене як самостійне, а не похідне від союзного громадянства. У розд. V «Територіальне верховенство» стверджу­ється тер. верховенство Укр. РСР, яке означає, що УРСР здійснює верховенство на всій своїй території. У розд. VI «Економічна само­стійність» встановлено, що Укр. PCP самостійно визначає свій екон. статус і закріплює його в законах, що народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження нац. багатством і що УРСР забезпечує захист усіх форм власності, тобто проголо­шується повним обсягом суверенітет України в екон. сфері. У розд. VΠ «Екологічна безпека» утверджується держ. суверенітет в екол. сфері, а в розд. VIΠ «Культурний розвиток» - держ. суверенітет у культур, (духовному) житті народу. Розд. IX «Зовнішня і внутрішня безпека» формулює принципи безпеки; розд. X «Міжнародні відно­сини» визначає осн. засади цих відносин, визнає перевагу загально- люд. цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнар. права перед нормами внутрідерж. права.

Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 - один з найважливіших документів ООН, прийнятий 14.12.1960. В ній проголошено необхідність не­гайно і беззастережно покласти край колоніалізмові в усіх його формах і проявах. Підкорення народів іноземному ярму (ігу) та експлуатація їх, підкреслюється в Д., суперечить оси. правам лю­дини й Статутові OOH і перешкоджає розвитку співробітництва і встановленню миру в усьому світі. Д. підтверджує право всіх на­родів на самовизначення, вільне встановлення свого політ, стату­су та здійснення свого екон., соціального і культурного розвитку. У документі наголошується, що будь-яка спроба частково або ці­лком зруйнувати націон. єдність і територіальну цілісність країни несумісна з цілями і принципами Статуту ООН.

Декрет (від лат. decretum - рішення) - 1. У Стародавньому Римі - документи, що видавав Сенат, консули, пізніше - імпера­тор. 2. Законодавчі акти найвищих органів Французької Респуб­ліки і Паризької комуни. 3. Сьогодні у деяких державах - поста­нова органу верховної влади. Д. мають чинність закону.

Декреталії (лат. decretum - указ, постанова) - збірники но­рмативних актів Папи Римського.

Декум (збирач ополчення) - як і лубуттум, військовонача- льник (військовий ватажок) у Стародавньому Вавилоні.

Делеговане законодавство - сукупність нормативних актів, які ухвалюються викон. владою за уповноваженням парламенту і мають чинність закону. Поширене в Іспанії, Італії, Мексиці, Німеччині, Португалії, США, Франції та ін.

Делікт - правопорушення, незаконне діяння, проступок, злочин. У більш вузькому розумінні - цивільне правопорушення, що веде за собою лише відшкодування заподіяних збитків.

Делінквент (від лат. delinquens - той, що вчинив проступок) -

1. У праві взагалі правопорушник; особа, яка вчинила делікт.

2. У кримінології - особа з соціальним відхиленням поведінки (злочинець та ін.). 3. Рояліст-«зловмисник» у період Англійської буржуазної революції XVΠ ст.

Демарх - глава територіальної одиниці деми доби Клісфена в Аттиці.

Деми - територіальні одиниці, з яких складалися триттії - адміністративні складові 10 територіальних філ, на які була по­ділена Аттика внаслідок реформ Клісфена (10 філ, ЗО триттій, 100 демів). Члени Д. - демоти - обирали главу округи - демарха, складали списки громадян і метеків, які проживали в окрузі. Занесення до списку демотів вважалося юридичним доказом афінського громадянства (див.: громадянство полісне).

Деміурги (грец. demiurgos) - стан ремісників, художників, лікарів у Аттиці VΠI-VΠ стст. до н.е. В поемах Гомера - спеціа­лісти, які «працюють на народ».

Демократи (democrates) - члени однієї з двох (разом з рес­публіканцями) найвпливовіших партій США, основу якої станов­лять дрібні фермери, робітничий клас, міська інтелігенція. Осно­вою поглядів Д. є пріоритет ліберальних цінностей та розвиток со­ціального захисту населення з боку держави. Початок формування двопартійної системи в США було покладено наприкін. ХУШ - поч. XIX стст. Цей процес був пов’язаний із постатями Олексан­дра Гамільтона, виразника інтересів федералістів (промисловців півночі), який очолював казначейство у першій адміністрації, Дж. Вашингтона та державного секретаря Томаса Джефферсона, що спирався на демократичних республіканців рабовласницьких штатів півдня. На початку свого існування партії виступали як фракції в Конгресі США. З 1928 р. відбувається перетворення де­мократичних республіканців на Демократичну партію США.

Демократія (грец. δημοκρατία - народовладдя, від δήμος - народ і κράτος - влада) - форма організації сусп-ва, його держ,- політ. устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом вла­ди, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами д-ви і сусп-ва. Д. вима­гає, щоб влада цілком належала народові. Він здійснює її безпо­середньо шляхом прямої участі у вирішенні держ. і громад, справ (референдуми, плебісцити, демонстрації, мітинги, збори грома­дян, нар. ініціативи тощо) або через обраних ним представників (депутатів) у представн. органи держ. влади та органи місц. са­моврядування. Через інститути народних засідателів і присяжних відбувається участь гр-н у здійсненні суд. влади. Представн. ор­гани і посад особи у дем. д-ві, як правило, обираються. Показни­ком якості Д., свідченням її дієвості є політ, та екон. стабільність сусп-ва. Реальний вплив Д. на розвиток сусп-ва оцінюється з пог­ляду створення у ньому гідних людини засад життя і діяльності, забезпечення гарантій прав та свобод, честі і гідності людини та гр-нина незалежно від соц. стану, статі, віку, національності і ві­росповідання, а також свободи визначення людиною своєї життє­діяльності в політ., екон., соціально-культ., нац. та ін. сферах на основі різних форм власності, плюралізму думок, вільного воле­виявлення особистості, її активної участі у сусп. процесах. Реаль­на, а не уявна Д. - це не тільки форм, рівність правових можливо­стей, але насамперед їх всебічне забезпечення. Формула «народ є джерелом влади» стає не просто декларацією, а факт, станом справ у сусп-ві. Д. передбачає поважання права і закону, наяв­ність у сусп-ві сталої законності і міцного правопорядку, послі­довне здійснення принципу поділу держ. влади за її функц. фор­мами на законодавчу, виконавчу й судову. Д. притаманні широкі асоціат. зв’язки на всіх рівнях сусп. життя, інституційний і політ, плюралізм: партії, профспілки, нар. рухи, масові об’єднання, асо­ціації, спілки, т-ва, які об’єднують людей за різноманітними інте­ресами і нахилами. Інтеграц. процеси слугують розвиткові дер­жавності, дем. засадам усього сусп. життя, а також свободи осо­би. Об’єднання гр-н беруть участь в управлінні справами д-ви. Поряд з викон. владою на місцях утворюється паралельна система

прямого представництва. Громад, органи, крім активної участі у виробленні рішень, пропозицій і рекомендацій, здійснюють та­кож реальний контроль за викон. владою. Участь народу в управ­лінні справами сусп-ва і д-ви стає справді масовою. Складається ситуація, коли об’єкти і суб’єкти управління ніби збігаються. Здійснюючись з волі більшості, дем. управління водночас врахо­вує також інтереси меншості, використовуючи метод погодження рішень під час їх вироблення і прийняття. У дем. д-ві існує роз­поділ повноважень між центр, і місц. органами влади. Перші ви­рішують питання, від яких залежить існування всього сусп-ва, його життєздатність: екології, розподілу праці в міжнар. регіональ­ному і світ співтоваристві, запобігання конфліктам тощо, другі - забезпечують вирішення питань місц. самоврядування, екон., соціального і культур, життя людей у містах, селах, селищах, а також в адм.-тер. осередках, до яких ці нас. пункти належать. Так перестає існувати проблема концентрації і монополізації влади в д-ві й сусп-ві. Д. є об’єктивною умовою формування і функціону­вання громадянського суспільства і правової держави, вона сприяє процесам нац. визволення, забезпечення суверенітету на­ції, утворенню і розвитку нац. державності. Д., як сусп. явище, пройшла складний і довгий шлях багатовікового розвитку від пе­рвісної доби до сьогодення. Історично Д. має багато типів, форм, особливостей вияву (громадська, племінна, антична, буржуазна, постіндустріальна та ін.). Вчення про Д. свідчать, що, набуваючи різних форм, вона завжди залишається одним з методів організа­ції і здійснення влади, знаряддям певних сусп. сил для проведен­ня своєї політики. Немає і не може бути Д. «взагалі», «чистої», «надкласової». Завжди були і є конкр. форми її вияву. Однаковий режим може бути за різних форм правління та організації влади. Так, за формою правління Великобританія, Швеція, Норвегія, Данія - обмежені монархії, ФРН та Італія - парлам. республіки, США і Франція - през. республіки, але держаний, політ, режим у цих країнах один і той самий - Д. Навпаки, в країнах з однаковою формою правління політ, режим може бути різним. Парлам. рес­публіка як форма правління утвердилася у багатьох країнах, але панівний у них політ, режим різний - від Д. у її класич. вигляді 234

до звичайного фашизму. Нині Д. стає адекватною тим новим проблемам, що їх висуває перед людством сучас. стан цивілізації. Найповнішого розвитку вона набуває у процесі формування гро­мадян. сусп-ва і правової д-ви. Правова дем. д-ва може існувати тільки за умов громадян, сусп-ва, забезпечуючи функціонування його дем. інституцій. Д. є фундаментом правової д-ви і громадян, сусп-ва, вона стає реальним способом життя сусп-ва, показником його соціальної якості, каталізатором сусп. розвитку, сприяючи активізації громад, активності людей, їх вироб. діяльності, подо­ланню байдужості до дій влади, утвердженню у гр-н почуття обов’язку і відповідальної поведінки у всіх сферах сусп. відно­син. Для сусп-ва, що оновлюється, Д. є фактором утворення і ро­звитку справжньої колективності - важливої соціальної, культур, і політ, сили, яка формує сусп-во і людину саме дем. типу. Сут­ність Д. в її соціальному, політ, та екон. виявах визначається її можливостями як морального й духовного чинника, домінуючого в сусп. свідомості. Основи Д., її інститути, умови її утвердження і функціонування визначено в осн. законі д-ви - конституції. У ст. 1 Конституції України проголошено, що Україна є суверенною і незалежною, дем., соціальною і правовою д-вою. Демократизм нашої д-ви і всього укр. сусп-ва визначається респ. формою прав­ління, де гр-ни мають право обирати Верх. Раду України - зако- нод. орган, Президента України, вирішувати питання місц. само­врядування тощо. Про високий рівень Д. в Україні свідчить сис­тема закріплених в її Конституції прав і свобод людини. Всі гр-ни мають рівні конст. права і свободи, переважна більшість з яких є визначальними для розуміння України як дем. д-ви. Далеко не всі навіть демократично розвинені д-ви мають закріпленими у своїх конституціях такі положення дем. спрямування, які містяться у Конституції України. Проте ще не всі ці конст. положення відо­бражають реальність сучас. становища Укр. д-ви й сусп-ва, бага­то з них є стратегій, завданнями, які мають бути вирішальними для формування в Україні послідовної і найповнішої Д., яка б відповідала високим стандартам цивілізованого світу.

Демокріт (біля460-370рр. до н.е.) - давньогрецький філософ- матеріаліст, автор численних праць з фізики, математики, поезії, фі­лософії, від яких збереглися лише фрагменти - невеликі фрагменти у передачі античних письменників. Одним з перших в історії антич­ної політико-правової думки розглядав виникнення і становлення людини та людського суспільства як частину природного процесу світового розвитку. Держава, за Демокритом, є «спільною справою» громадян і слугує їм «опорою». «Справи державні, - підкреслював він - слід вважати набагато важливішими, ніж усі інші».

Демос (грец. δήμος - народ, населення) - вільне населення давньогрецьких полісів, яке мало громадянські права. Д. складав­ся з ремісників (деміургів) та дрібних землеробів (геоморів). Д. протистояли, з одного боку, родова аристократія (евпатриди) й торговельна знать, а з іншого - неповноправні верстви суспільст­ва (метеки, вільновідпущеники) йраби.

Демоти - органи самоуправління у Стародавніх Афінах, які складали, зокрема, списки громадян, які проживали на території демів (сіл).

Денацифікація - процес демократизації державно-політич­ного апарату та викорінення залишків нацистського і військово- монархічного режимів з суспільно-політичного та економічного життя Німеччини та Японії у повоєнний період.

Ден Сяопін (22.VΙΠ.1904-19.Π.1997) - визначний діяч Ко­муніст. партії Китаю, один з керівників-реформаторів китайської держави. Один з Восьми безсмертних КПК (Ден Сяопін, 1904— 1997; Чень Юнь, 1905-1995; Пен Чжень, 1902-1997; Ян Шанкунь, 1907-1998; Бо їбо, 1908-2007; Лі Сяньнянь, 1909-1992; Ван Чжень, 1908-1993; Сун Жень Цюн, 1909-2005). В народі його на­зивали «дядечко Ден» (Ден-бо). Д. С. був ініціатором політики «чотирьох модернізацій» і побудови «соціалізму з китайською специфікою», які привели до бурхливого економічного зростання в KHP і досягнення одних з найвищих у світі темпів прогресивного поступу економіки. Він є творцем нової концепції взаємовідно­син з етнічними китайськими територіями (Макао - спец, адмін. район Аоминь та Гонконг - особливий адмін. район Сянган), що не увійшли 1949 до складу KHP («одна держава - дві системи»). Навчався в одній з кращих шкіл Чунцина, а згодом у Франції та Університеті трудящих Сходу у Москві. 1923 вступає в КПК. Після повернення на батьківщину у вересні 1926 включається у громадянську війну, яка тривала в країні. Брав участь у Великому поході, під час якого незмінно займав пост генерального секрета­ря ЦК КПК. Після утворення KHP 1949 підтримує політику Mao Цзедуна і призначається на ряд важливих посад у новому уряді. 1957 призначається генеральним секретарем ЦК КПК і зближу­ється з Лю IIIaoци - головою KHP (1959-1968) та офіційно ви­знаним наступником Mao Цзедуна. Після невдачі політики «Ве­ликого стрибка» Д. С. і Лю IIIaoци готують економічні реформи, метою яких було виправлення помилок політики Мао. Ден і Лю повели більш гнучку і помірковану політику, на відміну від неда­лекоглядного і радикального Mao Цзедуна. Успіхи не забарилися. Сьогодні, незважаючи на те, що KHP має чисельність населення 1 млрд 300 млн осіб, її економіка динамічно розвивається (8-10 % щорічного приросту ВВП). Соціалістична країна є унікальною з точки зору світового досвіду, в якій тоталітарна комуністична політична система, що повільно демократизується, закладає пос­тупові елементи вільної ринкової економіки, що дають блискучі результати.

Денло («область датського права») - східна частина Англії, яка після укладення 800 р. договору між королем Альфредом Вели­ким і датським королем Гутрумом стала «країною датського зако­ну». В XI ст. датчани завоювали весь острів Британію, звільнений англосаксонським королем Генріхом Сповідником (1042-1066).

Денонсація (фр. denoncer - оголошувати про розрив, пори­вати) повідомлення однієї держави іншій про припинення дії ук­ладеного між ними договору, здійснене в порядку і в терміни, обумовлені цим договором. Загальні принципи Д. містяться у Віденській конвенції про право міжнародних договорів (1969).

День батька - щорічне свято на честь татусів, що відзнача­ється в більшості соціально розвинених країн. В Україні День ба­тька відзначається в третю неділю червня. Всесвітній день бать­ків - святкується 1 червня.

День вишиванки - Всесвітній день вишиванки - міжнаро­дне свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. Да­та проведення - щороку в третій четвер травня. Свято є самобут­нім, не прив’язане до жодного державного та релігійного.

День Військово-Морських сил України - свято, яке від­значається щорічно 1 серпня. Встановлене указом Президента України від 17.VIΠ. 1996. В день свята на кораблях, у військ, під­розділах, організаціях, військ.-навч. закладах Військ.-Мор. сил України проводиться комплекс заходів вихов. і військ.-патріот, спрямування.

День Європи - свято держав - членів Європейського Союзу та Європейського співтовариства. Відзначається щороку 9 трав­ня. Встановлений рішенням Міланської зустрічі глав держав та урядів країн - членів Європ. співтовариства в червні 1985 на честь заснування Європ. співтовариства. З нагоди свята у Брюсселі, де перебувають кер. органи Європ. Союзу, та ін. містах, де розміщені установи ЄЄ, а також у країнах - учасницях ЄЄ відбуваються офіц. урочистості. Осн. ідея загальноєвроп. Дня - кожний мешка­нець континенту, незалежно від своєї нац. належності й громадян­ства, має відчувати себе вільним у «європейському домі».

День захисника Вітчизни - офіц. свято, яке щороку відзна­чається в Україні 23 лютого. Встановлене указом Президента України 22.П. 1999. У цей день проводяться урочисті збори, зу­стрічі з ветеранами війни і З Є, покладаються вінки та квіти на могили загиблих воїнів тощо.

День захисту дітей - в Україні відзначається щорічно з 1 червня 1998. 1-го червня відзначається також «Міжнародний день захисту дітей».

День Збройних сил України - свято, яке відзначається що­річно 6 грудня - у день прийняття BP України Закону «Про Збройні сили України» (1991). Встановлене постановою BP Украї­ни від 19.Х.1993 відповідно до Конституції України (ст. 92) і ст. 4 Закону «Про оборону України» (1991). В Д. 3. С. У. в столиці України місті-герої Київ, містах-героях Севастополі, Одесі, Керчі проводяться арт. салют (святковий феєрверк), а також урочисті збори, вечори, концерти, бесіди, зустрічі з ветеранами війни, Збройних сил; встановлюються почесні варти біля Вічного вог­ню, пам’ятників Невідомому солдату і Невідомому матросу, ін. пам’ятників, покладаються вінки й квіти на могили загиблих вої­нів і до меморіалів.

День Конституції України - держ. свято України, встанов­лене на честь прийняття Верх. Радою України Конституції Укра­їни 1996. Відзначається 28 червня. Передбачене Конституцією України (ст. 161). У Д. К. У. відбуваються офіц. урочистості і зіб­рання, проводяться наук, конференції, мист. заходи тощо.

День матері - міжнародне та локальне свято. В Україні офіційно відзначається щорічно, починаючи з 2000 року, у другу неділю травня.

День медичного працівника - професійне свято працівни­ків охорони здоров’я України. Відзначається щорічно у третю неділю червня.

День незалежності України - держ. свято, що відзначається 24 серпня - у день прийняття BP України Акта проголошення не­залежності України 1991. Відповідно до ст. 73 Кодексу законів про працю України 24 серпня є нероб. Днем. У День незалежності проводяться урочисті збори, інші офіц. та громад, святкові заходи.

День Організації Об’єднаних Націй - міжнар. свято. Від­значається щороку 24 жовтня. Проголошений ГА ООН 31.Х.1947 на ознаменування дати набрання чинності Статуту OOH - 24.Х. 1945 - після його ратифікації Великобританією, Китаєм, CPCP, США, Францією та ін. д-вами. З нагоди Д. OOH у штаб- квартирі Організації у Нью-Йорку та в державах - членах OOH відбуваються офіційні урочистості, влаштовуються громад, і ку­льтурні заходи.

День пам’яті святих рівноапостольних Кирила і Мефо- дія (просвітителів слов’ян) - 24 травня.

День Перемоги - держ. свято на честь перемоги над фа­шист. Німеччиною у Великій Вітчизняній війні Радянського Со­юзу 1941-1945. Відзначається 9 травня. У Д. П. відбуваються офіц. урочистості і зібрання, проводяться заходи щодо увічнення пам’яті загиблих воїнів, вшанування ветеранів, святкові концер­ти, салюти тощо.

День перепоховання праху Т.Г. Шевченка на Чернечій горі поблизу м. Канів - 22 травня.

День прав людини - день проголошення Загальної декла­рації прав людини 1948. Відзначається щороку 10 грудня відпові­дно до резолюції ГА OOH від 04.ХП. 1950. У цей день проводять­ся різноманітні заходи, спрямовані на захист прав людини, наук, читання і конференції з відповідних питань тощо.

День працівника податкової та митної справи України - професійне свято в Україні, яке відзначається щороку 18 березня. Встановлене на заміну Дня митної служби України 2013 року.

День слов’янської писемності і культури - відзначається щорічно 24 травня в День вшанування пам’яті святих рівноапос­тольних Кирила і Мефодія. День слов’янської писемності і куль­тури святкують також в Росії, Білорусі, Болгарії, Сербії, Македо­нії, Чорногорії та ряді інших країн.

День соборності України - офіц. свято, що відзначається щорічно 22 січня. 1919 у цей день на Софійському майдані в Киє­ві відбулася багатолюдна маніфестація, на якій було проголоше­но Акт злуки - об’єднання Української Народної Республіки із Західноукраїнською Народною Республікою в єдину самостійну соборну Українську д-ву. Встановлений указом Президента Укра­їни Л.Д. Кучми від 21.1.1999.

День українського козацтва - свято, яке відзначається що­річно в Україні 14 жовтня - у День свята Покрови Пречистої Бо­городиці. Встановлено указом Президента України від 07.VΠ.1999, враховуючи істор. значення і заслуги Укр. козацтва у відродженні держави нового часу під час Національно-визвольної революції під проводом Б. Хмельницького і утвердженні укр. державності новітнього часу (1917-1922, 1991-2020) та суттєвий внесок у су- час. процес державотворення.

День юриста - професійне свято юристів. Відзначається щорічно 8 жовтня. Встановлене указом Президента України від 16.ІХ.1997. У Д. ю. проводяться урочистості та ін. заходи (наук, конференції, круглі столи), спрямовані на підвищення ролі закону та юрид. професії, а також поглиблення правової культури в укр. суспільстві.

Депортація (лат. deportatio - визнання, висилка) - 1. В рим­ському праві заслання (relegatio in insulam) як вид покарання і під­става позбавлення громадянства. 2. Кримінальне покарання у Франції, яке означало заслання до її колоній.

Депутатська недоторканність - правова гарантія, що за­безпечує безперешкодне та ефективне здійснення депутатами па­рламенту або іншого представницького органу своїх прав та обов’язків. Полягає в тому, що депутат не може бути підданий затриманню або арешту, проти нього не може бути порушена кримінальна справа без згоди палати, членом якої він є. В деяких країнах таку згоду дає в перервах між сесіями парламенту бюро

палати, постійно діючий орган парламенту. Винятки допускають­ся, як правило, в тому разі, коли депутат затримується на місці злочину. Д.н. може поширюватися на весь строк обрання чи тіль­ки на період сесії.

Держава - 1. В теорії права - це певний спосіб організації суспільства, основний елемент політичної системи, організація публічної політичної влади, що розповсюджується на все суспі­льство, виступає його офіційним представником і спирається в необхідних випадках на засоби примусу. Основні функції Д. по­діляються на внутрішні (діяльність у межах суспільства) і зов­нішні (міждержавні відносини). 2. Поняття, яке (за конституцій­ним правом) означає сукупність офіційних органів влади (парла­мент, уряд, суди та ін.), які діють у межах країни чи суб’єкта фе­дерації. 3. Як суб’єкт міжнародного права - головний учасник міжнародних відносин. Основною характерною ознакою Д. як суб’єкта міжнародного права е суверенітет (див.: Держава правова; Державна влада; Державний лад; Державний устрій; Місто-держава; Протодержава).

«Держава прапора» - держава, під прапором якої на закон­них підставах ходить це судно. Надаючи суднові право ходити під своїм прапором, держава тим самим визначає національну на­лежність судна. За чинним законодавством України, національна належність судна визначається його реєстрацією у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України та з часу одержання спеціального свідоцтва про право ходити під Держав­ним прапором України.

Державна влада - здатність суб’єктів, що виступають від імені держави (гілок законодавчої, виконавчої, судової влади - монарха, президента, прем’єр-міністра, канцлера, парламенту, уряду, Верховного Суду, Конституційного Суду тощо), впливати на поведінку людей та їхніх об’єднань за допомогою державного апарату. За своєю сутністю Д. в. є знаряддям здійснення волі па­нівної частини суспільства в межах всієї країни і проявляється у 242

вигляді системи публічно-політичних відносин владарювання і підпорядкування, які забезпечуються можливістю застосування примусу з боку провладних структур. Організація і здійснення Д. в. проявляються у формах державного правління, державного устрою і в політичному режимі, який запроваджує Держава. Д. в. є особливим різновидом соціальної влади і має такі ознаки: поширюється на усе суспільство; має публічно-політичний хара­ктер; забезпечується можливість застосування державного при­мусу; здійснюється від імені держави спеціальними суб’єктами (органами держави та їхніми посадовими особами)', існує завдяки встановленню і стягненню системи податків; запроваджує розпо­діл населення за територіальною ознакою.

Державна служба - профес. діяльність осіб, які займають посади в органах держ. влади та їх апараті. Такі особи є держав­ними службовцями, мають відповідні служб, повноваження та одержують грош. винагороду з держ. бюджету.

Державне управління - цілеспрямована, підзаконна, юри­дично-владна форма діяльності органів виконавчої влади щодо реалізації завдань і функцій держави у сфері господарського, економічного, соціально-культурного та адміністративно-полі­тичного будівництва у державі.

Державний лад - система соціальних, економічних і полі­тичних відносин, які закріплені нормами конституційного права. Д.л. визначає основні організаційні форми та інститути механізму політичної влади в державі.

Державний устрій - політико-територіальна організація влади, яка визначає правове положення регіональних частин держави та їх взаємовідносини з центральною владою. Відомі дві форми державного устрою', проста (унітарна), складові частини якої не мають суверенітету, як правило, вони є адміністративно- територіальними утвореннями, і складна, частини якої є суверен­ними утвореннями, мають ознаки Держави.

Десницький Семен Юхимович (бл. 1740-26.VI.1789) - укр. і рос. просвітитель і правознавець, перший рос. доктор права (з 1767), професор права (1768), один із засновників рос. науки пра­ва. Навч. у Москов. ун-ті (1759-1766), був слухачем також ун-тів в Петербурзі та Глазго (Великобританія). Свої правові погляди Д. виклав у працях творів «Слово про прямий і найближчий спосіб навчання юриспруденції» (1768), «Уявлення про заснування за­конодавчої, судової і каральної влади в Російській імперії» (1868), «Юридичне розмірковування про користь знання вітчиз­няного законодавства...» (1778) та ін. Д-ва, на думку мислителя, виникла з первісного стану на ґрунті суспільного договору. Він глибоко дослідив різні типи держав. Одним з перших в українсь­кій і рос. політико-правовій думці, після С. Оріховського, обґрун­тував ідею поділу влади, відмінну від поглядів Дж. Локка, ПІ.Монтеск’є та ін. зх. мислителів: законод. владу у Д. здійснює монарх разом з сенатом у кількості 600-800 багатих людей, обра­них на п’ять років; виконавчу очолює монарх; судову і каральну - сенат і суди. Д. належать також проекти щодо вдосконалення мі­ського самоврядування в країні. Д. різко засуджував кріпосне право, був прихильником свободи совісті, рівності народів, ви­ступав проти нац. гноблення.

Деспотія (від ст.-грец. δεςποτεία) - форма не обмеженої за­коном самодержавної влади, що характеризується крайньою централізацією, сваволею й жорстокістю монарха (фараона, царя, короля, халіфа тощо).

Деспотія східна - типова стародавньосхідна монархія (Єги­пет, Вавилон, Китай, Ассирія, Персія), яка характеризувалася необ­меженою владою правителя, який, спираючись на три відомства - відомство внутрішніх справ (фінансового), публічних робіт та військового, здійснював одноособове правління країною (нікому не підкорявся, сам приймав найважливіші рішення в житті дер­жави: оголошував війну, укладав мир, призначав та знімав чино­вників, був верховним суддею, главою духовної влади, розподі­ляв найважливіші виробничі ресурси суспільства: воду, землю, пасовиська тощо).

Десятина - особливий вид податку в європейських країнах на користь церкви, який спочатку збирався лише зі збіжжя («ве­лика Д.»), надалі також з продуктів городництва («мала Д.») та худоби («Д. крові»).

Десять заповідей Мойсея, заповіді, десятислів’я, декалог (від. грец. deka - десять і logos - слово, вчення) - норми особис­тої поведінки ст. євреїв, моральні норми, які містяться в П’ятикнижжі Мойсеевім (Вихід 20-23; Повт. Закону 12 і наст). Д. з. М. (нібито викарбувані самим богом Яхве на 2-х кам’яних плитах - «скрижалях завіту») були передані Мойсею на горі Сінай. Закони відображають етичні уявлення ст. євреїв, які скла­лися в епоху розкладу первіснообщинного ладу та становлення класового суспільства. Зміст Д. з. М. викладений в П’ятикнижжі в різних варіантах. Переважають культові приписи: 1) не поклоняти­ся чужоземним богам; 2) не робити собі кумирів; 3) не промовляти імені Господа даремно; 4) пам’ятати день суботній та ін. Крім куль­тових приписів містяться ще шість моральних норм поведінки: 5) шанування батьків, заборони: 6) убивств; 7) крадіжок; 8) пере- любств; 9) лжесвідчень; 10) посягань начужу власність.

Десять зол (ші з) - класифікація найтяжчих злочинів у се­редньовічному праві Китаю, яка була заснована на конфуціансь- кій моралі і ставила на перше місце в їх переліку протидію владі старших (імператора, чиновника, батька).

Де-факто (лат. de facto, букв. - насправді, фактично) - в міжнародному праві одна з форм визнання держави чи уряду, що означає офіційне, але не остаточне визнання. Як правило, ви­знання Д. передбачає, що настануть певні правові наслідки, однак воно має тимчасовий характер, є ніби перехідним етапом до визнання де-юре.

Де-юре (лат. de jure - за правом) - в міжнародному праві повне, остаточне і офіційне визнання держави тауряду.

Дефенсори - посада «захисників» міста, введена в Римі з 365 р. Д. повинні були захищати жителів міста від утисків, роз­глядати скарги та наглядати за здійсненням правосуддя.

Децемвіри (від лат. decern - десять і vir - людина) - в Ста­родавньому Римі будь-яка колегія з 10 осіб, яку обирали для ви­конання спеціальних державних завдань (укладання чи перегляду законів, вирішення судових справ, питань культу та ін.). Найпо­мітніший слід залишили колегії Д. 451-450 рр. до н.е., результа­том діяльності яких були Закони XII Таблиць.

Децимація - в Стародавньому Римі - страта кожного деся­того воїна підрозділу, який своєю поведінкою зганьбив себе під час військового походу. Виступала засобом як покарання, так і залякування воїнів римської армії.

Джаджмані - давньоіндійська самодостатня, стійка та адап­тована община.

Джаджати - ради общин у Стародавньому Єгипті доби Да­внього царства. До їхнього складу входили старости общин та общинні ради. Розглядали судові справи, здійснювали господар­ську та адміністративну владу на місцях.

Джанапади - «звичайні провінції», різновид адміністратив­но-територіальних одиниць, на які поділялася Стародавня Індія за доби Маур’їв (IV-Ш стст. до н.е.), поряд з «головними провінці­ями», областями («прадеші»), округами («ахале»), селами.

Джаті - перший помічник фараона, візир у Стародавньому Єгипті, який мав такі повноваження: це був верховний жрець міс­та, начальник царського двору, глава царської канцелярії, люди­на, яка контролювала центральне та місцеве управління, розпоря­джалась земельним фондом, керувала армією, виконувала судові функції.

Джентрі (англ, gentry) - «нове дворянство» Англії XVI­XVII cτcτ., тісно пов’язане з капіталістичним підприємництвом, яке під час буржуазної революції підтримало боротьбу буржуазії проти короля, феодального дворянства та англіканської церкви. До джентрі також належали лікарі, священники та особи з ученим ступенем.

Джерело права - спосіб зови, вияву правових норм, який засвідчує їх загальнообов’язковість. Розрізняють такі види Д.п.: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий до­говір та нормативно-правовий акт.

Джефферсон Томас (13.ΓV. 1743—04.VII. 1826) - визначний амер, юрист, філософ, дипломат, держ. діяч, автор проекту Декла­рації незалежності США 1776, твору «Замітки про штат Віргінія» та ін., прибічник просвіти, демократії і республіканських принци­пів в організації і діяльності держави. У 1790-1793 рр. - Держ. се­кретар СІНА. Виступав за включення до Конституції 1789 р. Білля про права. 1796 р. обраний віцепрезидентом СІНА. Президент США (1801-1809). Його політ, ідеалом була демокр. республіка, заснована на принципах народовладдя, урівноваження і розмежу­вання влади, вільного розвитку дрібновласн. трудового фермер, г-ва. Був переконаний, що всі чесноти ідуть від землі, що землероби - це «богообраний народ», а тому вважав одним з основних пріорите­тів для США - розвиток сільс. г-ва. Демократизував федер. держ. апарат, армію і флот. Політ, кредо Д. вибите золотом на його ме­моріалі у Вашингтоні: «Я дав клятву на Божому вівтарі бути віч­ним ворогом будь-якої тиранії над розумом людини».

Джизья - подушний податок, який сплачувало немусуль- манське населення завойованих територій на користь халіфа (ра­зом з хараджем).

Джихад (газават) - «священна війна» мусульман з «невір­ними». Використовується як засіб поширення ісламу на немусу- льманські території («дар аль хараб» - «земля війни»). Смерть у «священній війні» вважається почесною, перепусткою до раю.

Джіхад - землі, завойовані мусульманами у священній війні з невірними; мешканці цих земель ставали орендарями і мали платити податок, розмір якого залежав від прибутків орендаря.

Джонсон Борис (19.VI.1964) - британський політик і жур­наліст, колишній міністр закордонних справ Великої Британії, один з недалекоглядних лідерів кампанії за вихід Великої Брита­нії з ЄС, колишній мер Лондона. З 24.VΠ.2019 обіймає посаду прем’єр-міністра Великої Британії та голови консервативної пар­тії. Освіту здобував спочатку в Європейській школі Брюсселя, в Ітон-коледжі і в Оксфордському університеті, де вивчав класичну літературу. 2019, коли Тереза Мей визнала свій провал у побудові плану виходу Британії з Євросоюзу і заявила про свою відставку, Б. Д. вирішив балотуватися на посаду прем’єр-міністра, подавши у відставку 09.VΠ.2019 з посади міністра закордонних справ Ве­ликої Британії. 24.VΠ.2019 під час зустрічі в Букінгемському па­лаці з королевою Єлизавета П попросила Б. Д. сформувати новий склад уряду. Як і Тереза Мей, є прихильником жорсткого «Brexit». Вважається одним з найнесерйозніших та найскандаль- ніших політиків Великої Британії.

Дзайбацу - монополії та фінансова олігархія Японії. До за­кінчення Другої світової війни об’єднувалися в концерни, кожен з яких складався з десятків різноманітних компаній під контро­лем головної сімейної компанії. Контролювали основні галузі економіки, сприяючи мілітаризації Японії.

Дзержинський Фелікс Едмундович (30.VIΠ.1877- 20.VΠ.1926) - рад. парт, і держ. діяч. 1895 вступив до с-д. партії Литви. 1896 добровільно залишив гімназію у м. Вільно (Віль­нюс), щоб займатися виключно революційною діяльністю. Цар. охранка пост, переслідувала Д.: загалом він провів у тюрмах, на каторзі та у засланні понад 11 років. Під час Лют. революції 1917 був звільнений з Бутирської тюрми (Москва). На VI з’їзді РСДРП (б) (26.VΠ-3.VIΠ.1917) Д. обрано членом ЦК. Брав активну участь у жовтневому перевороті 1917 в Росії, зокрема входив до 248

складу Військ.-рев. Центру ЦК РСДРП (б), що керував збройним повстанням, і виконкому Петрогр. Ради. В грудні 1917 призначе­ний головою Bcepoc. Надзвич. комісії при PHK по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і саботажем (ВЧК). Упродовж 1919-1923 був нар. комісаром внутр, справ РСФРР, очолював водночас (з лютого 1922) ДНУ при HKBC РСФРР. У лютому 1924 Д. призначено головою Вищої ради нар. г-ва. Тоді ж Прези­дія ЦВК CPCP затвердила Д. головою ОДНУ. Обирався до керів­них органів більшов. партії, ВЦВК РСФРР, а з 1924 - ЦВК CPCP. Був прихильником адміністративно-командних методів управ­ління, активним організатором і провідником політики «червоно­го терору» (1918-1923).

Диван (перс.) - в ряді мусульманських країн урядовий ор­ган, міністерство, спеціальна урядова канцелярія.

Дигести, Дигести Юстиніана (від лат. digerere - розташо­вувати за певним порядком) - звід систематиз. і тематично об’єднаних уривків з творів відомих рим. юристів, що мали чин­ність закону; одна з найважливіших складових частин кодифіка­ції імператора Cx. Римської імперії (Візантії) Юстиніана І. Юс- тиніан вважав, що для збереження рабовласн. системи необхідно мати радикальне і жорстке зак-во, для чого він 13.П.528 призна­чив комісію з 10 осіб на чолі з магістратом і константной, профе­сором права Теофілом. Комісія мала кодифікувати все рим. зак- во. Для систематизації юрид. л-ри в 530 було створено спец, ко­місію (17 осіб) на чолі з Трибоніаном. 30.ХП.533 комісія завер­шила свою роботу, результатом якої став Звід цивільного права Юстиніана - Corpus juris civilis. Всього в кодифікації Юстиніана 4 частини: а) Інституції - елементарний виклад основ рим. права для початкового вивчення; б) Д. - уривки з творів рим. юристів; в) Кодекс Юстиніана - збірник імператор, конституцій; г) Новели - конституції, видані після завершення кодифікації. Д. мають подвій­ну назву: Дигести, або Пандекти. «Пандекти» (від грец. Πανδεκταί) походить від πανδέκτηζ що в перекладі з грец. означає «всеосяжний, всеохоплюючий». У Д. зібрано 9 200 уривків (фрагментів) з 2 000 творів 39 найвидатніших рим. юристів, здебільшого тих, хто мав право офіц. тлумачення законів. Складаються Д. з 50 книг, об’єднаних у 7 груп: І - Вступ (1-4 книги); П - Про судочинство (5-11 книг); ІП - Про речі (12-19 книг); IV - Середина (20-27 книг); V - Про спадкування (28-36 книги); VI - без назви (37-44 книги); VII - без назви (45-50 книг). Книги мають титули, або розділи (крім 30-32 книг, які не мають титулів). Усього в Д. - 432 титули. Титули поділяються на фрагменти, довгі фрагменти - на параграфи. Кожен фрагмент містить уривок із творів одного юриста із зазначенням його імені та джерела. Тому цитат из Д. прийнято скорочено позначати, наир., так: Д.8.З.4., де Д. - Дигести, 8 - книга, 3 - титул, 4 - фрагмент. Найважливіші в Д. - фрагменти з приват, права. Найбільше фрагментів належить Ульпіану - 2 462, Павлу - 2 083, Папініану - 595, Помпонію - 585, Гаю - 535, Юліану - 457, Модестіну - 345.

Дике поле - істор. назва незаселеної степової території Пн. Причорномор’я між Дністром і Доном. Назва «Дике поле» виник­ла не пізніше XVI ст. (найбільш вірогідно у 2-й пол. XV ст., коли на вказаній території розпочинають домінувати слов’яни, насам­перед українці). Обширні укр. землі через татар, напади, що стали регулярними з кін. XV ст., поступово знелюдніли, стали «дики­ми», безпечними для «диких тварин, птиці, риб». Ці землі трива­лий час перебували поза будь-яким політ, контролем і не мали пост, населення. Однак казкові природні багатства степових прос­торів вабили до себе людність, особливо у весняно-осінній період. Тут розвинулася особлива форма використання цих багатств - се­зонне уходництво. Мисливством, бортництвом, рибальством за­ймалися не тільки певні групи промисловців, а й міщани та селяни. На теренах Д.п. формувалися зачатки козацтва. Тривалий час Д.п. Півдня України відігравало роль буфера між Кримським ханством та володіннями литовських, польських та московських правителів. Згодом «Бортні угіддя» в Д.п. стали предметом пожалувань вели­ких литовських, а також московських князів. Через певний час ці території фігурують у міждержавних угодах (див., напр., Бахчиса­райський мирний договір 1681). З приєднанням Північного Причо­рномор’я до Росії у XVIΠ ст. почалася інтенсивна колонізація краю, відтак назва «Дике поле» поступово вийшла з ужитку.

Диктатор (лат. dictator, від dicto - диктую, наказую) - 1. У Стародавньому Римі в період Республіки (507-27 рр. до н.е.) - особа з необмеженими держ. і військ, повноваженнями, яку приз­начав консул за рішенням сенату у виняткових обставинах стро­ком до 6 місяців. У І ст. до н.е. встановлювалися й безстрокові диктатури, напр. Сулли, Цезаря та ін. 2. У сучасній державі - осо­ба, яка має необмежену владу і здійснює одноособове управлін­ня; 3. Переносно - особа, яка диктує, нав’язує волю іншим.

Диктатура (лат. dictatura - необмежена влада) - нічим не обмежена політ., екон. та ідеол. влада в д-ві або певному регіоні однієї чи кількох осіб, класу, соціальних груп, які у своїх діях спираються на силу (армію, поліцію, карні установи), а також на відповідний політ, режим. Д. постає у період гострої кризи в д-ві та б-би різних соціальних сил за владу як наслідок неспроможно­сті наявних політ, структур ефективно здійснювати управління сусп-вом, що призводить до його політ, дестабілізації, втрати владою довіри населення.

Дим - одиниця оподаткування у Середньовічній Русі, Украї­ні, Великому князівстві Литовському, Польському королівстві, Речі Посполитій, державах Балканського п-ва, Закавказзя та ін. Д. ототожнювався з господарством однієї сім’ї (будинок-хата, госп. будівлі, двір). Податок, що збирався з Д., називався подимним. У Речі Посполитій, до якої входили тривалий час й укр. землі, по­димний податок уперше почали збирати з 1629. Щоб зібрати по­димне, влаштовували переписи Д. (Д. підданих із сіл, містечок і міст, євреїв, правосл. духівництва, чиншової і служилої шляхти). Поборці - збирачі податків, які обиралися на воєводських сейми­ках, складали сумарні реєстри по повітах і воєводствах. У 2-ій половині 60-х рр. XVΠ ст. було проведено особливо масштабні люстрації - описи маєтків, перепис Д., які існували реально (ре­візія). На Волині вона відбулася 1682, на Київщині - 1683. У до­кументах XVΠI ст. подимні реєстри частіше називалися тарифа­ми, списками; в їх основу клалися люстрації. У цей час Д. дорів­нював не одній житловій будівлі, а певній кількості їх. Так, у

10-40-х рр. на Поділлі ця цифра становила 150, на Київщині - спочатку бл. 100, згодом 20, на Брацлавщині - 40. Після вхо­дження укр. земель до Рос. імперії на них було поширено подат­кову систему цієї держави.

Дипломатика (франц, diplomatique від diplome - диплом, грец. δίπλωμα - аркуш, документ, складений удвоє) - спец, істор. дисципліна, що досліджує форму і зміст юрид. актів (офіц. і осо­бистих) з метою встановлення їх автентичності, походження, ча­су складання тощо; галузь джерелознавства.

Директорія (франц. Directoire, від лат. directorium - управ­ління, керівництво) - рада директорів; колегіальний уряд; спец, орган керівництва збройним повстанням. Характерною особливі­стю Д., які існували в різні часи у різних країнах, був їх тимчас. (перехідний) характер. Вони утворювалися здебільшого для ви­конання певних політ, завдань у перехідний період. Такими, зок­рема, були Д. з 5 директорів у Франції (1795-1799), Д. з 5 осіб в УНР (ств. 1918 для керівництва збройним повстанням проти ге­тьмана П.П. Скоропадського), Д. Криму (1917-1918), Д. Підкар­патської Русі (1919-1920), білогвардійська Д. в Уфі (1918) тощо.

Директорія Криму, Рада директорів Криму - вищий викон. орган Кримської Народної Республіки. Обраний 13.ХП. 1917 у м. Бахчисарай Установчим з’їздом кримсько-татар. народу (куру­лтаєм). З’їзд також ухвалив конституцію республіки (заг. виборче право, скасування станових прав та привілеїв, рівноправність чо­ловіків і жінок) та прийняв рішення щодо термінового скликання У стан, зборів краю для вирішення питання про форму правління в Криму. Д.К. складалася з керівників татар, нац. партії «Міллі- фірка», що мала на меті самовизначення півострова. Очолював Д.К. спочатку Ч. Челєбієв (одночасно директор юстиції), а з січня 1918 Д. Сейдамет (одночасно директор закорд і військ, справ). Д.К. не визнавала права петрогр. PHK на ведення переговорів з німцями і послала, як і УЦР, до Брест-Литовського власну де­легацію. Військові частини (ескадрони) кримських татар вели 252

боротьбу проти більшовиків у Євпаторії, Феодосії, Ялті, ін. міс­тах Криму. Д.К. діяла спільно з Радою народних представників Криму, яка була обрана в лист. 1917 на з’їзді делегатів земств та міст півострова. У Сімферополі був створений Кримський штаб на чолі з Д. Сейдаметом і колишнім цар. підполковником A. Mo- мухіним. Українська Центральна Рада визнала його військовим органом Криму. Наприкінці січня 1918 після встановлення рад. влади в Криму Раду народних представників та Д.К. було лікві­довано.

Директорія Підкарпатської Русі (Д11Р) - перший орган держ. управління авт. Закарпаття у межах Чехосл. Республіки. 07.ХІ.1919 уряд ЧСР ухвалив «Генеральний статут про організа­цію та адміністрацію Підкарпатської Русі, приєднаної Паризькою конференцією до Чехословацької Республіки». Це був перший нормат. акт, що регулював правовий статус органів держ. управ­ління на цій території. Згідно з цим розпорядженням чехосл. уряд призначив «тимчасового адміністратора та тимчасову русинську автономну директорію (директоріум) як дорадчий орган у галузі законодавства і управління у всіх мовних, шкільних і релігійних питаннях, а також у питаннях місцевого управління». На випадок конфлікту між директорією і адміністратором арбітром мав бути президент республіки або призначена ним особа. Функції дирек­торії припинялися зі вступом у дію авт. конституції, прийнятої авт. сеймом, вибори до якого передбачалося провести не пізніше 90 днів після виборів до Нац. зборів Чехословаччини. Однак ви­бори до сейму не відбулися. Президентом ЦІIP став призначений 17.ХП.1919 юрист Г. Жаткович. До складу директорії входили: Ю. Бращайко (торгівля), А. Волошин (шкільництво і культура), Ю. Гаджета (церк. справи), Є. Пуза (внутр, справи), Оборонсь­кий (фінанси). Члени новоутв. органу адміністрації прагнули не лише давати поради адміністратору Підкарп. Русі, як це було пе­редбачено Ген. Статутом, а й здійснювати політику реального впровадження автономії у краї, намагаючись взяти в свої руки владні важелі. Такий курс ДПР, звичайно, не міг не призвести до протистояння її із представниками центр, влади у Закарпатті -

військ, командуванням та адміністратором. За конституцією Че- хословаччини 1920 та розпорядженням уряду Чехосл. Республіки від 29.IV.1920 «Про зміну Генерального статуту Підкарпатської Русі», на чолі краю став тимчасовий губернатор, що призначався президентом д-ви. Було утворено представницький орган - губе­рніальну раду, що складалася з губернатора, віцегубернатора, 10 обраних членів ради та 4 членів, призначених урядом Чехос- ловаччини на пропозицію губернатора. Губерніальна рада мала досить обмежені повноваження: у термінових випадках губерна­тор або віцегубернатор могли приймати рішення без розгляду їх радою; уряд у Празі після консультації з губернатором взагалі мав право розпустити губерніальну раду. У зв’язку зі змінами в Ген. Статуті директорія на Закарпатті припинила своє існування; було скасовано також посаду адміністратора краю.

Директорія УНР - тимчас. орган, ств. у ніч з 13 на 14.ХІ.1918 на засіданні Українського національного союзу для підготовки і здійснення збройного повстання проти гетьмана 77.77. Скоропадського. До її складу входило 5 представників різ­них політ, сил: від укр. соціал-демократів - В.К. Винниченко (го­лова), С.В. Петлюра, А.Г. Макаренко; від укр. соціал-револю- ціонерів - Ф.П. Швець; від соціалістів-самостійників - П.М. Анд- рієвський. У своєму зверненні до укр. народу 15.XI. 1918 Д. УНР закликала до повстання проти гетьм. режиму, оголосила його уряд недійсним. Вона створила тимчас. уряд - Раду завідувачів держ. справами і обіцяла передати поміщ. землі селянам, встано­вити 8-год. робочий день, запровадити свободу слова, друку, збо­рів тощо. В результаті повстання, П.П. Скоропадський зрікся влади на користь свого уряду, а останній передав її Директорії. Отже, Д. УНР перетв. на тимчасовий верховний держ. орган України. 19.ХП.1918 Директорія урочисто в’їхала до Києва. 26.ХІІ.1918 вона оголосила Декларацію, якою відновлено назву д-ви - Українська Народна Республіка, дію зак-ва Центр. Ради в соціально-екон. галузі. За основу розбудови д-ви Директорія взя­ла т. з. трудовий принцип. Влада у губерніях і повітах повинна належати труд, радам робітників, селян, інтелігенції (без участі 254

експлуатат. елементів). Центр, органи влади та управління мав утворити Конгрес труд, народу (Трудовий Конгрес) - своєрідний парламент, сформований з делегатів робітників, селян і труд, ін­телігенції. Саме Конгресу труд, народу повинна була передати повноваження Директорія, яка до його скликання виконувала фу­нкції органу верх, влади. Таким органом Д. УНР 26.ХП.1918 затв. Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб на чолі з В.М. Чехів- ським. Було ухвалено ряд законод. актів, зокрема новий зем. закон про передачу селянам усієї поміщ. землі без викупу. 23-28.1.1919 відбулася перша сесія Конгресу труд, народу. Вона затвердила Акт злуки УНР та ЗУНР. 28.1.1919 в умовах наступу більшовиків Конгрес ухвалив закон про форму влади в Україні, який визначив підвалини держ. устрою УНР. Згідно з цим актом до скликання наст, сесії Конгресу труд, народу вся повнота влади залишалася в руках Д. УНР як верховн. органу республіки. Вона мала також повноваження видавати закони. До складу Директорії було введено представника ЗУНР Є.О. Петрушевича. Викон. владу за цим законом здійснювала Рада Нар. Міністрів, яка за­тверджувалася Д. УНР і відповідала перед нею між сесіями Кон­гресу труд, народу. На цих правових засадах Директорія і працю­вала, оскільки Конгрес уже більше ніколи не скликався. Д. УНР ухвалила ряд законод. актів, що стосувалися в основному військ, будівництва, а також деяких питань екон. життя. Треба, однак, за­значити, що правовий статус Директорії і уряду закон чітко не визначив; не було конкретизовано компетенцію і повноваження уряду, що спричинило проблему поділу сфер впливу між Д. УНР і Радою Нар. Міністрів, а також численні конфлікти та непорозу­міння між ними. В умовах громадян, війни склад Д. УНР та місце її перебування неодноразово змінювалися (Проскурів, Вінниця, Рівне, Кам’янець-Подільський тощо). 09.П.1919 В.К. Винничен­ко, голова Директорії, подав у відставку. Його заступив на корот­кий строк С.В. Петлюра, а з 13.V.1919 - П.М. Андрієвський. 15.XI. 1919 на засіданні членів Директорії та членів уряду було ухвалено постанову про від’їзд у держ. справах за кордон А.Г. Макаренка і Ф.П. Швеця, яким було надано право укладати прелімінарні договори і військ.-політ, угоди від імені УНР з ін. д-вами. Верх, керівництво справами країни покладалося на С.В. Петлюру, якого було уповноважено від імені Директорії за­тверджувати всі закони й постанови, прийняті урядом. 21.V.1920 Рада Нар. Міністрів ухвалила постанову про відкликання А.Г. Макаренка і Ф.П. Швеця з-за кордону. Неповернення цих діячів дало підставу вважати, що вони вибули зі складу Директо­рії. Ще раніше зі складу Директорії вийшов незгодний з політи­кою С.В. Петлюри Є.О. Петрушевич. Д. УНР перестала існувати як колект. орган, і вся її компетенція перейшла до С.В. Петлюри, що було оформлено законами «Про Тимчасове верховне управ­ління та порядок законодавства в УНР» і «Про Державну Народ­ну Раду УНР» від 12.XI. 1920. За цими законами верх, владу в УНР тимчасово здійснювали (шляхом розмежування та коорди­нування держ. функцій) Директорія, Держ. Нар. Рада і Рада Нар. Міністрів. Д. УНР в особі голови іменем УНР мала затверджува­ти: закони, прийняті Держ. Нар. Радою; призначення та звільнен­ня, прийняті Радою Нар. Міністрів; угоди з іноз. д-вами, підписа­ні Держ. Нар. Радою; призначення на посади голови і членів уря­ду тощо. Закон передбачав, що за неможливості виконання голо­вою Д.УНР своїх обов’язків влада передавалася голові Держ. Нар. Ради, а до її скликання - колегії (мала складатися з трьох членів: голови Ради Нар. Міністрів, головуючого у Найвищому суді УНР і представника політ, партій). До поч. роботи колегії го­лову Директорії заступив Голова уряду. Названі закони були прийняті за кілька днів до краху УНР. Наприкінці 1920 Д. УНР втратила контроль над тер. д-ви і продовжувала свою діяльність в еміграції.

Дитячий фонд ООН, Міжнародний дитячий надзвичайний фонд OOH - міжнар. організація, ств. ГА ООН 11.ХП.1946 з ме­тою сприяння добробуту і захисту здоров’я дітей та юнацтва в країнах, які постраждали від нім.-фаш. агресії або одержували допомогу від ЮНРРА - Адміністрації допомоги і відбудови Об’єднаних Націй). У подальшому гол. завданням Д. ф. ООН, що було підтверджено резолюцією ГА OOH 1967, стала допомога ді­тям та юнацтву з країн, що розвиваються.

ДІ - назва імператорського титулу у Стародавньому Китаї; «ді» уособлював «зв’язуючу єдність» країни, в його руках була зосереджена вся повнота військової та законодавчої влади, він був вищим суддею, очолював військово-бюрократичний апарат.

Діггери («копачі») - найрадикальніша частина левеллерів - третього політичного угруповання часів англійської буржуазної революції, до якої входило найбідніше селянство та пролетарські елементи міста і села. Вимагали від індепендентів доведення ре­волюції до кінця, в т.ч. відміни приватної власності.

Діке (грец.) - 1. Правова норма у давньогрецькому праві; 2. Богиня правосуддя і справедливості у Стародавній Греції.

Діми - своєрідні політичні організації, створені у Візантії у IV ст. на основі циркових (спортивно-політичних) партій (прасі- ни - зелені і венети - сині).

Дінат (грец. dynatos - могутній) - великий землевласник- феодал із служилої чи церковної знаті у Візантії.

Діоцез (лат. dioecesis) - 1. У Стародавньому Римі спочатку - міський округ (з І ст. до н.е.); в період принципату - частина про­вінції; з часів Діоклетіана - велика адміністративна одиниця, до складу якої входило кілька провінцій. На чолі стояв вікарій, під­леглий префекту Преторія. 2. Адміністративна одиниця у Візантії в ΓV-VΠ стст. 3. Церковний округ на чолі з єпископом чи архі єписко по м.

Діетети - третейські судді у Стародавніх Афінах, які роз­глядали майнові спори.

Дністрянський Станіслав Северинович (13.XI. 1870— 05.V. 1935) - укр. правознавець і громад.-політ, діяч, доктор права з 1894, д. чл. ВУАН з 1927. Член австрійського парламенту (1907-1918). З утворенням ЗУНР Д. обраний до Української

Національної Ради. Закін. 1893 юрид. ф-т Віден. ун-ту. Упродовж 1895-1896 поглиблював освіту у Берлін, та Лейпціг. ун-тах. З 1898 працює у Львів, у-ті: доцент, надзв. професор і звичайний професор (1907-1918). З 1919 Д. в еміграції. Один із засновників Укр. Вільного ун-ту, був у ньому першим деканом ф-ту права і політ, наук (1921), ректором (1921-1922) і проректором (1923, 1933-1935). Автор наук, праць: «Самовизначення народів» (1918), «Загальна наука права і політики» (1923), «Погляд на тео­рії права і держави» (1925), «Демократія та її майбутнє» (1928) та ін. Д. є визнаним основоположником нац.-державницького на­пряму в політології, автором політ, концепції укр. д-ви, в якій, зокрема, розмежовувалися нац. ідея і націоналізм.

Довгий парламент (1640-1653) - парламент, створений анг­лійським королем Карлом І, в якому панівне становище зайняли пресвітеріани. Перетворився на законодавчий орган під час Англій­ської буржуазної революції XVII cm. Д.п. упродовж свого існування обстоював ідею та принципи конституційної монархії.

Договір - угода двох чи більше осіб, спрямована на встано­влення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Д. може бути: а) одностороннім, якщо одна сторона бере на себе зо­бов’язання вчинити певні дії або утриматися від них, а інша сто­рона наділяється правом вимоги без виникнення зустрічного зо­бов’язання щодо першої сторони; б) двостороннім, якщо обидві сторони мають права та обов’язки. Вважається сплатним, якщо інше не випливає із закону або сутності Д. Строком дії Д. визна­чається час, упродовж якого сторони можуть здійснити свої права й виконати взяті на себе зобов’язання. Д. вважається укладеним, коли сторони досягли згоди щодо його істотних умов. Д., який підлягає державній реєстрації, вважається укладеним з моменту його реєстрації. Якщо в Д. не зазначено місця його укладання, Д. вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або в місці перебування юридичної особи, які зробили пропозицію (оферту) укласти Д.

Договір міжнародний - угода двох або більше суб’єктів міжнародного права щодо набуття, встановлення, зміни чи при­пинення взаємних прав та обов’язків у різних відносинах. Д. м. є одним з основних джерел сучасного міжнародного права, яким ре­гулюються міжнародні відносини в цілому, незалежно від того, міститься угода в одному чи в кількох пов’язаних між собою до­кументах. Укладається Д. м. здебільшого в письмовій формі і мо­же мати різне найменування: договір, угода, конвенція, пакт, трак­тат, декларація, акт, обмін нотами тощо. Д. м. є дійсним, якщо не суперечить загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, не зачіпає інтересів третіх осіб, не містить аморальних зо­бов’язань, укладений уповноваженими на те особами.

«Договір жовтої собаки» - трудова угода в США, відповід­но до якої робітник, який наймається на роботу, змушений був відмовитися від вступу до профспілок і участі у страйках; був за­боронений Законом Вагнера 1935 р.

«Договір про нерозповсюдження ядерної зброї» (ДНЯЗ) - багатосторонній міжнародний акт, розроблений Комітетом з роз­зброєння OOH з метою завадити розширенню кола держав, що мають ядерну зброю, забезпечити необхідний міжнародний конт­роль за виконанням державами узятих за умовами Договору зо­бов’язань щодо обмеження можливості виникнення збройного конфлікту із застосуванням такої зброї, створити можливості для виключно мирного використання атомної енергії. Договір був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 1 червня 1968 і відкри­тий для підписання 12 липня 1968 в Москві, Вашингтоні та Лон­доні. Договір був запропонований Ірландією та Фінляндією, і ці країни були першими, хто його підписав. 9 липня 1968 президент США Ліндон Джонсон вночі ДНЯЗ на ратифікацію Сенату США, але після вторгнення радянських військ до Чехословаччини в серпні того ж року Сенат відмовився ратифікувати будь-які угоди з Москвою. Лише на початку 1969 новий президент США Річард Ніксон знову вніс документ на ратифікацію. Сенат схвалив його 13 березня 1969, а президент підписав законопроект про набуття ДНЯЗ чинності 24 листопада 1969. Того ж дня Президія Верхов­ної Ради CPCP ратифікувала ДНЯЗ. Набув чинності 5 березня 1970 після передання на зберігання ратифікаційних грамот дер- жавами-депозитаріями CPCP (підписав 1968), CIIIA (1968), Вели­ка Британія (1968), а також 40 іншими країнами. Франція та Китай підписали Договір 1992. Хоча спочатку Договір укладався на термін дії 25 років, 11 травня 1995 понад 170 країн-учасниць погодилися продовжити чинність Договору на невизначений тер­мін без будь-яких додаткових умов. Наразі учасниками Договору є майже всі незалежні держави світу (189 країн). Не є учасниками Договору Ізраїль, Індія, Пакистан та Північна Корея (КНДР). Останні три країни проводять відкриті випробування і заявляють про те, що мають ядерну зброю (Північна Корея спочатку приєд­налася до Договору, але порушила його і 2003 року розірвала). Ізраїль проводить непрозору політику щодо своїх ядерних про­грам. ДНЯЗ складається з преамбули і одинадцяти статей. Дого­вір здебільшого інтерпретують як систему трьох принципів: 1) нерозповсюдження ядерної зброї; 2) роззброєння; 3) право на мирне використання ядерних технологій. Договір переглядається кожні 5 років на зустрічах, які називаються Оглядовими конфе­ренціями учасників Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Крім того, в роки між цими конференціями проходять сесії Підготовчого комітету.

Договірна теорія виникнення держави - вона пояснює виникнення держави об’єднанням людей в політико-територіаль­ну організацію на основі добровільної угоди (договору) про те, що одні будуть управляти, а інші - виконувати їхні розпоряджен­ня та управлінські вказівки. Представниками цієї теорії були Гроцій, Спіноза, Гоббс, Руссо, Радищев та ін.

Дож - правитель Венеціанської республіки, який обирався по життєво. Влада Д. була обмежена Великою радою, що склада­лася з представників найбільш відомих та заможних сімей. З кінця ХШ - поч. XIV стст., крім Великої ради, Д. контролювали також Сенат та Рада десяти.

Докази - одержані у встановленому законом порядку відпо­відними органами фактичні дані, що містять інформацію, необ­хідну для правильного і справедливого вирішення цив., крим. та інших судових справ. Д. у крим. справах містяться у процес. джерелах (показання свідків, підозрюваних, потерпілих, обвину­вачених, підсудних, засуджених, пояснення позивача, відповіда­ча, висновок судової експертизи, речові Д., документи, протоколи слідчих і судових дій).

Докимасія - особлива перевірка громадян в Стародавніх Афінах, які претендували на занесення до списків претендентів на зайняття певної посади в органах державної влади.

Доктрина (від лат. doctrina - вчення, наука, знання) - озна­чає сукупність поглядів, переконань, тверджень, що мають сис­тематизований, цілісний характер і стосуються певної сфери сус­пільного життя. Предмет політичних доктрин - це погляди, оцін­ки судження, які сформувалися в суспільстві щодо громадянина, влади, держави, форм правління, стабільності та суспільних змін тощо. Політичні доктрини характеризуються: а) високим рівнем теоретичного узагальнення; б) значним рівнем внутрішньої стру- ктуризації; в) прагненням скерувати своїх прихильників на реалі­зацію практичних цілей. Функції політичної доктрини: а) пізнава­льна - виявляється у розкритті сутності певних явищ, системи зв’язків, які сформувалися між політичними подіями і процесами; з цієї позиції політичні доктрини пропонують свій варіант трак­тування політичної дійсності та політичного минулого; б) оціноч­на - багато політичних доктрин, пропонуючи власний варіант оцінки політичної практики, або імпліцитно виробляють ідеаль­ний варіант політичного устрою, або формулюють його від про­тилежного. Водночас доктрини можуть творити цілі, здатні зумо­влювати політичні події; в) формотворча - політичні доктрини, здатні вирішально впливати на формування політичної системи, окремих її складових або на конструкцію політичної діяльності у певній сфері (вплив доктрини поділу влад Ш. Монтеск’є на стру­ктуру влади в США; доктрин А. Гітлера на конструювання націо- нал-соціалістичного режиму в Німеччині у 1933-1945 тощо).

Доктрина «зустрічного задоволення» (англ, consideration) - судова доктрина середньовічного договірного права Англії, згід­но з якою неформальний договір мав передбачати умову на оде­ржання боржником певної вигоди та ін.

Домен (від лат. dominium - володіння) - 1. Королівські спа­дкові володіння в країнах Західної і Центральної Європи в серед­ні віки. 2. Сеньйоріальна частина вотчини (помістя) (див. також: Сеньйорія).

Домінат (від лат. dominatus - панування, єдиновладдя) - те­рмін, вживаний в істерико-юридичній літературі для позначення періоду необмеженої рабовласницької військово-бюрократичної монархії у Стародавньому Римі, який встановлюється з приходом до влади Діоклетіана (284) і триває до падіння Західно-Римської імперії у 476. Д. передував період принципату (2Ί р. до н.е. - 284 н.е.). За доби Д. остаточно втратили значення Сенат і магіс­тратури. Управління державою зосередилось виключно в руках імператора-домінуса («господаря»), воля якого була найвищим законом, та підпорядкованого йому бюрократичного апарату.

Домініон (англ, dominion, лат. dominium - володіння) - на­зва самоврядних частин колишньої Британської імперії, а після 1931 р. (Вестмінстерський статут) і деяких країн - колишніх британських колоній, які отримали незалежність, стали членами Співдружності та визнали главою держави британського монар­ха, представленого на їхній території генерал-губернатором.

Доміній (лат. dominium) - у римському праві власність, як правило, повна, що включала в себе і узуфрукт (на відміну від власності - proprietas).

Доміціль (лат. domicilium - житло; місцеперебування, міс- цепроживання) - право дружини на самостійне місце проживання у сучасному шлюбно-сімейному праві.

Дональд Джон Трамп (14.VI. 1946) - американський держа­вний діяч та політик, 45 Президент США з 20.1.2017, а також вла­сник однієї з найбільших будівельних компаній США, продюсер і телеведучий. Походить з родини успішних німецьких переселен­ців. 1968 закінчив Вортонську школу бізнесу Пенсільванського ун-ту зі ступенем бакалавра наук з економіки та спеціалізацією в галузі фінансів. 16.VI.2015 Д. Т. оголосив про те, що вступає в боротьбу за посаду Президента США 2016. На голосуванні, що відбулося 08.ХІ.2016, він здобув перемогу, і його було обрано 45 Президентом СІНА, найстаршим за віком при вступі на поса­ду. Три роки президентства Д. Т. позначені нестабільністю, пос­тійними непорозуміннями в складі його команди та оточення. Відрізняється нестриманістю та різкістю у стосунках з підлегли­ми. Свідченням цього стала петиція 450 письменників, підписана більш ніж 6 220 особами, які відверто заявили про те, що не хо­чуть, щоб президентом країни була людина, яка заохочує агресію своїх прихильників, агресивно ставиться до своїх опонентів, об­ражає жінок і представників різних етнічних меншин. З його ім’ям пов’язані різноманітні сексуальні скандали, що певною мі­рою пояснює, чому саме Д. Т. був уже одружений аж тричі тощо.

Донцов Дмитро Іванович (17.VIΠ. 1883-30.Ш. 1973) - укр. публіцист, літ. критик і громад.-політ. діяч, доктор права з 1917. З 1902 навч. на юрид. ф-ті Петерб. ун-ту. З 1903 входив до Укр. студ. громади в Петербурзі, згодом - до Укр. с.-д. робіт, партії (УСДРП). 1905 і 1907 арештовувався за рев. діяльність. 1908 пе­реїхав до Львова. 1909-1911 навч. уВіден. ун-ті. 1914 організував у Львові Союз визволення України (СВУ), був його першим го­ловою. 1914-1916 - голова Укр. інформ. служби в Берліні. Зго­дом переїхав до Берна, де очолював Бюро національностей Росії. 1918, за Гетьманату, був директором Українського телеграфного агентства (УТА), очолював Державне бюро преси. 1919-1921 ке­рував Укр. пресовим бюро в Берліні. З 1922 перебував у Львові, де заснував Укр. партію нац. роботи (УПНР). 1923-1924 - реда­гував журн. «Заграва», упродовж 1922-1939 був редактором «Лі­тературно-наукового вісника» (1932-1939 - «Вісник»), 3 1939 р. - в еміграції, жив у Берліні, Бухаресті, Празі, Парижі, Лондоні. З 1947 і до кінця життя мешкав у Канаді, 1949-1952 викладав укр. л-ру в Монреал, ун-ті. Автор багатьох публіцист, праць. Основні: «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» (1913), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Мазепа і мазепинство» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націо­налізм» (1926), «Росія чи Європа» (1929), «Де шукати наших тра­дицій» (1938) «Дух нашої давнини» (1944), «Від містики до полі­тики» (1957), «Хрестом і мечем» (1967), «Клич доби» (1968). Творчості Д. властиві світоглядні коливання від ідеалізації соціа­лізму до його повного заперечення, від антиреліг. позиції до крайнощів войовн. християнства. Разом з тим Д. послідовно об­стоював ідею політ, незалежності України, розвінчував рос. імпе­ріалізм в усіх його проявах, застерігаючи укр. політиків від оріє­нтації на Москву. Обґрунтовуючи право націй на самовизначен­ня, Д. вважав, що будь-яка етнічна спільнота, що вже досягла рі­вня культур, нації, повинна прагнути до її перетворення на націю політичну. Відповідно, гол. метою політики має стати «націона­льно-державний, а не національно-культурний ідеал». Д. визна­чив національну ідею як спільну для всіх членів суспільства. Но­сієм такої ідеї, на думку Д., виступає не «підвладна верства», яку він вважав «пасивною масою», натовпом, а правляча еліта суспіль­ства. Нац. ідея символізована в істор. пам’яті, «славі предків». Як ідея Вітчизни, вона, за Д., вимагає готовності правлячої верстви до безкорисливого служіння на благо нації. Д. належить самобут­ня концепція т.з. чинного (інтегрального) націоналізму, яка базу­ється на принципах: домінування волі над розумом, іррац. безпе­рервного прагнення до боротьби за незалежність; романтизму, непримиренності, фанатизму, використання радикальних засобів у нац. змаганнях; виховання нової політ, еліти («провідної верст­ви»), беззастережного підкорення їй більшості населення («на­товпу»), виправдання застосування нею примусу і насильства. Ідеї Д. значною мірою слугували ідеол. обґрунтуванням діяльно­сті Організації українських націоналістів (OYH) та ін. націона­ліст. орг-цій 30-40-хрр. минулого ст.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627-19.XI. 1698) - укр. держ і військ, діяч, гетьман Правобереж. України (1665-1676). Нар. у родині козака, внук гетьмана М. Дорошенка. Навч. у Киє- во-Могил. колегії. У козац. війську почав служити писарем за Б. Хмельницького, брав участь у Нац.-визв. війні укр. народу 1648-1657; був прилуцьким, а з 1660 - чигирин. полковником. Після обрання П.Тетері гетьманом став у нього генеральним оса­вулом. 1665 Д. був проголошений наказним гетьманом Правобе­режжя, а в січні 1666 заг. козацька рада в Чигирині обрала його постійним гетьманом. Спочатку Д. визнавав зверхність польс. ко­роля і підтримував дружні стосунки з крим. ханом. Але гол. ме­тою своєї діяльності вважав об’єднання усіх укр. земель у самост. д-ві. Межі цієї д-ви мали охоплювати всі етнічні укр. землі. Здій­сненню мети заважали несприятливі обставини: на самостійність України зазіхали агрес. сусіди - Польща, Туреччина, Росія. Д. ус­відомлював, що Україні необхідно опертися на одну з держав. Він говорив, що його «сердечним бажанням» є, аби цією опорою була Росія, але за умови, «щоб в усіх містах і правої, і лівої сто­рони воєвод і царських ратних людей не було». Оскільки рос. уряд уже показав, що він хоче повністю підпорядкувати Україну своїй владі, Д. вирішив об’єднати укр. землі за допомогою тур. султана. Він ставив завдання «вигнати усіх ляхів з України до Польщі», оволодіти Лівобережжям та об’єднати його з Правобе­режжям. 1667 козац. загони і татари обложили польс. армію біля Підгайців (тепер місто Терноп. обл.), але через те, що запорожці під проводом І.Д. Сірка напали на Перекоп, татари поспішили ві­дійти в Крим. Д. змушений був замиритися з поляками. Наприкі­нці 1667 він вів переговори з представниками царського уряду про перехід правобережних укр. земель під покровительство рос. царя, але згоди не одержав. Більше того, у вересні 1676 його вій­сько було розгромлено рос. армією під Чигирином, і Д. здав гетьманство І.С. Самойловичу. Після цього Д. деякий час жив у Сосниці (тепер смт Черніг. обл.), потім на вимогу цар уряду пере­їхав до Москви. В 1679-1682 був воєводою у В’ятці. Ост. роки свого життя провів у с. Ярополчому під Москвою.

Достоєвський Федір Михайлович (ЗО.Х. 1821 -28.1.1881) - рос. письменник. Закін. 1843 Петерб. військ.-інж. уч-ще. Служив у Інженерному департаменті. Захопившись ідеями соціалізму, Д. увійшов до рев. гуртка М.В. Петрашевського. Разом з ін. членами гуртка 1849 був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, засудже­ний до страти, яку в ост. хвилину замінили на каторгу в Омсько­му острозі (1850-1854) та військ, службу в м. Семипалатинську (1854-1859). Автор всесвітньо відомих романів «Зневажені і скривджені» (1861), «Записки з Мертвого дому» (1861-1862), «Злочин і кара» (1866), «Ідіот» (1868), «Біси» (1871-1872), «Під­літок» (1875), «Брати Карамазови» (1879-1880). Значне місце у творчості Д. займали гуманіст, проблематика, пов’язана з фено­меном злочину і кари за нього, психологією злочинця, кримін. судочинством. Д. належить неперевершене художнє дослідження природи люд. сваволі, одним з виявів якого є злочинна поведінка. Сам Д. вважав своєю найб. заслугою зображення «підпільної (утаємниченої) людини», ураженої сваволею, що виявляється у бунті проти законів природи, існуючого у світі порядку речей і виникає внаслідок відірваності «коренів» людини від «ґрунту», «живого життя». Парадоксальний трагізм людини, зображеної Д., полягає у тому, що, опинившись у ситуації, коли «все дозволе­но», вона не може розбити «стіну» природ, законів, але й не може жити у злагоді з ними. Свобода волі такої людини, набуваючи форми сваволі, може виявлятися у вигляді свавільних вчинків, у т. ч. і злочинів чи самогубства, або штовхати людину на шлях пи­яцтва, розпусти, наркоманії, окультизму, соціальних утопій та ін. способів «втечі» від реального світу у світ ілюзій. У пошуках за­собів проти сваволі та її злочинних виявів Д. виступав проти пе­реробки «середовища» штучним шляхом, нехтуючи природою. Він вважав, що від сваволі здатна врятувати людство лише кра­са, яку письменник розумів як вищий порядок, природно власти­вий світові. Твори Д. є невичерпним джерелом для сучасних фі- лос., психол., соціол., літ. пошуків. Завдяки реалізмові в худож. зображенні крим. явищ літ. спадщина Д. активно використову­валась і використовується у кримінолог, дослідженнях минулого і сучасності.

Дофін - титул наступника престолу в країнах Західної Європи (порівн. «регент» - тимчасовий правитель у ситуації вакантності престолу, тривалої відсутності, хвороби чи неповно­ліття монарха).

ДПУ CPCP - див.: ЯК РСФСР, КДБ CPCP.

Драгоманов Михайло Петрович (18.IX.1841-20.VI.1895) - укр. історик і публіцист, громадсько-політ. діяч., літературозна­вець. Закін. 1863 істор.-філол. ф-т Київ, ун-ту. З 1864 приват- доцент цього ун-ту. Впродовж 1871-1873 слухав лекції в ун-тах Берліна, Праги, Відня, Гейдельберга, вивчав внутр, і зови, полі­тику європ. держав, ознайомлювався із соціально-економ. стано­вищем укр. населення в Австро-Угорщині. З 1873 читав лекції з антич. історії у Київ, ун-ті. Через прогрес, політ, погляди був ого­лошений «політично неблагодійним» і 1875 звільнений з ун-ту без права працювати на держ. службі. Перед загрозою арешту ви­їхав за кордон як представник київ. «Громади», членом якої був з 1859. Жив у Австрії, Швейцарії. В Австрії видавав зб. «Громада» (1878-1882, п’ять випусків), у Женеві разом з С.А. Подолинським і М.І. Павликом організував «Вільну укр. друкарню», видавав журнал «Громада» (1881; вийшло два номери), твори Т. Шевчен­ка, П. Мирного та ін. укр. поетів та письменників. Написав ряд брошур політ, змісту у зв’язку з подіями рос.-тур. війни: «Турки внутрішні і турки зовнішні» (1876), «Внутрішнє рабство і війна за визволення» (1877), «До чого довоювались?» (1878), де виклав програму політ, і конст.-правових реформ у Росії. 1884 Д. напи­сав лібер. констит. проект «Вольный союз - Вільна спілка», який став програмою і статутом укр. політ, т-ва, а також конст. проек­том перетворень для майбутньої демокр. федер. Росії. Проект пе­редбачав широкі політичні і громадянські права людини, децент­ралізацію, федералізм, самоуправління. 1889 Д. прийняв запро­шення болт, уряду зайняти кафедру заг. історії у Софійському ун­ті. У колі наукових інтересів Д. були права людини, конституціо­налізм, федералізм, питання політ, і нац. свободи, місц. самовря­дування, політ, боротьба, історія політ, думки. У його політ.-прав.

поглядах тісно поєднувалися соціаліст, та лібер.-дем. ідеї, які пе­редбачали формування федерат, соціаліст, республіки та конст,- правові перетворення, спрямовані на ліквідацію абсолютизму і залишків рос. феод.-кріпосн. системи, встановлення політ, сво­бод, передусім правом участі в управлінні д-вою, свободою сло­ва, друку, зборів недоторканності особи, самоврядування, здатно­го реалізувати рівноправність усіх народів, свободу нац.-культур, розвитку. Автор понад 2 тис. друк, праць.

Драконта закони (621 р. до н.е., Афіни) - закони архонта Драконта, в яких записані чинне на той час звичаєве право й нові норми, що відображали реальну соціально-економічну ситуацію в державі після реформ Тезея. Д. з. відміняли кровну помсту, вво­дячи нові правила судочинства. В законах проводилася відмін­ність між умисним та неумисним вбивством, запроваджувалося найвище покарання - смертна кара за посягання на приватну вла­сність. Запис правових норм був кроком на захист більшості на­селення від сваволі евпатридів.

Другий Всеукраїнський військовий з’їзд відбувся у червні 1917 у Києві за участю 2 500 делегатів, який сприяв посиленню патріотичного руху на фронтах: повсюди відбувалися з’їзди воя- ків-українців, створювалися фронтові укр. ради і комітети, фор­мувалися укр. військові частини. У містах і селах виникали заго­ни гайдамаків і вільного козацтва, які брали на себе охорону гро­мадського порядку і стали зародком укр. міліції. Новостворені Збройні сили України очолив С. Петлюра. З’їзд обрав Всеукраїн­ську раду військових депутатів у кількості 130 осіб, які увійшли до складу Центральної Ради.

Другий Новий курс Ф. Рузвельта: 1935-1940 - другий етап «Нового курсу» розпочався зі звернення Ф. Рузвельта до Конгресу 04.1.1935, в якому він запропонував створити систему соціального страхування та збільшити обсяги громадських робіт для безробітних. Найпродуктивнішою щодо прийняття рішень виявилася середина 1935. Якщо на першому етапі впровадження 268

Нового курсу уряд намагався управляти економікою за допомо­гою федеральних агентств і регламентування промисловості, то «Другий Новий курс» цілком сприймав реалії ринкової економі­ки, заснованої на підприємницькій ініціативі. Уряд прагнув регу­лювати господарську діяльність за допомогою антитрестівських законів і державного регулювання. Однак уряд продовжував ре­гулювати аграрний сектор, встановлюючи розмір квот, щоб об­межити виробництво; на федеральній владі також лежала відпо­відальність за дотримання паритету товарних цін. Характерною особливістю Другого Нового курсу стало законодавче запрова­дження і значне розширення соціальних прав і гарантій найманих працівників. Як вважають фахівці, до самого початку Другої сві­тової війни успіхи «Нового курсу» мали досить відносний харак­тер, і лише викликане війною зростання військових замовлень, мілітаризація економіки, ленд-ліз, мобілізація значної частини контингенту робітників і фермерів в армію ліквідували недован- таженість промислових підприємств і безробіття. Вони дозволили підняти добробут тих, хто працював на покриття військових пот­реб і союзницьких зобов’язань (див.: Новий курс Ф. Рузвельта).

Другий універсал Української Центральної Ради - про­грамне звернення УЦР до «Громадян землі Української» від 03.VΠ.1917. Став наслідком переговорів керівництва Центр. Ради з міністрами Тимчасового уряду Росії - О.Ф. Керенським, М.І. Tepe- щенком, І.Г. Церетелі та М.В. Некрасовим у Києві і закритих за­сідань V сесії Центр. Ради, які відбулися 30.VI-01.VΠ.1917. Ре­зультати двосторонньої угоди з боку УЦР були оприлюднені у II Універсалі, а з боку Тимчас. уряду - у спец, постанові, теж опубл. 03.VΠ.1917. Центр кол. імперії пішов на деякі поступки щодо автономії України. В Універсалі було офіційно заявлено, що Петроград простяг руку представникам укр. демократії в осо­бі Центр. Ради, закликав у згоді з ним «творити нове життя Укра­їни на добро всієї революційної Росії», визнав Генеральний сек­ретаріат як носія найвищої крайової влади в Україні, склад якого затверджується Тимчас. урядом за погодженням з УЦР, допустив представників Ради до кабінету військ, міністра, до Ген. штабу Верх, головнокомандувача з тим, що вони будуть брати участь у справі українізації війська без порушення боєздатності армії. Тимчас. уряд висловив прихильне ставлення до розробки проекту нац.-політ, статуту України і проекту вирішення зем. справи та їх винесення на Bcepoc. установчі збори. У відповідь на такі посту­пки УЦР проголосила, що відкладає здійснення автономії до на­званих зборів і відкидає будь-які самовільні кроки для її досяг­нення. Висловлювався намір не відокремлювати Україну від Ро­сії, а разом з усіма народами прямувати до її розвитку і добробу­ту, до єдності дем. сил. Оголошувалося прагнення УЦР до попов­нення свого складу представниками ін. народів, що живуть в Україні, і перетворення на «єдиний найвищий орган революцій­ної демократії України, який буде представляти інтереси люднос­ті нашого краю». На практиці, однак, готовність УЦР до співпра­ці з урядом Росії на шляху до досить обмеженої автономії Украї­ни не знайшла підтримки з боку Петрограда. Це спонукало Центр. Раду вдатися до рішучих кроків для досягнення автон. статусу, а Тимч. уряд підштовхнуло до посилення тиску на Київ з метою усунути «самостійницькі прагнення» українців.

Дуальна організація (від лат. dualis - двоїстий) - реконст­руйована за етнографічними даними структура раннього родово­го суспільства: сполучення двох екзогамних родів у постійне вза- ємошлюбне об’єднання. (Див.: Племя, Рід, Екзогамія, Ендогамія).

Дуумвірат (лат. duumviratus - двоначальність, від duo - два і vir - людина) - у Стародавньому Римі спільне правління двох найвищих посадовців (дуумвірів) у колоніях і муніципіях. Пере­носно - дві особи, які об’єдналися для спільної діяльності.

Дхарма (санскр. «закон», «порядок») - у Стародавній Індії звід правил, законів, загальнообов’язкових для кожної варни, що включав у себе різноманітні нормативні приписи (правові, мора­льно -етичні, релігійно -ритуальні).

Дхармасутра (санскр. «дхарма» - закон, порядок + «сутра» - нитка) - назва найдавніших дхармашастр (Гаутама, Баудхаяна, Апастамба, Васиштха), на основі яких виникла велика правова лі­тература дхармашастр.

Дхармашастра Ману - див.: Дхармашастри; Закони Ману.

Дхармашастра Наради, Закони Наради, Дхармашастра Нарадасмріті (санскр. «смріті» - означає запам’ятована, передана в усній традиції) - збірка стародавніх інд. релігійно-правових на­станов IV-V ст. н.е. (див.: Дхармашастри).

Дхармашастри (санскр. «настанови у дхармі», настанови у виконанні реліг. обов’язку) - збірники стародавніх інд. релігійно- правових трактатів, які не мали обов’язкової сили. Найдавнішими Д. є Дхармасутри - Гаутама, Баудхаяна, Аластамба, які з’явилися у другій половині 1-го тис. до н.е. На їх основі у I-IV стст. ви­никли найзначніші з Д. - Манавадхармашастра, Нарадасмріті, Дджнавалк’ясмріті («смріті» - означає «запам’ятовані»; тради­ція, що передавалась по пам’яті). У них з позиції брахманізму ре­гламентувалися людська поведінка, права і обов’язки різних верств суспільства, увічнювався поділ людей на касти тощо. Осо­бливе місце серед Д. посідають Закони Ману (II ст. до н.е. - П ст. н.е.); Закони Наради (IV-V стст. н.е.).

Дюверже Mopic (05.VI.1917-16.XΠ.2014) - франц, правоз­навець, соціолог, політолог, доктор права з 1955, член Амер, ака­демії мистецтв і наук, AH Фінляндії, почес. доктор багатьох за­руб. ун-тів (Сорбонни, Тель-Авіва, Женеви, Нью-Йорка та ін.). Закін. ф-т права ун-ту в Бордо. Протягом 1948-1955 керував створеним ним Центром політ, досліджень при цьому ун-ті. З 1955 - професор політ, соціології та керівник Центру порівн. ана­лізу політ, систем Сорбонни. Обирався депутатом Європарламен- ту (1989). Автор книг «Політичні партії» (1951), «Політичні ін­ститути і конституційне право» (1960), «Про диктатуру» (1961), «Вступ до політики» (1964), «Демократія без народу» (1967), «Янус. Два обличчя Заходу» (1972), «Соціологія політики: елеме­нти політичної науки» (1973), «Шах королю» (1978), «Настільна книга співіснування» (1986), «Ліберальний заєць і європейська черепаха» (1990) та ін. У дослідженнях питань д-ви, права та сус­пільства Д. запропонував новатор, ідею поєднання юрид. і політ, аналізу, що дасть змогу вивчати не тільки політ, інститути, які регламентуються правом, а й ті, що правом повністю або частко­во ігноруються (політ, партії, громад, думка, пропаганда, преса, групи тиску тощо).

Дюгі Леон (04.П.1859-18.ХП.1928) - фр. юрист, теоретик права, конституцоналіст, декан юр. факультету в Бордо. Автор праці «Трактат про конституційне право» (1911) та ін. Закін. 1881 ф-т права ун-ту в Бордо. Починаючи з 1886 і до кінця життя пра­цював у цьому ун-ті: професор (читавконят, і адм. право), аз 1919 — декан ф-ту права. Спочатку був прибічником органічної школи права, згодом створив концепцію солідаризму, за якою сутність, функції і цілі д-ви і права ґрунтуються на принципі солідарності всіх членів сусп.-ва, а класова боротьба - «злісний винахід» і «ви­гадка марксизму». Teop. міркування Д. викладено у його працях «Функції сучасної держави» (1894), «Держава, об’єктивне право і позитивний закон» (1901), «Соціальне право, індивідуальне право і перетворення держави» (1908), «Трактат про конституційне пра­во» (т. 1-5, 1911-1925), «Основні перетворення приватного права» (1912), «Перетворення державного права» (1913). Д. відкидав соц. та ком. ідеї і прагнув перетворення д-ви на «організацію публіч­них служб», що перегукується з кейнсіанством. Концепція «кор­поративної» д-ви Д. включала вимогу ліквідації парламентариз­му, аг. виборчого права, пропорційної та мажоритарної виб. Сис­теми як таких, що не відображають справжньої волі виборців, і заміни їх прямим професійно-корпорат. представництвом в орга­нах держ. влади всіх профес. груп населення (ідея синдикалізму, синдикаліст, д-ви). Д-ва, на думку Д., має бути надкласовою і очолюватися диктатором. Реакційними ідеями Д. скористалися італ. та нім. фашисти, що значною мірою зумовило падіння авто­ритету дюгізму після Другої світової війни 1939-1945.

Дюрінг Євген (1833-1921) - німецький філософ та політ- економ. Вважав насильство найважливішим фактором історії, а державу - результатом підкорення одного народу (племені) іншим.

Дюркгейм Еміль (15.ΓV.1858-15.XI.1917) - франц, соціо­лог, основоположник франц, соціол. школи. Закін. 1882 Вищу нормальну школу в Парижі. З 1887 читав лекції з філософії в ун­ті м. Бордо, де створив кафедру соціології; з 1902 - у Париз. ун-ті (з 1906 - професор). Гол. метою наук, діяльності вченого було сформувати інтегровану сусп. науку - соціологію. Цьому присвя­чені його праці: «Про поділ суспільної праці» (1893), «Правила соціологічного методу» (1895), «Самогубство» (1897), «Соціоло­гія і філософія» (1924) та ін.